Відкриваючи чергову сторінку рубрики, присвяченої 150 річному ювілею Київської рисувальної школи, вшановуємо пам’ять Харитона Платоновича Платонова (1842-1907) – яскравого представника української художньої еліти та надзвичайно обдарованого педагога, чий творчий шлях і освітня діяльність збагатили мистецьке середовище України та заклали міцні підвалини для розвитку національної художньої школи в кінці ХІХ століття.

 

Продовжувачка традицій Київської рисувальної школи, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, як лідер мистецьких навчальних закладів України, підтримує та розвиває педагогічну спадщину Платонова, забезпечуючи трансляцію фахових умінь і знань між поколіннями митців. НАОМА зберігає та втілює методологічні принципи, сформульовані визначними наставниками попередніх епох, де постать Харитона Платонова посідає особливе місце.

 

Харитон Платонов народився у 1842 році в селі Ворона Ярославської губернії. Після закінчення навчання в Петербурзькій академії мистецтв (1859-1870), митець, вже академік, переїхав до України. З 1879 року Платонов оселився в Києві, а з 1880 по 1900 рік викладав у Київській рисувальній школі, заснованій М.І. Мурашком. Саме тут розкрився його талант не лише як митця, а й як педагога. Він розробив власну авторську методику викладання, що була заснована на строгих академічних принципах із послідовним ускладненням завдань. Його педагогічна система передбачала п’ять чітких етапів: початкові вправи з лінійної перспективи, рисунок із гіпсових моделей, натюрморт, портрет і насамкінець – композиція. Характерною особливістю методу Платонова було особливе ставлення до роботи з тоном – він вимагав від учнів уміння бачити та відтворювати найтонші градації світлотіні.

 

Творчість Харитона Платонова розвивалася в різних жанрах, характерних для академічного мистецтва другої пол. XIX ст. Його станковий живопис представлений переважно жанровими полотнами із зображенням селянства та етнічних груп України, особливо дітей та молодих жінок у національному вбранні (“Циганки”, “Дівчина-українка”). В етнографічних портретах “Дівчина-українка” та “Оксана” художник поєднує достовірне відтворення деталей народного костюма з психологічною виразністю образів. Колористична гама робіт вирізняється майстерним світлотіньовим моделюванням, вправним використанням контрастів та гармонійним поєднанням кольорів. У портреті “Хлопчик що стріляє з лука” та груповій композиції “Циганки” Платонов розкриває характери персонажів і взаємини між ними, демонструючи глибоке розуміння людської психології. У період активного оновлення храмових розписів Києва, Платонов виступав за збереження національних традицій церковного мистецтва. Він був одним із перших художників, хто звернувся до вивчення фресок Кирилівської церкви та Софійського собору, намагаючись відродити їхню стилістику у власних роботах. Ця діяльність мала величезне значення для збереження неперервності українських мистецьких традицій.

 

Внесок Харитона Платонова в розвиток Київської рисувальної школи полягав не лише в його викладацькій діяльності, але й в організаційній роботі. З 1883 по 1889 рік він виконував обов’язки помічника директора школи, розробляв навчальні програми та сприяв розширенню мистецької бібліотеки. Платонов був ініціатором проведення щорічних учнівських виставок, які відіграли важливу роль у популяризації школи та залученні нових учнів.

 

Життєвий шлях Платонова демонструє взірець самовідданого служіння мистецтву й освіті, усвідомлення їх вагомої ролі в духовному розвитку суспільства. Творчий та педагогічний доробок митця становить цінний внесок у формування національної художньої школи та залишається невід’ємною складовою культурної спадщини України. Концептуальні засади його художньої педагогіки, що поєднували технічну довершеність із змістовною глибиною, зберігають свою значущість для сучасної мистецької освіти. Нині НАОМА втілює ці принципи, підтримуючи неперервність професійних традицій у підготовці нових поколінь українських митців.

 

Джерела:

Митці України: Енциклопедичний довідник. (1992). За редакцією А. В. Кудрицького. Київ: “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана.