Дмитро Михайлович Дяченко (1887-1942) – видатний український архітектор, педагог та громадський діяч, один із засновників факультету архітектури НАОМА, чия творчість стала символом національного відродження в архітектурі початку XX століття.

Його життєвий шлях та архітектурна спадщина є яскравим прикладом відданості національній ідеї та професійної майстерності в умовах складних історичних перипетій.

Народжений у Таганрозі в родині українських переселенців, Дяченко з дитинства був пов’язаний з українською культурою. Його літні канікули в селі Патлаївка на Полтавщині заклали міцний фундамент розуміння народної архітектури та традицій.

Освітній шлях Дяченка був нетиповим для свого часу: після закінчення Таганрозького технічного училища в 1907 році він короткочасно навчався в Харківському технологічному інституті, а потім перевівся до Санкт-Петербурзького інституту цивільних інженерів, який закінчив у 1914 році.

Саме в Петербурзі розкрився його талант архітектора та організатора. З 1909 року Дяченко очолив нелегальний український студентський клуб “Громада”, який став осередком вивчення та популяризації української архітектури. Під його керівництвом “Громада” організувала перші в Російській імперії професійні виставки української архітектури у 1912 та 1914 роках.

Ключовою особливістю творчості Дяченка стало звернення до стилістики українського бароко козацької доби, зокрема Мазепинського бароко. На відміну від своїх сучасників, таких як Василь Кричевський чи Опанас Сластіон, які черпали натхнення переважно в народній селянській архітектурі, Дяченко звертався до високопрофесійного зодчества Гетьманщини. Цей вибір був не лише естетичним, а й ідеологічним: архітектор вбачав у бароко втілення української державницької традиції.

Така позиція вимагала від Дяченка неабиякої сміливості, особливо в 1920-30-ті роки, коли його творчість постійно зазнавала критики як прояв “буржуазного націоналізму”.

Серед найвизначніших робіт Дяченка варто відзначити земську лікарню в Лубнах (1913-1915), де архітектор вперше звернувся до українських народних мотивів, та будинок Климова в селі Круглик (1913), який став початком формування стилю українського необароко. Проте найвідомішим і найамбітнішим проєктом Дяченка став ансамбль Української сільськогосподарської академії в Голосієві (1925-1931). Цей комплекс, що включав шість споруд, органічно поєднував сучасні технічні рішення з елементами українського бароко, зокрема фронтонами з “заломами”, аркадами та високими мансардовими дахами з люкарнами.

Дяченко зробив значний внесок і в розвиток архітектурної освіти в Україні. Він був засновником і першим ректором Українського архітектурного інституту (1918-1922), професором Української сільськогосподарської академії (1925-1930) та викладачем Київського художнього інституту (1932-1937). Крім того, він активно займався громадською діяльністю, очолюючи Товариство українських архітекторів у 1918-1920 роках.

Значення Дяченка для української архітектури складно переоцінити. Він став одним із головних творців українського архітектурного відродження, надаючи нового життя барокковим формам у контексті модерної архітектури. У своїх проєктах архітектор майстерно поєднував елементи історичної архітектури з сучасними технічними рішеннями та функціональними вимогами.

Як педагог, Дяченко виховав нове покоління українських архітекторів, прищеплюючи їм розуміння національної специфіки в архітектурі. Його діяльність сприяла збереженню та популяризації української архітектурної спадщини в період, коли вона зазнавала утисків та знищення.

Незважаючи на визнання (1935 року Дяченко був обраний членом-кореспондентом Академії архітектури СРСР), його принципова позиція щодо національного стилю в архітектурі призвела до трагічних наслідків. У 1937 році, намагаючись уникнути репресій, він переїхав до Москви.

Проте 1 липня 1941 року був заарештований за звинуваченням в “українському націоналізмі” і засуджений до 8 років таборів. 21 травня 1942 року Дмитро Дяченко помер у концтаборі в Саратовській області.

Творчість Дяченка, довгий час замовчувана, сьогодні отримала належне визнання. Більшість його архітектурних творів визнано пам’ятками культурної спадщини. Його підхід до інтерпретації історичних стилів та створення національної архітектури продовжує надихати сучасних українських архітекторів. Дмитро Дяченко залишається символом незламності духу та відданості національній ідеї в архітектурі.

Його життя і творчість демонструють, як талант і принциповість можуть протистояти ідеологічному тиску, створюючи шедеври, що переживають свій час.

В. Чепелик:

«В особі Д. Дяченка українська архітектура ХХ ст. набула майстра, твори якого позначені яскраво виявленою національною своєрідністю форм. Збурювач архітектурного спокою 1920-1930-х рр., він дерзновенно штурмував неприступні позиції ворогів самобутності українського зодчества. Становлення нового в нашій культурі 1920-1930-х рр. відбувалося через великі втрати архітектурної спадщини. Ми лише тепер можемо оцінити героїзм захисників спадщини (…) та архітектора Д. М. Дяченка, який ще й власною творчістю утверджував безперервність національної традиції, зберігав їй гідність за умов жорстоких політичних звинувачень та репресій.»

Цит. за: Чепелик В. В. Український архітектурний модерн. Київ : Київський національний університет будівництва та архітектури, 2000. С. 318–319.

1. Асеев Ю. С., Дяченко Б. М. Украинский зодчий Дмитро Дяченко // Строительство и архитектура. 1990. № 5. С. 22–24.

2. Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть: Біографічний довідник. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1999. С. 136.

3. Чепелик В. В. Український архітектурний модерн. Київ : Київський національний університет будівництва та архітектури, 2000. 378 с.

4. Дяченко Дмитро Михайлович // Українська академія мистецтва. Спеціальний випуск. Професори НАОМА (1917–2007). Київ, 2008. С. 63–64.