Листопад 2024

  7 листопада 2024 року в український прокат вийшов фільм «Буча», кінопродукт українського виробництва, знятий коштом українського і американського бізнесу.… Читати далі »ФІЛЬМ «БУЧА»: НЕ ДОЗВОЛИМО ЗАБУТИ!

Бібліотека НАОМА отримала в дарунок Цифровий каталог  графічних творів з колекції Миколаївського обласного художнього музею та Миколаївського обласного краєзнавчого музею.… Читати далі »НОВІ НАДХОДЖЕННЯ. Цифровий каталог графічних творів

 

Велич країни виявляється не лише в значущості її здобутків на віковічному шляху, але і в історичній пам’яті, присутній у поточному культурному житті. Дух старовини має бути підсиленням модерних віянь, аби вони обернулися добрими плодами здорового розвитку. Слідуючи вивіреній століттями європейської цивілізації мудрості слів: «Est quoque cunctarum novĭtas carissĭma rerum» – Новизна – найдорожча річ із усіх речей,  «Non progrĕdi est regrĕd»i – Не йти вперед – значить іти назад, пам’ятаємо і сакраментальну фразу: «Historia est megistra vitae» — Історія  — вчителька життя.

А історія не обмежується оповіддю, почутою безпосередньо, зафіксованою в древніх манускриптах чи зовсім недавно. Історія перетворюється на рядки нонфікшен – літератури факту, як і вражає придуманими сюжетами з життя предків, з якими знайомимося через художню літературу. Хоча муза історії Кліо, «та, що дарує славу», зазвичай зображується з сувоєм і грифельною паличкою, або з футляром для сувоїв, – писаний текст не є її єдиним атрибутом. Про розвиток цивілізацій засвідчують не тільки писемні джерела, але й матеріальна культура.

Приміром, розвиток європейської цивілізації виразно демонструє міський і сільський ландшафт. Тож історію міста і села європейської країни можна і оповідати в датах, фактах, подіях, і побачити в різностильових будівлях, спорудах, предметах побуту, одязі і зачісках. Що більше, візуальна історія є промовистим доказом тих історичних явищ, про які з тих чи тих причин професійні історики воліють не згадувати.

Суспільствознавчий дискурс в Україні і з одержанням нею Незалежності поволі визволявся з полону постімперських кліше, вперто підживлюваних колишньою метрополією, нинішньою державою-агресором. Країна Україна, що посідає третину світового чорнозему, закономірно становить аграрну потугу, а розвинене землеробство, своєю чергою, стає визначальним культуротворчим чинником. Село в Україні, попри геноцидну політику імперії московитів, особливо агресивну за СРСР, зберігало українську мову і українські культурні ознаки.

Натомість крупніше і крупне місто в Україні з кінця XVIII століття, з остаточни

м позбуттям нею державності, а особливо в ХІХ столітті, ставало вітриною імперії, втрачаючи національний характер, який у час державної суб’єктності  виражався в будівлях барокового стилю. Російський царат задля свого затвердження у поневоленій Україні активно розбудовував Київ, Харків, Одесу, Катеринослав, інші міста у класицистичному стилі, з притаманними йому монументальними формами римського взірця. Цей стиль, виникнувши у Франції в епоху Просвітництва і абсолютизму, на початку ХІХ століття в

Російській імперії набув форм помпезного ампіру, що звеличував імперську військову еліту, загарбницьку за своєю суттю стосовно України.

Звісно, таке підневільне становище України, коли її вища верства стала частиною імперського істеблішменту, провокує питання, яка верства, суспільний стан, може представляти історичну Україну, на яку можна взоруватися, аби зберігати традиції і підтримувати віковічну тяглість. Чи виступає символом автентичної України одна селянська хата? На це питання намагався дати відповідь Дмитро Донцов, нагадавши в статтях «Де шукати наших історичних традицій» та «Дух нашої давнини» про славні епохи давньої України та про її стрижень – стан козаків, чиїм правилом життя був лицарський кодекс.

В першій Донцов зазначав: «Це були часи, коли Величко називав наших предків «народом мужественним і рицарським», а його вождів – «отважними і хоробрими». Тоді навіть противники казали, що були козаки, щоправда, хлопами, «одначе такими хлопами, які достойні були бути Квінтами Цинцанатами». Тоді навіть суверен держави, яка мала з ними до діла, називав їх «мужественним руським народом», а інші – «дияволами Хмеля», що було не меншим компліментом». А в другій, змальовуючи  більшовизм, наділений енергією, чортівською винахідливістю, безоглядною послідовністю, диявольською хитрістю та неабияким державницьким спритом, стверджував ідеал української нації, здатної протистати ворогу, «що буде обдарована провідною кастою з рівносильною енергією, завзяттям і мудрістю». І ця нація, «як тоді хмельничани, протиставить Петрам і Сталіним рівнорядну розмахом касту провідників… Тільки ця нова каста потрапить взяти на свої плечі стару місію давнього Києва в усім її блиску».

Ці твори видатного українського мислителя стали спростуванням міфу про рустикальний характер українства, який плекала більшість українських письменників і істориків ХІХ століття, і зокрема виразив Михайло Грушевський у збірці 1918 року «На порозі Нової України: гадки і мрії», в розділі «Підстави Великої України. Село»: «Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будущина українського відродження і взагалі будущина України. Протягом цілого століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу як усі інші верстви зрадили своїй національности, від нього черпавсь весь матеріал для національного будівництва, і на нього покладало воно свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане на ново сей скинений в безодню пітьми й несвідомости титан, сей позбавлений зору і сили, обстрижений з своєї політичної і національної свідомости Самсон. Треба було тільки подати йому сю чудотворну воду свідомости – тільки ж все ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму».

Сучасні українські історики, дедалі частіше порушуючи табуйовану тему, так само підважують «рустикальний вирок» українству.

Віталій Ляска. Стигма рустикальності
https://zaxid.net/blogi_tag50977/

Інструкція. Смисл / Епізод 2 / ШЛЯХТА (Ніжин і Батурин): Ростислав Мартинюк, Олексій Сокирко

https://www.youtube.com/watch?v=_Q0-YHDCPXw&t=719s

Олексій Сокирко. Міста, фортеці, гарнізони. Фортифікаційно-оборонні стратегії в Козацькому Гетьманаті доби «мілітарної революції»

https://findbook.in.ua/books/mista-fortietsi-gharnizoni-fortifikatsiino-oboronni-stratieghiyi-v-kozats-ko

Однак тема співіснування лицарського і селянського станів та їхньої ролі в Україні хвилює не лише істориків, вийшовши в простір науково-популярних передач і відеоблогів, які не обмежуються теоретичними міркування, будуючись на наявній історичній спадщині, баченій на власні очі.

Закономірним стала поява сюжету про шляхетське минуле України і в проєкті  Акіма Галімова та команди «Реальна історія», присвяченому висвітленню спрофанованих Росією українських історичних реалій. Серіал «Українські палаци. Золота доба» в кожному випуску демонструє окремий доказ присутності вельможного панства, козацької старшини на українській землі, а численність серій говорить про величезний і непізнаний культурно-суспільний пласт країни. Автори не задовольнялися нинішнім станом об’єктів, переважна більшість яких зруйнована і напівзруйнована, і, оповідаючи історію цих палаців, відтворювали їх у 3D-форматі.

Команда цього серіалу, тобто, український журналіст, сценарист і автор історично-документальних проєктів Акім Галімов та український сценарист і креативний продюсер Руслан Шаріпов телевізійний набуток перетворили на паперове видання, випустивши у харківській «Фабулі» книжку «Українські палаци: відновлення історії. Золота доба». В передмові автори, оповідаючи про свої відвідини околиць Диканьки з метою уздріти палац Кочубеїв, висловлюють свій погляд на місце аристократії в українській історії: «Ми не могли помилитися — це було саме те місце. Але зараз нічого не  нагадувало про палац. Нічого не нагадувало про нашу історію. Ту величну українську історію, яку насправді репрезентують не лише глибинні автентичні звичаї нашого села, але й традиції аристократії.

         Це історія українських палаців, якими володіли знатні роди, пов’язані з нашими землями. Історія, у якій були найвидатніші витвори мистецтва, кохання, героїчні битви, шалені статки та злидні, спротив московській імперії, а іноді — повна інтеграція в неї.

         Цю захопливу та самобутню історію було цілком знищено радянським режимом, за задумом якого українці мали бути в СРСР молодшими братами «великого російського народу» з веселими піснями і яскравими шароварами, але точно не з палацами та власною українською унікальною історичною спадщиною! Адже якщо народ і територія мають власну історію, у них є і власне майбутнє».

         Також у передмові автори роблять акцент на перевагах книжки стосовно документального відеоциклу: вона містить набагато більше інформації, фактів, а також більше ілюстративного матеріалу, серед якого — старі світлини і зображення, що не ввійшли до відеосеріалу.

Зміст книжки відображає форзац з мапою України, на якій позначено місцезнаходження шести вже неіснуючих палаців. Послідовність оповіді з хронікою їхнього розвитку відповідає загальній історії палаців на території України: від Середньовіччя і до ХХ століття, від князів Острозьких до родини Терещенків. Звісно, збирання скупих і випадкових відомостей про зруйновані будівлі (здебільшого завдяки нащадкам шляхетських родів, які мешкають у  країнах Європи і на інших континентах) супроводжувалося відкриттям маловідомої історії побуту української аристократії, тобто, людей, «що формували тогочасну економіку, політику та візію розвитку нашого суспільства».

Кожна з шести історій представляється читачу як художньо викладений документальний детектив з максимальним фактологічним обґрунтуванням авторської фантазії. Оповідь розгортається в двох планах, не лише занурюючи в події і обставини життя господарів маєтностей, але й провадячи шляхом авторського дослідження, побудованого на архівних документах, світлинах, мальованих портретах і музейних артефактах.         Обов’язковим атрибутом розповіді про шляхетську родину є родовий герб – носій інформації про початок, заслуги і ієрархічне положення знатного роду. Тому видання містить шість гербів, шість символічних ідентифікаторів знаті України різного етнічного походження, а саме, династії Любомирських, князів Санґушків, родини Потоцьких, роду Кочубеїв, родини Фальц-Фейнів, роду Терещенків. Герби не тільки доповнюють розмаїтий ілюстративний матеріал, що облямовує  авторський текст, але й спонукають до застосування історико-порівняльного методу, щоб виявити тенденції в появі і розвитку шляхетського стану на теренах України.

Приміром, смисловим центром  герба Любомирських є Шренява, річка, біля якої за часів першого короля Польщі короля Болеслава Хороброго була здобута перемога. Династія, чий початок зафіксовано в ХІ столітті, стала відомою на межі XV й XVI століть із заснуванням княжого відгалуження роду, що символізує корона вгорі герба.

Рівненський замок, з історії про який починається книжка, був початково споруджений родом князів Острозький, але в результаті несприятливих для України історичних подій на тривалий час став власністю іншої, хоча й спорідненої з Острозькими, шляхетської династії. Любомирські позбулися наново побудованого Єжи Любомирським в першій половині XVIII століття рівненського палацу через російсько-більшовицьку інвазію за пактом Молотова-Ріббентропа. У 1940 радянське керівництво наказало підірвати палац, і це призвело до остаточної руйнації архітектурної перлини в центрі Рівного.

А герб князів Санґушків – це знаменита «Погоня», давніх князів Литовських, завдяки яким литовці нині отримали державу з глибокими історичними традиціями. Символ «Погонї» складає зображення лицаря на коні, що женеться з усім військом за ворогом під час відбиття облоги міста. Вплив литовських князів Санґушків на українських теренах пов’язаний з перебуванням України у складі Великого князівства Литовського з ХIV століття. Найвидатнішим представником роду, як і найзаможнішим магнатом Речі Посполитої, вважається Павло Карл Санґушко (1680 – 1750) – маршалок великий Литовський, староста Кременецький і Черкаський.

Як активний поціновувач різних жанрів мистецтва і діяльний меценат Павло Карл Санґушко відреставрував та модернізував чимало палаців, костелів і монастирів. Зокрема, взявся він і за Заславський замок в місті Ізяслав на Хмельниччині, власником якого став, одружившись на Маріанні Любомирській, донці Теофіли Людвіки Любомирської, що отримала маєтки Старого і Нового Заслава від брата – Олександра Януша Заславського, останнього представника роду Заславських.

Важливо пам’ятати, що рід Заславських – це той самий руський рід князів Острозьких, позаяк оновлене прізвище з’явилося внаслідок поділу спадщини князем Василем Острозьким між синами. Юрій Острозький, отримавши Заслав, став Заславським, чим започаткував нову династію.

Отже, із заїздом 1745 року новопосталого подружжя Павла Карла Санґушка і Барбари, яка в сімнадцятирічному віці стала його третьою дружиною, почався новий етап в житті ізяславського палацу Санґушків. Овдовівши, Барбара впродовж 1754 – 1770 року керувала зведенням нової, пишної будівлі поряд із відреставрованим Санґушком старим палацом Заславських. Побудований у стилі бароко палац мав розкішний парадний вхід, облаштований нішами з мармуровими скульптурами італійського скульптора Антоніо Канови, а також був оздоблений багатим декором в інтер’єрах: вишуканою ліпниною стель, венеційською штукатуркою і «мальованим папером» – шпалерами, що тільки входили у вжиток європейської еліти.

Розташована в двох великих залах бібліотека не лише нараховувала книжки найвидатніших європейських авторів, але й містила рідкісні видання, що входять до культурної спадщини України, як-от Острозька Біблія 1581 року та Львівська Біблія 1577 року. Окреме приміщення призначалося для зберігання як архіву Санґушків, так і документів, що розкривали походження українських шляхетських родів, та найцінніших рукописів, пов’язаних з історією всієї Правобережної України.

Палац Санґушків спіткала та ж нещаслива доля розташування на землях, що ввійшли до складу Російської імперії, а з часом стали частиною СРСР. З перетворенням будівлі на казарму в першій половині ХІХ століття її фасади стали швидко псуватися. Під час Другої світової війни палац зазнав нищівних артобстрілів і пожеж, і до кінця 1980-х доживав віку як локація військової частини.Читати далі »Українські палаци – вікно в аристократичне минуле України