У час екзистенційних викликів перед Україною, драматичної напруги виживання українського суспільства на своєму місці в бібліотеці з особливою гостротою усвідомлюємо вислів Василя Сухомлинського, що «Бібліотека – це той храм, де завжди народжується і зберігається духовність. Пам’ятаймо, що у давнину бібліотеку називали «дім життя», «притулок мудрості», «аптека для душі».
Відродження і плекання української духовності бібліотекою в умовах війни із лютими московитами – це не пафосна демагогія на тлі робочої бібліотечної рутини, а дія, яка потребує як системної праці, так і радикалізму та мужньої непоступливості у подоланні опору інертної суспільної маси. Йдеться передусім про змістовне наповнення книгофонду, про акцентування літератури, що висвітлює українську національну ідею, а також про активну позицію бібліотеки в їхньому пропагуванні.
Ця література не обмежується закономірними ідеологічними галузями, — філософією, історією і літературою, — включаючи і профільні в мистецькій бібліотеці книжки, присвячені митцям України та їхній творчості. Але особливим і найсуттєвішим ідеологічним сегментом книгофонду, що потребує ретельного дерусифікаційного перегляду, є мовознавчий дискурс.
Нинішній допис, як тисячі інших письмових відгуків і аудіопромов, що повстали в українському інфопросторі після 19 липня 2024 року, є відруховою реакцією на черговий злочин, скоєний проти українства, української думки і слова, тому присвячується кільком наявним у бібліотеці НАОМА книжкам одної авторки, української філологині, мовознавиці, вбитої за професійну і суспільно-політичну діяльність, за служіння Україні ліквідованої притаманним московитам терористичним способом.
Безвідносно до трагічного приводу, чергового московського атентату, монографії Ірини Фаріон (1964 – 2024) варті згадки і заохочення до їхнього читання. Глибина дослідження, наукова сміливість, щоб братися за замовчувані, малодоступні у деградованому суспільстві теми, образність викладу матеріалу з гідним літературним рівнем, — все це про наступні видання які вже стають бібліографічною рідкістю:
- Фаріон Ірина. Правопис – корсет мови?: Український правопис як культурно-політичний вибір; іл. Р. Скиби.— Львів : Свічадо, 2004. — 120 с.
- Фаріон Ірина. Мова – краса і сила: Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – середині ХІХ ст.; М-во освіти і науки України; НУ “Львівська політехніка”.— 2-е вид. — Львів : Львівська політехніка, 2007. — 211 с. — Бібліогр.: С. 195-206
- Фаріон Ірина.Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей) : монографія. — Вид. 3-є, допов. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2013. — 331 с.
Зосередимося на монографії, виданій у 2004 році львівським видавництвом «Свічадо», першій ластівці, завдяки якій не лише вузьке професійне коло, але й український загал познайомився з ім’ям молодої української науковиці ще до того, як вона стала обличчям української націоналістичної партії. Завдяки столичній книгарні видавництва «Свічадо» книжка потрапила до рук киян, охочих до української науково-популярної літератури, рідкісного явища в тогочасній книготоргівлі України.
Книжка «Правопис – корсет мови?» привертала увагу не тільки таємничою назвою у питальній формі та присвятою, яка мало кому була зрозумілою напередодні першого Майдану: «Світлій пам’яті мовознавців, творців першого академічного і соборного Правопису 1929 року» (тепер вшановуємо пам’ять видатної мовознавиці, енциклопедистки і просвітниці Ірини Фаріон!). Впадали в очі і легкі, з гумором виконані ілюстрації Романа Скиби, фахового архітектора, випускника «Львівської політехніки», а також цитати видатних українських мовознавців і літературознавців на кожній сторінці.
Поділена на три частини монографія починається з твердження про актуальність теми, яка в Україні стає частиною суспільної дискусії, як завжди, із запізненням, хоча замість обговорення очевидних фактів, слід вдаватися до рішучих дій: «У контексті нашої правописної проблеми все було б гаразд якби разом з проголошенням незалежности та всіма її невід’ємними атрибутами: прапором, гербом, національним грошима та ін. – повернуто українцям єдиний науковий та соборний український правопис 1929 р., що тривало й ґрунтовно напрацьовували визначні вчені-мовознавці з усіх теренів України».
Авторка відзначає внесок кожного причетного до цього процесу науковця: Івана Огієнка (1882 – 1972), Агатангела Кримського (1871 – 1942), народженого у Володимирі-Волинському, Євгена Тимченка (1866 – 1948), народженого в Полтаві, Олекси Синявського (1917 – 1931) (родом з Запоріжчини), Всеволода Ганцова (1892 – 1979) (родом з Чернігівщини). Григорія Голоскевича (1884 – 1935) (родом з Хмельниччини). Також згадуються вчені, що взяли участь у Всеукраїнській правописній конференції (26 травня – 7 червня 1927 року), представники всіх історичних земель, заселених українцями, зокрема львів’яни академік Кирило Студинський, професори – Іларіон Свєнціцький і Василь Симович.
За першою частиною з промовистою назвою «Прелюдія до вбивства» слідує друга частина «До історії нашого правопису», яка закономірно являє історичний екскурс, що починається з винаходу слов’янського просвітника, проповідника християнства Кирила (827 – 869), кінцевого впорядкування так званого кириличного алфавіту, і завершується дорученням Івана Стешенка, міністра освіти щойно сформованого в 1917 році уряду УНР, Івану Огієнкові, професору Київського університету, укласти короткі правила українського правопису.
Найбільш об’ємну третю частину «Радянська версія українського правопису (Чи мови?)» складають розділи: «Фонетична асиміляція», яка поділяється на шість підрозділів, присвячених вилученню окремих літер і буквосполучень у радянському правописі 1933 року; «Морфологічна асиміляція», яка поділяється на чотири підрозділи, зосереджені на вилученні питомо українських закінчень у відмінках іменників, на зміні роду іменників для примусової маскулінизації; «Власне ортографічні зміни» з чотирьох підрозділів, в яких зокрема розглянуто написання слів із пів-, правило «дев’ятки», правопис слів іншомовного походження.
На початку «Епілогу» авторка констатує: «Тепершній Правопис – дитя сталінських часів – з доповненням 90-го і 93-го років (літера ґ, кличний відмінок тощо) – це свідчення половинчастих змін, які відбуваються і не відбуваються водночас, що насправді відображає глибоку кризу нашої ідентичності». Визначаючи найперше завдання – відновлення перерваної орфографічної традиції як знакового засобу самоідентифікації української спільноти та її внутрішньої єдності, – мовознавиця виділяє три категорії громадян, нефілологів, роздратованих правописними змінами: тих, кому не на часі правописні зміни, тих, які вважають, що запропоновані правописні зміни розхитують усталені норми і спричиняють хаос, а також «енергійних, мудрих, сильних, наполегливих… і завжди грамотних». Отже, кожна така категорія, отримавши влучну характеристику, знаходить у цій праці і авторські контраргументи, які важко спростовувати.
Завершується книжка Ірини Фаріон роздумом, чим є правопис: формою чи сутністю мови? І в першому, і в другому випадку правопис має бути зодягнутим у «природний корсет, припасований до тіла», щоб мова була стрункою, граційною і неповторною.
Вшановуючи пам’ять видатної філологині, мовознавиці, громадської діячки, завзятого борця за українство і Україну Ірини Фаріон, наводимо і три подані в монографії правила перевірки віднайденої істини, які можна застосовувати не тільки для затвердження напрацьованих правописних норм:
- Навчитися любові до себе через мову і культуру.
- Знати, чому так правильно, а по-іншому неправильно.
- Хотіти знати, як правильно, бо від хотіти – до творити пів кроку.
Вічна пам’ять! Слава Україні, Слава її Героям! Україна переможе!
З повагою
бібліотека НАОМА та
Завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська.
