Приступаючи до розгляду періодів творчості Олександра Мурашка, щоб визначити їхні найяскравіші характеристики та еволюційні тенденції, слід усвідомити, чим є життя митця в прагматичному світі, де потрібно і вижити, знайшовши власне місце, і не ціною самозречення й творчої мімікрії нав’язати діалог, щоб самовпевнено сказати нове слово та бути почутим. Тоді митець вписується персоналією в мистецькі хроніки, і це відбувається завдяки трьом чинникам: яскравому таланту, який розкривається з дитячих років усупереч несприятливим життєвим обставинам, твердому характеру на протиставлення випробуванням, череді щасливих випадковостей на противагу підступам долі.
Про видатний талант митця промовляє його творчий набуток із промінною стильовою своєрідністю. Завітавши до НХМУ (NAMU), місце найповнішого зібрання Мурашкових творів, пересвідчуємося, як вони виділяються яскравим впізнаваним масивом між творами сучасників, виказуючи руку майстра європейського штибу. «Дівчина в червонім капелюшку», «Праля», «Селянська родина», «Жінка з квітами», «Квіткарки», як етапи творчого п’ятнадцятиліття, більш пов’язують художника з європейським Ар-нуво, ніж з гроном випускників рєпінської майстерні та представниками російського модерну.
Маргарита Мурашко, розповідаючи в «Біографічних відомостях про О.О. Мурашка», як у дитинстві почав проявлятися художній талант чоловіка, пригадала і супротив батьків, що не вбачав такої перспективи для хлопця. Олександр, не маючи паперу, розмальовував усе, що траплялося під руку, використовуючи і стіни. Однак марними були всі намагання відволікти неслухнянця від пристрасного бажання малювати, як і перешкодити його активному читанню, щоб направити в бажане русло чи то навчання в духовному училищі, чи то здобуття ремесла для праці в іконописній майстерні.
Думка про образотворчу діяльність виникла у майбутнього художника в ранньому дитинстві спонтанно і міцно закріпилася в свідомості, про що розповів сам Мурашко. А ми читаємо в спогадах його учениці Тіни Омельченко, як малий хлопець із тодішнім опікуном, Крачковським, дядьком, братом матері, поїхали на ярмарок і зупинилися в корчмі. Сидячи в душному, димному приміщенні на купі скиданого на підлогу одягу, спостерігаючи за грою картярів, хлопчик відчув гостре бажання бути художником і з тією мрією заснув. Звісно, марення художньою освітою та непокірний характер Олександра допомогли подолати упередження батька, який думав тільки про наступника, що очолить іконописну майстерню. Якості, що скерували до мети у підлітковому віці, – твердість, непохитність і заповзятість – стали в пригоді й пізніше.
Мурашко полишив рідну домівку у п’ятнадцятирічному віці, щоб самостійно здобувати малярські навички, буквально борючись за виживання, долаючи в несприятливих побутових умовах хворобу. Отримавши прихильність дядька Миколи Мурашка, керівника Київської рисувальної школи, і матеріальну підтримку професора Адріана Прахова, хлопець виграв моральний двобій із батьком. Олександр Мурашко погодився із вибором юнака, який не тільки натхненно вчився малюванню у дядька, але й сам себе утримував, пристаючи на пропозиції малярського заробітку.
Опинившись за сприяння Віктора Васнєцова і Адріяна Прахова у Петербурзі, спочатку як студент Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії, що успішно склав вступний іспит, а через два з половиною роки увійшовши одним із обраних учнів до майстерні Іллі Рєпіна, Мурашко засвідчив подвиг працелюбності, якому не завадили ані постійне бідування, ані світоглядні розбіжності між учнем і вчителем. Тіна Омельченко у вищезгаданих спогадах переповідає історію взаємин Мурашка і Рєпіна, почуту в приватній розмові.
Почавши з найкращими роботами, Олександр два роки доводив своєму майстру, що може продовжувати навчання в майстерні попри академічні провали. Коли ж Рєпін таки повідомив про виключення зі складу своїх учнів, юнак продовжив наполегливо працювати і результатом цієї праці скасував попереднє рішення вчителя. Врешті-решт, перебування в майстерні Рєпіна обернулося для працьовитого й обдарованого учня вмінням живописця-портретиста та вірністю засадам реалізму, попри стильове розмаїття пізніше набутого імпресіонізму й європейського модерну. Особливу, очевидну всім талановитість, найбільший професійний рівень Мурашка між випускників майстерні відзначає в листі до Михайла Нестерова і прискіпливий до власних учнів Ілля Рєпін.
Тому закономірним було здобуття на конкурсі в Академії Великої золотої медалі за картину «Похорони кошового», а відтак поїздка за кордон зі стипендією, що надавала можливість вдосконалити майстерність у Парижі як центрі Ар-нуво та Мюнхені, де зібрався квіт Югендштилю, Мюнхенської сецесії. Хоча сам художник сприйняв цей успіх як несподіваний подарунок долі, згодом описуючи його як найщасливішу подію життя, котру переживав у піднесенні.
Принагідно слід згадати про такі спалахи удачі, що супроводжували Олександра Мурашка впродовж життя з дитинства, нівелюючі всі негаразди, обумовлені зовнішніми обставинами. Народжений від невідомого батька матір’ю Марією Іванівною Крачковською, яка відразу віддала його на виховання в село, загубивши і слід дитини, хлопчик, завдяки зусиллям брата матері, опинився під добрим наглядом Крачковських, і дядька, і бабусі, що замінила матір. Раннє дитинство, проведене поза імперським зросійщеним містом, на Чернігівщині, в Борзні, стало для майбутнього художника доброю розчиною українства із зануренням в селянський побут та пізнанням українського фольклору.
Згодом матір, вийшовши заміж за Олександра Івановича Мурашка, забрала хлопця в нову родину, і майбутній художник зміг виховуватися батьками, а всиновлений вітчимом, у сімнадцять років прибрав його прізвище. З переїздом родини з іконостасною майстернею Мурашка з Чернігова до Києва та роботам з оформлювання Володимирського собору малий Олександр мав змогу спостерігати за працею видатних художників, причетних до розпису цієї новозведеної київської святині.
Познайомившись із технікою іконопису ще в Чернігові, підліток зробив вибір на користь малярського фаху, чому посприяла і зустріч з археологом, мистецтвознавцем, професором Київського університету Адріяном Праховим. Цей видатний київський діяч, поглинений роботою з групою художників, що розписували Володимирський собор, запримітивши талановитого юнака, з першої зустрічі справляв на нього належний формувальний вплив. А пізніше опинявся поруч у кризові моменти долі Мурашка: надавав фінансову допомогу юнаку, який посварився з батьком, потім сприяв примиренню старшого і молодшого Мурашків, врешті довів свого протеже до Петербурзької академії. Через роки, коли Мурашко, будучи вже зрілим художником, після закордонних поїздок мешкав у Києві, Адріян Прахов замовив за нього слово і перед майбутнім тестем, київським нотаріусом Августом Федоровичем Крюгером, характеризуючи його як самодостатнього, енергійного, талановитого й порядного молодого чоловіка.
Михайло Нестеров, російський художник, що потрапив до Києва з початком робіт у Володимирському соборі, впродовж довгих років був авторитетним творчим наставником, поради якого бралися до уваги навіть уже маститим митцем Мурашком. Зрештою, вплив російського консерватора, яким Нестеров був не тільки в живописі, стосувався лише малярства і його засобів виразності. Добрими плодами художньої підготовки та життєвого досвіду обернулося для Олександра і тривале спілкування з дядьком Миколою Мурашком, попри різні непорозуміння, викликані крутим запальним характером племінника.
В противагу звичній для мистецького середовища змагальності, Олександр Мурашко із затьмарюючим блиском різнобічно обдарованої особистості й харизмою шляхетності, доброзичливості підтримував дружні стосунки з багатьма художниками, з якими зазнайомився в Києві до навчання в Академії, а також пізніше у майстерні Ріпина. Такий самий товариський спосіб буття й взаємин Мурашко практикував і в закордонних мистецьких осередках, тому був усюди прийнятий та шанований. Богемне середовище Парижа, Відня, Мюнхена збагатило художника як інокультурним досвідом, так і модерними стильовими інноваціями, котрі змінили творчий світогляд ученика Рєпіна, за прикладом вчителя відданого принципам реалізму.
Незабутніми враженнями від європейських мистецьких осередків Мурашко по роках ділився і з домашніми, і з учнями. Він розрізняв відвідані міста не за зовнішніми ознаками звичаїв, побуту, а за сприятливою для художнього вдосконалення атмосферою та звичаями мистецької молоді. Відтак Париж вважав корисним для загального розвитку художника, але небезпечним для недосвідченого митця, а Мюнхен – найкращим місцем для навчання і творчої роботи. Позаяк німецька молодь, розумна і весела, вміла розважатися й старанно працювати, молодому українському художнику не залишалося нічого іншого, як наполегливо вправлятися в художньому ремеслі. Завдяки результатам цієї праці, представленим в Петербурзьку Академію, художник двічі отримував право продовжити мистецьке стажування за кордоном.
Виходець з України зміг отримати прихильність і європейської аудиторії, товаришів із малярського цеху, зацікавивши творами, що вирізнялися найвищим рівнем реалістичного втілення, новаторським підходом до форми й кольору. Малярське опрацювання європейських мистецьких вражень, осмислених як процес в тяглості, від римського класицизму та іспанського Золотого століття до імпресіонізму, постімпресіонізму і шкіл модерну, після повернення до Петербурга звершилось двадцятьма п’ятьма творами персональної експозиції, організованої фірмою Едуарда Шульте, в Берліні, Кельні, Дюссельдорфі та Мюнхені. Вдячний учителю Мурашко, перейнявши в Петербурзькій академії від нього замилування до психологічного портрета, опинившись в Європі, був незалежним у творчих пошуках і орієнтирах. Молодий художник зберігав пієтет до європейської традиції та мистецьких здобутків, починаючи знайомство з європейськими містами з відвідин художніх музеїв й вивчення полотен старих майстрів, і цим не наслідував Рєпіна, котрий писав: «Одна росіянам біда: вони виросли у вимогах, їхній ідеал такий великий, що всяке європейське мистецтво здається карикатурою або слабким натяком. Тільки сам «Мойсей» Мікеланджело – річ чудова. Все інша, з Рафаелем на чолі, таке старе, дитяче, що дивитися не хочеться. Яка гидота тут у галереях! (!) Просто нема на що дивитись, тільки стомлюєшся без пуття».
Та повернімось до успішного входження Олександра Мурашка в західний мистецький світ. Початок європейської популярності, визнання українського художника поклала його картина «Карусель», відзначена золотою медаллю по представленні на Десятій міжнародній виставці у Мюнхені. Цей реалістично-імпресіоністичний твір відразу був куплений Королівською галереєю Будапешта за тисячу двісті німецьких марок після того, як свого часу київський збирач Оскар Гансен відмовився платити за нього триста карбованців. А редакції часописів «Мистецтво для всіх», «Лейпцизькі ілюстровані відомості», видавничі фірми в Берліні, Лейпцигу й Мюнхені запропонували художнику свої послуги, щоб зробити кольорові чи однотонні репродукції «Каруселі» на шпальтах своїх видань.
Схвально відзначеною як знавцями-відвідувачами, так і всією європейською критикою була і участь художника в Дев’ятій міжнародній виставці у Венеції з картинами «Недільний день» («Тихий смуток») і «На терасі». Ці картини так само були відразу куплені, і перша вирушила до Бухареста, а друга – до Нью-Йорка. Надалі експозиційна географія художника розширюється, включивши Рим, Венецію, Амстердам, Відень та інші міста Європи. Художника обирають членом Мюнхенського сецесіону, і він не раз бере участь у міжнародній виставці, що проходить у його улюбленому німецькому місті.
Як і на початку життєвого шляху, вже сформованому художнику таланило на знайомство з впливовими особистостями, які траплялися в найвідповідніший момент і готові були йому допомагати задля зміцнення на малярській ниві. Так сталося і в Петербурзі після переможного повернення Мурашка зі стажування, року діяльності в складі створеного випускниками Петербурзької академії «Нового товариства художників». Київський меценат, мільйонер Олександр Терещенко, з родиною якого Мурашка поєднувало давнє приятелювання, побачив і талановиті новаторські твори, занадто експериментальні для російської мистецької спільноти, і фінансову скруту їхнього автора, та запропонував йому спільну, повністю оплачену, закордонну подорож ще не відвіданими місцями, де можна було отримати нові враження та корисний досвід. Так, промандрувавши в творчо-бізнесовому тандемі Францією, Італією, Алжиром, Тунісом, митець мав би передати Терещенкові весь створений за цей час малярський матеріал. Мурашко пристав на цю пропозицію, але по поверненні відмовився від щомісячної грошової підтримки зі значною сумою з умовою подальшої передачі всіх своїх творів меценату.
Остаточне повернення до Києва, який, попри провінційний статус, завжди вабив художника рідною атмосферою, супроводжувало дві події: закладання власної родини і очолення майстерні Київського художнього училища. Починав викладацьку діяльність Мурашко з амбітними думками про перетворення Києва на мистецький осередок, яким був Мюнхен для Німеччини. А мали б цьому сприяти і дивовижна наддніпрянська природа, і самобутня українська культура, і віддаленість від імперських мистецьких центрів з їхньою неповороткістю та зарозумілістю. Втілення реформаторського бачення художника з метою розвитку українського малярства й вдосконалення художньої освіти зустріло непереборні перешкоди: заскорузлу класицистичну традицію художнього училища як результат підпорядкування Петербурзькій академії та конфлікт старої й нової генерації українських художників, що розгортався на тлі ідеологічних суперечок романтичного українського народництва і новонародженого українського націоналізму. Полишивши викладання після трьох років марних намагань змінити консервативний світогляд керівництва художнього училища в особі Івана Селезньова, Мурашко впродовж чотирирічного перепочинку підготувався до відкриття власної студії, знову-таки плекаючи мрію про Українську художню академію, учбовий заклад нового типу. В триетапному викладацькому досвіді Мурашка найцікавішим і з погляду організації, і в сенсі суто творчому було керування власною студією, розташованою в домі Гінзбурга на Інститутській, 16. Роботу цього закладу Мурашку допомагали налагодити його своячениця Ганна Прахова-Крюґер, художниця-анімалістка, і талановитий художник-портретист Абрам Козлов, який додатково виконував адміністративно-фінансові функції. Таке делегування стало вдалим ходом керівника Мурашка, оскільки дозволяло диференціювати учнів, які мали різну платоспроможність і різну міру обдарованості. Учбовий заклад, що не забезпечував документом про рівень освіти, став осередком знань та розвитку для тих, хто хотів і міг навчатися. Тут знову талановитому художнику, який продемонстрував і педагогічну майстерність, і хватку керівника, пощастило в підтримці потрібних для справи людей. Сам Мурашко, характеризуючи Козлова як ділову людину зі зв’язками в комерційних колах, говорив друзям, що вони (Мурашко, Прахова-Крюґер і Козлов) взаємно доповнюють одне одного, тому справа піде, й він, як і раніше, навчатиме талановитих учнів безкоштовно.
Окрім гнучкої системи добору учнів, розробленої Мурашком, в його студії панувала творча атмосфера не лише учбової діяльності, ґрунтовної, орієнтованої на всебічний художній розвиток, але й театральний розмах позакласних заходів. В цьому проявилася давня пристрасть Мурашка-театрала, про яку свідчать знайомі з ним люди. Не даремно більшість учнів Мурашка або стали суто театральними художниками, як-от, Борис Аронсон, Ісак Рабинович, Нісон Шифрин, або продемонстрували свій стенографічний нахил, як Олександр Осьмьоркін, Анатоль Петрицький.
Педагогічний успіх Олександра Мурашка був закономірним продовженням його людської харизми, котра, попри крутий характер, завжди і всюди розчищала йому шлях, множачи та зміцнюючи численні міжособистісні контакти. А це означало, що в стосунках із учнями вчитель не вдавався до звичних обмежень навчального процесу та наказового способу в комунікації. Будучи вільним у творчості митцем, Олександр Мурашко бажав це бачити і в інших, особливо в майбутніх художниках, які й так перебували під його впливом. Учениця Тіна Омельченко згадувала, що вчитель поводився як старший товариш, даючи поради, а не ставлячи конкретні вимоги. В результаті такої демократичної політики учбового закладу студійці вільно шукали власний стиль і самостійно обирали найближчу по духу мистецьку спільноту, не завжди прихильну до керівників студії.
Сам Олександр Мурашко не обмежувався викладацькою діяльністю, очоливши Київське товариство художників, сформоване з гуртка Бахтіна, з яким співпрацював раніше. Наступною його сходинкою став новостворений учбовий заклад, предмет багаторічних роздумів художника. Тіна Омельченко згадувала слова вчителя: «Я нічого в світі не хочу, тільки щоб була вища школа живопису в Києві». Ґрунтовна академічна освіта, розуміння сучасного стану європейського мистецтва, участь у численних виставках, членство в художніх товариствах, викладацькі здобутки і популярність у колі київської інтелігенції посприяли залученню художника до комісії із заснування Української художньої академії. Олександр Мурашко став автором першого статуту Академії та керівником однієї з її майстерень, яка поповнилася переважно його студійцями. Професор Академії Михайло Жук згодом згадував майстерню Мурашка як найбільшу за чисельністю студентів нарівні з майстернею Федора Кричевського. Тіна Омельченко, описуючи багаторічне спілкування з Мурашком, не раз згадує академію і те, наскільки остання посідала важливе місце в житті вчителя, спричинюючи його мінливий емоційний стан: і радість, задоволення від спілкування із учнями, і переживання через непорозуміння з колегами та керівництвом.
Аби уявити суспільно-політичну атмосферу, в котрій повставала й затверджувалася Українська художня академія, а відтак і причини душевних мук Олександра Мурашка, спостережені найближчими людьми, зі збереженням орфографії наводимо повний текст статті митця «Доля академії мистецтва», відтвореної Дар’єю Добріян за газетою «Нова Рада» – № 90. – 2 червня (20 травня). І несамохіть відчитуємо паралелі з воєнною сучасністю, котрі щоденно переживаємо з лютого 2014 року.
«Академія мистецтв у Київі, як відомо, відкрилась торік восени в помешканні педагогічного музею, але працювати їй там довелося недовго, бо все помешкання з наказу Центральної Ради повинно було залишитись тільки для робіт Центральної Ради. Для Академії ж було призначено помешкання на В. Підвальній ул., ч. 38, у будинку міських шкіл імені семї Терещенко, де на цей саме час перебував лазарет. Зважаючи на те, що через політичні події діяльність лазарета зменшилась, академія мистецтв росташувалась у верхньому поверсі цього будинку, що анітрохи не відбилось на лазареті. З горем пополам, академія прожила минуле півріччя, при невигодах та втратах, і має право надіятись, що до початку нового шкільного року вона матиме можливість хоча б на перший час своє робоче життя завести так, як того вимагає складна й вдумлива робота для мистецтва. Але, очевидячки, нашій молодій академії готують іще нову недолю: перед великоднем лазарет виїхав, а натомісць по постанові Ради міністрів міністерств Голубовича, росташувався головний штаб, академії ж було наказано негайно вийти з помешкання. Нами, членами адміністрації, було у свій час вжито заходів для оборони інтересів академії. Але, не дивлячись на завірення вищої влади на Вкраїні, що помешкання лишається за нами, аж поки не призначать для академії спеціяльного будинку, — все ж од нас вимагають назавше вийти з нашого помешкання. Беру на себе сміливість роз’яснити тим, хто не знає, і нагадати іншим, які через великі справи забули – що утворення академії в Київі є свято не тільки національне, але й свято також для кожної культурно-мислящої людини. Академія мистецтв – це також у своєму роді «головний штаб», з тією тільки ріжницею, що вона мобілізує не воєнні сили, високо-культурну армію, яка в конечному підрахунку добавить пісчинку для утворення нового віку, про який усіляко каже, коли через високі […] помешкання, це місце, де нині академія, повинно бути увільненним для головного штабу, то ми дозволили собі запитати: а як же академія?». Професор Української академії мистецтв Олександр Мурашко.
Цікаве і післяслово «Од редакції»: «Даючи місце листові проф. О.Мурашка, вважаємо потрібним зазначити, що нас не дивує поводження нового уряду з академією: хіба російським Пріамам може хоч трохи боліти доля української Гекуби? Даремна, мабуть, річ доводити, що академія – теж «головний штаб». Ми, наприклад, вважали, що преса – це теж держава, а одначе мусіли припинити вихід газети на один день, щоби хоч цим способом позбутись контролю наших «підданих» та союзників – співробітників та передплатників… Певні ми також, що новоявлений оборонець українських наук, муз і грацій М. Василенко досі і не подумав навіть оборонити академію.»
Прикметно, що даний допис з’явився за кілька місяців до шаленства і люті 1919 року, коли після урочистого в’їзду Директорії в столицю, Акту злуки, Київ удруге був захоплений росіянами-більшовиками, і в результаті підданий червоному терору, здійснюваному сумнозвісною ЧК. А це виявилося трагічною обставиною для української культури, яка втратила Олександра Мурашка, найкращого зі своїх представників, на творчому злеті, з чого ми й почали нинішні роздуми про його яскраву долю.
Далі буде…
З повагою, Бібліотека НАОМА.
