Воєнна реальність стає визначальним контекстом, що надає нового сенсу звичним подіям, які переживаєм із року в рік. Великодні свята, традиційно супроводжувані в Україні різноманітною обрядовістю язичницької давнини, переживаємо із дедалі глибшим усвідомленням не тільки біблійної історії, значимої для християн, але й Національної Жертви і Перемоги Українського Життя над смертю і злом. Московський ворог напастує Україну не вперше, і ми робимо все можливе, щоб ця війна була його останньою спробою знищити нас, вояків, які через жертовну боротьбу стають незламними переможцями.
Українське образотворче мистецтво ХІХ–ХХ століть віддзеркалює цю лінію занурення у великодній зміст, оскільки у різних жанрах представляє і побутові, і новозавітні, і національно-героїчні сюжети. Пошук змісту та форми, яка по-новому його увиразнює, не спиняється, набуваючи в руках українських митців дедалі виразнішого профетизму. Приміром, візіонерські полотна Юрія Нагулка «Жива вода», «Синій дім», «Світанок», «Жива вода вічності», створені напередодні повномасштабної війни, яскравою жовто-блакитною гамою показують майбутню Україну, воскреслу, осяяну промінням Перемоги.
Твір Миколи Пимоненка (1862-1912), одного з найвизначніших українських художників-реалістів, «Ранок Христового воскресіння» або «Великодня утреня» – це яскраво зображений у 1891 році епізод із життя села Малютянка на Київщині. Картина детально відтворює особливий весняний ранок, який зібрав на подвір’ї сільської церкви людей, що перебувають у русі до світла. Сяйво світанку, посилення якого, попри сірість, відчувається глядачем на фізичному рівні, має символічний підтекст – світло Воскреслого Божого Сина, Сонця Правди.
Духовну атмосферу святкового ранку художник передав нетривіальним способом, зображуючи мерехтливе сяйво, видиме у вікнах церкви, котре орієнтує мовчазних і зосереджених парафіян на вулиці. Невеличка дерев’яна церква не могла вмістити всіх мешканців села, але це не є перешкодою, щоб усі присутні перебували в однаковому благодатному настрої. Багатолюддя на картині не стає натовпом завдяки запаленим свічкам, що виокремлюють кожну людину. А єднаються всі зібрані схилянням перед незримим Джерелом Світла.
Окрему групу становлять повернені до глядача обличчям селяни, що розмістилися на ґанку поблизу двох укритих білим цвітом дерев. Їхнє пожвавлення контрастує із загальною атмосферою великоднього богослужіння, яке здійснюється в стінах храму. За задумом художника, три пари, що порушують перемовлянням мовчазний стан зібрання молільників, демонструють іншу, побутово-етнографічну складову українського Великодня.
Здається, вони переймаються лише тим, що ось-ось освячуватимуться принесені наїдки з головними атрибутами великоднього столу: крашанки, паска, сир, ковбаса, шматок масла і сиру, запечене порося. Всі парафіяни заздалегідь приготували ці спожитки, кожен відповідно до власного рівня добробуту. Розклавши їх на траві біля церкви на вишитих обрусах, уже перед освяченням встигли запалити поряд свічки. Особливо виділяються на передньому плані вкриті рушником ночви.
Художник у цій роботі приділяє велику увагу деталям народного строю Київщини, демонструючи вікову диференціацію. Троє дівчаток, що жваво спілкуються, вбрані у сорочки, спідниці, запаски і свити, різнобарвні стрічки на голові. Молода дівчина, яка осібно стоїть перед дівчатками у святковому одязі, на заплетеному у косу волоссі має лише віночок зі стрічками, що вказує на її незаміжній стан. Дві жінки, котрі сидять на землі навпроти неї, як і молільниця зі свічкою в центрі, вбрані в білі намітки, які зазвичай пов’язували одружені молодиці поверх очіпка або кибалки. Між іншим, на картині є й жінки в очіпках.
Стриманою вишуканістю і гармонійністю святкового одягу привертають увагу дві жіночі фігури в лівому нижньому кутку полотна, чиї червоні разки коралів, багряні віночки, крайки і чоботи складають одну палітру. Звісно, хлопець, який невипадково опинився за спинами молодих дівчат, як і всі чоловіки, має непокриту голову, дотримуючись заборони вдягати шапку під час молитви або в церкві.
Важлива для української культури картина Миколи Пимоненка, яка має не тільки художню цінність, перебуває на території ворога, зберігаючись у музеї російського Рибінська. Щоправда, існує ще два варіанти цієї роботи з дещо зміненими композицією і ракурсом. Одне таке полотно у незавершеному стані посідає Національний художній музей України, а друге було у фонді Херсонського художнього музею імені Шовкуненка. На жаль, цей музей був пограбований російськими окупантами у 2022 році, а всі його експонати разом із шедевром Пимоненка вивезені в напрямку Криму.
Художник-імпресіоніст Іван Труш (1869-1941) на виставці 1901 року у Львові, влаштованій як творчий результат поїздки по Україні, представив свої перші жанрові роботи, присвячені святкуванню Великодня в українському селі – «Гагілки» і «Великодня процесія». Перша відтворює гуцульську весняну забаву, яку художник неодноразово зображав, приїжджаючи навесні в гори, щоб побачити сільське дійство, що відбувається як частина святкування Великодня. У музеї Івана Труша у Львові зберігається робота «Гагілки» від 1902 року, у Національному художньому музеї України – робота 1905 року.
«Гагілки» Труша від 1921 року демонструють творчу еволюцію митця, котрий цього разу використовує групове зображення людей, порушених весняною грою, як задній план для основних фігур картини – трьох гуцулок, що спостерігають на відстані це дійство.
У Музеї імені Андрія Шептицького «Гагілки» Івана Труша супроводжуються наступним описом: «На освітленому сонцем церковному майдані святково одягнені дівчата і молодиці. Теплі оранжеві, жовті й червоні тони узористих киптарів, барвистих хусток, вишиваних сорочок і кольорових спідниць та запасок оживлені лагідним золотистим промінням весняного сонця. В центрі рухливої групи проводиться гра «жучок». Дівчата взялися за руки, утворили «поміст», по якому обережно проходять двоє маленьких дівчаток».
Сюжет церкви і парафіян, зібраних у ній на Великдень, розробляв у кількох своїх полотнах і учень Іллі Ріпина художник Степан Колесніков (Одеський) (1879-1955), центральною темою якого було життя українського села. Найімовірніше, що всі великодні полотна були створені, коли художник, покинувши Одесу після більшовицького перевороту 7 листопада 1917 року, перебував у еміграції в Белграді. Хоча емігрантська і мистецька доля Колесникова на чужині склалася доволі благополучно, він, уродженець Луганщини, відчував безмежну тугу за Україною, про що й писав Ріпину.
Бувши майстром пейзажів, натюрмортів, портретів, Колесніков, важко працюючи та виставляючись у Белграді, Парижі, Празі, знаходив вихід свого суму за країною, в якій залишилися його батьки і брат. Великодні святкування з українським колоритом були не просто результатом авторської фантазії, а можливістю хоча б таким способом у думках відвідати Батьківщину.
Полотна Степана Колєснікова «На Великдень біля церкви», «Великдень», кілька його «Великодніх мотивів» належать до «храмової» серії художника, в якій православний храм із парафіянами демонструються в різні пори року і доби, як-от у картинах «Великий четвер», «Церква взимку», «Зимовий день», «Зимовий пейзаж із церквою», «Недільна служба», «Паломники біля церкви». Тільки святиня на Великдень у цій серії виділяється чіткістю архітектурних форм і блискучою білістю стін, що контрастує з тьмяним довкіллям із невиразними статичними фігурами людей.
Виняток становить робота «На Великдень біля церкви», оскільки смисловий центром цієї картини є найближчі до глядача парафіяни, дві жінки і чоловік у детально намальованих українських народних строях Наддніпрянщини початку ХХ століття. Динамічну композицію картини якраз забезпечують ці троє селян: ось вони входять до церковної брами, приєднуючись до натовпу на ґанку церкви.
Слід наголосити, що Степан Колесніков (Одеський) – незаслужено позбавлений уваги українським мистецьким загалом український художник великої майстерності й таланту, гідний представник українського реалізму ХХ століття і одеської групи митців (до якої входили його вчителі Киріяк Костанді, Геннадій Ладиженський, Петро Нілус, Євген Буковецьий та інші). Він прираховується до кола своїх національних митців не лише московитами, але й сербами, які все ж таки мають для цього вагоміші підстави.
Саме художники з української еміграції першої й початку другої половини ХХ століття розробляли біблійні та релігійно-побутові теми в українському контексті, заповнюючи таку тематичну лакуну українського живопису, спричинену ідеологічним диктатом компартії в СРСР. Вивчення і систематизація цього вагомого доробку є завданням української історії образотворчого мистецтва. Але дедалі більше ознайомлення з окремими персоналіями художників-емігрантів вже дає змогу робити певні висновки.
Приміром, всесвітньо відомий українсько-канадський художник і письменник Василь Курилик (1927-1977), чий образотворчий доробок складається з понад 7 тисяч картин, своїм мистецтвом популяризував Україну в Канаді, підкреслюючи непересічну роль українців в освоєнні Північної Америки. Водночас він вряди-годи звертав увагу митця на землю пращурів. Отак, під час своїх других відвідин України в буковинському селі Борівці, з якого походили батьки, створив понад сто малюнків і шість картин.
Центральною темою творчості Курилика стало життя корінних народів та переселенців Канади, якому присвячено п’ять його серій. Своєрідний стиль митця був сформований і обставинами зростання й дорослішання серед канадської природи та фермерського побуту, і ґрунтовною гуманітарною й мистецькою освітою, здобутою в кількох навчальних закладах, і шліфуванням майстерності та спостереженням мистецьких здобутків різних культур у подорожах по європейських країнах, Мексиці та Індії.
Однак визначальну роль у творчому житті художника відіграла тритижнева поїздка 1959 року до Палестини і здійснене під час неї паломництво з Віфлеєма до Єрусалима. Це стало результатом навернення Курилика в католицизм у 1957 році після його щасливого і чудесного одужання з тривалої та важкої хвороби.
Сам художник вважав серію «Страсті Христові», ілюстрації до Євангелія, та серії «Спокуси Спасителя в пустелі…», «Життя Христа» найважливішою лінією власної творчості. «Страсті Христові» Василя Курилика – це 160 живописних робіт, які супроводжують текст Євангелія від Матвія і є унікальним ілюстрованим переказом євангельської історії. Ці полотна почали створюватися в 1959 році після того, як художник, як він сам писав, відчув «реальність історії Нового Заповіту…, зосередився на відвіданні всіх місць, які згадані у св. Матвія…, ходив дорогами, що ними ходив Христос…».
Працюючи як майстер рамування картин, Курилко з великим завзяттям і наполегливістю взявся за втілення історії Нового Заповіту. Впродовж трьох років художник створював кожного тижня одну картину, і в підсумку мав у 1963 році галерею зі 160 малоформатних (20х22) картин. Ця титанічна робота одразу отримала одностайну високу оцінку, оскільки вразила авторською неординарною манерою та емоційним зануренням у сюжет глядачів, звиклих до традиційного в церковному мистецтві представлення страстей Господніх.
Український мовознавець, славіст, історик української літератури Юрій Шерех-Шевельов підмітив своєрідність стилю «Страстей Христових», в яких художником були використані і етнографічні, і традиційні християнські мотиви, що дозволило вводити а композицію символічні та алегоричні деталі.
Ще одна риса новоствореного стилю Євангелія в ілюстраціях полягає в зображенні негативних персонажів у примітивістській манері, що дисонує з гранично натуралістичним відтворенням страждань катованого Христа. Правдивості ілюстрування страстей Господніх сприяє максимально реалістичне відтворення художником спостережених у Палестині ландшафтів, архітектурних деталей, побутових елементів. Зображуючи конкретну ситуацію з новозавітного життя, художник супроводжує її цитатами з Євангелія від Матвія.
Зміст цієї серії слід трактувати як розуміння художником шляху до Бога, який є правдою і любов’ю, а також мистецькою спонукою, щоб налаштувати глядача на відповідний емоційно-психічний стан із переживанням скорботи й жалю.
За радянських часів художники української діаспори, як і письменники, на відстані осмислювали історичну долю України та констатували її дійсне становище, порівнюючи з Христом, який поки що перебуває на часовій лінії Via Dolorosa (Шляху Скорботи). «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, створений у 1948-50-х роках, був не першим українським твором, побудованим на символіці страстей Господніх.
У 1939 році художник Петро Андрусів (1906-1981) завершив глибоко символічне полотно «Голгота України». Початковим мотивом, який спонукав митця взятися за цю роботу, був Голодомор 1933 року. Але процес творення став і часом авторського усвідомлення світового масштабу цієї української катастрофи, осмислення стражденного, що пролягає через Голготу, історичного шляху українського народу до політичної суб’єктності та національного визначення.
Символічна сцена «Голгота України» передана сірою гамою з градацією відтінків, а її композиційним центром є розіп’ята на хресті людина, яка вивищується над хаотичним скупченням світлих тіл і темних хижих птахів. Людина, залишена сам-на-сам, зазнає атаки злих сил на чолі з інфернальною потворою, що замахується з-за спини.
Класичний трикутник композиційної схеми дещо послаблює доведену до межі драматичну напругу. Однак противагою силам зла і темноті з біснуватими істотами стає саме постать розіп’ятого: випростаним силуетом і гордо піднятою головою він демонструє спротив. Не тут і не зараз, не від цього буремного неба слід чекати порятунку і визволення; він там, за горизонтом, куди спрямований погляд розіп’ятого.
Картина вражає глядача, вповні доносячи авторський задум, але не занурює в безпросвітний розпач і безнадію. Бо Голгота – це не кінцева зупинка земної мандрівки Божого Сина, з яким порівнюється Україна. Як воскрес Христос, подолавши зло і смерть, так воскресне й Україна!
Тому Великдень став для українських борців за Незалежність середини ХХ ст. і днем підтвердження віри в Божого Сина Воскреслого, і днем відновлення надії, що Україна здобуде волю. На великодніх підпільних листівках ОУН-УПА були написані гасла: «Воля народам! Воля людині! Смерть тиранії!» Ці великодні вітання ніби конкретизували, у який спосіб воскресне Україна, про що так само сповіщалося: «Христос воскрес! Воскресне Україна!». У великодніх сюжетах українських вояків часто зображали, порівнюючи з небесним військом, яке змагається зі злом.
З Великоднем пов’язана тематична серія бофонів 1947-1949 років під назвою «Писанка УПА». «Бойовий фонд», скорочено названий «бофоном», – це оформлена національною символікою грошова квитанція для пожертв з гаслами ОУН-УПА і позначкою номіналу. Крім практичної функції, бофон був засобом пропаганди, тому використовувався повстанцями і як агітка.
Великодні листівки зазвичай створювалися анонімно незнаними художниками та поширювалися серед людей нелегально. Але деякі імена художників добре відомі, і це майстри, які зарекомендували себе не тільки як автори листівок.
Приміром, великодня листівка «Козак і дівчина» з персонажами, що тримають у руці писанки, виконана сотником армії УНР Миколою Битинським (1893-1972). Козак і дівчина зображені в профіль на тлі гербів, увінчаних тризубом. Такі деталі невипадкові, оскільки автор – не просто художник-графік, а ще й найвідоміший творець української геральдики, якій присвятив все своє життя.
Едвард Козак (1902-1992) став автором багатьох великодніх листівок, в яких відтворена і героїчна тема боротьби ОУН-УПА з борцями-повстанцями, і дитячі сюжети з персонажами-звірятами. Цей видатний учень Олекси Новаківського працював не лише на художній ниві як художник, ілюстратор і карикатурист, але проявив себе і як письменник-гуморист, і як досвідчений видавець. З 1947 року, перебуваючи в таборі для переміщених осіб в Німеччині, він очолював Українську спілку образотворчого мистецтва, а з переїздом до США в 1961 році звернувся до церковного мистецтва, зарекомендувавши себе в діаспорному колі як самобутнього іконописця.
Ольга Різниченко, референтка з питань культури КУН, відзначала: «Саме величність духу, помножена на життєлюбну іронію і самоіронію, визначає стиль Еко (Едварда Козака), взагалі через його творчість найкраще пізнавати українську людину – ту, що створена за Божим образом і подобою». З таким семантичним ключем і оглядаємо великодні листівки митця, де молодий вояк Української Повстанської Армії представлений у дії в різних ситуаціях.
Цей узагальнений персонаж завжди символізує оборону вічних цінностей воскреслої України, тримаючи напоготові рушницю, в руках чи на плечі. Христове Воскресіння, позначене чи то сонцем, що сходить над вояком, чи силуетом церкви вдалині, чи білими вербовими котиками – загальний оптимістичний контекст, який дозволяє домислювати продовження сюжету. Героїзм українського вояка не піде намарне, його жертовність матиме нагороду, оскільки Перемога України неодмінно буде!
Едвард Козак різним колористичним виконанням стилістично поділяє великодні листівки на піднесено-символічні та повсякденно-побутові. Перші, демонструючи героїку УПА, містять чисті білі й чорні кольори, увиразнені тоновими рожевою і блакитно-сірою барвами. У других, оповідно-сюжетних, використано тепло-зелене тло для виокремлення білих фігур із коричневими і чорними патьоками.
Художник створював великодні картинки для дітей, у цікавій сюжетній формі зображуючи атрибути української обрядовості. Це засвідчує знайдена нещодавно поштівка із кумедним зайцем, який розмальовує пензлем писанку, тримаючи палітру з фарбами.
Серед українських художників української еміграції, які зверталися до великодньої теми, слід згадати й Святослава Гординського (1906-1993), який створював у Львові протягом 1930-х років репринти на тему українського Великодня.
Логічним завершенням нинішньої статті, присвяченої Перемозі світла і добра, якої сподівається Україна, стане представлення трьох робіт сучасного українського живописця, іконописця, випускника НАОМА, Олександра Охапкіна. Його «Великдень», «Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа» і «Осанна» – це ніби три виміри осмислення й переживання свята Воскресіння Господнього: побутовий, християнсько-містичний та провіденційний, ствердно-оптимістичний. Ці полотна, присвячені одній події біблійної історії, ніби поєднують теперішнє, минуле й майбутнє, розчиняючи земний час у безчассі Божої Вічності.
Картина «Великдень» – сюрреалістична рефлексія в жовто-блакитній колористиці на тему українських великодніх звичаїв, у якій головним святковим атрибутом виступають полум’янисті свічки. «Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа» – іконописна робота, виконана без суворого дотримання церковного канону. Фігура Воскреслого Христа у контурі збільшеної писанки вивищується над розташованими обабіч трьох зменшених жінок постатями архангелів Михаїла і Гавриїла. Кольорова гама картини ніби створена трьома фарбами: жовтою охрою, синьою глазур’ю і білилами.
На полотні «Осанна» Воскреслий Христос так само зображений на тлі писанки, але тут вона містить вписаний за допомогою українського орнаменту хрест і обрамлена трьома вишитими рушниками. Христос не випростаний на повний зріст, піднімаючись до неба, як в попередній роботі, а, сидячи верхи на віслюку, наближається до глядача з благословляючим жестом. Божий Син вдягнений у білу вишиту сорочку і жовто-блакитну накидку. Його зустрічають п’ятеро вбраних у народні строї українців. Двоє чоловіків стоять обабіч Ісуса, що осідлав віслюка. А три жінки внизу сидять, почавши вишивання великого рушника. Одна з них і досі зосереджена на скрупульозній праці, а дві, раптово побачивши Ісуса, дивляться на Нього у мовчазному захопленні.
«Христос воскрес! Воскресне Україна!»
Список рекомендованої літератури:
- Береговська, Х. Феномен серії «Страсті Христові» Василя Курилика [Текст] / Х. Береговська; Христина Береговська // Образотворче мистецтво / видання Національної спілки художників України. — Київ: НСХУ, 2018. — 2. — С. 14-17.
- Береговська, Христина. Святослав Гординський про мистецтво, Львівська нац. галерея мистецтв ім. Б.Г. Возницького. — Львів: «Апріорі», 2015. — 1022, [2] с.
- Волошин, Любов Василівна. Рання графіка Святослава Гординського 1920-1930 роки; Нац. музей у Львові ім. А. Шептицького. — Львів: «Афіша», 2007. — 188 с.
- Говдя, Петро Іванович.М.К. Пимоненко: нарис про життя і творчість. — Київ : «Держ. вид-во образотв. мистец. і муз. літ.», 1957. — [28] с.
- Горбачов, Дмитро Омелянович. Шедеври українського живопису : Від Алімпія Печерського до Казимира Малевича. Українське малярство останнього тисячоліття [Мультимедіа]: альбом; вступ. ст., упорядкуання Д.О. Горбачова ; коментарі Дмитра Горбачова, Сергія Папети. — Київ: «Мистецтво», 2009. — 608 с.
- Гординський, Святослав. В обороні культури: спогади, портрети, нариси. — Київ: «Гелікон», 2005. — 360 с. — (Українська модерна література)
- Жбанкова, О. Художники Південної Пальміри: кінець ХІХ – початок ХХ століття // Art-Ukraine. — Київ, 2009. — № 3: травень-червень. — С. 142-151.
- Іван Труш: Твори з приватних збірок: Альбом / упоряд.: І. Завалій, Т. Лозинський, О. Сидор ; авт. вст. ст. О. Сидор ; ред. А.-М. Волосацька. — Львів ; Київ : «Оранта», 2005. — 128 с.
- Книга Творчости українських мистців поза Батьківщиною / голов. ред., вступ. сл. П. Мегик; пер.: Д. Барабах, В. Шиприкевич, М. Богачевська-Хомʼяк. — Філядельфія, Па: Нотатки з Мистецтва, 1981. — 512 с.
- Кобальчинська, Романа. Олександр Охапкін. Живопис [Мультимедіа] = Alexander Ohapkin. Painting. — Київ: [б. в.], 2001. — [32] с.
- Кучерук, Олександр. «Від сьогодні меч бойовий квіткою прикрашу» (До творчого життєпису Миколи Битинського) // Пам’ятки України: історія та культура: Наук. часопис. — Київ, 2006. — 1-2. — С. 126-147.
- Пимоненко Микола: альбом / авт. І.В. Огієвська ; фотозйомка : В.О. Моруженка, А.Л. Прибєги. — Київ : «Мистецтво», 2012. — 128 с.
- Пимоненко Микола / Нац. худож. музей України ; Ін-т колекціонерства укр. мистец. пам’яток при НТШ ; упоряд.: О. Жбанкова, Ю. Петрів ; авт. ст. О. Жбанкова ; макет А. Кіся ; ред. А.-М. Волосацька ; пер. В. Петрів, М. Госовська. — Київ ; Львів : «Майстер книги», 2022. — 321 с.
- Різниченко, О. Свято у квадраті: оригінали великодніх листівок Едварда Козака з архіву подружжя Слави та Ярослава Стецьків // Артанія. — 2012. — 1 (26). — С. 84-85.
- Світ Василя Курилика [Образотворчий матеріал]: [кат. вист.] / Український музей; передм. М. Шуст; куратор вист. Дж. Меррі; вступ. ст. Ю. Шевельов. — Нью-Йорк: Український музей, 1987. — 84 с.
- Слабошпицький, М. Василь Курилик (1927-1977), Канада: «Страсті Христові, або зо мною ще Хтось» // Музейний провулок: Журнал Національного художнього музею України. — 2009. — № 2 (13). — С. 18-23.
- Степовик, Дмитро Власович. Необароко: Ікони Олександра Охапкіна. — Київ: «Вид-во ім. Олени Теліги», 2015. — 416 с.
- Труш Іван Іванович, 1869-1941. Каталог посмертної виставки / Упр. в справах мистецтв при РНК УРСР ; Львів. обл. картинна галерея ; Львів. оргкомітет Спілки радянських художників України ; текст В. Ласовський. — Львів : Львів. Обл. Картинна Галерея, 1941. — 39 с.
З повагою, бібліотека НАОМА та
завідувачка відділом обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська
