Вітчизняна художня освіта, безумовно, бере свій відлік у глибині століть, оскільки ще в князівські часи при монастирях існували школи, де навчали іконопису та оздобленню книг. Отже, від часів Київської Русі, ми маємо власну художню традицію, що передавалася з покоління в покоління. Відомі мистецькі осередки Києва, Львова, Острога виховали плеяду визначних майстрів, котрі утверджували національну школу в архітектурі, монументальному стінопису, іконопису, портретному живопису, книжковій ілюстрації. Так, твори вихованців Києво-Могилянської академії та Лаврських художніх майстерень Леонтія Тарасевича, Івана Щирського та Григорія Левицького увійшли до золотого фонду школи вітчизняної графіки, ставши окрасою багатьох музейних колекцій України і світу.
Проте, оскільки Україна століттями була під гнітом різних імперських держав, не було можливості для створення інституційної установи, яка б визначала національну мистецьку школу. Такі українські таланти як Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Тарас Шевченко, Ілля Рєпін, а згодом й Олександр Мурашко і Федір Кричевський здобували освіту і працювали у столиці Російської імперії Петербурзі.
І лише на початку минулого століття, у вирі визвольних змагань за незалежність, – за рішенням Центральної Ради було створено Українську академію мистецтва.
Мистецька відстань від 1917 до 2017 років – це часова модель становлення й розвитку нинішньої Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, це шлях, пройдений нашою академією з її засновниками, професорами, славетними художниками та її талановитими вихованцями, що привілегіювали еталон розвитку українського мистецтва, української професійної мистецької школи і національної професійної мистецької педагогіки та освіти.
Ми усвідомлюємо велику роль, яку відіграла наукова, мистецька інтелігенція Києва, що на початку XX ст. прийшла до розу міння престижності мистецької національної освіти, виношуючи мрії, що художники повинні навчатися у себе, в своєму краю, в Україні, а не на чужині. Збиралися інтелігенти в домі М. Грушевського, Д. Антоновича, М. Прахова і відстоювали потребу створення Української академії. Серед художників – брати В. та Ф. Кричевські, О. Мурашко, М. Бойчук, М. Бурачек, серед професо рів – Г. Павлуцький, М. Біляшівський, політиків – І. Стешенко. Зростання національної свідомості, патріотичні почуття об’єднували інтелігенцію довкола українських виставок, які організовував у Києві П. Холодний, довкола гасел про спорудження пам’ятника Шевченкові. Слово І. Франка, Лесі Українки, театр М. Садовського, Л. Курбаса, музика М. Лисенка, – усе це сукупно єднало патріотичні почуття, наповнювало думки багатьох інтелігентів потребою створення власної вищої мистецької школи.
Сто років тому, 18 грудня (5 грудня за старим стилем) 1917 року народилася Українська Державна Академія Мистецтва. Її заснування означило існування суверенної країни. Саме професори-фундатори Академії долучилися до творення нової державної символіки України. Так, В. Кричевський та Г. Нарбут були авторами перших банкнот, марок, військових одностроїв, шрифтів і геральдики молодої країни. Саме вони інтерпретували давній князівський тризуб Володимира Великого як символ нової України.
Це був складний, відповідальний для Української Центральної Ради час, коли Ленін і Троцький оголосили Україні ультиматум і розпочали військову інтервенцію. Фактично академія народилася у драматичну історичну добу війни, коли лунали гарматні вибухи й лунали постріли, коли загарбники розстрілювали людей на вулицях Києва. Вікопомною лишилася в пам’яті свідків, з-по між них Ф. Ернста, перша виставка професорів-засновників академії у приміщенні колишнього Педагогічного музею, а на час Української революції – приміщенні Центральної Ради. Ця виставка професорів-засновників В. та Ф. Кричевських, О. Мурашка, Г. Нарбута, М. Бойчука, М. Бурачека, М. Жука, О. Маневича засвідчила мистецький потенціал перших педагогів, молодих авторитетних ентузіастів розбудови українського мистецтва. Це був для усієї української культури неповторний день!
Нелегкими були умови для педагогічної праці на ниві мистецтва. Відсутність сталого приміщення, розруха, голод, політичні драматичні події, – усе це було очевидне. Політичне вбивство О. Мурашка, несподівана смерть молодого 34-річного Нарбута, були великою втратою для академії та мистецтва України. Сповнений віри, великої мистецької наснаги Г. Нарбут був душею академії, привносив у її життя велику творчу енергетику. Він, як ніхто інший, розумів, що твориться нова культура України. Ба гато праці у перші два початкові роки розбудови академії вклали брати Кричевські, Михайло Бойчук, Микола Бурачек.
Сьогодні слід згадати про перших студентів академії, які самовіддано присвятили себе мистецтву. Серед них називаємо імена Л. Лозовського, М. Кирнарського, О. Павленко, Р. Лісовського, І. Липківського. С. Колоса, П. Седляра, К. Антонович, І. Падалки, М. Холодної, М. Трубецької, І. Жданко, С. Беклемішевої, М. Саєнка, А. Середи.

З перших днів в академії було поставлено питання про організацію картинної галереї та бібліотеки. До цієї справи було залучено Ф. Ернста, автора відомої статті про знищення в Києві й вивезення з України мистецьких пам’яток, про необхідність їхнього збереження, охорони в державі. Разом з професорами та студентами академії Ф. Ернст брав участь у рятуванні картин, книг у 1918–1919 рр. Деякі з раритетів, попри лихоліття історичних катаклізмів, дійшли до наших днів, і вони є окрасою сучас ної бібліотеки НАОМА. Свідченням цього є академічна печатка, створена Нарбутом з образом Мінерви у центрі кола, на форзацах бібліотечних книг, хвилюючи усіх, кому випадає щастя гортати пожовклі сторінки раритетів.
З картин, що прикрашували стіни академії, назвемо портрет Енні роботи О. Мурашка, твори різних майстрів. Нажаль, лише невелика частина робіт викладачів та студентів того періоду збереглася до наших днів. Доля картин, показаних на виставці професорів-засновників з нагоди створення Академії 1917 року у будинку Центральної Ради, як і багатьох творів студентів, склалася трагічно. Більшість творів було знищено в часи сталінського терору та воєнного лихоліття. Але ті, що нині представляють перші десятиліття становлення академії, поправу стали золотим фондом музейної збірки.
Незважаючи на несприятливі обставини тих буремних років, академія виконала одне з основних завдань – започаткувала основи вищої мистецької школи в Україні.
Уже в перші роки був закладений надійний фундамент для розвитку живопису, графіки, скульптури, були сформовані надій ні основи національної мистецької педагогіки. Мрії Тараса Шевченка про мистецьку освіту в Києві отримали право на мистецьке вираження в класичних візуальних формах.
Після поразки Визвольних змагань, після романтичних хвиль українізації різні політичні колізії, спричинені діями влад них структур, маніпуляцією гаслами й провокаціями ідеології насильно включалися в мистецький процес і спровокували не мало структурно-кадрових виражень, педагогічних псевдо новацій, викликаних революційними уявленнями більшовиків про нові завдання та зміст освіти. Академію було перетворено в Інститут пластичних мистецтв, а студентів академії зобов’я зали терміново писати заяви про вступ до інституту на навчання. У 1924 р. до нової навчальної установи приєднали Український архітектурний інститут, організований 1918 р. Тоді ж академія була перейменована у Київський художній інститут. Його першим ректором став колишній учень майстерні М. Бойчука І. Врона (1924–1930). Він виступив ініціатором багатьох ново введень у системі мистецької освіти, залучивши до педагогічного складу талановитих художників-педагогів, в т. ч. К. Малеви ча, В. Татліна. Як ректор І. Врона виявив організаторські здібності, за його участі академія врешті отримала стале приміщення, організовувалися пленерні виїзди і творчі звіти у формі річних виставок. Нововведення заторкнули педагогічно-мистецьке спрямування п’яти факультетів (педагогічного, станкового і монументального малярства, поліграфічного, скульптурного, архі тектурного). Були запроваджені нові дисципліни: текстиль, теа-фото-кіно, деревообробка на скульптурному. Наголос робився на формально-технічних методах навчання, у систему педагогіки були включені відділи музейно-екскурсійний, політосвітній (клубний) та соц-вих-профосівський. Врона виявився прихильником майстерень технічного призначення (житлових, промис лових будинків), підтримував майстерні портрета, фрески (підтримка І. Вроною Бойчука та його школи стане причиною його звільнення з посади ректора і подальших репресивних проти нього заходів влади після 1930-го р.).

Не слід забувати, що упро довж 30-х рр. посилилися репресії проти М. Бойчука та його послідовників – учнів, які оберігали засади та методи навчання вчителя. Були згодом розстріляні М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка, зазнали гонінь О. Бізюков, Г. До вженко К. Гвоздик, М. Шехтман.
Історія інституту – це історія українського мистецтва, його досягнення. Упродовж 1920–1930-х рр. в інституті працювали видатні художники Є. Волокидін, П. Голуб’ятников, Л. Крамаренко, Б. Кратко, В. Меллер, І. Плещинський, І. Севера. М. Тряскін, К. Трохименко, О. Шовкуненко та архітектори В. Заболотний, П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко. Однак у життєписі ін ституту 30-х рр. не все так було гладко. Творча, педагогічна системи були зведені до єдиного регламентованого соцреалістичного відліку, ідеологічна машина диктату придушувала паростки індивідуального творчого життя. Попри утиски влади школа продовжувала своє активне існування.
1930 року була проведена нова реорганізація відповідно до пролеткультівської ідеології. Навчальний заклад було названо Київським інститутом пролетарської мистецької культури.
Наступна реформа відбулася 1934 року, після якої Всеукраїнський художній інститут, а з 1939 року Київський державний художній інститут, повернувся до академічних засад освіти.
Наголос було зроблено на збереженні традицій реалістичного мистецтва, викладацький досвід було зорієнтовано на станкові, близькі до реалій сьогодення образотворчі форми. Високий рівень мистецтва і педагогічної академічної школи далі зберігали й педагоги, й учні мистецьких шкіл Ф. Кричевського та М. Бойчука (хоча про останнього згадувати було заборонено). Попри всі деструктивні явища, ідея національної школи продовжувала жити. Вона значною мірою підтримувалася авторитетом Ф. Кричев
ського. У передвоєнні роки він підготував чимало студентів, які згодом посіли вагоме місце в українській художній культурі. Упродовж другої половини 1930-х років формувалися міцні підвалини академічного вишколу, традиції якого й дотепер лежать в основі педагогічної системи. Вагомий внесок у розвиток українського мистецтва зробили як керівники творчих майстерень О. Шовкуненко, К. Трохименко, Г. Світлицький, А. Петрицький, М. Лисенко, М. Гельман, В. Касіян. Незабутнім педагогом залишався викладач малюнка К. Єлева як майстер конструкції натури і моделювання форми.
Великих втрат інститут зазнав під час Другої світової війни. Навчальний заклад було евакуйовано до Узбекистану, у місто Самарканд, на чолі з тодішнім ректором І. Штільманом. У роботах викладачів інституту К. Єлеви, В. Касіяна, Л. Крамаренка, О. Сиротенка, І. Штільмана, створених в евакуації, відображено знамениті історичні пам’ятки та міські краєвиди Самарканда, сцени східного побуту.

Ці роки стали роками надії на оновлення мирного творчого життя. З фронтових битв не повернулося чимало педагогів, сту дентів, під час фашистської окупації були пограбовані галерея, бібліотека… На щастя, викладач архітектурного факультету П. Костирко зумів вберегти частину музейних фондів та бібліотеки, переховуючи їх під час окупації Києва.
З радістю зустрічали тих, хто після війни повернувся до педагогічної праці, сів за студентські лави, хто прийшов здобувати знання у відновлених живописному, графічному, скульптурному факультетах. Поступово відроджувався педагогічний потенціал мистецької вищої школи, з розвитком вищої освіти розширювався педагогічний склад інституту, вдосконалювалася організація навчального процесу у ньому, накопичувався досвід викладання мистецьких дисциплін в усіх його навчальних підрозділах.
Збільшувалася потреба у розширенні потенціалу факультетів, творчих майстерень, відділень (монументального і театраль но-декораційного мистецтва, станкової, книжкової графіки, політичного плаката, реставрації творів живопису). У цьому бачи мо заслугу ректорів С. Григор’єва, О. Пащенка, М. Шаронова, В. Бородая, О. Лопухова, В. Борисенка а також педагогів з випусків прикінцевих 40–50-х рр. М. Вронського, В. Костецького, Г. Меліхова, М. Катерноги, В. Пузиркова, Л. Чичкана, Т. Яблонської, А. Пламеницького, І. Селіванова.
Звісно, за десятиліття часткової, а в деяких галузях і повної ізольованості від загальносвітового культурного процесу, освіта жила за власними законами. Світові тенденції впливали на неї не так суттєво, як, скажімо, у країнах Заходу. Проте, саме завдяки збереженню класичних академічних методів навчання, сучасна українська художня школа має суттєві переваги.
Однак абсолютно некомпетентно стверджувати, що вітчизняна освіта залишилася ніби законсервованою ще зі сталінських часів. Адже, починаючи з періоду так званої відлиги саме у художній школі почали відбуватися разючі зміни, які згодом були підтримані шістдесятниками, та їхніми наступниками.
Тут слід згадати таких видатних художників як Михайло Дерегус, Тетяна Яблонська, Георгій Якутович, Данило Лідер, які у власній педагогічній діяльності набагато випередили свій час та дали могутній імпульс розвою новітньої вітчизняної художньої школи. Звісно, їм довелося пройти непростий шлях, оскільки свого часу за несумісність із загальною лінією, вони були змушені зробити перерву у викладацькій роботі. Проте зі здобуттям Україною незалежності, знову повернулися до лав викла дачів. Їхні експерименти у галузі мистецької форми і донині є актуальними, оскільки повністю відповідають вічним принципам великого мистецтва.
Славні традиції попередників формували майстри 70–80 рр., які розвивали далі засади мистецької освіти, традиції українського мистецтва, примножували національну мистецьку спадщину, забезпечували ефективність навчального процесу. Худож ній інститут став у ці роки одним з провідних організаційних центрів з реалізації державної політики в системі національного мистецького виховання.

Слід згадати й керівників академії. Не буде перебільшенням сказати, що саме завдяки діяльності цих художників-патріотів, часом, за надзвичайно важких обставин було налагоджено роботу академії, забезпечено її існування, закладено основи її розвитку. Ректорами академії були видатні творці-педагоги Федір Кричевський (1917–1918), Георгій Нарбут (1918–1920), Лев Кра маренко (1922–1924), Іван Врона (1924–1930), Ілля Штільман (1940–1944), Михайло Шаронов (1944–1951), Сергій Григор’єв (1951–1955), Олександр Пащенко (1955–1963), Олексій Олійник (1963–1965), Василь Бородай (1965–1973), Олександр Лопухов (1973–1985), Валентин Борисенко (1985–1988).
Здобуття Україною незалежності зумовило активний процес відродження національних культурних традицій, перебудови вищої освіти. У грудні 1992 року з нагоди 75-річчя навчального закладу йому повернули первісну назву – Українська академія мистецтва. З 1998 року, відповідно до ухвали Кабінету Міністрів України він став називатися Академією образотворчого мистецтва і архітектури і нині є вищим навчальним закладом ІV рівня акредитації.
За вагомі досягнення у навчальній та науковій діяльності, підготовці мистецьких і науково-педагогічних кадрів, великою організаторською роллю в розробці важливих напрямків підготовки фахівців у галузі образотворчого мистецтва і архітектури Указом Президента України від 11 вересня 2000 року Академія образотворчого мистецтва і архітектури, як визначний мистецький осередок удостоєна статусу національного навчального закладу.
Навчальний заклад отримав новий імпульс до розвитку. Було суттєво розширено творчий діапазон художньої освіти – створено нові навчально-творчі майстерні, де студенти отримали змогу працювати у більш різноманітних формах. Як і в перші роки створення академії, знову відроджено жанрове розмаїття спеціалізацій. Так, на живописному відділенні відновлено май стерню пейзажного живопису під керівництвом Василя Забашти, створено майстерню історичної картини під орудою Феодосія Гуменюка, а також започатковано майстерню монументального живопису та храмової культури професора Миколи Стороженка. На графічному відділенні створено майстерню вільної графіки, а також засновано відділення графічного дизайну, яке зго дом перетворилося у кафедру під керівництвом професора Віталія Шості. Також відкрито спеціалізацію арт-менеджменту на факультеті теорії та історії мистецтв, розширено спеціалізації на кафедрі реставрації. Нині поруч із реставраторами живопису, академія готує фахівців з реставрації скульптури та виробів декоративно-ужиткового мистецтва.
За короткий термін ця реорганізація дала відчутні результати. Так, дипломні роботи студентів стали більш вільними у вияві творчого підходу і водночас цікавішими за формальним вирішенням. Звісно, виклики сьогодення впливають і на художню освіту. Зважаючи на загальносвітові тенденції доби інформаційного постіндустріального суспільства, молодь прагне вже у студентські роки яскравішого самовираження. На відміну від попередніх десятиліть, коли основний навчальний процес передусім вимагав академічних студій та вироблення суто фахових навичок, нині все більш актуальним є становлення молодого художника як творчої самостійної особистості. Це, у свою чергу, вимагає від професури індивідуального підходу до формування світоглядних принципів студента, більш тонкого розуміння сучасних тенденцій, які впливають на молодь. Нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури є визнаним провідним мистецько-освітнім центром держави. Ми усвідомлюємо, що навчально-мистецькі ініціативи у ній не припиняються і ніхто так само не перешкоджає розвиватися сучасним мистецьким постмодерним ідеалам і рухам. Академія завжди була, є і буде наставлена на новітній творчий пошук, на виявлення модерних мистецьких тенденцій. І це не перешкоджає їй дбайливо піклуватися про збереження в художній освіті класичних надбань, турбуватися про виховання художників-професіоналів, які вміють шанувати класичні базові знання у малюнку, малярстві і пластиці. Бо вони є основою виховання майбутнього художника. А з усім цим набутим багатством вони зможуть вести сміливий творчий дискурс, не забуваючи про корені національного мистецтва і внесок культури України у світову мистецьку спадщину.

Історичні здобутки і сучасний стан провідного мистецького закладу України підтверджують, що за всіма параметрами діяльності він відповідає високому статусу академії. Загальна кількість студентів становить понад 800 осіб. На 14 кафедрах працюють понад 160 педагогів. З-поміж них: 21 – академіки і члени-кореспонденти Національної академії мистецтв України та Української академії архітектури. 11 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка і Державної премії України в галузі архітектури, 39 докторів наук і професорів. 72 – кандидати наук і доценти, 63 викладачі удостоєні високих почесних звань, у тому числі 11 – народного художника України. В Академії вже понад два десятиліття успішно функціонує аспірантура та асистентура-стажування. Працюють дві спеціалізовані ради із захисту кандидатських дисертацій.
Сьогодні в НАОМА успішно діють 3 основні структурні підрозділи, які складаються з 10 кафедр (та 4 загально-академічні кафедри): факультет теорії та історії мистецтва (кафедра теорії та історії мистецтва); факультет образотворчого мистецтва та реставрації (кафедра живопису і композиції, кафедра скульптури, кафедра графічних мистецтв, кафедра сценографії та екранних мистецтв, кафедра дизайну, кафедра техніки та реставрації творів мистецтва, кафедра рисунка; факультет архітектури (кафедра архітектурного проектування, кафедра архітектурних конструкцій, кафедра теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв), а також загально-академічні кафедри.
Основним принципом виховання художників у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури було й залишається навчання з фаху в індивідуальних навчально-творчих майстернях, які входять до складу випускаючих кафедр. Керівництво майстернями здійснюють видатні митці-педагоги: І. Пилипенко, І. Мельничук, М. Гуйда, В. Гурін, О. Кожеков (кафедра живопису та композиції); Р. Адамович, А. Александрович-Дочевський, А. Кириченко, С. Маслобойщиков (кафедра сценографії та екранних мистецтв); Г. Галинська, М. Компанець, А. Чебикін (кафедра графічних мистецтв); В. Шостя (кафедра дизайну); В. Чепелик, В. Швецов (кафедра скульптури); М. Тітов, М. Джулай, Т. Тимченко (кафедра техніки та реставрації творів мистецтва); Д. Антонюк, А. Давидов, Л. Скорик, Л. Прибєга (кафедра архітектурного проектування).

Зі здобуттям Україною Незалежності особливо активізувалася міжнародна співпраця навчального закладу. Коли за часів СРСР вона обмежувалася навчанням студентів із країн так званого соціалістичного табору, то останніми десятиліттями розвивається у різних напрямках. Академія підтримує широкі міжнародні зв’язки з вищими мистецькими школами різних країн світу. У рамках такої співпраці НАОМА здійснює широку виставкову діяльність поза межами України, а також запрошує іноземних митців та педагогів для проведення виставок, лекцій та майстер-класів. Викладачі академії проходять стажування за кордоном, беруть участь у міжнародних наукових конференціях. Нині випускники Академії гідно представляють українську академічну школу на всіх континентах, працюючи творчо та на викладацькій роботі.
Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), спадкоємно зберігаючи традиції попередників, залучає до навчального процесу вихованців, молодих митців, які привносять у педагогічну практику свіжий подих реформ, від чуття й потребу розвивати далі класичні надбання, творити нові модерні мистецькі цінності. З відстані й висоти пройденого ювілейного сторіччя перед нами розгортаються нові обрії мистецького руху в Україні, розкриваються перспективи національної мистецької освіти.
За століття розвитку наша вітчизняна художня школа продемонструвала свої переваги та має значні фундаментальні здобутки. Вона вижила і ствердилася завдяки плідній праці багатьох поколінь учителів та продовжує розвиватися на засадах гуманізму й поваги до національної культури. У часи сучасних соціальних і політичних перипетій, коли як і століття тому, наша держава виборює право на вільне життя, ми переконані, що саме сталий розвиток вітчизняної художньої освіти, котрий має базуватися передусім на принципах ствердження національної ідентичності, буде запорукою розвитку нашої культури і нашого народу.