Новий випуск ютуб-канала «Історія без міфів», заснований на фактології, поданий дидактично, без зайвої патетики, вчергове спонукає до роздумів про трагічну поразку України в першій спробі отримати і відстояти свою Незалежність (1917–1921 рр.). Трагедія проявилася і в національному масштабі, охопивши всю українську націю, що зазнала фізичного винищення і денаціоналізації. Трагедія набула і персонального виміру – торкнувшись діячів Української держави, які або стали вигнанцями, або були вбиті на Батьківщині чи в екзилі.
Владлен Мараєв. Вбивство Симона Петлюри: фальсифікація справи та віктімблеймінг? // Історія без міфів
https://www.youtube.com/watch?v=tp_QWE55SkY
Отже, рівно сто років тому, 25 травня 2026 року, на паризькій вулиці рукою Самуїла Шварцбарда, вихідця з Подільської губернії, колишнього бійця бригади Котовського, був убитий український державний, військовий та політичний діяч Симон Петлюра (1879 – 1926). Деталі резонансного вбивства та судового процесу, який розпочався через півтора року, а також юридичне виправдання вбивці дають підстави погоджуватися з дослідниками, які обстоюють версію зв’язків Шварцбарда з ДПУ.
Український історик Андрій Руккас, що спеціалізується на військовій історії, а саме на історії українських визвольних змагань та українсько-польських військових альянсів, відповідаючи на питання: «Чи до вбивства Петлюри причетні спецслужби СРСР?», вказує на перешкоду для остаточної відповіді: «На 90% так. Але зараз нам бракує залізних документальних доказів про пряму причетність. Це не означає, що їх немає, просто вони ще не потрапили в руки істориків. Швидше за все, такі документи перебувають у Москві. Натомість у нас є купа опосередкованих доказів того, що вбивство здійснили саме радянські спецслужби. Ми зачерпнули чорнило, підняли перо, і воно наблизилося до паперу. Залишилося зробити останній рух рукою, щоб поставити крапку у цій історії».
Андрій Руккас: «Петлюра — це капітан, який до кінця залишався на містку на кораблі під назвою “незалежна Україна”»
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/andrii-rukkas-petliura-tse-kapitan-iakii-do-kintsia-zalishavsia-na-mistku-na-korabli-pid-nazvoiu-nezalezhna-ukrayina/
Інтерв’ю історика журналісту Роману Мельнику завершується характеристикою Петлюри як державного діяча, яку слід враховувати в оцінці його дій, не завжди політично виграшних і успішних:
«Петлюра зростав. Петлюра у 1914, 1917, 1919 та 1920 роках — це зовсім різні люди. Він нічим не вирізнявся з-поміж інших, був непомітним семінаристом з Полтавщини. Можливо, саме тому, що походив з простої родини, він виявився найбільш витривалим та найбільш міцним політиком. Саме йому довелося пройти ті всі важкі роки та не зрадити ідею побудови Української держави. Він був як капітан, який до кінця залишався на капітанському містку на кораблі під назвою «незалежна Україна». Такі яскраві особистості як Винниченко, Грушевський чи Скоропадський, дуже швидко розчаровувалися і відступали в сторону. І що більше вони розчаровувалися, то більше на передній план виходив Симон Петлюра».
Тож сумна дата, осмислюючись у сучасному контексті війни з росіянами, супроводжуваної серією замовних вбивств видатних українців, спонукає зосередитися не тільки на фіналі життя, але, поглянувши масштабно, осягнути велич особистості Симона Петлюра, який звично сприймається однолінійно і досі не отримав належної суспільної уваги українців. Тим більше, що до цього спонукають ще дві травневі дати: 22 травня, день народження Петлюри, та 23 травня, День героїв України.
Показово, що напередодні дня народження Симона Петлюри, 21 травня, в День вишиванки (який цьогоріч досяг двадцятиріччя), керівник Офісу Президента України Кирило Буданов, «колишній» очільник ГУР МО (2020 – 2025), привітавши українців з Днем вишиванки (в особливій чорній сорочці із золотим і сіро-бузковим орнаментом, створеній і подарованій дітьми), наголосив на важливості розбудови Пантеону Героїв для зміцнення національної ідентичності та збереження пам’яті. Симон Петлюра, головний отаман військ УНР та голова Директорії, також був анонсований серед постатей, чиє повернення планується в рамках цього проєкту.
Саме наймолодші українці, дитинство яких припало на жорстокі реалії нинішньої російсько-української війни, є цільовою аудиторією масштабного меморіального комплексу видатних історичних постатей, військових лідерів та діячів культури України. Бо, ми, старше покоління, вийшовши дітьми з «спочилого в Бозі» СРСР, пройшовши манівцями тридцятирічний шлях Незалежності, врешті-решт переконалися в істинності цитати Марка Тулія Цицерона з трактату «Про оратора» (De Oratore) «Historia vero testis temporum, lux veritatis, vita memoriae, magistra vitae…» («А сама історія — свідок часів, світло істини, життя пам’яті, вчителька життя…»).
Тож, позбавлені свого часу світлості історичної істини, справжньої історії як вчительки життя, несемо відповідальність за чіткість обрисів минулого, які мають бачити українські діти. До цього процесу залучені не тільки політики, які визначають і здійснюють курс держави, але й культурні діячі, дбаючи про національну культурну спадщину, і особливо освітяни.
Бібліотеки України перебувають на вістрі культурно-просвітницького процесу, а відтак мусять виконувати функцію провідника історичного дискурсу через різноманітні видання, дотичні до того чи того історичного періоду, історичної постаті. Притому, бібліотека, пропагуючи державницькі ідеї, стає не так майданчиком для пропаганди, як місцем формування критичного мислення, забезпеченого доступом до різноманітної тематичної літератури.
А українська мемуаристика, історична документалістика, після 2014 року суттєво поповнившись новими виданнями, становить суттєвий допоміжний матеріал як для історика-дослідника, так і для пересічного зацікавленого читача. Приміром, складне поєднання суперечливих деталей історичного портрета Симона Петлюри може бути продемонстроване наступними книжками з української мемуаристики.
Кожний письмово зафіксований спогад є суб’єктивним поглядом на суспільно–політичні події, в яких брав участь Петлюра, і не позбавленою упередженості оцінкою його людської особистості та ролі діяча українського визвольного руху. Умовно ці матеріали поділяються на менш комплементарні, з суворим поглядом на діяльність у несприятливих обставинах, чи більш позитивні, представляючи героя у вигідній позиції. Хоча трапляється і суміш позитивних і негативних вражень одного автора.
До перших можна віднести мемуари Петра Дяченка «Чорні запорожці Спогади командира І-го кінного полку Чорних запорожців Армії Української Народної Республіки»: «По арешті полковника Болбочана за наказом Головного отамана [Симона] Петлюри настав час експериментів у Запорозькому корпусі… [Омелян] Волох, [Олександр] Дяченко та кілька австрійських цуґсфірерів – всі з виразним наміром розкласти і знищити цю позапартійну частину, якою був Запорозький корпус».
Згадана збірка містить і спогади інших учасників визвольної боротьби, зокрема Валентина Сім’янцева, бунчужного 3-ї сотні кінного полку Чорних запорожців, скульптора. Сім’янцев у розділі «Я бачив Головного отамана» ділиться враженнями: «Виглядав тоді Головний отаман дуже втомлено і якось по-цивільному. Його обличчя, як мені здавалось, було дуже сумне. Як правду сказати, то про велич і значення Симона Петлюри я довідався аж на еміграції. Ми воювали і мало знали, хто там у нас «нагорі». А шкода, що нам так мало говорили про наших провідників. Коли нас називали «петлюровцями», тоді не всім козакам та назва подобалася, але мовчали. Ми були більше задоволені, як нас звали козаками української армії».
Роман Бжеський, український державний діяч доби УНР та на еміграції, організатор українського війська та безпосередній учасник боїв з російськими військами 1918 – 1919 рр., у спогадах під назвою «Згадки з минулого (1916 – 1921)», описує зустріч з Симоном Петлюрою на другому військовому з’їзді у червні 1917 року, піддаючи його політичну позицію нищівній критиці. Автор поцікавився: «…як влада (українська) поставиться до пляну організації загального повстання проти Росії, користуючись безсилістю уряду Керенського, явним незадоволенням з боку вояків за його політику щодо продовження війни та українізації армії… На це запитання С. Петлюра відповів, що подібні справи Українська Центральна Рада і Генеральний Комітет можуть уважати лише за авантуру, на яку хоче штовхнути український пролетаріат буржуазія з метою – посіяти розбрат між революційною демократією Російської республіки, придушити революцію. Отже, природно, що влада ніколи до цього не допустить».
Автор споминів підбиває підсумок: «Цілком природно, що при таких поглядах наших «революційних» провідників не могло бути й мови про організацію якогось революційного виступу проти уряду Керенського; на такий «контрреволюційний» вчинок могли зважитися пізніше московські комуністи, але не наші Дантони».
Цікавим моментом свого життя під час дипломатичної праці у Відні ділиться В’ячеслав Липинський, історик, публіцист, соціолог, політичний діяч, посол у Відні за Гетьманату. У вступній статті Тетяни Осташко до видання В’ячеслав Липинський. «Спадщина. Історичні студії та монографії. Том IV» наведена цитата Липинського, який ухвалив рішення про демісію з посади очільника Українського посольства у Відні головним чином через незгоду з репресивними діями республіканського проводу УНР проти державницьки налаштованих діячів і розстріл воєначальника Петра Болбочана. Тож Липинський навесні 1919 року їздив «шукати уряду Петлюри» з метою «подивитись власними очима, що цей уряд із себе уявляє і справдити ті поголоски, що про нього у Відні кружляли.
Далі він вирішує їхати назад до Відня, «побачивши «цей уряд», та «якнайшвидше податися до демісії і зайнятись літературною працею для нового колись, дасть Бог, відродження України, бо останнє, започатковане в кінці XVIII ст., і завершене Гетьманством 1918 р.» було, на його думку, «на довгі часи запропащене».
Гетьман Павло Скоропадський у власних мемуарах «Спомини. Кінець 1917 – 1918 рік», відповідаючи на питання, хто б з кола відомих політиків найбільше надавався на гетьманську владу, дає характеристику Семену Петлюрі: «Пригадую, я тоді думав про Петлюру, але відкинув цю думку. Петлюра честолюбний, ідеаліст без жодного розмаху, а головне, за ним пішли б тільки соціалістичні кола України й галичани. І ще він не стільки державний діяч, скільки партійний, а це для створення держави не годиться. Крім того, німці б не рахувалися з ним. Хоча я був повалений нібито під фірмою Петлюри і тому мусив би мати зуб проти нього, але, скажу по совісті, з усіх соціалістичних діячів на Україні це єдиний, хто в моїх очах залишився з грошового погляду чистою людиною. Крім того, він щирий, у ньому багато картинності, але то вже риса українська, я думаю, вихована в українських діячів усім минулим українського руху».
Цікаво поглянути на діяльність Симона Петлюри перед 1917 роком в іншій іпостасі, шо стає можливим завдяки мемуарам визначного історика і громадського діяча Дмитра Дорошенка «Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920 рр.)»: «Петлюра редагував тоді у Москві місячник «Украинская жизнь», що виходив тут від 1912 року і являвся свого роду офіціозом організованого українства в Росії й нашою тодішньою трибуною перед російським громадянством. Місячник цей згуртував біля себе найкращі наші літературні сили того часу по обох боках австро-російського кордону. Старий і досвідчений журналіст Петлюра дуже добре редагував «Украинскую жизнь». Кошти на її видання давали українські громади з Києва, Петербурга й Москви».
Нарешті слід врахувати й письмові свідчення іншого роду, звернувшись до діаспорних матеріалів, пов’язаних із відзначенням різних пам’ятних у житті української громади дат. Тут у ряду українських титанів: Тараса Шевченка, Івана Франка, інших, — фігурує й ім’я Симона Петлюри. А це вже є ознакою «життя пам’яті» згідно з вищезгаданою латинською цитатою Марка Тулія Цицерона.
Мар’ян Дальний (Горгота), громадсько-політичний діяч української діаспори в Канаді, у виданні «Вибране: Люди – події – коментарі» опублікував матеріал «Симон Петлюра – символ українців-державників (З доповіді до 120-ліття з дня народження)». Доповідь починається з констатації історичного факту та його пояснення: «Був час, коли Петлюра належав тільки одній групі в таборі борців за Українську Народну Республіку. Інші вважали його за надто компромісного і некомпетентного. Потім, по його смерті, Петлюру визнали за свій прапор усі борці за УНР. Згодом визнали його формально за свого натхненника й організовані українські націоналісти і національно свідомі українці совєтської формації. Петлюра став, по суті, символом усіх українців-державників.
Чому ж посеред багатьох здібних, високоосвічених і ширше знаних діячів того бурхливого часу найтяжча роля провідника припала саме Петлюрі? Парадоксально, але головною причиною стала його передчасна смерть, що наступила 25 травня 1926 року на вулиці Парижа від куль таємного антиукраїнського агента Шмуля Шварцбарда… Не хочу спекулювати, чиїм саме агентом був вбивця».
Але слід розуміти, що і відомі служби відомої країни, на які натякає автор доповіді, зазіхали на життя лише сильних і впливових особистостей, які становили ідеологічну загрозу.
Тож обов’язковими для ознайомлення є й дослідження істориків, які простежили професійне й ідеологічне становлення Симона Петлюри.
Позаторішній випуск «Історії без міфів», присвяченій постаті Симона Петлюри, демонструє не тільки психологічний портрет особистості на основі багатьох спогадів сучасників, однодумців, супротивників, непримиренних ворогів, але й простежує еволюцію поглядів, набирання суспільно-політичної ваги, попри серйозні виклики і суперечливі моменти біографії: повстання проти Гетьманату Скоропадського, арешт та страту полковника Петра Болбочана та пакт «Пілсудський – Петлюра» з територіальними поступками та встановленням кордону між державами по річці Збруч.
Симон ПЕТЛЮРА – символ боротьби за Українську державність // Історія без міфів
https://www.youtube.com/watch?v=bhpxldZpSUo
Зберігаймо пам’ять, шануймо наших героїв!..
З повагою – завідувачка відділу обслуговування
та книгозбереження Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 6
