Знаючи Шевченка, матимемо зброю проти плитких до примітивності дурнів та вправних і зухвалих у засобах ворогів, а також у дискусії з такими ексцентричними «руйнівниками ідолів» як літературний експериментатор, поет-футурист Михайль Семенко, котрий наважився заявити: «Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами?». Роман Бжеський, український державний діяч доби УНР, один із лідерів української політичної еміграції, організатор українського війська, учасник боїв із російськими військами 1918-1919 років, ідеолог модерного українського націоналізму, а також літературознавець і публіцист, добре вивчивши творчий доробок і титана Шевченка, і його нищівника, свого часу аргументовано відповів Семенкові, хто у кого під ногами. Але що ж відповідатимемо ми, не занурившись у стихію «Кобзаря», не прочитавши всього Шевченка, не побачивши наживо його картини в київському музеї?
Американський і український славіст, літературознавець Григорій Грабович, який кілька років тому своїми шевченкознавчими монографіями, висунутими на Шевченківську премію, збурив вітчизняне культурне середовище, виділив два завдання у пізнанні Тараса Шевченка: дослідження, що саме робить Шевченка Шевченком, що визначає його неповторний стиль, почерк, а також охоплення внутрішнього, психологічного (а не лише колективного, міфічного) коду Шевченкової творчості. Хоч би як ставитися до літературознавця-структураліста Грабовича та його висновків, такий підхід цілком виправданий і передбачає цілісне сприйняття поета, художника, провидця, національного провідника без поділу його особистості на іпостасі.
Отже, стоячи з тими розмислами обіч пам’ятника у київському парку Шевченка, слідуючи за поглядом бронзового Тараса, бачимо фасад червоного корпусу Київського державного університету. Застиглість форм і соцреалістичного пам’ятника, і класицистичної будівлі, ніби зіткнення в них двох епох, українського класицизму та радянського соцреалізму, несподівано стають початком розповіді про художника Тараса Шевченка. Хоча у відповідності до його життєпису, київський період, пов’язаний з Імператорським університетом – це зовсім не перші кроки Митця у світ.
Nel mezzo del cammin di nostra vita mi ritrovai per una selva oscura ché la diritta via era smarrita. «На півшляху свого земного світу я трапив у похмурий ліс густий» (переклад Євгена Дробʼязка) – починав Данте «Божественну комедію». Те саме ніби говорить і зроблений у 1939 році скульптором Матвієм Манізерем, архітектором Євгеном Левінсоном пам’ятник-Тарас яскраво вираженою емоцією втоми. 1845 рік, коли Шевченко отримує від Академії мистецтв квиток некласного художника на поїздку «в малоросійські губернії для художніх занять», можна позначити як серединний пункт дороги Митця. Бо ж позаду і здобуття академічної художньої освіти зі срібною медаллю за «Циганку-ворожку», і низка майстерних жіночих портретів, і видання шести офортів, задуманих як початок «Живописної України», і програмна візитівка художника, картина «Катерина», ілюстрація до однойменної поеми, і вихід у світ «Кобзаря», який, доречі, побачив світ завдяки малярській практиці автора. Про це оповідає у надрукованих у 1863 році «Епізодах з життя Шевченка» Петро Мартос.
Епізоди з життя Шевченка
http://litopys.org.ua/shevchenko/spog14.htm
Тож читаємо «Епізоди» ніби сюжет голівудського байопіку, де лише низка випадковостей визначає долю героя, здійснює метаморфозу, коли один із багатьох підноситься над юрбою, стаючи провідною постаттю епохи. Тарас Шевченко, вже три роки вільний від кріпацтва, через Євгена Гребінку знайомиться у Петербурзі з Петром Івановичем Мартосом, відставним штаб-ротмістром. Художника Шевченка відрекомендували як обдарованого учня Карла Брюллова. Успішний поміщик, завсідник літературних салонів, поціновувач образотворчого мистецтва Мартос, замовивши у нового знайомця свій акварельний портрет, відвідує його на квартирі для сеансів позування. Під час такого візиту випадково натрапляє на клаптик паперу із Шевченковим віршем і просить дозволу на прочитання всього віршованого доробку. Ознайомившись разом із Євгеном Гребінкою із наданими Шевченком записами, під враженням від виявленого поетичного таланту вирішує видати прочитане, з труднощами діставши згоду автора. І видає власним коштом «Кобзар».
І хоча історія видання Петром Мартосом Шевченкового «Кобзаря», згідно з джерелами, опрацьованими допитливими краєзнавцями, розповідається дещо по-іншому, суть незмінна: Шевченко-художник, який заробляв на хліб насущний здобутим в академії ремеслом і брав активну участь в житті петербурзької богеми, не притлумив свій внутрішній світ, по-справжньому самовиражаючись у віршах. І київський період, що, окрім вагомого поповнення творчими здобутками, став для Тараса стартом на п’єдестал мученика за пригноблений народ і правду, не є результатом випадковостей примхливої долі Кобзаря. Все, що сталося з Тарасом у Києві, завершившись солдатчиною і засланням – свідомий вибір служіння своєму народові, закономірний розвиток подій.
Ганна Черкаська. Петро Мартос і “Кобзар”
https://uahistory.com/topics/events/10624
Щоб підійти до київського періоду Шевченка, вивчити задокументовані деталі сходження Пророка на національну Голгофу, треба ще зупинитися на роках підготовки до періодичного видання «Живописної України», а також його першого із чотирьох альбомів, що збереглися. Оскільки це ще один доказ цілісності натури Митця, який керувався внутрішнім покликом, а не підкорювався обставинам зовнішнього світу, уникаючи роздвоєності на малярство і поезію, представника богеми імперської столиці та вихідця з народу.
Успіх виданого «Кобзаря», незважаючи на високу вартість, швидко розкупленого, популярність восьми надрукованих ярижкою поезій окрилили митця Тараса Шевченка, спонукаючи до наступних кроків популяризації України через художнє мистецтво. Задум серії «Живописна Україна» і намагання його реалізувати збіглися із періодом, означеним шевченкознавцями як «Три літа» – за назвою місткої, створеної в надзвичайному піднесенні у 1843-1845 роках Шевченкової збірки. Тарасова поезія, що набула чіткого антиімперського, антикріпосницького і національно-визвольного спрямування, стала результатом зусиль Шевченка-художника відтворити побачене під час першої та другої подорожей Україною. Опублікована 1844 року в Яготині окремим виданням поема «Тризна» засвідчує настрій протесту автора. І цікаво, що Шевченко писав цю поему, присвячену княжні Варварі Репніній, разом зі створенням її портрета.
Здійснивши першу подорож Україною, створивши багатий ілюстративний матеріал, осмисливши все побачене, замальоване, Шевченко задумує триподільну «Живописну Україну», де перша частина присвячувалась би «прикметним видам по красі й історії», друга би показала, «як теперішній народ живе», а третя би засвідчила, «історію, як жив, що виробляв». Амбітність цієї ідеї посилювалась тим, що Шевченко робив ставку на техніку офорту. У цей час в Імператорській академії мистецтв офортом практично ніхто не займався, оскільки основною була класична різцева гравюра. Повернувшись до Петербурга, художник працює над першим випуском задуманої серії впродовж усього 1844 року, самостійно освоюючи складну техніку і виробляючи гравюри. Так художником були створені шість офортів: «Печерська Київська криниця», «Судня в селі рада», «Дари Богданові і українському народові», «Видубецький монастир», «Старости» та «Казка»». Щоб пришвидшити видання випуску, Шевченко звертається по допомогу до Товариства заохочення художників, отримує триста карбованців, і шість офортів виходять з друку в кінці листопада 1844 року.
Попри підтримку унікальної ідеї з боку друзів, заохочення у досягненні поставленої цілі видання всіх трьох частин серії, великі зусилля в організації передплати наступних випусків, через брак коштів шість перших офортів продовження не мали. Але зберігся другий подорожній альбом, малюнки і зарисовки 1845 року, виконані тушшю, аквареллю, сепією, олівцем, основа для задуманих Шевченком офортів «Живописної України». Цей альбом засвідчує і зв’язок Шевченка із Києвом, київським університетом, з його першим ректором Михайлом Максимовичем. Початок київського періоду припав на 1843 рік, коли Шевченко після довгої розлуки прибув в Україну. У Києві якраз була створена Археографічна комісія (Тимчасова комісія для розбору давніх актів), і художник увійшов до кола осіб, з нею пов’язаних, познайомившись із Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем та іншими. Вдруге відвідавши Київ у січні 1844 року, Тарас поширив своє коло знайомств в університетській спільноті. А втретє Шевченко завітав до Києва у 1845 році з квитком некласного художника Академії мистецтв. За рекомендацією професора Максимовича він отримав від Археологічної комісії завдання малювати історичні пам’ятки Лівобережної України, зокрема Чернігівської та Полтавської губерній.
Надані наприкінці листопада малюнки Шевченка були схвалені Археографічною комісією. В результаті успішно виконаного завдання 10 грудня 1845 року Шевченко був офіційно зарахований співробітником Археографічної комісії як художник і етнограф. У журналі Археографічної комісії записано: «Всепокорнейше просить г. киевского военного, подольського и волынского генерал-губернатора о приглашении … художника Академии Тараса Шевченко в звание сотрудника Комиссии для снимков с предметных памятников» (Тарас Шевченко. Документи і матеріали. – К., 1982. – № 158. – С. 72).
Паралельно поетичній, художній у Шевченковому життєписі виникає третя лінія – активна громадсько-політична. Наприкінці 1845 року в квартирі Миколи Гулака, розташованій недалеко від Золотих воріт, втілюється задум Кирило-Мефодіївського братства. Навесні 1946 року, повернувшись з Чернігівщини до Києва й оселившись у будинку у провулку Козине болото, Шевченко знайомиться з професором кафедри російської історії Миколою Костомаровим, зустрічається з кирило-мефодіївцями Миколою Гулаком, випускником філософського факультету, колишнім військовим Миколою Савичем, професором хімії Степаном Зеновичем, випускником університету, учителем історії Дмитром Пильчиковим, студентами Василем Білозерським, Опанасом Марковичем, Іваном Посядою, Олександром Навроцьким, Георгієм Андрузьким. Через це київське коло спілкування, на відміну від петербурзького, вийшло поза межі мистецької еліти та спрямувало подальшу дорогу, і географічну, і життєву, зрештою, і професійну. Автор програми і статутних документів Микола Костомаров перебував під сильним впливом сміливої антиімперської поезії Шевченка, а братчики були знайомі з його неопублікованими творами. Зі свого боку Шевченко активно підтримував дружні стосунки з членами братства, брав участь у зібраннях, повністю поділяючи обговорювані ідеї.
Поки ще сонце заглядало у київську хату Шевченка. Між від’їздами за завданням Археологічної комісії він відвідував улюблені місця в Києві, часто бував на схилах Дніпра, особливо біля Видубецького монастиря, і в результаті залишив зафіксованими на папері багато історичних пам’яток Києва. До нас дійшли намальованими в цей період Шевченковою рукою: Видубецький монастир, руїни Золотих воріт, Олександрівський костел, Церква всіх святих і Дальні печери у Києво-Печерській лаврі, внутрішній вигляд Києво-Софійського собору, Аскольдова могила, Васильківський форт.
Після відвідин в якості художника Київської, Подільської, Волинської губерній Шевченко повернувся до Києва наприкінці жовтня 1846 року і дізнався про заяву на звільнення з посади викладача малювання Університету Капітона Павлова, а відтак про вакантну посаду, на яку вже було багато претендентів: художники Шлейфер, Н. Буяльський, Й. Габерцеттель (академік Петербурзької Академії мистецтв). І Тарас Шевченко. 27 листопада подав лист-прохання попечителю Київського учбового округу О. С. Траскіну про призначення його вчителем малювання.
Далі буде…
З повагою, бібліотека НАОМА.
