Ніхто не забере у тебе гідність,
якщо сам не віддаси.
Махатма Ганді
Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду,
найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації,
а саме – винищення української нації.
Рафаель Лемкін, американський юрист
Дев’яносторіччя Голодомору
Дев’яності роковини геноциду українського народу, із застосуванням голоду, здійсненого москвою, остання відзначила масованою атакою шахедами Києва, Київщини, як і всієї України. Символізм проглядається і в часовому збігу двох епохальних подій: десятирічки Революції гідності, яка для більшості активістів Євромайдану розпочиналася з акції, присвяченої вісімдесятиріччю Голодомору, і вже дев’яносторіччя біди, що заторкнула кожну українську родину.
Говорити про Голодомор як про національну трагедію завжди важко, оскільки будь-які слова, узагальнення не спроможні продемонструвати вимір цієї «чорної безодні». Офіційні цифри втрат і досі викликають суперечки в наукових колах, адже кожна українська родина самостійно мінусує своїх загиблих.
Отже, приступаємо до теми Голодомору з намаганням відійти від офіціозу, заходячи небанально з боку світового кінематографу. Це є важливим не лише з огляду на найвпливовіший шлях інформування, переконання світового загалу, який дедалі частіше визнає Голодомор геноцидом українського народу. У даному випадку йдеться про уславлення імені людини, іноземного громадянина, який поклав своє життя за правду, честь і гідність українського народу.
З Ґаретом Джонсом, британським журналістом валлійського походження, який першим під своїм журналістським прізвиськом розповів світові про геноцид українського народу під час Голодомору 1932-1933 років і злочини радянського режиму, українські читачі можуть ознайомитися завдяки двом книжкам:
- Ґарет Джонс. Ціна правди. – Київ: «Жнець», 2019. – 448 с.
- Мірослав Влеклий. Людина, яка забагато знала. – Львів: «Човен», 2020. – 336 с.
Історичний трилер «Ціна правди», заснований на історії Ґарета Джонса, копродукційний фільм польської режисерки Аґнєшки Голланд, був в українському прокаті в 2019 році. Фабула фільму розгортається на тлі головної історії, відвертої історичної правди, що не розповідається прямо, але звучить голосно і недвозначно.
Голодомор 1933 року разом із попереднім і наступним голодоморами, які пережила Україна, є злочином проти людської природи, а не тільки окремого етносу. Україна зазнала фізичних і моральних втрат: мільйони були вбиті голодом, мільйони виживали, втрачаючи людську подобу, передаючи ген страху наступним поколінням. Нелюдську сутність виявляли передусім численні представники червоної москви, чиїми руками був здійснений злочин знищення людей голодом. Громадяни західних держав, на очах яких вбивали один з європейських народів, цинічним замовчуванням факту злочину і співпрацею зі злочинцями знехтували моральними цінностями і заперечили саме поняття гуманізму.
Правда Голодомору – це хиткість людського образу, що з легкістю позбувається божих рис і перетворюється на звіряче рило. Саме це прикре відкриття проходить червоною ниткою крізь кінорозповідь польської режисерки Агнешки Голланд «Ціна правди». Не дарма фільм починається красномовним крупним планом свиней в хліву.
Пролог зі «Скотофермою» є відсиланням до світу орвелівських химер. З кожним подальшим поворотом сюжету глядач занурюється в жах антиутопії, усвідомлюючи, що все побачене – констатація реальності. Перебуваючи дві години в кінозалі, неможливо уникнути жорстких зіткнень з легіоном потвор з людськими обличчями.
Спостерігання зла та осмислення причин і наслідків злої дії безболісно не відбуваються. Вийшовши з кінотеатру, неможливо безтурботно перемикнутися на щось легке, забувши побачене під час сеансу. Людиноподібні монстри довго не відпускають, вимагаючи відповіді на питання: «Що б ти робив у таких обставинах? Чи залишився б людиною?» Це мізерна ціна правди, але її треба заплатити, відповідаючи, чи до снаги не втратити людську подобу в жорстоких випробуваннях темних часів. І тут не уникнути «приміряння» шкіри кожного негативного персонажа із роздумами, що його змусило перейти на темний бік.
Слід зазначити, що спостережена «Скотоферма» своєю строкатістю підтверджує славнозвісну цитату Орвелла: «Усі тварини рівні, але є деякі рівніші». Як один із цих «рівніших», на найвищому щаблі оскотинення перебуває Вальтер Дюранті, чиє моральне спустошення геніально відобразив американський актор Пітер Скарсгаард. Це персонаж огидніший за радянського дипломата Максима Литвинова та офіцера спецслужб, попутника в потязі, як й інших дрібних чортів, непомітних гвинтиків, задіяних у диявольському акті винищення українських селян голодом.
Масштаб британсько-американського журналіста, який побудував своє успішне життя завдяки викривленню правди про злочин і дезінформуванню світової спільноти, – це масштаб Люцифера. Антиподом Дюранті є, звісно, британський журналіст Ґарет Джонс, котрий протистоїть облуді й злу з переконанням, що правда – одна і не улягає змінам залежно від суспільно-політичного контексту та життєвих обставин. Два журналісти Дюранті та Джонс вивищені над усіма персонажами, щоб через власний приклад антагонізмом добра і зла біблійної парадигми дати відповідь на запитання «Якою є ціна правди?».
Перший знехтував правдою і, набувши всі можливі блага світу, занапастив власну душу. Другий, зіткнувшись із правдою, душу свою зберіг й позбавився не лише душевного комфорту, а врешті-решт і власного життя (Мк. 8.35-36). Перший став невільником, заручником досягнутих кар’єрних висот і отриманих нагород. Другий став вільною людиною, пізнавши правду (Ів. 8.32).
Британський актор Джеймс Нортон зобразив не надлюдину без страху і докору, яка від початку знала, куди й навіщо йти, та чого це коштуватиме. Його герой – це журналіст із допитливим розумом, якого непокоять логічні неузгодженості та розбіжності фактів. Джонс наполегливо йде вперед, щоб отримати відповіді, яких бракує, і пересвідчитися в тому, щодо чого є лише жахливі здогадки.
Непогамовного журналіста оточують, за нечастим винятком, обережні люди, що уникають зіткнень із фактами, які б вимагали дії в межах «або-або». З усіх людей, які б могли проінформувати світову спільноту, тільки Ґарет Джонс побачив на власні очі те, що пояснило економічні успіхи сталінського режиму. Візії вимерлого українського села і голодних селянських дітей не переслідували Дюранті, тому що він і не намагався їх побачити, здогадуючись про фактичний стан речей. Ґарет Джонс став посланцем жертв трагедії після того, як доклав зусиль, щоб стати її очевидцем.
Ми, українські громадяни, глядачі 2023 року, є очевидцями низки карколомних подій останніх років. Чи спроможні ми опиратися брехні, зіткнувшись із правдою, чи спроможні платити ціну, щоб пізнати правду і стати вільними? Чи ми перебуваємо на тій самій «Скотофермі», й правда так само йтиме до нас манівцями, щоб знайти визнання після десятків років?
Вже другий рік увесь український народ, передовсім зусиллями ЗСУ, дає конкретну відповідь на це риторичне питання, поставлене згаданим фільмом чотири роки тому.
Принагідно слід зазначити і важливий факт такої науково-мистецької відповіді українських авторів, чий найновіший документальний серіал «Голодомор. Літописці», зокрема, будувався і на щоденниках Ґарета Джонса.
Анастасія Большакова. «Голодомор. Літописці»: на телеекрани виходить серіал про геноцид українців
https://life.pravda.com.ua/culture/2023/11/20/257800/
«Столиця відчаю» | Голодомор. Літописці | Епізод перший | Документальний серіал на Суспільному
https://www.youtube.com/watch?v=jhvCfggrV3Q
З повагою, бібліотека НАОМА та
завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська.
