Десять років, що відділяють нас від подій Революції Гідності, спонукають до роздумів. Майдан, що вибухнув як масовий мирний протест, завершився кровопролиттям і загибеллю більше ніж сотні беззбройних протестантів. І це була кривава прелюдія до війни, яку одразу після Майдану розпочала рф проти України, рішуче незгодної з наступом «руского міра».
Звісно, десятирічка в масштабі багатостолітньої європейської історії – замалий відтинок часу для глобальних зрушень, а Помаранчевий Майдан мав суспільне-політичне визрівання з початком у Студентській революції на граніті. Свідомі свого громадянського обов’язку підлітки, натхненні прикладом борців-попередників після виступу в 1990, набралися життєвого та громадського досвіду, щоб у 2004 взяти участь у Майдані як його рушійна сила, а через дев’ять років стати пліч-о-пліч уже з своїми дітьми, які запрагли європейського розвитку України. Саме цей момент авторка нинішніх роздумів вважає найсуттєвішим здобутком Майдану 2013-2014.
Для українського загалу, закордонних спостерігачів з дружніми і ворожими щодо України намірами Майдан став великою несподіванкою, оскільки ознаки часу, проявлені навіть у культурному продукті початку 2000-х, не були оптимістичними. Радіо- і телепростір силою великих російських фінансів неухильно, пришвидшеними темпами зросійщувався без урівноважування інтернетом, який в Україні ще не набрав достатніх обертів. Сплеск патріотичних пісень Помаранчевого протесту швидко вщухнув і замінився песимізмом текстів співаків-поетів з українського шоубізу.
Андрій Кузьменко (Кузьма), фронтмен гурту «Скрябін», що в 2000 році разом із «Плачем Єремії» Тараса Чубая записав ексклюзивний альбом «Наші партизани», відкриваючи українському загалу великий пісенний пласт упівських пісень, через вісім років озвучив ренегатський текст пісні «Тепла зима» з альбому «Еволюція» (2009): «Яка різниця хто є хто? Яка тут мова все одно. Дайте пожити спокійно…» І, судячи з президентських виборів 2010 року, така еволюція відбулася і з колективною свідомістю українського суспільства. Кузьма, для якого події помаранчевого Майдану не були позитивними, своїми текстами, по суті, відобразив настрої більшості, що потребувала струсу для пробудження.
Творчість патріотичного крила українського шоубізу теж перебувала під впливом суспільно-політичних змін країни, і це було продемонстровано як радикальний культурний протест. Олександр Положинський, фронтмен гурту «Тартак», створивши напередодні Майдану 2004 року пісню «Я не хочу бути героєм України» зі словами: «Не цінує героїв моя країна», заспівав її під час першої річниці Помаранчевого Майдану. А свій виступ попередив зізнанням, що поточні події не спонукають виконувати оптимістичні пісні. І разом з тим Положинський записує в 2007 році разом із Андрієм Підлужним (Нічлавою) присвячену українським воїнам-борцям пісню «Не кажучи нікому», а також кліп, де були відтворені героїчні події бою 1943 року роти УПА в Загорівському монастирі.
Так само і Святослав Вакарчук, фронтмен «Океану Ельзи», один із активних учасників Помаранчевої революції, зафіксував постмайданну суспільну атмосферу у пісні 2006 року «Веселі, брате, часи настали». А після контрреволюції 2010 року, коли країна, керована антиподом «помаранчевого» президента, дедалі занурювалась у безвихідь, «Океан Ельзи» піснею «Моя маленька незалежність» нагадує, що вихід є. Цей ліричний твір, увійшовши до альбому 2013 року «Земля», став провозвісником скорих тектонічних зрушень не лише в українській політиці, а й в усіх суспільно значущих галузях країни, включно з мистецтвом.
Листопад 2013 року став початком виходу України з кількасотлітньої «єгипетської неволі», московського рабства, хоча це й не перша в українській історії така спроба. 21 листопада 2013 року почався Євромайдан, згодом з подачі Юрка Сиротюка визначений як Революція Гідності. Протест на Майдані Незалежності спонтанно виріс із зібрання сотень киян, збурених рішенням уряду Азарова відкласти підписання угоди з ЄС. Стартом для цієї громадянської акції стало фейсбучне повідомлення Мустафи Наєма: «Гаразд, давайте серйозно. Ось хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? Лайки не рахуються. Тільки коментарі під цим постом зі словами «Я готовий». Як тільки набереться більше тисячі, будемо організовуватися». Послідувала домовленість зустрітися о 22:30 біля монумента Незалежності, що й було зроблено. Наступного дня ввечері на тому ж місці уже перебувала не одна сотня людей, які під дощем слухали промовців, що виступали з саморобної трибуни. Гаряче висловлювалися митці, опозиційні блогери, політики.
Потім був допис Юрія Луценка на сайті «Української правди» із закликом до усіх небайдужих виходити в неділю 24 листопада на Майдан, аби кількістю не менше 250 тисяч людей обеззброїти знахабнілу владу. І заклик був почутий, людей зібралося більше заданого мінімуму. Пройшовши ходою від Університету Шевченка до Українського дому, люди дали сигнал ворожій владі й правоохоронцям, які, по суті, були «владоохоронцями», що Україна «не здасться без бою». На спорудженій на Європейській площі сцені лунали промови і пісні. Було оголошено про наметове містечко, розташовуване обіч Українського дому.
Але протест із незрозумілих більшості новоствореної революційної спільноти причин розійшовся в двох напрямках. Політична частина перебувала на початковому місці, а група протестантів із гаслом «Майдан без політиків!» обрала місцем активності стелу на Майдані Незалежності. Небайдужі люди, що витрачали свій час на громадській протест, впродовж кількох днів бігали з місця на місце, слухаючи різних промовців. Нарешті політична частина перемістилася з Європейської площі на Майдан, щоб уникнути розділення, і щовечора Руслана Лижичко, яка чомусь стала основною ведучою імпровізованої сцени, повторювала заклики: «Жодної політики! Не треба нам тут ніяких політиків!» Команда, що керувала протестною акцією біля стели Незалежності, складалася з кількох осіб, серед яких були помічені громадські активісти Ігор Луценко, Єгор Соболєв, Вадим Васильчук. Ця команда вирішувала, кого допускати до мікрофона, встановленого біля стели. Усе це продовжувалася до ночі 30 листопада.
Що було потім, усім відомо. Кривава вакханалія, згодом саркастично означена як «Операція «Йолка», учинена руками «Беркуту», підрозділу міліції у структурі МВС України, в центрі столиці в ніч проти суботи підняла на ноги всіх, хто міг дістатися на недільне віче, щоб висловити свій протест і об’єднатися з співгромадянами. Основний мотив людей, незгодних із діями влади, полягав у захисті підлітків від свавілля, жорстокого поводження тих, хто не мав права надуживати силою, застосовувати зброю.
І досі залишається багато запитань щодо цієї макабричної ночі, яка за чиїмось задумом чи через чиєсь безголов’я стала першим інфернальним водорозділом у хроніці подій Євромайдану, фактично поштовхом, що струсонув і безповоротно відірвав країну від новітнього пула європейських диктатур. (Пам’ять міцно зберігає перелік таких дат із хроніки Євромайдану: 11 грудня, 19 січня, 22 січня, 18 і 20 лютого).
Брати Капранови у книзі «Майдан. Таємні файли» зазначають: «Розгін Євромайдану став каталізатором масових протестів і зняв із порядку денного всі суперечності між прибічниками «політичної» та «аполітичної» стратегій. Так само, як і пересунув на другий план основне до тієї миті питання Євромайдану – асоціацію з ЄС. Навіщо було розганяти Євромайдан? Це питання поки не знайшло однозначної відповіді. Тим більше, що сам Євромайдан у первинному своєму вигляді доживав тоді останні навіть не дні, а години. Хто ж був режисером цієї загадкової історії?»
Отже, 1-го грудня Майдан і прилеглі вулиці були залюднені вщерть. Багато адміністративних будівель у центрі Києва без бою зайняли ініціативні групи протестантів, після віча активісти встановили намети, окресливши територію наметового містечка, що згодом асоціювалося з архаїчною Запорозькою Січчю. Поруч із політичними керівниками, лідерами об’єднаної опозиції, на пересувній трибуні стояли письменниця Ірена Карпа, перший «голос помаранчевого Майдану» і вже «голос Євромайдану», актор Євген Нищук. Зворушливим і урочистим початком віча була поява кардинала Любомира Ґузара. Сидячи в колясці, він промовив: «Чинім добро. При Божій помочі. Можемо подолати зло, коли чинимо добро». З таким мотто Майдан функціонував впродовж трьох місяців, зокрема, породжуючи добрі плоди у просвітницьких заходах і культурних імпрезах.
І першим чином добра, здійсненим усім Майданом, було знесення ввечері 1-го грудня пам’ятника Леніна, що продовжував стовбичити на київській Бесарабці, збуджуючи впродовж років як палких прихильників кривавого ката українського народу, так і непримиренних щодо такого когнітивного дисонансу українських патріотів. Як завжди, радикальна декомунізація зачепила почуття й стала предметом дискусії в українському інфопросторі.
Бурхливий початок Революції Гідності, відтворений тут по пам’яті, закарбувався без допомоги щоденника настільки ж яскраво, як і криваве завершення протистояння беззбройних майданівців і озброєних до зубів «служителів порядку».
Багато незабутніх моментів пов’язано із людьми мистецтва. Повертаючись до згаданого діяча Помаранчевого Майдану, фізика-співака Святослава Вакарчука, важливим є акцентувати враження від концерту «Океану Ельзи», що відбувся 14 грудня на Майдані. Велелюдне зібрання з жовто-блакитними прапорами навколо сцени Євромайдану, що в унісон скандувало: «Слава Україні! Героям Слава!», «голос Майдану» Нищук привітав словами: «Яке красиве море українських людей! Це великий океан! Це гурт «Океан Ельзи!» А на сцені перебував весь легендарний склад гурту: Святослав Вакарчук, Павло Гудімов, Юрій Хусточка, Дмитро Шуров та Денис Глінін.
Перш ніж заспівати, фронтмен гурту проголосив важливі слова, згадавши всіх, кому був присвячений концерт. Почавши від по-звірячому побитих студентів, перейшов до всіх українців, які зазнали несправедливості та прагнуть правди, і завершив узагальненням: ми, тобто, все українське суспільство, на Заході, на Сході, об’єднані не політикою, а тим, що «ми хочемо, щоб нашу гідність сприймали достойно, ми хочемо, щоб нашу свободу сприймали, як очевидну річ». А вступом до першої пісні «Вставай!» став заклик: «Я б хотів, щоб кожен з нас розумів, що це наша країна, і ми за неї відповідаємо. Ми користуємось тією статтею Конституції, яка говорить дуже просто: «Вся влада в країні належить народу». І я хочу, щоб ви пам’ятали про це. Наш мирний, але впевнений протест доведе до нашої мети, і кожен з нас буде відчувати, що ми – вільні і гідні, і наша країна — вільна і гідна».
Впродовж години було проспівано одинадцять добре відомих пісень «Океану», кожна з яких давала заряд світлої надії, що під кінець виступу був підтриманий світлом багатотисячних ліхтариків. «Але я вільний, бо живий», «Майже, весна», «Ти – манекен», «Той день», «Вулиця», «Там, де нас нема», «Друг» та інші, різні за змістом пісні, відповідали місцю й часу їхнього виконання, створюючи контекст спільності, добре зрозумілий і підтриманий усім Майданом. Тому логічним завершенням концерту стали слова Святослава Вакарчука: «Важливі речі об’єднують, пам’ятайте… Дякуємо, все тільки починається!».
Цей яскравий епізод закарбувався в пам’яті як свято єднання і пісні.
Володимир Гонський згадував в інтерв’ю «Українській правді»: «Я порахував, що кількість виступів за трохи більше ста днів Майдану перевалила за 22 тисячі. Виступаючих було ще більше: вертепи, оркестри, хори, цілі делегації».
Тим, хто щовечора відвідував Майдан після роботи, запам’яталося пісенне служіння співачки і композиторки Лесі Горової, співачки Руслани Лоцман, які віддано підтримували людей, що перебували на Майдані, своїми чудовими голосами і в дні суспільного піднесення, і в дні занепаду й тривоги. Так само частим гостем був і бандурист, культурний просвітитель, Тарас Компаніченко, який щоразу дивував майданне зібрання як ніколи не чутими старовинними українськими, так і авторськими піснями. Також слід відзначити участь у кожному недільному вічі та в будні оперного співака Фемія Мустафаєва. Леся Рой і гурт «Телері» своїм гумористичним репертуаром постійно піднімали дух виснажених фізично й емоційно майданівців. Недарма саме ці артисти з початком російської агресії в Україні й до повномасштабного вторгнення проводили більшу частину часу на передовій, в її найгарячіших точках, виступаючи з концертами на підтримку українських воїнів.
Ці короткі авторські спогади не мають на меті всеосяжне висвітлення мистецького життя Євромайдану в контексті його основних активностей: волонтерства, міжнародно-дипломатичної діяльності, бойового досвіду в протистояння злочинній владі й Антимайдану, майданівського суспільно-політичного різноманіття, служіння майданівцям різних конфесій України. Хоча без перебільшення, саме незнищенне українське мистецтво, небачене, нечуте впродовж десятиліть Незалежності в окупованому інфопросторі, вибухнувши тисячею унікальних творів у виконанні найталановитіших митців, стало для Революції Гідності найголовнішим чинником, вагомим доказом її необхідності.
Сильним, не підвладним плину часу враженням закарбувався Майданний фестиваль вертепів, кількаденна мистецька акція на початку січня, в якій взяли участь десятки фольклорних і театральних колективів із різних регіонів України. Найоригінальнішою виявилася «Різдвяна феєрія» – вулична вертепна вистава на ходулях Львівського академічного духовного театру «Воскресіння». Театральне дійство львів’ян сприймалося не просто як інсценізація відомої євангельської історії з участю мудреців, ангелів, Святого Подружжя. Кульмінація із появою Ірода та його пекельних слуг, що розшукували новонароджене Боже Дитя, мала чіткі асоціації з тими, хто чигав на майданних активістів одразу за кордоном майданних споруджень-барикад. І вертепний фінал з янголами, які розчищають дорогу Месії, без словесного супроводу, став пророчим посланням усім, хто не втрачав оптимізму, як і тим, хто боявся поразки Майдану.
Однак слід згадати і найперший вертеп Євромайдану, виконаний на сцені перед численним глядацьким загалом в новорічну ніч січня 2014 року. Автор сценарію цього дійства, Лесь Подерв’янський, був і одним із акторів. Також взяли участь Євген Нищук, Анжеліка Рудницька, Богдан Бенюк, Лесь Доній та інші. Дуже переконливим були «тітушки» Фоззі і Фагот з гурту «Танок на майдані Конго» і Сашко Положинський, що зіграв розкаяного беркутівця. А епізод, коли персонаж, якого грав Лесь Доній, відповів на запитання: «Як твоє ім’я?», «Моє ім’я – Регіон!».
Тієї ж новорічної ночі, початої зі спільного виконання українського гімну, який вела співом Руслана Лижичко, широка українська аудиторія відкрила для себе ще одну талановиту співачку – Софію Федину, а також захований під спудом заборон та ігнорації пласт чудових лемківських пісень, які вона виконала.
І тут же згадується одна з лемківських пісень, що зазвучала вперше на Майдані 22 січня як улюблена пісня убієнного Михайла Жизневського. У той страшний день, коли люди, приголомшені першими відвертими вбивствами, зібралися перед сценою, Євген Нищук, який добра знав Михайла сказав, чому звучить пісня «Пливе кача» у виконанні «Піккардійської терції» і наскільки вона є символічною для долі Михайла. Через місяць цей твір став неофіційним гімном пам’яті про загиблих на Євромайдані Героїв Небесної сотні.
Авторка цих рядків разом із багатьма відгукнулася на цю подію власним віршем, зачитаним зі сцени Майдану.
Білоруський парубок Жизневський,
Нігоян, вірменин Подніпров’я,
Сеник і Вербицький, українці,
На Майдан прибулі з міста Львова,
Побраталися… Не знав Грушевський,
Що на вулиці життя, здоров’я
Патріоти втратять поодинці
В двадцять першому столітті знову.
Склав життя Жизневський за Вкраїну,
Як і Нігоян, Вербицький, Сеник,
На столичнім мерзлім тротуарі
В січні чотирнадцятого року.
Їм життєві увірвала днини
Куля снайпера… Тож хай святенник
Жоден не накаже тій почварі
Ще раз п’ястися на дах високий.
Жертва ваша не даремна, браття,
Юрію, Михайле… Убієнні
Пострілом Сергію і Романе,
Ви палали не назря любові
Й волі невгасаючим багаттям…
Нам тепер стояти на арені,
Котра вашим подвигом надбана,
Щоб не пролилося більше крові.
Стугонить у жилах кров гаряча,
Вам коли вдивляємося в очі
На зображеннях уже посмертних,
Донедавна мирно прижиттєвих.
Людських жертв немає недостачі, –
Не до помсти злої ми охочі.
Тільки в прагненнях своїх уперті
Перемін у правилах суттєвих.
Брат за брата, та не брат на брата –
Ось у чому правда українців.
Іншого ніхто нам не накине,
Силкуючись розв’язати бійню.
Згуртувала нас дочасна втрата,
Чаша болю, сповнена по вінця.
Ми в бою полеглим на заміну
Муром виросли, в борні надійні. (31.01.14)
Після всього тут сказаного про представлені на Євромайдані музику, театр, поезію, необхідно кілька слів присвятити і образотворчому виду мистецтва, згадавши кілька імен. Знову-таки, без бажання когось оминути увагою і наміру подати в нинішньому огляді повний список майданівців-художників, зупинюся на трьох прізвищах.
Почати треба з Олександра Мельника, художника у галузі монументального мистецтва, станкового живопису та графіки, який був присутній на всіх вічах і в інші дні, привертаючи увагу піднятою над головами майданівців роботою. Всі бачили на картині-плакаті з одного її боку очі Христа, а під ними напис: «Бачу діла твої, Людино», та з другого боку слова: «Ви прекрасні!!! Я вас люблю!». Цей митець, громадський активіст, куратор багатьох мистецьких проєктів, відомий як автор вітражів у Національному історичному музеї України «Час Ярослава Мудрого» та «Час Нестора Літописця». Він також зробив у Михайлівському Золотоверхому монастирі розписи «Вхід Господній в Єрусалим», «Зішестя Святого Духа на апостолів», «Зішестя Христове до пекла», «Свята Анастасія» та «Свята Євдокія». Всі, хто проходив вестибюлем залізничного вокзалу «Київ-Пасажирський», могли побачити його мозаїки «Софійський собор», «Покровська церква», «Брама Заборовського», «Георгієвський собор Видубицького монастиря» та «Маріїнський палац». Олександр Мельник був поранений кулею снайпера, скерованою прямо в очі Бога, і залишився живим.
Марина Соченко, старша викладачка кафедри живопису НАОМА, волонтерка, українська художниця, яка присвятила своє мистецьке життя висвітленню забутих сторінок і персоналій історії України, (про що можна більше дізнатися з інтерв’ю, поданому на сайті НАОМА у розділі Бібліотека), також створила об’ємний художній матеріал, що можна вважати мистецькою хронікою Євромайдану в портретах його учасників. Переконує в цьому кілька видань, із якими можна ознайомитися в читальній залі Бібліотеки НАОМА.
Тож книга-альбом: Антонія Цвід, Клич Майдану. Літопис самовидця. Поема. Марина Соченко. Обличчя Майдану. Живопис. Графіка / Антонія Цвід, Марина Соченко. – К., Український пріоритет, 2015 – це ексклюзивний результат співтворців, яких пронизував один біль і надихала одна радість пережитого, провадила одна мета: розповісти всьому світу, а, може, передусім своїй Вітчизні, ламаючи приказку про непошану власних пророків. Посил кожної замальовки майданного життя на початку книжки розшифровують слова Антонії Цвід у вступі до поеми, ілюстрованої Мариною Соченко: «Ми – автохтонна нація, ми – питома частина Європи. Українці були приречені на нерівну боротьбу з імперією впродовж століть. Але тепер настав наш час». А галерея з 58 портретів майданівців, серед яких чоловіки і жінки, юнаки і діти, – це достеменний документ, точніший за прості фотографічні знімки: світлі образи активістів, які непомильно впізнаються, завдяки майстерності художниці, подані з висвітленням внутрішнього змісту, особистих вольових якостей. Особливо виділяється образ убієнного Юрія Вербицького, розташований на тлі жовто-блакитного прапора. Ніби з німим закликом на нас дивиться один із Небесної Сотні замордованих катами, щоб ми не забували про жертву, принесену заради України і нас.
Власний спогад Марини Соченко про Майдан, свою участь у ньому, містить видання: Майдан від першої особи. Мистецтво на барикадах / упорядники Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко; Український інститут національної пам’яті. – Випуск 2. – Київ К.І.С., 2016. Це найкраще видання для допитливого читача, який хоче побачити загальну картину: яким було різножанрове мистецтво Майдану, хто його представляв. Розділ, присвячений художникам, складають десять персоналій: Іван Семесюк, Олександр Комʼяхов, Єжи Коноп’є, Володимир Кадигроб, Олександра Навроцька, Олександр Мельник, Катерина Ткаченко, Олександр Тимошенко, Марина Соченко і Юрій Журавель.
Власне, про Юрія Журавля треба згадати як ще про одне відкриття, точніше, знайомство ще з однією мистецькою гранню відомого фронтмена гурту «Ot Vinta!» Ці музиканти так само неодноразово виступали на Майдані, коли акція була ще в зародку біля стели Незалежності. Точніше, з 21 листопада, коли гурт виконав пісню «Накурила баба Журавля», переробивши її на «Янукович-ович-ович».
Художник-співак у згаданій книжці розповідає, що його спонукало до створення карикатур, які він викладав у Фейсбуці, як проходив технічний процес їхнього створення. Після галереї карикатур у Фейсбуку відбулася виставка Юрія Журавля на Грушевського, яку сили Антимайдану зруйнували дощенту в лютому 2014 року. Небесну Сотню художник малював тиждень із великим напруженням і внутрішніми перешкодами. Художник не спинився в 2014 році та продовжує реагувати на злободенні теми української політики й суспільства.
Художник оптимістично підсумовує роздуми: «Нація наша формується, набирається сил, і найголовніше, що творчість – це така потужна зброя».
А авторка завершує ці спогади власним віршем, тому що бракує засобів прози, щоб виразити емоції, пов’язані з десятиріччям Євромайдану і з активною війною з московитами, в якій триваємо другий рік.
Ніч западає… Стаємо на прю,
Й невдовзі свободу здобудемо.
Разом зустрінемо світлу зорю,
Дрімати до ранку не будемо!
Темінь позбавила нас вороття
В минуле, та маємо спомини,
Котрі, покликавши в даль майбуття,
Серця обертають на пломені.
Ось дивовижа – єднання сердець
В останньому поруху відчаю
Владі нічній покладає кінець,
Й епоха вже днини налічує.
Серцем гарячим пульсує народ,
Жагу різнобою утишивши.
«Стався нарешті життєвий зворот!», –
Сказали, із мороку вийшовши. (26.04.14)
З повагою, завідувачка відділу обслуговування
та книгозбереження Галина Рафальська.
