Сьогодні, 1 жовтня 2024 року, наша країна вдруге відзначає Свято Захисників і Захисниць України. Хоча таке святкування почалося 2014 року (коли відвіку ворожа нам росія розв’язала чергову війну) з тією ж прив’язкою до великого церковного свята Покрови Пресвятої Богородиці, саме минулоріч відбулося узгодження святкової дати із українськими реаліями, вписаними у загальноєвропейський контекст. Запровадженням новоюлеанського календаря ПЦУ (а заразом і УГКЦ) здійснила революційне переміщення із російського часопростору в загальноєвропейський, що позначилося і на світському житті українців.
Опріч того, 1 жовтня відзначаємо і День Українського козацтва, для якого Покрова Пресвятої Богородиці було великим святом. Три виміри сьогоднішньої святкової дати демонструють як історичну тяглість культу Українського Захисника, так і його позачасовий зміст. Бо ж героїчне сьогодення одухотворяється славою української старовини від початків державності, нерозривно пов’язаної з зародженням християнства в Україні-Русі. А отже, Божий захист українських захисників через Покрову Богородиці як безперервна молитовна інтенція поклав початок численним святиням та іконам Покрови Богородиці. І це втілення найвищого ступеню Божого милосердя, символ справжності, справедливості і гідності, вшановувався всіма поколіннями, що зі зброєю ставали в обороні рідної української землі. Бажання бути під захистом Богородиці проявлялося не тільки в молитві, але й в пісні під час бою: «Нам поможе святий Юрій, ще й Пречиста мати турка звоювати!»
Нинішня активна війна з відвічним українським ворогом з усією очевидністю демонструє, що День Захисників і Захисниць передує більшості державних свят України як їхня необхідна передумова здійснення. Бо ж низка святкових днів: Соборності України, Конституції України, Української Державності, Державного Прапора України, Незалежності України, Збройних Сил України, — може відзначатися тільки в державі, в якій є громадяни, спроможні її зберегти, захищаючи від терористичної росії, поки ця недодержава ще існує як цілість на мапі світу.
Ідея захисту Вітчизни тими, хто готовий пожертвувати за це власним життям, була здавна присутньою в свідомості українців, закарбувавшись і в їхній в усній народній творчості, і в літописах, і в богослужбових книгах, і в белетристиці.
Козацькі пісні XVI–XVIIIст.
https://www.youtube.com/watch?v=oluYwDe6rUA&t=133s
Літопис Самовидця
Андрій Сайковський. Сагайдачний
https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=670
А ось фрагмент тексту із Требника Петра Могили (виданому 1646 року друкарнею Києва-Печерської лаври старослов’янською мовою), представлений як «молитва короля і лицарства перед нашествієм іноплеменних і язиков». Цей духовний гімн ХІІ століття, виконуваний як різдвяний спів у церковній практиці, набув сучасного звучання в концертній інтерпретації «Хореї козацької».
«С нами Бог, разумійте, язици, і покаряйтеся
Яко с нами Бог.
Услишите до послідніх землі
Могущії, покаряйтеся.
Аще бо паки возможете, і паки побеждени будете
І іже аще совет совещаваєте, разорит Господь
І слово, єже аще возглаголете, не пребудет в вас.
Страха же вашего не убоїмся, ниже смутимся.
Господа же Бога нашего, Того освятим, і Той будет нам в страх.
І аще на Него надіяся буду, будет мне во освященіє.
І уповая на Него і спасуся Їм».
З нами Бог
https://www.youtube.com/watch?v=p6FkWDpRDWQ
Водночас найвиразніших рис ідея оборони української Вітчизни її захисниками набула в ХХ столітті в публіцистичних і політологічних творах українських мислителів-націоналістів, зокрема ідеологів ОУН і представників Проводу українських націоналістів.
Позаяк у низці творів, які з’явилися в європейських виданнях і після поразки у Перших визвольних змаганнях, і після завершення Другої світової війни, формується відповідь на питання, що таке Україна і яке її місце на мапі Європи. Юрій Липа, один із провідних українських філософів ХХ століття, автор української геополітичної концепції, в «Призначенні України» окреслив місце і завдання України, роблячи акцент на її геополітичних ознаках:
«Зрештою, пригляньмося до геополітичних тенденцій України. Вони є реальні, вони – двигуни історії… Бо ж, передусім, не схід, і не захід є джерелом України… Визначення напрямної на схід чи на захід – це, передусім, нищення власного характеру, духовності, що прийшла з півдня… Нарешті, друга напрямна українських земель – це Північ… Тільки вісь Південь-Північ є віссю українських земель… Оборона своєї осі Південь-Північ — це найважливіше завдання України в історії. Тому може треба б було тут підкреслити стремління української держави над басейном Дніпра знищити значення конкурентної торговельно-державної осі що над Волгою».
А в завершальній частині своєї трилогії «Розподіл Росії», що слідувала за «Чорноморською доктриною», ідеолог націоналізму продемонстрував як необхідність геополітичного знищення росії, сповненої непоборних контрастів і внутрішніх суперечностей, так і неминучість зникнення держави-монстра, що становить загрозу для всіх своїх сусідів, як і світу в цілому.
Роман Бжеський, український державний діяч доби УНР, організатор українського війська і учасник боїв з росіянами, публіцист і ідеолог націоналізму, підтвердив такий аналіз російського сусідства у статті «Історія вчить»:
«Час приносить зміну обставин, час приносить усе нові комбінації, але ми не повинні забувати , що які б комбінації не виникли, визволення України, відновлення її державності неможливе без розбиття москалів і зникнення їх у їхніх справжніх етнографічних межах. Це визначає раз назавжди наше місце в лавах московських ворогів, як також виключає всяку співпрацю з москалями, що хочуть добитися зміни ладу, але не хочуть розпаду Московщини».
Юліян Вассиян, українських філософ, ідеолог українського націоналізму, провідний діяч ОУН, у статті «Воююча Україна» доповнив ці тези характеристикою історії України, «марсового поля Сходу», та висновком, яким слід озброїтися в передчуванні Третьої світової війни:
«На Марсовому полі Сходу, на бойовищі безкінечного змагу головна битва ще не відбулася, ще не впало рішення, який народ на останній карті тисячолітнього воєнного літопису напише своє переможне ім’я творця нової історії і законодавця людського життєвого ладу.. То вічна, незрима Україна не дається досвідченим хижакам упійматися на аркан і завити в певне зав’язаній петлі… Україна вічна і це та Воююча Україна, животворна своєю правдою, що її ніяким робом не вбити, не закувати в полон, не перевиховати і не перетворити відомими засобами діалектичної біології та всіх знахарських практик всепотужного діамату».
До слова, Дмитро Мирон-Орлик, ідеолог та діяч ОУН, у роботі «Ідея і Чин України» розкриває суть опору ворожому натиску, в центрі якого перебуває незламна українська людина, досяжний суспільний ідеал:
«Людина є в першу чергу діючою істотою, суспільно-активною. Людину відрізняє від окружаючого світу те, що вона є духовно активною і суспільно-продуктивною істотою, себто діє і творить історію. Людина є вольово-активною й ідеєтворчою, моральною істотою».
Так само, як і Юрій Липа, Вассиян конкретизує загрозу від росії, спричинену якостями російського народу, «окресленої людської породи, яка од віків плекає думу про своє виключне післанництво на землі». Тож у прийдешній війні, що нагряне і розгорнеться по всіх усюдах, на землі, в повітрі, на воді, народи і держави будуть оборонятися заради життя, збереження майна, а «лише один народ змагатися буде за першість у світі та неподільну владу над ним». Видатний публіцист і філософ малює українську долю не як трагедію, варту співчуття і жалю, а як шлях історичної людини з «мечем, плугом і піснею», аби в цьому триєдиному вимірі людської природи оборонитися, ствердитися, зміцнити свої творчі здобутки і живим словом оповісти про найвищий ідеал.
Публіцист, літературний критик і філософ-націоналіст Дмитро Донцов у праці «Де шукати наших історичних традицій» дає зрозуміти, що українці за своїм національним характером здатні виконати перше, визначене Вассияном, завдання, тобто, з мечем відстояти себе. Нащадки козаків є лицарськими синами, становлячи «особливий людський тип, створений панувати не над кимсь, а на своїй землі;, бути суб’єктом життя, не його об’єктом, не глиною в чужих руках, не «сміттям» і «гряззю»». Мотивом діяльності цього типу людини була «слава», її здобуття. Мучить її найбільше не економічна «кривда», а відібрання свободи, зганьблення, те, що «у ярмах лицарські сини».
Оскільки кожний народ представляє його провідна верства, яка складається або з «козаків-лицарів», або з протилежних їм «гречкосіїв-свинопасів», то й епоха характеризується пануванням чи перших, чи других. Звеличуючи козацьку добу як найславніший період найбільшого прояву світогляду «лицарських синів», Донцов відзначає повторення через віки «доби пробудженої нації і стародавньої правди своєї землі» в 1917 році, який став початком «доби сміливих степових партизанів». Тому наприкінці цього роздуму автор пропонує, де шукати наших історичних традицій:
«Лише в епохах, адекватних духом нашій добі. Там є наші традиції. В тих далеких, але таких близьких нам духом, людях. Коли їх окриляла не «радісна тиха надія, мов квітка лілеї», а всевжируще внутрішнє полум’я, яке палило слабих і сталило сильних».
І Євген Онацький, український енциклопедист, журналіст, науковець, соратник Євгена Коновальця, ніби виконуючи цю настанову, через тридцять років звертається у статті «Заповіт Базару» до подій 21 листопада 1921 року. Тоді 359 відважних вояків з Волинської групи Армії УНР потрапили в полон поблизу села Базар і зі співом «Ще не вмерла Україна» героїчно прийняли смерть, відмовившись перейти на бік російського війська. «Яка велична, геройська смерть! Який приклад для всіх нас у століття! Це була ніби окупна жертва за всіх тих зрадливих «малоросів», що – навіть не за життя, ні! – «за шмат гнилої ковбаси , за 30 срібняків мерзенних, за посади та титули, продалися – і продаються! – ворогам своєї пригнобленої , окраденої Батьківщини», — з піднесенням і обуренням констатує Онацький.
Але для нащадків, які прагнуть надихнутися подвигом відданих захисників України, з періоду Перших і Других визвольних змагань залишилися не тільки філософські роздуми, але й численні свідчення вцілілих і полеглих вояків, які брали участь у збройній битві за Україну.
Спогадами поділилися сотник Армії УНР Борис Монкевич («Похід Болбочана на Крим»), генерал-полковник Армії УНР Віктор Зелінський («Синьожупанники»), український морський офіцер Святослав Шрамченко «Свято українського моря»), командувач Галицької армії, генерал-чотар Мирон Тарнавський («Спогади»), полковник І Української дивізії Української Національної Армії Євген Побігущий-Рен («Дружини українських націоналістів»), головнокомандуючий Національної оборони Карпатської України «Карпатська Січ» Сергій Єфремов («Бої на Карпатській Україні 14-15 березня 1939 року»), політичний публіцист, член українського націоналістичного руху Володимир Мартинець («Українськее підпілля»), український підпільник, журналіст Зиновій Книш («Власним руслом: Українська військова організація від осені 1922 до літа 1924 року»), учасник Другого зимового походу сотник Гриць Рогозний («Базар»), генерал-хорунжий Армії УНР Павло Шандрук («Сила доблесті»), старшина УПА Василь Чижевський («Організація військової праці ОУН»), воїн-розвідник 1930-1940 рр. Тадей Гордон («В яскині лева»), засновник УПА «Поліська Січ» Тарас Бульба-Боровець («Армія без держави»), один із засновників українського національно-визвольного руху ХХ століття Євген Коновалець («Причинки до історії Української революції») та інші.
Отже, на третьому році від початку повномасштабного вторгнення і одинадцятому році нинішньої війни з росіянами можемо говорити про сучасників, захисників Батьківщини, які творять українську героїчну дійсність, що за масштабністю дорівнялася до славних епох минувшини. Звісно, нові реалії з воєнними буднями, короткими святами тактичних успіхів на полі бою і непозбутнім передчуттям Великої Звитяги над лютим ворогом уже стають джерелом для творчого осмислення з результатом у письмовій формі. Але наразі це здебільшого ветеранська і волонтерська поезія і проза, натомість великий воєнний роман ще визріває в свідомості бійців, чиє життєве призначення раніше здійснювалося не тільки мечем, але й за допомогою і плуга, і слова.
Українські мислителі поки що у форматі відеоблогів міркують над призначенням України, яка захищається від ворога, щоб зберегтися на мапі, без спроб створити великий філософський опус з чітко сформульованими концепціями. Однак в українській сучасній художній літературі є приклади, які можна використати для демонстрації ідеї Захисту Батьківщини і образу Оборонця, який перебуває під найвищим захистом, в суто українському історичному антуражі, незважаючи на вигаданий світ жанру фентезі. Автор перших в Україні бойовиків з національним підґрунтям Леонід Кононович написав і перший питомо український фентезійний роман «Чигиринський сотник», який побачив світ у видавництві «Фабула» 2016 року.
Як і вимагають закони жанру, в цьому творі дія розгортається в середньовічному світі, населеному постатями з впізнаваними історичними рисами конкретної епохи, а також міфологічними істотами, запозиченими з фольклору. Є протистояння найвищих сил добра і зла, Бога Трояна і антибога Триглава, які мають власні армії, що перебувають у постійній війні, чи то на полі бою, чи поза ним. Головним персонажем роману, ідеальним героєм, письменник вивів Михася, хлопчика-козака, а його антиподом, антигероєм — штукаря і чарівника, посланця пекла Мурмила. Команда Михася — козак -характерник Обух і козаки, які борються за відроджену, воскреслу Україну-Русь, а слуги Мурмила — пекельна нечисть і зрадники, колишні козаки, які продали душу нечистому. Михась як Божий обранець, вирушаючи в подорож, здійснює місію Рятівника, Захисника України, і в цьому йому допомагає образ Пречистої Матері Покрови. Завершується дія роману в Дикому Полі, всуціль зайнятому розквітлим маком, знаком великого кровопролиття.
«Виїхали тут наперед війська козаки-бісуркани, що в бою себе не тямлять і рубаються, мов скажені, виїхали запорожці-невмирники, що кожен по дев’ять душ має і як одну вб’єш, то друга оживає, повиїжджали молоді козаки, що ще в герцях не бували і лакомі були на першу кров, — та й рушила запорозька сила Дніпровим берегом».
Нехай цей похід завершиться Остаточною Звитягою України над пекельною силою ворожого сусіда!
З повагою – завідувачка відділу
обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська
