«Споконвіку було Слово,
а Слово в Бога було,
і Бог було Слово»
(Євангелія від Івана 1.1).
Слово – це одиниця мови, написана, проказана вголос, почута в комунікативному просторі. Слово – це поштовх до думки й її вислід. Слово – Голос Одкровення, Логос Одкровення, що переходить із трансцендентності в іманентність як Вічна Таїна. Осмислене прийняття Слова-Логоса продовжується в богослов’і, в слові про Логос, супроводжуючись молитвою. Сама молитва стає сходженням від долішньої горизонталі багатослів’я до горішньої точки зібраності в одному слові – Бог.
Таємниця не є вододілом між сакральним і профанним – і повсякденні слова людського спілкування оповиває енігма. Вивчення певного слова, що солює межи хору слів, з яких складається мова народу, позірно просте. Однак сутність слова доступна тільки посвяченим у мовні глибини, з яких це слово виростає, як і зануреним у мовну стихію – ближній контекст національної мови, дальній контекст компаративістики.
Лінгвісти (мовознавці), науковці, чия компетенція, сфера діяльності – мова в усіх її проявах, упродовж останнього двохсотліття вибудували масштабну конструкцію, яка акумулює і спаює в монолітну систему знань про слово світовий мисленевий досвід.
Загальне мовознавство, зокрема теоретичну лінгвістику, заснував Вільгельм фон Гумбольдт (1767 – 1835), німецький філософ, історик, державний діяч, а також лінгвіст. Показово, що першопроходьцем на науковому полі мовознавства, яке засівалося ідеями від 5 ст до н. е. в різні епохи інтелектуалами Сходу і Заходу, у ХІХ став філософ-енциклопедист, чий ренесансний кругозір уміщав європейську гуманітарну думку.
Фундатор нової наукової дисципліни дивився на мову очима мислителя, надихнутого ідеями німецької класичної філософії (здебільшого Еммануїла Канта), трактуючи перебіг історії під знаком «духовної культури», що проявляється в творчих зусиллях окремих індивідів. Тож і мова, за Вільгельмом фон Гумбольдтом, «ієрогліфи, в які людина замикає світ і свою уяву», «душа в усій сукупності», це тяглий творчий процес, який протікає за законами духу. Але дух цей генерується народом, бо «мова народу — його дух, а дух народу — його мова».
Антропологічний підхід до мови був покладений в основу нової концепції, що виступила контраргументом до традиційного твердження про мову як технічний засіб вираження людської думки. Філософ стверджує підпорядкованість думки мові, бо ж мова й є органом творення думки. Що більше, мова не просто продукує думку, але й стає шляхом онтологічних досліджень: «А оскільки мова через те, що вона репрезентує, власне, творить, надає нечіткій думці форми й виразності, дух, спираючись на працю багатьох [людей], [знаходячи] насправді нові шляхи, проникає у саму сутність речей».
Науковець, трактуючи індивідуальність мов як єдність їхніх відмінностей, вважав найскладнішим завданням мовознавства дослідження і точну характеристику цієї індивідуальності. «Безсумнівно, цю індивідуальність до певної міри можна лише відчувати, але неможливо визначити з допомогою понять, тому виникає питання: чи не варто її взагалі виключити з кола наукового розгляду?», — риторично запитує Гумбольдт на лекції «Über den Nationalcharakter der Sprachen» (Про національний характер мов), прочитаній 1822 року Берліні.
Назва лекції якраз окреслює площину, в якій лежить вирішення поставленого питання: «…якщо нація мислиться невід’ємною від мови, то в останній ми завжди знаходимо сплав споконвічного характеру [мови] з тим, що сприйнято мовою [від характеру] нації». Гумбольдт, наголошуючи на націєтворчості мови, вказує на мову як на інструмент пізнання етнопсихологічних особливостей окремого народу: «власний досвід, відчуття, підводить до переконаності у тому, що сáме характерні особливості мови впливають на формування природи й поведінку народів, як тих, яким ця мова належить, так і тих, які її, як чужу, лише добре знають, то ретельне вивчення мови не може дозволити собі залишити без уваги нічого з того, що в історії і філософії обговорюється у зв’язку з внутрішнім світом людини».
Поза тим, компаративістика стає ключем для подібного дослідження у вселюдському масштабі: «…мені потрібно було показати, наскільки порівняльне мовознавство є насправді важливим для пізнання і розуміння всієї цілісності духовної діяльності людства, адже нехтування ним негайно виявляє у ньому [у цьому пізнанні й розумінні] чимале упущення».
Однак мова, за Гумбольдтом, не просто валідне джерело інформації, обмежене інструментальною функцією у філософському дискурсі. Як формотворець наукової дисципліни лінгвістики філософ утверджує самодостатність мови у науковому дослідженні: «А оскільки мова діє лише через саму себе, її, як і будь-який предмет, який ми хочемо насправді дослідити, потрібно вивчати заради неї самої, безвідносно до будь-якого іншого [її] призначення. Те, що її слід розглядати не як засіб для розуміння, спілкування, а як самоціль, як інструмент для мислення і сприйняття народу, є основоположним для будь-яких серйозних мовознавчих студій, від яких всілякий інший аналіз мови, яким ретельним він би не був, віддаляється згідно самої своєї суті».
Можна припустити, що допитливий розум науковця-енциклопедиста підкріплювався мовознавчою інтуїцією не тільки завдяки знанню багатьох мов (чотири з них були вивчені вдома до тринадцятирічного віку, старогрецька і латина – під час навчання у Геттнгенському університеті, баскська як найулюбленіша досліджувалася ним у пізніших розвідках). Вільгельм фон Гумбольдт у роздумах про мову перебував під впливом Святого Письма, хоча звертався до нього не з науковою метою: «Читання Біблії дає завжди найбільш справжню розраду. Не знаю нічого, з чим можна б її порівняти. І Старий і Новий Завіт однаково зміцнюють душу».
Хай там як, але біблійна інтерпретація мови як комунікаційного процесу, який впливає на людей, знайшла своє місце і в його описі мовної комунікації між індивідами у межах народу. Процес передачі, обміну інформацією заразом стає шляхом пізнання, сприйняття людиною, що мовить, навколишнього світу і самої себе, а відтак через мовлення – пізнання, сприйняття народом картини світу.
Гумбольдт визначає троякий характер дії мови, який збігається з біблійною структурою вербального впливу, побудованого на розумності, позитивній емоційності і силі духу слова: «Тепер важливим є дати відповідь на питання про те, яким чином відмінності в характері мов, збільшуючись і набуваючи вищого рівня, здатні впливати на пізнання і сприйняття. Мова з огляду на силу її дії має потрійну мету: Вона забезпечує розуміння і тому потребує визначеності і ясності».
І це, по-перше, відповідає твердженням Святого Писання про обдуманість, своєчасність і доречність, зрозумілість, чіткість слів, що становлять додаткові, емоційно-експресивні відтінки значення слова «розумність», згуртовані навколо цього основного, словникового визначення.
«Серце праведного розмірковує про відповідь, а уста безбожних вибризкують зло». (Приповісті 15.28): «Золоті яблука на срібнім тарелі — це слово, проказане часу свого» (Приповісті 25.11); «Радість людині — у відповіді його уст, а слово на часі своєму — яке воно добре!» (Приповісті 15.23); «Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, — як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, — і жадна з них не без значення!» (1 Коринтянам 14.9-10); «Ваше ж слово хай бу́де: „так-так“, „ні-ні“. А що більше над це, то те від лукавого». (Матвія 5.37).
Цікаво, що цей аспект в різних мовах проявляється двома способами, залежно від потенціалу окремої мови відтворювати картину світу. В одних мовах ці можливості є задовільними для народу-носія мови, а отже, мова, не потребуючи вдосконалення понятійного апарату, рухається в бік урівноваження і прояснення внутрішніх причинних зв’язків. А в інших мовах через постійний пошук оптимальної форми вираження думки відбувається процес заглиблення в суть останньої.
По-друге, мова «надає почуттю і сприйманню вираження, також і сама викликає почуття, а тому потребує сили, сприйнятливості й гнучкості», про що говорять і біблійні цитати.
«Приємні слова́ — щільниковий то мед, солодкий душі й лік на кості» (Приповісті 16.24); «Роде зміїний! Як ви можете мовити добре, бувши злі? Бо чим серце наповнене, те говорять уста.» (Матвія 12.34); «Нехай жадне слово гниле не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує» (Ефесянам 4.21); «Слово ваше нехай буде завжди ласкаве, приправлене сіллю, щоб ви знали, як ви маєте кожному відповідати» (Колосянам 4.6); «І всі Йому стверджували й дивувались словам благодаті, що линули з уст Його. І казали вони: Чи ж то Він не син Йосипів?» (Луки 4.22)
Гумбольдт, з алюзією на біблійне акцентування експресивності мови демонструє цей аспект мовного функціонування через сприйняття людиною мистецтва. Людина, перебуваючи, формуючись з своїми думками і відчуттями виключно в мові, здатна зрозуміти мистецтво, створене іншими, тільки з допомогою останньої. Однак у сприйнятті мистецтва – невидимого світу, далекої країни – людина послуговується мовою як засобом, чиї виразні можливості обмежені.
Оскільки мова прагне чуттєвим способом виразити невидиме, її доречно порівнювати з мистецтвом: як і картина митця, мова, більшою чи меншою мірою узгоджуючись з природою, приховує чи оприявнює її через зображення у певному відтінку фарби. Проте мова як засіб зображення є протилежною мистецтву, яке «знищуючи дійсність і ідею, оскільки вони існують відокремлено, на їх місце ставить своє творіння».
По-третє, мова перебуває в постійному творчому русі: надаючи образ думці, вона множить нові думки та їхні поєднання. Тож мовотворчість потребує духа, який, подібно відтиску, залишає слід своєї діяльності у слові. «Коли у мові панує зосереджений на собі, вільний від однобічності дух, коли він намагається наблизитися до основ будь-якого пізнання і відчування, тоді він аналогічним способом відображається на кожному досягнутому ним рівні, у кожному з напрямків свого розвитку», — твердження Гумбольдта, що деякою мірою перегукується з новозавітними цитатами: «І слово моє й моя проповідь не в словах переконливих людської мудрости, але в доказі духа та сили, щоб була віра ваша не в мудрості людській, але в силі Божій!» (1 Коринтян 2.4-5); «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного» (Євреям 4.12); «Бо Кого Він послав, Той Божі слова промовляє, — бо Духа дає Бог безміри» (Івана 3.34).
Отже, бачення предметів, притаманне мові, становить основу її понять, а спосіб такого означення, попри різноманітну множинність мовних понять, виступає чинником ще одного роду відмінності між мовами. Практично, в загальних обрисах це виражається в характеристиці мови відповідно до одного з вище поданих аспектів троякої дії мови. Словам однієї мови більше притаманна чуттєва образність, словам другої мови – внутрішня духовність, а словам третьої мови – схильність до розсудливого формулювання понять.
Однак через багатоманітність і своєрідність означення жодна мова не може бути описана настільки узагальненими висловами. Мова від мови відрізняється домінуванням одного із цих трьох способів мовного функціонування на тлі недієвості двох позосталих. Помітна перевага образно-чуттєвого, внутрішньо-духовного чи розсудкового чинника створюється лише наявністю і узгодженістю всіх трьох аспектів впливу мови. А інакше «ясність перетворюється у нудну беззмістовність, вираження почуттів – у пишномовну чи манірну, удавану, чуттєвість, змістова наповненість – у тьму надуманих і мало зрозумілих розмірковувань».
Ще одна відмінність мовного характеру полягає в залежності мови від звичаїв і культурних умовностей або її близькості до природи. Кожна мова має і частини, призначені для окреслення дійсних предметів сприйняття, мислення, і частини, задіяні для зв’язку і граматичної техніки. Співвідношення цих частин визначає вигляд, у якому поняття сприймаються розумом – у стислішому чи менш чіткому, більш поверховому, недостатньо окресленому чи чіткому, викристалізуваному.
Основа для того чи того вигляду понять закладена вже в первісній структурі мови; його ж дія продовжується у творчості духу, розвинутій освітою. Сформована тим чи тим способом мова визначає різну здатність до одного з видів духовної діяльності: дослідження абстрактних істин, поезії або практичної дії у матеріальному світі. Але не потрібно таким способом поділяти мови, віддавши одній філософію, іншій поезію чи практичну діяльність. «Адже всі ці зовнішні оприявнення найважливіших, засадничих, духовних енергій спільно підтримують, несуть у собі одне одного, збалансовують, випускаючи промені із Єдиного вогнища».
Цікаво, що Гумбольдт виділяв поезію як найбільший прояв своєрідності кожної мови, бо в ній «властивості конкретного матеріалу незначною мірою або й зовсім не сковують дух». Ще очевидніше цю особливість мови у суб’єктивному сприйнятті демонструють літературні жанри, на які впливає народне життя. А найкращим і духовно досконалим вираженням індивідуальної особливості мови, за Гумбольдтом, є філософська бесіда, де об’єктивна істина «може народитися з гармонійного поривання найшляхетнішої суб’єктивності ( найшляхетнішого суб’єктивного світу)».
Підсумовуючи тези, які містить лише одна лекція Вільгельма фон Гумбольдта «Über den Nationalcharakter der Sprachen» (Про національний характер мов), зазначимо їхню актуальність і вичерпність для висвітлення поданого в назві мовознавчого аспекту. Проте мовознавча концепція науковця-енциклопедиста включає набагато ширше коло ідей, з яким варто познайомитися хоча б у оглядових матеріалах таких авторів, як Роланд Піч, доктор філософії, професор Українського вільного університету (м. Мюнхен), автор праць з історії української філософії.
Роланд Піч. «Вільгельм фон Гумбольдт. Про зв’язок між національним характером і національною мовою»
Мовознавча концепція Вільгельма фон Гумбольдта
https://studfile.net/preview/7406509/page:24/
Навіщо знайомитися з представниками мовознавчої науки і вивчати їхні системи аудиторії, чия професійна діяльність не пов’язана з мовознавством?
По-перше, перебуваючи в гущі суспільно-політичних процесів, спричинених російською воєнною агресією, чия гібридна складова спрямована проти української мови, слід мати на озброєнні не лише тверді ідеологічні переконання, але й наукові аргументи.
По-друге, українське мовознавство розвивалося науковцями, які продовжували європейські лінгвістичні тенденції. Приміром, український філософ, мовознавець, літературознавець, фольклорист Олександр Потебня був послідовником Вільгельма фон Гумбольдта, і сам справив вплив на українського мовознавця і літературознавця Юрія Шереха-Шевельова. На цих двох харківських науковців часто посилаються сучасні українські мовознавці, приміром, Ірина Фаріон.
По-третє, сучасні філософи, переважно мислителі з ренесансним кругозором, широким охопленням гуманітарних дисциплін, часто беруться за вирішення мовознавчих завдань. Так Умберто Еко, італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик, фахівець із лінгвосеміотики, приділяє увагу феномену мови не тільки в наукових розвідках, але і в не менш насичених іменами науковців і науковою термінологією літературних творах. Зокрема, в монографії «La ricerca della lingua perfetta nella cultura Europa» (Пошуки досконалої мови в європейській культурі) ним згадується низка філософів, лінгвістів, які відкидали ідею пошуку єдиної, ідеальної, досконалої мови. Отже, французький письменник Луї де Жокур в статті «Мова», що увійшла до «Енциклопедії», доходить висновку, що від різного духовного складу народів походять різні мови, а значить, «універсальних мов не буде ніколи, позаяк неможливо навіяти одні і ті ж звичаї і почуття, одні й ті ж поняття про порок і чесноту: всі ці ідеї походять від різниці клімату, виховання, форми правління».
Серед сповідувачів ідеї «духу» мов, який робить їх взаємно неспівставними, Умберто Еко виділяє французького філософа-сенсуаліста Етьєна Бонно де Кондільяка, німецького філософа і фольклориста Йоганна-Готфріда Гердера, а також Вільгельма фон Гумбольдта, який розвинув цю думку до логічного завершення у праці «Про відмінності у будові людських мов та про їхній вплив на духовний розвиток людства», 1836. Квінтесенція останньої – авторське припущення, що кожна мова має innere Sprachform, внутрішню форму, яка виражає бачення світу, притаманне народу, що розмовляє цією мовою.
А отже, Умберто Еко услід за Вільгельмом фон Гумбольдтом стверджує: якщо визнати органічний зв’язок між мовою і способом думки, то він, цей зв’язок, призведе до взаємної обумовленості не тільки синхронічної (між мовою і думкою певної епохи), але і діахронічної (зв’язок у часі тієї чи іншої мови з самою собою). І спосіб думки, і спосіб мови – продукти історичного зростання. Якщо ж так є, хибно зводити людські мови до уявної єдиної матриці.
Врешті, по-четверте, плекаючи критичний спосіб мислення, звертаємося до першоджерела, безпосередньо висловлених думок автора, аби скласти власне судження про його ідеї. В подальшому це допоможе орієнтуватися в міждисциплінарному дискурсі, який стає моделлю соціальної і наукової поведінки сучасних інтелектуалів.
Принагідно зауважимо, що твори Вільгельма фон Гумбольдта очікують свого українського перекладу. А наразі з ними можна ознайомитися в оригіналі (німецькою мовою) або в англійському перекладі.
У подальших статтях буде висвітлено український контекст мовознавчої науки, представлений багатьма яскравими особистостями, ще недостатньо відомими широкому загалу.
З повагою – Галина Рафальська, завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження.
Переглядів: 32
