Перейти до вмісту

29 січня – День Пам’яті Героїв Крут

                        «Чому Крути?» Тому що вибір – Україна!

Першу половину заголовка нинішньої статті закладає видана у 1936 році у львівському видавництві «Дешева книжка» брошура Бориса Р. «Чому Крути?», згадана у статті Івана Ільєнка з тією ж назвою. Друга частина заголовка – наше зусилля дати позитивну і однозначну відповідь на справедливе питання. Намагаємось саме так трактувати відому подію героїчної загибелі Крутян, оборонців української столиці, 29 січня 1918 року у сто шості роковини, після двох років повномасштабної війни з московією: герої Крут стали героями України, обравши її ціною власного життя. Ми, взоруючи на них, так само обираємо Україну, борячись за неї, протистоячи московському ворогу.

Все ж таки слід зосередитися на поставленому питанні, що прозвучало у згаданому львівському виданні як початок логічної послідовності запитань: «Чому Крути?! Чому Українська нація, перед якою велика революція в росії отворила була можливості не тільки стати господарем на своїй землі, але й раз на все розтрощити джерело свого поневолення – чому вона не тільки цього не виконала, але, коли прийшов знову грізний час – змогла на оборону брам своєї столиці виставити тільки 300 юнацьких грудей? Що спричинило, що з трьох мільйонів озброєних синів України, які ще в листопаді 1917 р. з великим національним захопленням висилали своїх делегатів у Київ, щоб голосно заявити там їхню готовність життя віддати за Україну – в січні 1918 р. вірними загроженій Батьківщині з цих мільйонів вказались тільки сотні?».

Публіцист Іван Ільєнко в передмові до книжки «Герої Крут», виданої в Дрогобичі в 1996 році, уже з відстані шести десятків літ після поставленого питання підсилює його, деталізуючи передісторію Крутянської трагедії, та дає однозначну відповідь: «Тож якби ще в травні 1917-го, коли принаймні півтора мільйона українців-вояків російської армії  можна було поставити під жовто-блакитні стяги, не проґавили цієї нагоди, а прислухалися до прибічників ідеї українського війська, то наша історія могла б повернути в зовсім інше річище… Фатальною помилкою Центральної Ради було її зволікання з втіленням у життя вимог військових з’їздів, відсутність державної далекоглядності в питаннях армії. Навіть те, що постало, незважаючи на її пасивність у цій справі, провідники УНР розсіяли і змарнували».

При ознайомленні з хронікою подій, яку наводить автор, виникають суворіші висновки щодо браку політичної волі Центральної Ради (і її Генерального Секретаріату) та її відмови від того, щоб надати державну мілітарну форму стихії пробуджених українських мас, спроможних оборонити Україну. Отже, ще 8 березня 1917 року (за дев’ять днів до створення Центральної Ради) Товариство українських поступовців закликало: «Українці, громадяни, товариші! Слушний час прийшов… Рушаймо вперед бадьоро й сміливо туди, де зайнялася вже зоря нашого національного визволення і воскресіння».

І відповіддю стали організаційні форми серед військових колишньої російської імперії, які найактивніше проявили українську національну свідомість: у москві з’явився Український Військовий Клуб, в Одесі – Військова Рада. У Тернополі українці-фронтовики на вічі ухвалили домагання національно-територіальної автономії для України з приєднанням Галичини, Буковини і Кубані. Симон Петлюра очолив створену у Мінську Українську Фронтову Раду для вояків Західного фронту. Микола Міхновський, який чи не єдиний ще задовго до революції розумів, що Україна повинна боротися за усунення всякої московської влади в Україні, наприкінці березня організував у Києві Український Військовий Клуб імені гетьмана Павла Полуботка. Фактично це було військове Товариство, яке постало з ініціативи Київського гарнізону, з центром у Києві, філіями по всій Україні, з статутом, в якому заявлялося гуртування українських вояків, лікарів і військових урядовців. Негайно рада Клубу видрукувала десятитисячним накладом відозву до українців-вояків, що містила такі слова: «Для нас, українців, цей час особливої ваги. Ви здобули волю Україні і цю свою національну волю ми, українці, мусимо закріпити особливо. Пам’ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоби прибрати до своїх цупких рук усю Україну. Товариші, браття! Не даймо Україну нікому!… Товариші українці! Єднайтеся у свої українські гуртки!». І вояки колишньої царської армії відгукнулися, скликавши в Києві велике військове віче, яке сформулювало глобальну ціль – організацію української національної армії та перший крок реалізації цього – відділення на фронті всіх українських вояків у окремі національні частини з українським старшинством, а в запіллі – формування суто українських полків.

Як практичний наслідок віча в Києві засновується Український Військовий Організаційний Комітет у складі полковників Олександра Глинського, Павла Волошина, поручика Миколи Міхновського, хорунжого Віктора Павелка, капітана Юрка Гана. І з ініціативи знизу, без підтримки тодішньої української влади, постали українські полки: імені Івана Ґонти в Умані, імені Петра Сагайдачного в Житомирі, імені Петра Дорошенка в Сімферополі, імені Павла Полуботка в Ростові-на-Дону, імені Івана Мазепи в Саратові, Український Запорізький полк у москві. Після численних військових віч, де проголошувалася українізація військових частин українців «без порушення боєздатності російської армії», згаданий Комітет взявся за створення в Києві охочекомонних полків.

18 квітня 1918 року було завершено формування Першого Українського імені гетьмана Богдана Хмельницького полку, який нараховував 3754 вояків і керувався штабс-капітаном Дем’яном Путником-Гребенюком. Однак очолюване есером Костянтином Оберучовим командування Київської військової округи, налаштоване на службу москві, запобігаючи всіляким виявам українства, заарештувало українського командира і призначило нового, «вірнопідданого великої росії». Відправлений на фронт полк був обстріляний регулярними російськими частинами на виїзді з Києва, на Посту-Волинському, в ніч на 28 липня 1918 року. Полковник Армії УНР Володимир Кедровський згодом писав, що це був перший раз, коли в «безкровній революції» пролилася українська кров. 16 вояків-богданівців було вбито, 30 поранено, старшин обеззброїли, особовий склад інтернували, відібравши у нього зброю і амуніцію.

Ця залякувальна антиукраїнська акція імперських елементів, як і арешти найбільш активних українських діячів, пришвидшила патріотичний рух серед українського війська. Десятки тисяч відозв Клуба імені Павла Полуботка і Організаційного комітету із закликом гуртуватися у свої національні об’єднання знайшли масовий відгук серед українців, які складали третину російської армії. На  всьому просторі російської держави та на фронтах поставали українські військові організації, і про це, за свідченням полковника Кедровського, тисячами надходили відомості до «Клубу імені Павла Полуботка» та до Центральної Ради.

За рішенням Центральної Ради 18-21 травня 1917 року відбувся Перший Всеукраїнський військовий з’їзд за участі 400 делегатів, які прибули з фронту, та 300 – із гарнізонів і запілля. Сім сотень військових делегатів проголосили намір закласти міцний фундамент національної армії. На це негайно прореагував «революційний» Петроград, надіславши телеграму із застереженням і забороною організовувати українську армію. З’їзд українських військових обурився: «Ми маємо право творити своє військо – нам дала право на це українська революція».

Але Центральна Рада, в якій переважали соціалісти, зайняла протилежну позицію, обстоюючи «вільну Україну у вільній росії», виступаючи проти незалежної Української держави, а відтак і проти створення національної армії. Володимир Винниченко, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії та заступник голови Центральної Ради, з трибуни з’їзду визначив, що не повинна робити Україна: не можна відокремлювати власної долі від долі росії, не можна творити своєї армії. Натомість «треба тепер закінчити війну й уладнати разом з працюючими класами нове життя в спільній державі росії».

Опиратися авторитету української влади з її деструктивним «миротворчим» впливом спроможні були лише нечисленні переконані самостійники, виховані на Шевченковому «Кобзарі», знайомі з тезами «України irredenta» Юліана Бачинського, але вони серед військових становили переважну меншість. Назагал шкідлива політика Центральної Ради, оприявнена на з’їзді, робила своє: не стрічаючи спротиву, дезорієнтуючи й розхолоджуючи лави військових, врешті-решт, звела нанівець їхній початковий революційний ентузіазм.

Все-таки з’їзд спромігся ухвалити рішення, що йшли  врозріз із курсом Центральної Ради, яка ухилилися від категоричної відповіді Петрограду про неприйняття заборон на власну мілітарну силу. З’їзд ухвалив низку рішень на користь українського війська, наполягаючи на проведенні «негайної націоналізації армії за національно-територіальним принципом» та «виділенні частин із українською більшістю». Також серед першочергових завдань було зазначено введення українських команд в українізовані частини, відкриття військових шкіл, видання українських військових підручників. На з’їзді був обраний Український Генеральний Військовий Комітет із значною перевагою соціалістів.

Другий Всеукраїнський військовий з’їзд відбувся 4-11 червня 1918 року, всупереч забороні військового міністра Росії Олександра Керенського, а відкривав його голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Змістом звернення вищого українського можновладця був заклик до «боротьби за здійснення автономії України у федеративній росії». Володимир Винниченко знову відзначився підтримкою «єдиного з росією революційного фронту» в опозиції до самостійників, які запропонували негайне проголошення самостійної Української держави і розрив із росією. Однак Другий з’їзд постановив, що Центральна Рада більше не може звертатися до російського уряду і повинна негайно приступити до твердої організації краю. А накази Українського Генерального Військового Комітету відтепер вважалися обов’язковими до виконання всіма українськими вояками і військовими організаціями.

Центральна Рада у свою чергу провадила «антимілітарну» лінію, остерігаючись ініціативи з боку вищого офіцерства, неминучої воєнної диктатури, зважаючи на революційне керівництво росії як на партнерів-попутників. Тому у Другому Універсалі від 16 липня 1917 року, який віддавав остаточну форму автономії України на розсуд російських Установчих зборів, щодо комплектування національних частин армії зазначалося, що це допустимо за рішенням військового міністра росії, бо «Україна не має наміру відокремлюватися від росії». Ренегатська позиція української влади щодо українського війська, від якого вона відсторонювалася ворожими словами і діями, призвела до незгоди між суспільством і військовими, посіяла сім’я розбрату і в армії.

Показовою в цьому сенсі стала історія Другого українського полку імені гетьмана Полуботка. Ця військова одиниця, організована в Чернігові Українським Генеральним Військовим Комітетом за київським прикладом Полку імені Богдана Хмельницького, виявилася яблуком незгоди між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. Коли п’ять тисяч новобранців новоствореного полку, прибувши до Києва, вимагала визнати їх Другим українським полком імені гетьмана Полуботка, російське військове командування не погоджувалося. Центральна Рада всіляко намагалася зняти напругу, але вояки-полуботківці стояли на своєму. Визнаючи вищість Центральної Ради над Тимчасовим урядом, вони були незадоволені млявістю, нерішучістю і поступливістю політики української влади. А Другий Універсал Центральної Ради був сприйнятий як здача позицій українськими парламентарями.

Ввечері 17 липня 1917 року представники українських військових частин, за участі Симона Петлюри, Володимира Винниченка та Олександра Шульгина, не дійшли згоди щодо долі новоствореного полку. Полуботківцям повідомили, що їхня оборона не потрібна Центральній Раді, бо «на захист її в будь-який момент може прибути з фронту півтора мільйони українських вояків». А також висунули вимогу, щоб Перший Український полк імені Богдана Хмельницького прийняв ухвалу, за якою «не вважає їх за своїх братів, відмовляє всякої допомоги і радить негайно виконати наказ» про відправлення на фронт.

Збурені таким свавільним ставленням, полуботківці виступили в ніч на 18 липня 1917 року. Під впливом самостійника Миколи Міхновського повсталі вояки взяли на озброєння гасла негайного проголошення Незалежності України, зазначивши в своєму маніфесті: «український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, … всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом». Вояки вийшли з своїх казарм і захопили низку державних установ: міський штаб міліції, військову комендатуру, арсенал, окремі інтендантські склади, третій авіапарк. Квартира командувача Київської військової округи була розгромлена…

Центральна Рада, Генеральний Секретаріат, УГВК рішуче відмежувалися від виступу бунтівливого полку, а Володимир Винниченко поспішив надіслати телеграму про «повстання» до Петрограда. Звідти негайно надійшло розпорядження командувачу Костянтину Оберучеву приборкати непокірних. І це було зроблено за участі Полку імені Богдана Хмельницького, який через три тижні опинився в тому самому становищі, що й їхні «погамовані» побратими.

Отже, під тиском «богданівців» «полуботківці» повернулися у казарми, а 20 липня 1917 року склали зброю. 21 липня Центральна Рада визнала Другий Український козацький полк імені Павла Полуботка окремою військовою частиною, і за кілька днів 2500 вояків-полуботківців  були відправлені на Румунський фронт. Опинившись відразу в жорстокому місиві,  після жахливих втрат, на початку лютого 1918 року весь полк налічував  п’ять осіб.

Перед листопадовими подіями 1917 року в росії українське військо  спромоглось на проведення ще й Третього Всеукраїнського з’їзду, зібравшись двома тисячами делегатів, що представляли два мільйони зорганізованого вояцтва. Тимчасовий уряд, реагуючи на непокору українців, намагався розігнати Центральну Раду та заарештувати Генеральний Секретаріат, проте, сам був знесений у результаті більшовистського перевороту. Вчергове на з’їзді зіткнулися військові-самостійники і урядовці-соціалісти. Перші закликали до реальних дій в імення самостійної України, застерігали, що не можна віддати на поталу більшовикам свій народ, що потрібно здобути народові землю і волю. Другі правили своєї, наполягаючи на шляху федерації, яким мусить іти українська демократія, а з нею й українське військо.

Петроградські події 7 і 8 листопада стали спонукою до негайних дій. Делегати, остерігаючись більшовистського наступу, сформувалися у полк і зайняли найважливіші пункти Києва, а українські матроси заарештували членів організованого більшовиками комітету охорони революції. З’їзд знову заявив українській владі про проголошення самостійної Української Республіки, українізацію гарнізонів на українських теренів, максимальне забезпечення всіма видами зброї українських полків тощо.

Однак Центральна Рада знову залишилася байдужою до вимог військових з’їздів, не бажаючи бачити загрозу зі сходу, яка була видимою для багатьох українських армійців. Доля ще одного військового підрозділу демонструє це з сумною очевидністю. Перший Український корпус, створений у серпні 1917 року в результаті українізації Тридцять четвертого російського корпусу, був очолений генералом Павлом Скоропадським та складався з восьми піших і двох легкогарматних полків. Назви полків першої дивізії говорять самі за себе: Перший Київський імені Богдана Хмельницького, Другий Стародубський імені гетьмана Скоропадського, Третій Полтавський імені гетьмана Сагайдачного, Четвертий Чернігівський імені гетьмана Полуботка. Наприкінці листопада 1917 року, коли на Київ сунув Другий гвардійський корпус із новообраною командиркою, більшовичкою Євгенією Бош, саме генерал Павло Скоропадський із очолюваною ним військовою потугою став на заваді. Таким чином, на всіх залізничних лініях, що вели до Києва, більшовицькі солдати, зазнавши поразки, були обеззброєні та відіслані до росії в об’їзд Києва.

Замість підсилення і всілякого сприяння українському військовому з’єднанню, яке засвідчило свою ефективність, Генеральний Секретаріат, остерігаючись авторитету Павла Скоропадського, замінив його генералом Яковом Гандзюком, а в січні 1918 року ліквідував і сам корпус, спочатку роздрібнивши його, а потім демобілізувавши вояків.

Те саме спіткало Другий Січовий Запорізький корпус, сформований із колишнього Шостого російського корпусу, який із південно-західного фронту просувався для захисту України на північно-східному кордоні, але, розпорошений, не досяг мети.

Подальшу хроніку подій, означену Іваном Ільєнком у згаданій статті влучною назвою другої частини «Чорний вал червоного нашестя», подаємо в скороченому варіанті. Отже, в кінці листопада 1917 року Центральна Рада Третім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку, що, не відділяючись від російської Республіки, зберігає з нею єдність. В росії Ленін підписав «Декларацію прав народів росії» з гарантуванням права вільного самовизначення, аж до можливості утворення самостійної держави.

На листопадових виборах до Всеросійських Установчих зборів українці віддали більшовикам лише 10 відсотків голосів, в той час як українські партії отримали 75 відсотків. Центральна Рада заявила протест «проти повстання у Петрограді», обстоюючи владу всієї революційної демократії, а не диктат Рад робітничих і солдатських депутатів, однак нічого не зробила для запобігання демагогічному впливу більшовицьких гасел вустами численних пропагандистів. 17 грудня 1917 року Раднарком РСФСР надіслав до Києва перший ультиматум, підписаний Леніним і Троцьким, в якому висловлювалася претензія щодо відкликання з фронту українських частин і роззброєння «радянських військ», сприяння війську донського отамана Олексія Каледіна. Раднарком вимагав припинити такі дії, визначивши для реагування сорок вісім годин, а відсутність відповіді української влади проголошував заявою про стан відкритої війни проти радянської влади.

Надіслана у відповідь нота, підписана Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, містила чітку юридичну оцінку: «Неможливо визнавати право на самовизначення аж до відокремлення, і, водночас, грубо посягати на це право нав’язуванням власних форм політичного устрою іншій державі, як це робить Рада Народних Комісарів росії щодо Народної Української Республіки». Генеральний Секретаріат запропонував Раднаркомові відкликати більшовицькі полки з України «заради уникнення братовбивчої війни», заявляючи про визнання права на відокремлення не тільки козацького Дону, але й інших складових колишньої імперії.

У день оприлюднення російськими більшовиками свого ультиматуму в Києві розпочався і Перший Всеукраїнський з’їзд Рад. Через два дні засідань з’їзд ухвалив резолюцію з оцінкою ультиматуму Раднаркому як замаху на УНР, а також закликав народи росії «всіма способами запобігти можливості нової ганебної війни». Виступи на з’їзді представників Центральної Ради Симона Петлюри, Володимира Винниченка і Михайла Грушевського свідчать про їхнє повне усвідомлення ворожості і загрози з боку червоної росії. З’їзд, який налічував 1300 делегатів, за винятком відокремленої групи у складі 124 більшовиків, висловив довіру Центральній Раді.

Керована з Петрограда «група 124», оголосивши українській владі нещадну боротьбу, переїхала до Харкова, щоб під крилом Центру, яким командував Володимир Антонов-Овсієнко, обрати Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. В результаті від імені 95 із 300 Рад, зусиллям робітників-росіян і зросійщених, вороже налаштованих українців великих підприємств, через Перший Всеукраїнський з’їзд Рад була проголошена «Влада Рад» в Україні.

Цей з’їзд, оголосивши рішучу боротьбу Центральній Раді як «органові буржуазно-націоналістичної контрреволюції», обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України (ЦИКУКА) і створив Народний Секретаріат – перший уряд «Радянської України». Раднарком призначив Григорія Орджонікідзе «Тимчасовим Надзвичайним Комісаром Району України», щоб він здійснював анексію України всілякими способами. Один із них, про який не йшлося в російському ультиматумі, полягав в обкраданні України через масове вивезення продовольства і вугілля.

Найголовнішою ж дією більшовицьких маріонеток мало бути створення суто українських бойових частин, без яких Антонов-Овсієнко відмовлявся на вимогу ЦИКУКА форсувати Полтаву. Хоча більшість полків імперії, в яких переважали українці, відмовлялися йти проти Центральної Ради, комуністична отрута подіяла. Вже в середині січня 1918 року постав колабораціоністський загін «Червоного козацтва», відтак задля вузької класової потреби українство стало зброєю проти української державності.          Народжений у Чернігові, українець Володимир Антонов-Овсієнко очолив північну московську армію, в яку входили чотири армійські групи під проводом Павла Єгорова, Рейнгольда Берзіна, Сергія Кудинського і Михайла Муравйова, усвідомлюючи конкретну мету: зміцнити радянську владу в Україні, яка була б гарантією союзу з росією, перешкодивши Центральній Раді зірвати розпочаті з німцями мирні переговори. Наступ Червоної москви на Україну почався 25 грудня 1917 грудня з Гомеля і Брянська та з Курська і Білгорода.

Не знайшлося сподіваного Центральною Радою мільйона війська задля її убезпечення і захисту. Більшовицька агітація спричинила нейтралітет і перехід на бік ворога українізованих частин, а ухвалений 16 січня 1918 року «Тимчасовий закон про утворення Української Народної армії» зумовлював масову демобілізацію. Хоча українською владою було передбачено створення народної міліції, яка мала б обороняти рідний край, це було тільки наміром, коли напад уже відбувся. Після здійсненої Генеральним секретарем військових справ Миколою Поршем демобілізації регулярних військових частин, зокрема, 60-тисячного Першого українського корпусу, Сердюцької дивізії, полків імені Павла Полуботка і Богдана Хмельницького, реальною силою залишалися тільки 600 вояків Гайдамацького кошу Слобідської України (з другою сотнею Січових Стрільців) під командою Симона Петлюри та відділи козацтва в Києві під проводом Михайла Ковенка і на Звенигородщині – Юрія Тютюнника, Перша військова школа імені Богдана Хмельницького.

Отже, московські війська без зустрічного спротиву займали українські міста, в яких робітничі організації, складені з неукраїнців, ставали зі зброєю на бік окупантів. Михайло Муравйов рушив із різношерстим загоном із Харкова на Полтаву, а взявши її, на Бахмач, де прийняв бій із Першою військовою школою. Проголосивши себе командувачем укрфронту, з’єднав у Бахмачі всі більшовицькі збройні групи задля штурму Києва. За кілька днів до набігу московського ворога на українську столицю Рада Народних Комісарів призначила «Головним Командувачем усіх військових сил федерації, що оперують на терені Української Республіки» Юрія Коцюбинського.

11 січня 1918 року газета «Нова Рада» опублікувала звернення «До українського студентства», підписане Українською фракцією центру Університету імені святого Володимира: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини… Треба за всяку ціну спинити той похід, який може привести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і однією дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу… Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського народного університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги».

Більшовистські банди, що впритул наблизилися до брам столиці, змусили Центральну Раду нарешті вдатися до рішучих дій і проголосити Четвертий Універсал. В ніч на 25 січня 1918 року на прилюдному засіданні Малої Ради Михайло Грушевський зачитав його текст із  довгоочікуваним для українських самостійників словами: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Але і в цей загрозливий момент Центральна Рада не спромоглася на вольову військову політику. Закликавши «твердо і рішуче взятись» до боротьби з більшовиками-загарбниками, знову заявила про повний розпуск армії.

Не дивно, що київські більшовики, закликавши 28 січня 1918 року до повалення Центральної Ради, 29 січня укріпилися на заводі «Арсенал» і захопили значну частину міста. Їм не вдалося ліквідувати Центральну Раду, яка відмовилася виконувати умови ревкомівського ультиматуму: передати владу Раді робітничих і солдатських депутатів, роззброїти і вислати поза межі України Січових Стрільців. Керований Симоном Петлюрою Гайдамацькій кіш та сотня Січових Стрільців мусили повернутися до міста з оборонних позицій супроти війська Муравйова в районі Крут, щоб рятувати Центральну Раду. Ці військові підрозділи разом із прибулим із західного фронту полком імені Гордієнка, очоленим полковником Петровим, удосвіта 4 лютого 1918 року приступом взяли «Арсенал», перетворений червоними бунтівниками на цитадель.

А 29 січня 1918 року в Крутах відбувся бій трьохсот добровольців зі студентського куреня з московитами…

Сумна до непристойного безглуздя передісторія Дня Двадцять Дев’ятого Січня 1918 року, з революційним пориванням пробуджених, мілітарно налаштованих, українських мас з одного боку, і шкідливими в умовах становлення держави пацифістськими почуваннями українських політичних провідників-москвофілів з другого, не позбавляють бій під Крутами героїчного трагізму.

Звісно, громадяни УНР, особливо кияни, не змогли сприймати таку загибель українського юнацтва без потрясіння, про що свідчить третя частина згаданого публіцистичного огляду Івана Ільєнка «День слави і печалі», де наводиться уривок із статті «Трагедія в Крутах» з «Нової Ради» від 3 березня 1918 року. Автор, який сховався під криптонімом «С.Ш.», апелював до громадського сумління, називаючи винуватців і виголошуючи їм вирок історії: «В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції – юнаків – ентузіастів української національної ідеї. Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування виявився покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної більшовицької армії кількома сотнями шкільної молоді…».

Аверкій Гончаренко, командир частин у бою під Крутами, як безпосередній учасник подій підтверджує цю нищівну критику у спогадах зауваженням: «Брав мене в свої обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії – юнаків – кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобілізувалося: його не зуміли, завчасу використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки на мітингах деморалізували закликанням до поділу землі».

Інші побратими-Крутянці з відстані минулих років дивляться оптимістичніше на трагічний бій, усвідомлюючи його значення для української історії. Ройовий студентської сотні у бою під Крутами Левко Лукасевич у спогадах «Роздуми на схилку життя», виданих у 1982 році, застосовує порівняння з давньогрецьким героїчним епізодом: «… події, як початок нашої збройної боротьби, мали й мають велике морально-національне значення. Вони перейшли в українську історію, як легенда українських Термопіл». Січовик Ігор Лоський, відзначаючи «нічим не скаламучений національний ідеалізм» загиблих Крутянців, доходить висновку: «не вина тієї молоді, що порив її реальної користі не приніс».

Однак реальна користь була, оскільки Крутянці стримали більшовистську орду, що сунула на Київ. Завдяки їхній жертовності делегація УНР встигла підписати Брестський мир у ніч 8 на 9 лютого 1918 року. Якраз тоді, коли Центральна Рада залишала столицю, несамовито бомбардовану Муравйовим.

Неоціниме значення подвигу Крутянців Іван Ільєнко розкриває в четвертій, завершальній, частині своєї публіцистичної праці, присвяченій Крутянській трагедії, «Подзвін не змовкає», де наводить подробиці поховання загиблих юнаків на Аскольдовій могилі, згадує перших авторів спогадів учасників бою та простежує розвиток Крутянського героїчного культу в Україні.  Перший спомин, який належить січовику Івану Шарому, з’явився по кількох місяцях після трагедії у тижневику «Народна справа», чим започаткував Крутянський культ, увічнення пам’яті славетних вояків, яке з роками набрало достатніх обертів, щоб ввести чин Крутянців у національний міф українців.

З вдячністю Івану Ільєнкові, автору статті «Чому Крути?», за всебічне висвітлення теми, звернімося до праць публіцистів, літературознавців і політичних діячів, аби зрозуміти, наскільки один день історії Перших визвольних змагань, означений як Крутянська трагедія, нині присутній у різних проявах українського буття.

Григорій Костюк: «Крутянські жертви були оплакані багатьма поетами. Писав про них Валер’ян Поліщук, Олександр Олесь, Павло Тичина та інші. Але чи не найглибше прозвучала епітафія Павла Тичини, опублікована в тридцять восьмому номері «Нової Ради» — 1918 року. Поет говорить про тридцять юнаків. Під Крутами загинуло понад триста, але тільки тридцять тіл вдалося підібрати, привезти до Києва і поховати з великою всегромадською жалобою на Аскольдовій могилі… Старий, посивілий в кількарічному царському засланні, великий учений і перший президент революційної України, професор Грушевський говорив над крутянськими жертвами прощальне слово і гірко плакав… свою промову закінчив словами староримського поета Горація: «Солодко й славно вмирати за батьківщину». Жертви молодих патріотів засвідчили, що свято революції, свято національного відродження скінчилося. Що настали дні великих випробувань. Що український народ ступив на тяжкий, кривавий шлях боротьби за своє утвердження в світі, що від нього, від народу, тепер залежить – впаде чи переможе на цьому шляху. Література взагалі, а українська зокрема, завжди була виявом душі і сумління народу… Доля народу була долею його літератури». («Горобина ніч над Києвом (1918-1919)». Лекція 5-6. Лекції, прочитані на радіо «Свобода», «Українська література за пореволюційне п’ятдесятиріччя» (1917-1967)».

Улас Самчук: «Хай будуть Крути! Честь тим, що їх нам дали. Схилім голови перед їх пам’яттю. Вказуєм нашим дітям на могили, які повстали з Крутів. Одначе завжди, скрізь, день-у-день, годину в годину, безупинно і вперто стверджуймо, що другі Крути мають застати нас іншими. Іншими духом, психологією. Іншими житєєвими успосібленнями, іншими матеріально технічними можливостями». («Героїка трагедії Крут». Київ, 2004).

Євген Маланюк: «І тому Крути – це перше зірвання лаштунків невільничої комедії, яка відбулася – в час революції – на землях України; перше прозріння, що влада – то боротьба, а держава – то кров і залізо. І тому Крути – це воскресіння по довгих століттях, — обірваної Полтавою визвольної війни, війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч. Доперва Крути були початком нової доби в історії України. Доперва дата Крут становить початок нашої визвольної революції…». («Крути: народини нового українця». Прага, 1941).

Костянтин Савчук: «Шануючи героїв Крут, треба пам’ятати, що політична суть «крутянського зудару не полягає в спротиві горстки української молоді більшовицькому наступу з півночі. Політична суть Крут у тому, що, як пише один автор, … тоді Україна вперше за 250 років свого поневолення, сама, з власної волі, суверенно окреслила своє право і поставила силу в обороні того права, — отже, ставши державою, діяла як держава». («Політичне значення Крут». «Студентське слово». 11 лютого 1961).

Володимир Янів: «… були ферії, і ми – пластовим звичаєм – пішли в мандрівку. Ґеник (Врецьона) належав ще тоді до самостійного «Гуртка старших пластунів ім. Бою під Крутами», і всі його колеги були вже націоналісти, що мали за собою рік праці у студентському житті… Незабаром, після ферій, група «Лісових чортів» і майже всі члени гуртка Бою під Крутами створили спільне «звено» студентської групи Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ) – «13-ку» (стільки нас було у звені!) і, привчені у Пласті до дисципліни, незабаром стали тим ядром усього СУНМ, на яке провід (очолений тоді Осипом Боднаровичем) міг беззастережно спертися».(«Зустріч з полковником Євгеном Коновальцем на тлі настроїв доби». Збірка «Під чужими зорями», 1941).

Завершимо нинішні роздуми текстом Степана Ленкавського, що є складовою його статті «У великі дні», зміст якої – комплекс націоналістичних ідеологічних догматів, впроваджуваних у життя: ідея української соборності, культ Героїв Крут і культ Ольги Басараб.

«День 29 січня – це день славного геройського бою українського юнацького куреня під Крутами з червоною московською ордою. У завзятому бою з переважаючими силами москалів зложили свої буйні козацькі голови під Крутами 300 українських юнаків, молодих синів України. Крути – це славне місце. Там українська молодь станула з крісом у руках до бою з наїзниками. Там українська молодь поставила на сторожі Української Державности свою кров і своє життя.

         Крути – це великий чин, це слава, це геройство і приклад для нас, це бій і зов до бою. Гляньте на схід сонця ген далеко до золотоверхого Києва. Там кривавим смолоскипом сяють безсмертні Крути, там взивають Крути». (Передовиця підпільного журналу «Юнацтво», ч. 1-2 за січень-лютий 1934 р.).

 

Використана література:

  1. Євген Коновалець та його доба / Упорядники: Володимир Мороз, Володимир Муравський, Іван Хома. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2021. – 1183 с.
  2. Ленкавський Степан. Український націоналізм. Твори. Том 2. Ідеологія Філософія. / Упорядник і редактор О. Сич. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2022. – 480 с.
  3. Костюк Григорій. Вибрані праці: У 5 томах / Упорядкування і коментарі Н.Баштова. – Київ: Смолоскип, 2022. – Т. 2: Літературознавство. Критика. – 820 с.
  4. Крути: Збірка у пам’ять герої Крут / Упорядники: Осип Зінкевич, Надія Зінкевич. – Київ: Смолоскип, 2008. – 422 с.

З повагою, бібліотека НАОМА та
завідувачка відділом обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська