Є автори, чия нестримна фантазія вривається в особистий інтелектуальний простір кульовою блискавкою літературного, музичного, візуального твору, розширюючи ментальні горизонти, переспрямовує хід думок і на все життя залишається спалахом, незгасним джерелом натхнення. Зазвичай відкриття захопливого й інтригуючого інтерпретування дійсності в окремому творі митця підтверджується й іншими його творами, яких уже не можна оминути як обов’язкових до розгляду і осмислення.
Таким осяванням став роман Умберто Еко «Ім’я троянди» наприкінці 80-х рр. ХХ ст. завдяки фрагменту, опублікованому в кількох числах щотижневої «Літературної газети». Слід нагадати, що це шістнадцятисторінкове видання формату А2, яке щосереди з’являлося в поштовій скриньці, у зазначений період так званої «Перестройки» відігравало роль «вільної преси», антипода радянського офіціозу – газети «Правда». «Літературна газета», попри назву, розглядала не лише літературні і загальномистецькі питання, а намагалася охопити максимум тем, що стосувалися суспільного життя.
Вибір редакцією газети тексту, перекладеного з італійської Оленою Костюкович, не був випадковим. Бо кілька років перший роман Умберто Еко (1932 – 2016), опублікований в Італії 1980 р., перебував під забороною радянської цензури з поміщенням у «відділі спеціального зберігання», тобто, передбачав обмежений доступ читачів. Однак італьяністка Олена Костюкович, (1958, Київ), як молода співробітниця Бібліотеки іноземної літератури, маючи дозвіл на дослідження роману, 1982 року взялася за його переклад і 1988 року отримала результат – вихід у російському перекладі «Ім’я троянди» у видавництві «Книжная палата». Ця подія була відзначена журналом «Иностранная литература» як літературна подія року з преміюванням перекладачки.
Від того часу Олена Костюкович, яка з 1984 року мещкає в Італії, перекладає всі інші художньо-філософські твори Умберто Еко. Крім того, вона виступає як організатор російсько-італійських культурних зав’язків, ставши директором російських культурних програм видавництв Бомпіані та Фрасінеллі, а також викладаючи курси теорії та практики перекладу та російської літератури,
https://travelbook.in.ua/authors/kostyukovich-elena.html
І нам ці деталі біографії знадобляться для розуміння, як і чиїми руками здійснюється російська культурна експансія в Європу. Позаяк Олена Костюкевич має українське коріння, проживши в Києві перші тринадцять років життя в оточенні столичної мистецької спільноти художників і архітекторів, пов’язаних із Київським художнім інститутом, альма матер її дідуся – українського графіка, театрального художника Леоніда Волинського.
Уродженець Одеси Леонід Рабинович (1913 – 1969), відомий під псевдонімом Леонід Волинський, був пов’язаний із Житомиром, де здобув початки мистецької освіти, і Києвом, зокрема з Київським театром опери та балету. Російська італьяністка, не відрікаючись від свого українського бекграунду, позиціонує свою безперечну приналежність винятково російській культурі.
Тут проглядається виразна паралель у постаті української культорологині, перекладачки Оксани Пахльовської, (1956) яка, як і Костюкович, отримала філологічну освіту в МГУ, мешкає в Італії, займається письменницькою працею, але є українським голосом як член Директивного комітету Італійської асоціації українських студій, Італійської асоціації славістів. Неодноразово Пахльовська розповідала про труднощі ствердження на Заході української культури, яку слід виводити з тіні «великої російської культури».
Це не дивина, оскільки той самий процес вивільнення з тенет чужої культури відбувався (і відбувається надалі) і в самій Україні. Перекладений, звісно, російською мовою фільм «Ім’я рози» (1986 р.) режисера Жан-Жака Ано зробив популярною книжку ще до її прочитання широким українським загалом. І це позначилося на тому, що український переклад роману (італійською Il nome della rosa, 1980), виконаний Мар’яною Прокопович 2006 року, мав назву, ідентичну російській, «Ім’я рози» (?). Хоча в українській мові «роза» є розмовним синонімом слова «троянда», а ще й співзвучна італійському «rosa», літературознавець Ростислав Семків обґрунтовує релевантність для назви роману слова «троянда».
Для львівської перекладачки Мар’яна Прокопович (1961 р.) це було не перше звернення до творів Умберто Еко. 1998 року нею був перекладений роман «Маятник Фуко» (італійською Il pendolo di Foucault, 1988), а початок поклала стаття Умберто Еко. Один, два, три – жоден. Феноменологія Майка Бонджарно (італійською Umberto Eco, «Uno, due, tre — nessuno. Fenomenologia di Mike Bongiorno»), опублікована журналом «Всесвіт» у третьому числі 1991 року. 2009 року з’явився україномовний варіант роману «Бавдоліно» (італійською Baudolino, 2000), а 2013 року – збірка дитячих творів «Три оповідки» (італійською La bomba e il generale, 1966, I tre cosmonauti, 1966, Gli gnomi di Gnu, 1992).
Слід відзначити й інших українських перекладачів творів Умберто Еко. Зусиллями харків’янки Юлії Григоренко в читацькому активі українців з’явилися есей «Вічний фашизм» (Ur-Fascism. “The New York Review of Books”, v. XI. 2; № 11, June, 22, 1995) та романи «Острів напередодні» (італійською L’isola del giorno prima, 1994), «Таємниче полум’я цариці Лоани» (італійською La misteriosa fiamma della regina Loana, 2004), «Празький цвинтар» (італійською Il Cimitero di Praga, 2010), «Номер нуль» (італійською Numero Zero, 2015).
Мар’яна Гірняк, українська літературознавиця, доцентка Львівського національного університету (ЛНУ) імені Івана Франка, чия наукова галузь — теорія та порівняльне літературознавство, переклала фундаментальну працю італійського лінгвіста і медієвіста «Роль читача. Дослідження з семіотики текстів» (англійською The Role of the Reader: Explorations in the Semiotics of Texts, 1979).
А ще у вигляді книжки 2007 року від тернопільського видавництва «Мандрівець» «Як написати дипломну роботу» (італійською Cómo se hace una tesis. 1977), українська академічна спільнота отримала, як висловився в передмові її перекладач – філолог і літературознавець Олександр Глотов (1953), «і підручник, і шпаргалку, і філософський трактат, і збірку гуморесок, і книгу життя вченого». Цей же підручник Умберто Еко, виданий півстоліття тому, у перекладі Євгена Тарнавського 2026 року планує в електронному вигляді опублікувати харківське видавництво «Фоліо».
Видавництво Старого Лева 2015 року додало до зазначеного переліку україномовних перекладів видані 2009 року «Editions Grasset & Fasquelle» думки Умберто Еко, висловлені в тандемі із французьким сценаристом, драматургом, письменником Жаном-Клодом Кар’єром (1931-2021) під час розмови з французьким журналістом, філософом та письменником Жаном-Філіпом де Тоннаком. Переклад з французької, здійснений Іриною Славінською під назвою «Не сподівайтеся позбутися книжок», призначався книголюбам, що, всупереч засиллю цифрових технологій, залишаються вірними своїй пристрасті, не вважаючи книгозбірню анахронізмом. Однак зміст цього філософського діалогу не обмежується бібліофілією, торкаючись і таких віддалених від наукової спеціалізації Еко тем, як-от, інтернет, цензура, диктатура, технічний розвиток телебачення і мнемотехніка. Згадав італійський мислитель і про життєвий епізод, який став зародком детективної лінії роману «Ім’я троянди»:
«Зовсім сучасна бібліотека в Торонто (в своєму дусі дуже добре зроблена) не надає того відчуття захищеності, як Sterling Memorial Library в Єлі, де залу виконано в неоготичному стилі, що має декілька вмебльованих у XIX столітті рівнів. Пам’ятаю, що ідею про вбивство в бібліотеці для роману «Ім’я троянди» я придумав, працюючи саме в цій єльській Sterling Library. Того вечора я сидів у мезоніні, і мені здавалося, що там зі мною могло би трапитися будь-що. До мезоніну не доходив ліфт, тому, щойно ви там всідалися за свій робочий стіл, з’являлося відчуття, що ніхто не зможе прийти на допомогу. Під етажеркою можна було би знайти труп багато днів потому. Подібне відчуття захищеності є також біля меморіалів і надгробків».
Умберто Еко. Жан-Клод Кар’єр. Не сподівайтеся позбутися книжок
У житті і творах письменника фігурує як книжка, джерело знань і культурний артефакт, так і бібліотека — фундаментальна інституція, що, супроводжуючи освітній процес, спрямована на культурний розвиток людини і громади, забезпечення вільного доступу до наукових відомостей і формування критичного мислення.
Umberto Eco: The Library as a Model for Culture: Preserving, Filtering, Deleting & Recovering
(Це лекція Умберто Еко, яку він прочитав у Художній галереї Єльського університету 18 жовтня 2013 року. Повна назва лекції — «Бібліотека як модель культури: збереження, фільтрація, видалення та відновлення»).
Романи Умберто Еко, відзначаючись різним ступенем складності у прочитанні, потребують супроводу допоміжної літератури, яка забезпечуватиме введення в тему минулої культурної епохи і тлумачення історико-культурологічних деталей. А роман «Острів напередодні», крім того, розрахований на читача, добре обізнаного у фізиці, географії і астрономії. Автор, відтворюючи картини минулого з масою верифікованих деталей, мав у розпорядженні власну бібліотеку з всеосяжним гуманітаристичним охопленням.
A look inside the private library of Umberto Eco
https://www.youtube.com/watch?v=Czc_KjWji8E
Повертаючись 2026 року до роману «Ім’я троянди», не можна оминути і його реперних дат: 1980, 1988, 2006 рр., які спонукають до віртуального переміщення на десятки років із контексту в контекст, — із тодішньої Перестройки і років сконання СРСР у нинішню війну росіян проти України, якій передувала :промова Путіна 10 лютого 2007 року на Мюнхенській конференції з безпеки, — і підводять до нового розуміння феномену opus magnum Еко, незауваженого раніше. Бо ж низка дат мусить починатися з часу і місця події, описаних в «Імені троянди» — сім днів листопада 1327 року в бенедиктинському монастирі в італійських Альпах.
Це відкриття пояснюєт ще один твір автора – Six Walks in the Fictional Woods, 1994 (Шість прогулянок у літературних лісах) – відомий читачеві в російському перекладі 2002 року з початку 2000-х рр., а нині доступний в англійському оригіналі на платформі Якабу. Згідно з викладеною постмодерністською концепцією науковця-семіотика, у створенні тексту, написаного емпіричним автором для реципієнта – емпіричного читача, передбачається інтерпретація зразкового читача, задумана зразковим автором.
Бо емпіричний читач сприймає текст у світлі власних емоцій і переживань і тлумачить інформацію згідно з набутим життєвим досвідом та наявним суспільно-політичним наративом. Проте зразковий читач пересувається вздовж тексту за іншими «законами руху», обираючи або «широкий», швидший, або «кружний» шлях, бічні доріжки, які ускладнюють і подовжують дорогу, але на фініші дають кращий результат у розгадці стратегії зразкового автора. Через аналіз тексту, вичленування в ньому структур, що впливають на реципієнта, зразковий читач шляхом інтерпретування добудовує авторський текст. Поза тим, Еко закликає долати цей довший шлях зразкового читача, вдаючись до повторного читання тексту, повертаючись неодноразово в щоразу новий простір для інтерпретації.
Цікаво спостерігати за враженням, яке справляє на численну аудиторію вперше прочитаний роман «Ім’я троянди», губитися в розмаїтті відгуків, у розбіжності жанрового окреслення твору. Хоча перший роман Еко відзначається жанровою константою історичного детективу, поєднуючи класичний детективний сюжет і детально змальовані реалії епохи треченто з впізнаваними історичними постатями папи Іоанна ХХІІ і імператора Людвіга Баварського, монашими орденами бенедиктинців і францисканців.
До того ж проторенесансний дискурс автор фіксує точною датою 1327 року, яка стає вихідним пунктом у сприйнятті фабули роману зразковим читачем. Тому що детективна інтрига закладається автором не лише в сюжеті, але й промальовується в алюзіях, нібито випадкових деталях-підказках.
Отже, 1327 рік в Італії відзначився такими політичними подіями:
31 травня 1327 року в Мілані король Німеччини Людовик IV Баварський був коронований як король Італії та імператор Священної Римської імперії, і це стало першою коронацією з 1313 року. Він прибув до Італії на тлі гострого конфлікту з папою Іваном XXII, який перебував в Авіньйоні, і, підтриманий гібелінами, розпочав похід на Рим, щоб кинути виклик папській владі. Під час перебування в Мілані Людовик усунув від влади Галеаццо I Вісконті, запідозривши його у змові з папою. Водночас правитель Верони Кангранде I делла Скала, який прагнув зміцнити свій вплив у Північній Італії. виказав повну підтримку Людовику IV під час його коронації в Мілані.
Ворожнеча між Людовіком Баварським і папою Іваном ХХІІ відобразила і дедалі більшу напругу між Церквою і позацерковним світом науки, культури і політики, який намагався вийти із інституційного і духовного підпорядкування Римському престолу. Марсілій Падуанський (бл. 1275 – 1343), італійський мислитель ренесансної епохи, автор політико-правових трактатів, відлучений папою Іваном ХХІІ від Церкви, знайшов прихисток у Людовіка.
А 1328 року цей німецький монарх прийняв у себе в Мюнхені францисканського монаха і філософа, англійського схоласта Вільяма Оккама (1285 – 1947) та чотирьох його сподвижників. За кілька років до втечі до Німеччини Оккам, послідовний супротивник папської влади, був засуджений папський судом в Авіньйоні.
Початок ХІV ст. в Італії – це час значних культурних зрушень, пов’язаних із зародженням гуманізму. Зокрема 1327 рік закарбувався на хронікальному контінуумі визначною подією в особистому і творчому житті «батька гуманізму» Франческо Петрарки (1304 – 1374). 6 квітня 1327 року поет, один із «трьох корон» (Петрарка, Данте і Боккаччо – італійською «tre corone»), що заклали фундамент сучасної італійської мови, зустрів в авіньйонській церкві Святої Клари Лауру. Ця жінка стала нерозділеним коханням Петрарки, яке упродовж сорока років надихало його на створення численних сонетів, секстин, канцон, балад і мадригалів, що увійшли до збірки «Книга пісень».
Збірку італійської поезії, писаної для себе задля розради серця, автор не сприймав настільки ж поважно, як власні латиномовні твори: дві автобіографії, трактати, листи з чотирьох книг до видатних особистостей сучасності і минулого, історичні твори тощо. Однак саме збірка «Книга пісень», писана протягом 1348 – 1374 рр. як вираз кохання до Лаури та скорботи через її смерть, стала грандіозним літературним явищем, підвищивши стандарт європейської любовної лірики.
Деталлю творчої і світоглядної біографії поета є ігнорування авторитету Аристотеля, який домінував в університетах середньовічної Європи, та пієтет до Августина, Платона і Цицерона. Оскільки для Петрарки етика та моральне вдосконалення, засноване на любові до Бога, були важливіші за логічні дискусії.
Визначальним явищем для епохи Середньовіччя, що спричинило демографічну кризу, руйнування феодальної системи, посилення релігійного містицизму, стала пошесть чуми. До і після пандемії 1346 – 1353 рр., яка забрала від 75 до 100 мільйонів людей, чума час від часу напастувала європейські країни. У зв’язку з цим в Італії набув поширення культ святого Рокко, померлого 1327 року, який, за переказами, чудодійно захищав італійців від чуми. Життя людини, що перебувало під постійною загрозою смерті від несподіваної хвороби, міг захистити тільки Бог, якого представляла всемогутня Церква. Але і всепроникна церковна інституція в середині ХІІІ століття, окрім духовного керівництва у веденні людей до спасіння, культуротворчої і навчальної діяльності, набула карально-контролюючої функції.
Суд інквізиції, заснований у Болоньї 1233 року, після Тулузького собору 1229 року, що затвердив Єпископську інквізицію, ліг чорною тінню на інтелектуально-мистецький простір Італії. Одним із перших учених, страчених за вироком суду інквізиції, став Чекко д’Асколі (1257 – 1327), поет, астроном, енциклопедист, спалений у Флоренції 26 вересня 1327 року.
У цей же період у Флоренції активно працював художник Джотто ді Бондоне (1267 – 1337). ключовий діяч проторенесансу, що зробив революційний крок у європейському мистецтві від площинності візантійського іконопису до об’ємності і глибини реалістичного картинного простору, створюваних через нововведену перспективу. 28 «францисканських історій», намальованих Джотто на стінах верхньої церкви Сан-Франческо в Ассізі, й донині дивують глядача свіжістю авторського погляду на житійні оповідки, життєвістю виражених живописом образів, емоційністю передачі характеру святого, емпатією до «Брата Сонця».
Атмосфера епохи фіксується в збентеженій різними жанрами уяві читача авторською хронологічною позначкою – 1327 рік – і плутаниною сюжетних деталей, історичних уточнень, джерельних відсилок, яка, поступово перетворившись на тугий вузол випадковостей і загадок, розрубається фінальним епізодом. Отже, напередодні диспуту між опозиційно налаштованими папською і імператорською делегаціями, які мають намір зустрітися в бенедиктинському монастирі, розташованому в італійських Альпах, в його таємничій бібліотеці-лабіринті відбувається серія дивних вбивств ченців. За розслідування береться Вільгельм Баскервільський, монах-францисканець, колишній інквізитор, який прибув до монастиря разом із послушником Адсоном із Мелька. Цей юнак, ставши учасником детективних подій після першого випадку, убивства брата Аделя, описує побачене вже в поважному віці кількадесят літ потому.
Починається оповідь із миттєвого розкриття Вільгельмом загадки вбитого коня перед монастирською брамою. Надзвичайна спостережливість і кмітливість почесного гостя спонукають абата звернутися до нього з проханням знайти пояснення смерті монаха. Поки детектив-слідчий у сутані за допомогою учня, застосовуючи дедуктивні здібності, просувається до розгадки, відбувається ще шість вбивств. Сьома смерть була самогубством розкритого злочинця – старого сліпця Хорхе, фанатично переконаного в недопустимості сміху і сміхотворства в житті християн.
Однак не тільки Вільгельм з Адсоном були задіяні у розслідуванні монастирського детективу. Після третього вбивства відбувається запланований диспут, а один із новоприбулих диспутантів, обговорюючи питання єресі, використовує остаточний аргумент інквізитора – звинувачення монастирського келаря, колишнього сектанта, і в єресі, і в усіх убивствах, що коїлися в монастирі.
Вільгельм, попри інквізиторський досвід, незамуленим оком бачить події, які дивним чином розгортаються навколо бібліотеки з її обмеженим доступом для монастирського загалу. Смерть бібліотекара Малахії під час нічної служби стає кульмінаційною точкою, після якої швидко наступає розв’язка: приводом до низки вбивств виявилась книга, щодо якої братія виказувала з точки зору вбивці крамольну цікавість. Сам убивця пояснює свою мотивацію, вказуючи на предмет, який він охороняв від сторонніх очей і умів – другу частину «Поетики» Аристотеля, що популяризує сміх і вихваляє комедію.
Роман завершується символічною крапкою, яка інтерпретується як пряма алюзія на Перше посланні апостола Павла до Коринтян 3.14, 15: «І коли чиє діло, яке збудував хто, устоїть, то той нагороду одержить; коли ж діло згорить, той матиме шкоду, та сам він спасеться, але так, як через огонь». У темних завулках бібліотечного лабіринту виникає пожежа, яка поширюється на весь монастир і перетворює його на згарище. Знання, світова духовна спадщина, яку містили книжки, що перебували під опікою обраних носіїв особливої духовності, стали попелом. А значить, те що будувалося останніми, не витримало випробування вогнем правди. Висновок: правди як абсолютної величини немає, бо, як тлінним є буття, так відносною є й істина. Але…Гряде ера подвижників справжньої духовності іншого оновленого світу.
Автор надає читачеві простір для інтерпретування сюжетних перипетій, вводячи кілька нараторів, які бачать події з різних ракурсів. Крім нього самого і Адсона, це невідомі видавці, які доклалися до перекладу рукопису, абат Валле і Мабійон. На множинність інтерпретацій як практичного застосування постмодерністського принципу відносності правди-істини вказує і введення до заголовка абстрактної «троянди», що має багато символічних тлумачень. Саме такий наголос невловимості робить і заключна фраза роману: «Троянда колишня залишається лише назвою, ми зберігаємо лише імена» (Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus).
Попри постмодерністське загравання, роман «Ім’я троянди» незаперечно свідчить про авторські пошуки історії Європи з конкретикою писемної світоглядної бази, суспільних культурних кодів і інтелектуальної атмосфери університетів і монастирських келій, притаманних даному часу та географічному місцю. Літературознавець Ростислав Семків серед літературної спадщини Еко виділяє чотири «історичні» романи, які можна розцінювати як візитівку окремої епохи.
«Чотири романи Еко можна розглядати як послідовне розгортання пошуків історії Європи. Найдавніший хронологічно – роман «Баудоліно», потім йде «Ім’я троянди» – це середньовіччя; «Острів напередодні» – бароковий період і «Празьке кладовище» – вже ХІХ століття. Це виразно історичні романи, в інших він звертається до ближчих до нас часів – у «Маятнику Фуко» та «Таємничому полум’ї цариці Лоани» більше його автобіографічного тексту».
Семків: Еко читають на пляжі і обговорюють в університетах
https://archive.chytomo.com/news/semkiv-eko-chitayut-na-plyazhi-i-obgovoryuyut-v-universitetax
Тож користуючись можливістю, наданою українськими перекладачами і видавництвами, подивімось очима сучасного італійського літератора і науковця на минуле європейської цивілізації.
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 1
