Перейти до вмісту

«Старе нове» свято Миколая

У пантеоні “зимових” святих Миколай Мирський (або Мирлікійський) посідає особливе місце, будучи шанованим на всіх континентах католиками, православними, частково протестантами, нерідко і мусульманами (на Сході). Святий Миколай є патроном України, як і патроном Греції, Неаполя, Сицилії, Лотарингії, низки міст в Австрії, Бельгії, Італії, Німеччини. В українській церковній традиції цього святого пошановують двічі на рік: 6 грудня (зимовий Микола) і 9 травня, в день перенесення мощей (літній Микола).

Цьогоріч у результаті ухваленого ПЦУ рішення про перехід на новоюлеанський календар Україна більш консолідовано відзначатиме день святого Миколая, традиційно пов’язаного із зимовими святковими заходами для дітей.

Миколай, єпископ Мир Лікійських, діяч ранньої Церкви (270-343), християнський священник грецького походження, громадянин Римської імперії, став відомим світу як Микола Чудотворець, або Миколай Угодник, завдяки численним чудам, звершеним за життя і після смерті. Церква називає цього святого, відомого під різними іменами, “правилом віри і образом сумирності”. Початком культу святого Миколая стало збудування  церкви на його честь імператором  Юстиніаном в Константинополі в VI столітті. Особливою пошаною святий тішився в Греції, звідки його популярність поширилася і досягла Італії, Німеччини з встановленням дня вшанування 6 грудня (день відходу святого у вічність).

За однією версією, перше житіє святого Миколая склав єпископ Регінальд у 991 році. За іншою версією, візантійський письменник X століття Симеон Метафраст уперше зібрав факти життя святого, і саме його житіє  стало основою для пізніше скомпонованого Димитрієм Ростовським (Тупталом) “Житія святого Миколая”, включеного до «Четьїв-Міней» у 1695 році. Є припущення, що в сказанні Симеона Метафраста життєві обставини Миколая Мирлікійського змішані з діяннями іншого святого, єпископа Миколая Пинарського, який жив у Лікії в VI столітті.

Болландистам Соллерію і Яннінгу було відоме “Житіє святого Миколая”, складене константинопольським патріархом Мефодієм. (Болландисти — католицька конгрегація, що складалася переважно з учених-єзуїтів, які збирали, створювали, видавали житія святих та манускрипти. Отримали назву від імені одного із засновників Жана Болланда, фламандського історика церкви, агіографа, священнослужителя, єзуїта).

З 1087 року Миколай Мирлікійський на теренах Західної Європи став вшановуватися як Миколай Барійський, оскільки зусиллями італійських купців його тіло було перевезене з Мири до міста Барі в Італії, де мощі святителя зберігаються й нині. На честь святого Миколая там побудували храм, який освятив Папа Урбан ІІ. Невипадковим фактом стала присутність у Барі на церемонії освячення перенесеної гробниці чудотворця членів делегації Київської православної митрополії з благословення Митрополита Київського і Всієї Руси Івана ІІІ.

На українські землі культ святого Миколая прийшов разом з християнством. У дев’ятому правилі Уставу київського митрополита Георгія (1072) згадується, що у день пам’яті святого Миколая відбувалося причастя. До того ж про найранішу популярність лікійського чудотворця свідчать храми святого Миколая, збудовані вже на зорі руської державності: з XI століття святиня, присвячена святителю з лікійської Мири, існувала в Києві, а з XIII століття у Львові. Цікавим є факт про  найдавніший “святомиколаївський” твір, що зберігається в Україні — мозаїчну ікону святого чудотворця візантійського походження, датовану ХІ століттям. Нині цей шедевр можна оглядати в Київському музеї імені Богдана і Варвари Ханенків.

В народній духовній практиці українців протягом віків сформувалася традиція молитовного звертання до святого Миколая як до заступника простого люду, дітей, несправедливо скривджених та утішника вдів. А ще він вважається оборонцем воїнів, мандрівників, пекарів, моряків, купців, ув’язнених тощо. В багатьох місцевостях цей святий заміщає вшанування, що встановлене на честь інших покровителів плавання, наприклад, святого Климента. Отак, в ХІ столітті в Києві вшанування святого Миколая витісняє культ Климента і пов’язується з іконою Миколи Мокрого в Софійському соборі, що зберігалася на північних хорах. Цей шедевр руського іконопису під час Другої світової війни був вивезений до Нью-Йорка і перебуває в одній із тамтешніх церков. Також від прадавна в Україні святого Миколая вшановувала як особливого оборонника теслярів, щороку з цього приводу влаштовуючи бенкети.

Крім того, свято Миколая знайшло відображення в народній обрядовості українців через різноманітні сакральні звичаї, колядки, народні приповідки, що спостерігає Олекса Воропай в “Звичаях нашого народу”. З цієї фундаментальної праці українського етнографа дізнаємося, що для селян день Миколая був третім поспіль після дня Варвари і дня Сави: “Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить!”. “Всі ці три дні наші селяни колись варили кутю та узвар – “щоб хліб родив та садовина рясніла!”. “В народних легендах та переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше – на воді. Всі одеські рибалки в своїх куренях мали образ святого Миколая”. “З інших народних оповідань виходить, що святий Миколай-Чудотворець опікується не тільки людьми, а й диким звіром”. “В Галичині святий Миколай роздає дітям подарунки”. “Після “Миколая” в селах України вже кожного вечора збиралися колись вечорниці”.

Про особливе місце святого Миколая в житті  українців свідчать не лише прадавні звичаї, фіксовані на селі, а й значний “святомикільський” слід у сакральному мистецтві Київської держави, України-Русі (терміни, запропоновані українськими істориками і філософами як альтернатива термінам російських імперців “Київська Русь “ і “Давня Русь”) та й ближчих до нас часів.

(Ігор Гирич. «Україна-Русь» чи «Київська Русь»? Ці поняття мають різний зміст – історик

https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayina-rus-terminolohiya/31530763.html)

У Києві був збудований не один храм, присвячений цьому найшанованішому християнському святому. На Подолі височіють церкви Миколи Притиска і Миколи Набережного, де можна помилуватися мистецьки виконаними образами святого  чудотворця. З відвіданням першої  увага скеровується на виразного одухотвореного святого Миколая фресок, виконаних професором Миколою Стороженком, а в другій основним об’єктом спостереження стає ікона святого Миколая XVII століття з вишуканою східною орнаментацією.

Зруйнована в 1937 році церква Миколи Доброго зацікавлює не так приналежністю до численного списку знищених російськими більшовиками київських святинь, як легендарною історією своєї появи. Наприкінці XVI століття козак Матвій Кушка (Самійло Кішка) звів цю церкву з нагоди свого чудового визволення з турецького полону та з вдячністю подарував їй необхідне церковне начиння та іконостас. Ці події відтворює відома українська дума “Самійло Кішка”, яка завершується словами:

“Слава не умре, не поляже!
Буде слава славна
Помеж козаками,
Помеж друзями,
Помеж рицарями,
Помеж добрими молодцями!
Утверди, Боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська Запорозького, Донського,
З усією черню дніпровою,
Низовою,
На многія літа,
До конця віка!

Церква Миколи Доброго також славилася чудотворною іконою ХІ століття, яка нині перебуває в Новосельському монастирі Тульської області, що в росії.  Ця ікона святого Миколая відзначена чудесною подією визволення з полону певного язичника-половчанина, що перебував у неволі, належачи київському християнину. За намовою господаря, який давав свого бранця святому Миколаю на поруку, половчанин пообіцяв перед храмовою іконою в разі свого визволення подарувати церкві стадо коней, що і зробив згодом, вже увільнений, визнавши силу Бога і чудес святого Миколая.

Необхідно згадати і багатостраждальний Військово-Микільський собор, збудований коштом гетьмана Івана Мазепи в 1690-96 роках поруч з Микільським монастирем. Цю грандіозну білокам’яну барокову святиню, звану “Великим Миколою”, в 1918 році атакували муравйовські розбійники, наступаючи на Київ з Дарниці, а в 1934 році змели з лиця київської землі вже сталінські бандити.

“Святомиколаївську” тему в Києві доповнювали і римо-католицькі храми. Отак, під час царювання Павла І, що провадив політику сприяння католикам, поляки після столітньої заборони мати свій храм, отримали дозвіл на його будівництво в Києві, який став столицею губернії. Царське розпорядження від 19 квітня 1799 року передбачало святиню найскромнішого вигляду і розмірів, побудовану на Печерську.  Будівництво провели в швидкому темпі в тому ж 1799 році, і на новому базарі постав дерев’яний костел святого Миколая. За переказами ця будівля була позбавлена виразних архітектурних рис, і, крім факту пожежі, в якій згоріла в 1817 році, нічим особливим не відзначилася в історії міста.

Другий католицький храм Києва, присвячений святому Миколі, це костел у стилі неоготики, побудований у 1899-1909 роках за проєктом київського архітектора Владислава Городецького.

Софійський собор, окрім втраченої Україною ікони Миколи Мокрого, вирізнявся фрескою із зображенням святого чудотворця. У Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври у XVIII столітті був створений сюжет у фарбах про участь Миколи Мирлікійського в Першому Нікейському соборі 325 року. У Микільській церкві на Аскольдовій могилі київський художник Степан Костенко, учень школи Миколи Мурашка, створював зображення святого Миколая, взявши за прообраз художника Миколу Ге.

Слід зазначити, що святий Миколай, на відміну від інших християнських святих, почав зображуватися на іконах відразу ж із завершенням свого життєвого шляху. А це означає, що його образ, втілюваний на численних іконах, – найреальніший і незмінно зберігає характерні риси протягом віків. Такі ікони колись були обов’язковим сакральним атрибутом кожної української хати, і нині їх в Україні збережено чи не найбільше серед християнських святих.

Невипадковою мистецькою подією стала виставка НХМУ 1996 року “Образ святого Миколая в українському іконописі”, де були представлені ікони XVI — XIX століть. Деякі з них збереглися тільки завдяки подвижництву рятівників, про що слід знати вдячним потомкам.

Приміром, в 1929 році з Микільського Слупського монастиря на київському Печерську була врятована монументальна ікона XVI століття. Зусиллями сина відомого художника Фотія Красицького Георгія Красицького, рятівника Лаврського іконостасу, зберіглася й ікона 1642 року із Софійського собору, потрапивши в 1927 році до НХМУ. Федір Ернст в 1934 році врятував від знищення єдину ікону, що залишилася від архітектурного шедевра українського бароко — Богоявленського собору Братського монастиря у Києві. Родина Капністів зберегла рідкісний зразок іконографії Слобідської України, ікону, замовлену в 1680-х роках гадяцьким полковником Михайлом Самойловичем. Багато народних ікон із “святомиколаївським” змістом зібрав для свого музею Іван Макарович Гончар.

У Національному музеї “Київська картинна галерея” зберігається картина Іллі Ріпина (написання прізвища художника згідно з його українським походженням, пропоноване, зокрема, Діаною Клочко). Ріпинський твір “Микола Мирлікійський рятує від смерті трьох невинно засуджених” демонструє образ святого чудотворця, що відводить від людей несправедливу кару.

Українські художники і в ХХ столітті продовжували своїми творами “святомиколаївську” традицію. Іван Їжакевич, оригінально відтворивши образ Миколи Чудотворця, подарував його київській Макарівській церкві, де вона понині зберігається разом із бароковою чудотворною іконою святого Миколая  XVIII століття. Серед сучасних українських митців, які приділили увагу святому Миколаю, слід відзначити Миколу Ткаченка з Черкас, Леоніда Шерстинюка з Хмельницького, Валентину Яцишину з Києва, Оксану Романів-Тріску зі Львова, Олександра Охапкіна з Житомира.

Образ святого Миколая у мистецтві Західної Європи — невичерпна тема, яку в нинішній статті звузимо до кількох прикладів. Цікавим є переказ про ікону святого Миколая, що зберігається в його базиліці в італійському місті Барі, нібито писану з прижиттєвого зображення святого. Серед італійських художників ХV століття, тобто, епохи відродження інтересу до теми Миколая Мирлікійського, слід відзначити Джентіле де Фабріано. Цей художник зафіксував два цікавих епізоди з переказів про святого чудотворця.

По-перше, де Фабріано відтворив на полотні момент чудесного народження святого Миколая: щойно народжене немовля  в оточенні жінок стоїть на власних ногах. По-друге, італійський художник зобразив історію трьох дівчат із бідної родини, яка особливо зацікавлює і дітей, і дорослих. Отож, певен бідний чоловік не мав можливості забезпечити своїх трьох доньок посагом, щоб вони вийшли заміж. Відтак під питанням була їхня подальша доля. Дізнавшись про це, святий Миколай почав допомагати бідній родині. Впродовж часу він закидав золото до вікна будинку, щоб воно потрапило до кімнати дівчат. У результаті силою безкорисливого вчинку святого безвихідне становище дівчат перемінилося, і вони змогли щасливо влаштувати своє життя. Вважається, що ця історія започаткувала європейську традицію анонімних подарунків.

Крім образотворчого мистецтва, з часів ранньої Церкви тема святого Миколая розроблялася засобами поетичного слова і музики, ставши частиною християнської гімнографії. Таким чином, у VII столітті святий Андрій Крітський, окрім переказів про святого єпископа з Лікії, написав хвалебні вірші святому Миколаєві, називаючи його “великим чудотворцем”, а в VIIІ столітті святий Іван Дамаскин та в ІХ столітті Феофан і Візантій на честь чудотворця Миколая склали хвалебні пісні, що й нині звучать під час богослужіння.

Наприкінці статті, присвяченої культу найпопулярнішого святого, слід згадати і неприємні в історії України події, пов’язані з намаганням більшовиків-неоязичників викорінити образ святого Миколая з народної пам’яті та інтелектуального простору. Про це сучасними українськими істориками створено вже багато відеоматеріалу.

Як комуністи вкрали Різдво, або Дід Мороз проти Святого Миколая

https://www.youtube.com/watch?v=TsnJJRAMEGQ

Хто насправді Дід Мороз. Пояснення українського історика

https://www.youtube.com/watch?v=xqZykN6glgY

У порожнині безрелігійного суспільства, створюваного в СРСР з кінця 20-х років ХХ століття шляхом репресій і профанації,  комуністичним провідникам потрібно було конструювати совєцьку реальність зі змістовно інакшими персонажами власного міфу богоборців і людовбивць. Таким чином, на заміну святому Миколаю, який виконував функції доброго і справедливого опікуна, могутнього Божою силою чудотворця, демонструючи це, згідно з народними уявленнями, і у свій день, і на Різдво, прийшов Дід Мороз, який був присутнім в  російській і зросійщеній міській культурі ще за часів Російської імперії XIX століття.

Парадокс полягає в тому, що спочатку релікт поганської міфології слов’ян і угро-фінів Дід Мороз був скасований совєцьким режимом так само, як і християнський “образ сумирності” святий Миколай. Але, накоївши злочинів проти людяності, особливо на теренах України, та не спиняючись на досягнутому, совєцькі ідеологи збагнули, наскільки кровожерній сутності їхнього режиму відповідає саме така дійова особа зі світу поганської нечисті. Аби одурманений народ повірив кривавому вождеві, що після всіх жахіть, учинених режимом,  в середині тридцятих років “жить стало лучше, жить стало вєсєлєє”, у пригоді стало уособлення лютого морозу, небезпечного для людського життя.

Однак Діду Морозу треба було створити відповідний антураж: виділити день у календарі,  дату атеїстичного свята Нового року, і поставити поруч із Дідом “новорічну ”ялинку, вкрадену із забороненого більшовицьким режимом християнського Різдва. До того ж совєцька ялинка мусила увінчуватися зіркою ідеологічно правильної форми і кольору. Тобто, замість традиційної для Різдва шестипроменевої, на голчастій верхівці вже стриміла червона п’ятипроменева зірка, символ всеосяжності ВКП(б), затверджений у 1923 році на сесіях ЦВК СРСР та закріплений у Конституції СРСР у 1924 році.

Нічого святого: як Радянський Союз репресував Діда Мороза, а потім взяв його до себе на службу

https://suspilne.media/culture/340710-nicogo-svatogo-ak-radanskij-souz-represuvav-dida-moroza-a-potim-vzav-jogo-do-sebe-na-sluzbu/

Факти свідчать, що 28 грудня 1935 року на першій шпальті газети “Правда” була опублікована стаття одного з організаторів Голодомору 1932-33 років, затятого керівника згортання “українізації” Павла Постишева: “Давайте организуем к Новому году детям хорошую елку!”. І перша офіційна ялинка в СРСР засяяла у Харкові в 1935 році разом із прибульцем із язичницького потойбіччя Дідом Морозом, а через рік така сама ялинка була проведена вже в Москві.

З відновленням Незалежності України святий Миколай знову отримав свою давню популярність, шанований не тільки на дитячих святах. Але і його світський “дублер” разом із донькою-онукою Снігуркою нікуди не поділися. Новорічні листівки від Укрпошти продовжували з року в рік множити чужих українській ментальності новорічних персонажів.

Однак після повномасштабного вторгнення московитів у 2022 році крига скресла, і почалася радикальна дерусифікація і різдвяно-новорічних свят. Символічним є часовий збіг, що виник у результаті зміни календаря, здійсненої ПЦУ: в один день 6 грудня Україна відзначає День Збройних Сил України  і день святого Миколая, покровителя також і вояків. А це є знаком, що Україну від лютих східних холодів і потойбічної східної нечисті захистять і Збройні Сили України, і святий Микола Чудотворець, могутній Божою силою!

Використана література:

  1. Воропай О. Звичаї нашого народу. (Народньо-календарні звичаї. Український народний одяг): Етнографічний нарис. — К.: Пульсари, 2012. — 632 с.
  2. Галайба В. Храми св. Миколая в Києві. — К.: Бібліотека українця, 2002. — 64 с.
  3. Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. Нью-Йорк: Український музей, 1994. — 64 с.
  4. Горбик О.О. Римо-католицькі костьоли Києва та Київщини. — К.: Техніка, 2004. — 128 с.
  5. Історико-містобудівні дослідження Києва / За ред. Вечерського В.В.; Відповідальний за випуск Сердюк О.М. — К.: , 2011. — 454 с. (Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень).
  6. Святий Миколай / Інна Пархоменко. // Музейний провулок: Журнал Національного художнього музею України. — 2005. —№ 1 (3) , с. 4-9.
  7. Micheletti E. L’opera completa di Gentile da Fabriano. — Milano: Rizzoli, 1976.— 96 p., LXIV tav. Ill. — (Classici dell’Arte; vol. 86).

З повагою, бібліотека НАОМА та
 завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська