Чотири останні роки біографії Кобзаря слід досліджувати як повернення з небуття, свого роду воскресіння, тому і його поетично-мистецька спадщина має розглядатися під цим кутом зору. І тут треба виділити три ознаки переміненого життя митця.
Перехід від животіння у солдатській кормизі до повторно віднайденого простору вільної людини позначився розширенням власної географії зі зміцненням соціальних зв’язків, бо практично в кожному місті, куди потрапляв Тарас, навколо нього збиралися прихильні люди, серед яких були і знайомі з минулого, і ті, хто бажав заприятелювати з автором відомих поезій. Поет завжди й всюди перебував у вирі культурно-мистецьких подій, кожен день наповнював цікавими зустрічами, попервах у Астрахані та Нижньому Новгороді. Між цими двома містами російської провінції трапилися йому Саратов, Самара, Казань, Чебоксари. Тож колишній селянин-кріпак, представник петербурзької богеми, засланець-солдат тепер мав змогу бачити життя віддалених міст і поселень імперії, здійснюючи подорож Волгою. Потім були Москва і Петербург, пізніше Шевченко вдруге за життя мандрував Україною.
Нові зовнішні обставини з пунктиром мандрувань на мапі імперії забезпечили художника новизною, яка давали творчу та життєву наснагу, щоб, незважаючи на підірване здоров’я, не згаснути й не зупинитися у творчому пошуку. Тим-то досвід входження в триб життя, з якого Шевченко був викинутий на десять років, відразу закарбовувався ним на папері портретним живописом і подорожніми замальовками. І за цим процесом можна поспостерігати в Національному музеї Тараса Шевченка, де зберігаються портрети осіб, з якими художник тісно спілкувався впродовж 1857-59 років, переважно намальовані олівцем: Михайла Комаровського, Агрипини і Миколи Якобі, Костянтина Шрейдерса, Миколи Фрейліха, Андрія Кадницького, Михайла Щепкіна, Айри Олдріджа, Михайла Лазаревського, Марії Кржисевич, Надії Карташевської, Михайла Максимовича, Марії Максимович, Бориса Суханова-Подколзина, Афанасії Лазаревської. Також у експозиції цього київського музею можна побачити краєвиди міст, в яких Шевченко побував за ці роки: виконані сепією та білилом «Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді», «Архангельський собор у Нижньому Новгороді», виконані тушшю, сепією, олівцем «В Лихвині», «В Корсуні», «Коло Канева», «В Черкасах».
Відхід у вічність стався в місті, де здобувалося малярське ремесло під проводом визначного художника Брюллова. Початковий період життя Тараса до звільнення з кріпацтва, а також перебування Шевченка в Петербурзькій академії ця стаття не розглядає, відсилаючи до автобіографічної Шевченкової повісті «Художник». Хоча цей твір і не відтворює життя Шевченка з абсолютною подібністю, він дає змогу проникнути в хід Тарасових думок щодо кріпацтва, покликання та реалізації митця, ролі у цьому майстра-наставника.
Ще одна особливість Шевченкової фінальної віхи полягає у розгляданні ним української історії крізь призму біблійної оповіді. Це проявилось як закономірний розвиток притаманного Кобзареві з його ранніх творів відчуття минулого. Як зазначає Григорій Грабович у монографії «Шевченко як міфотворець»: «Поет підходить до минулого не як романтик… а як людина, якій співзвучна сакральна істина, історія-правда. Свої знання про минуле він черпає… одні з історичних матеріалів, інші – з усних переказів і колективних уявлень, але всі вони сполучаються в його поезії з глибоким відчуттям сучасного і прийдешнього… його символічний код одержує додаткове звучання, сполучаючись з його біографією, в якій з’єднуються докупи його особиста і національна доля…як співець-кобзар, поет стає обранцем трансцендентних сил, «долі», покликаним до «проклятої» і водночас «святої» роботи». Згадавши звернення до євангельських сюжетів, офорти 1858 року «Свята родина» і «Притча про розбійників», побачені в Національному музеї Тараса Шевченка, зосередимося на засадничій думці, яка займала поета після звільнення, втіленій ним у текстах.
Знаковою стає створена 1857 року в Нижньому Новгороді поема «Неофіти», якою Тарас, полишивши свій «Єгипет», край неволі, починає мандрівку у вільному світі. Історіософському змісту твору передує цитата з книги Ісаї «Сія глаголетъ Господь: сохраните судъ и сотворите правду, [приближися бо] спасеніе мое приіти, и милость моя [открыется]. (Так говорить Господь: Бережіть правосуддя й чиніть справедливість, незабаром бо прийде спасіння Моє, і появиться правда Моя. Ісаї 56.1). Впродовж двох наступних років біблійну, метаісторичну лінію Тарасової творчості продовжила поема «Юродивий», де поміж рядків гострої політичної сатири відчитується підтекст запитання без відповіді Йова:
А Ти не знало?
І Ти дивилося на них
І не осліпло! Око, око!
Не дуже бачиш Ти глибоко!
Наведений рядок демонструє особливу увагу поета до незмінно драстичного богословського питання теодицеї, яке він, ґрунтовно вивчаючи у працях святих Отців Церкви, у «Наслідуванні Христа» Фоми Кемпійського, трактує зі сміливістю мислителя, поета-пророка як проблему зла-біди, несправедливого людського страждання, що не мало би толеруватися Богом.
Богдан Завідняк, сучасний літературознавець, богослов, у монографії «Історія української релігійної філософії зазначає: «В «Кобзарі» простежується тільки пошук шляху з цього кола страждань людей. Звісно, Шевченко не створив продуманої філософської схеми подолання зла. Його поетичний світ був украй суперечливим, то й суперечності Шевченкової поезії стають вартощами – як правдиве відображення реального буття… Поет зробив крок до прийняття християнської теодицеї, прийнявши покарання за примирення з Божою волею, стоїчно і смиренно зносячи послані Богом випробовування – ототожнює себе з богообраним страдником, покараним з Божої ласки. Прийняття нової долі як нового виклику, що закликає до інтенсивних потуг про добро для всіх, кому ми можемо допомогти».
Ліричним відступом слідують триптих «Доля», «Муза», Слава», твір-самоусвідомлення поетом власної творчості, та «Подражаніє 11 псалму», де висловлено гасло поета-пророка «Я на сторожі коло їх поставлю слово!». Звертання до біблійних пророків фіксує вірш «Ісаія. Глава 35» з мрією про життя звільненого народу після Звитяги над його поневолювачами, «Осії глава XIV» , яка змальовує неминучість майбутнього покарання гнобителів України, та «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» з гострою критикою самодержавства. У вірші «Саул» Шевченко через тему перших ізраїльських царів так само критикує російських самодержавців і викриває церкву, яка їм служить.
Вершинним твором, за відчуттям багатьох Шевченкових дослідників, зокрема, Івана Франка, Івана Огієнка, Дмитра Чижевського, Євгена Сверстюка, Миколи Жулинського, Леоніда Ушкалова, Бориса Пастернака, є поема «Марія», апофеоз образу матері в усій Тарасовій творчості.
«Якщо «Катерина» – поема-притча про зневажену й зруйновану любов, що не вміла шануватися, здатну світити за всяких обставин, то «Марія» – поема-міф про святу любов, яка в людській душі возобновилась і досі світить в «душі скорбящій і убогій», – зазначав Євген Сверстюк, згадуючи ранішню поему поета, ніби подаючи ключ розуміння до його однойменної картини, що була створена чотирма роками пізніше. Тут треба, переміщаючи акцент, уважно приглянутися до центральної частини Шевченкового «марійоного» триптиха – картини «Катерина», розмислити, яке місце в доробку Кобзаря посідає цей твір, як допомагає зрозуміти зміст картини її поетичне обрамлення, поеми «Катерина» і «Марія». Враховуючи численні спроби звести інтерпретацію цієї картини до соціально-побутового рівня та намагання встановити прототип з ваганням між Шевченковими матір’ю, сестрою, сестрою в других і Марією Європеус, Амалією Клоберг, звернемося й до символічного аналізу змісту картини:
Таємниця «Катерини» Тараса Шевченка. Чому картина і поема?
Однак дана стаття пропонує, без претензій на авторитетність судження, найближче до Тарасового міфологічного коду історії-правди розуміння зображеної постаті Катерини як образу Богоматері й символу України водночас. Сприймаємо твір, зроблений на піку творчого розвитку та життєвого шляху, в якості світоглядної візитівки автора, а також пророчого повідомлення сучасникам і нащадкам, яке дедалі активніше розгадується в реаліях сучасної російсько-української війни. Дівчина на картині, її центральна фігура втілює всі найсвітліші людські характеристики, вічні Божі чесноти, що технічно підсилено особливим освітленням. Але смисловим центром картини є не вона, а ще ненароджений Божий Син, якого наразі не видно, хоча на нього звернений погляд Катерини-Богоматері-України. Ісус Спаситель з владою на раменах, Бог сильний, Князь миру (Ісаї 9.5) на підході, тому й носій сатанинського начала, втілювач зла, москаль, що завдав шкоди Україні, чимдуж тікає, з острахом оглядаючись, очікуючи заслуженої кари. Недаремно автор у зображенні майстра-ложкаря закріпив на картині й власну присутність: Він, Майстер і Пророк, опромінений тим же вічним сяйвом, що і дівчина, завжди дивитиметься на Україну, супроводжуватиме її власними думками. Він ніби звертається до Богоматері-Покрови словами пізнішої поеми «Марія»:
Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, Благая!
Наприкінці короткого огляду мистецької спадщини Кобзаря слід простежити, яким було його сходження до академічної вершини, здобутої наприкінці життя в Петербурзі. На шляху Тараса, який активно налагоджував соціальні зв’язки і «на сердешній Україні» шукав місця для побудови власної хати, трапилися перешкоди, моторошні зовнішні обставини. Шевченка під час третьої подорожі Україною втретє заарештовують, знову через особистий конфлікт, що обернувся доносом, наклепом, хоча з обґрунтуванням «блюзнірської і богохульної промови». Слідча справа завершується тим, що Шевченкові дають дозвіл на виїзд із Києва, і він повертається до Петербурга майже без грошей. Тут гостро постає питання виживання, заробітку, і Шевченко вирішує його з урахуванням обраного творчого напрямку, до якого дійшов ще в Новопетровському укріпленні, де як художник був позбавлений широкого вибору технічних засобів. Шевченко, якому Карлом Брюлловим була прищеплене надзвичайне замилування до рисунку й рисування, постійно в цьому вправлявся, а в обмеженнях солдатчини просто був приречений на дедалі більшу майстерність художника-графіка.
Слід зазначити, що петербурзький період останніх років відзначився меншою увагою художника до жанрових композицій, створенням масиву різноманітних автопортретів та зверненням до «жіночих» сюжетів, хоча, як і раніше, не оминалася нагода у портреті зобразити близьке оточення. В Національному музеї Тараса Шевченка бачимо портрети Федора Бруні, Петра Клодта, Івана Горностаєва, Федора Толстого, Ликери Полусмакової. Також маємо нагоду спостерігати за різними варіаціями автопортрета: у світлому, у темному костюмі, у шапці та кожусі, зі свічею. Як виняток, бачимо олійний портрет Василя Кочубея та олійний автопортрет 1861 року. Все ж таки художник зосередився на новій техніці, освоюючи мистецтво гравюри акватинта. Початок нового ремесла був покладений професором Академії художеств, гравером Федором Йорданом, з яким Тарас познайомився 4 травня 1858 року. Із запису в Тарасовому Щоденнику слідує, що той показав йому «…усі нові прийоми гравюри акватинта. Виявив готовність допомагати у всьому, що від нього залежатиме. Я розлучився з ним наполовину майбутнім гравером».
Так школою майстерності новонародженого гравера також стали жанрові композиції в техніці офорту з використанням відомих творів, які Шевченко заповзявся популяризувати: «Свята родина» (Бартоломе Мурільйо), «Притча про робітників на винограднику» (Рембрандт) та інші. З російським художником Іваном Соколовим Шевченко, познайомившись у Петербурзі, плідно співпрацював. Саме за подані у квітні 1859 року на розгляд Ради Академії мистецтв естампи «Приятелі», «Притча про робітників на винограднику» та інші 2 вересня 1860 року Рада Академії ухвалила «по представленным гравюрам признать назначенным а академики» Т. Г. Шевченка. Художнику вдалося поліпшити етнографічне трактування сюжету суто малярськими прийомами, акцентувавши світлість білої скатертини, пропрацювавши тонкі переходи світла на обличчях персонажів.
З квітня 1859 року до моменту отримання звання академіка Шевченко створює такі офорти: «Старець на кладовищі» та «Вечір в Альбано» («Ліс»), «Мангишлацький сад», «Сама собі в своїй господі», автопортрет у темному костюмі, автопортрет у шапці та кожусі, «Вірсавія» Карла Брюллова та «Дуб» Арсенія Мещерського, які можна переглянути в Національному музеї Тараса Шевченка.
Підводячи підсумок нинішньому побіжному огляду, де мистецька спадщина Кобзаря розглядається у розвитку, хронологічно, в узгодженні з його світоглядними засадами і поетичною спадщиною, треба зазначити, що осягнути більше восьми сотень творів збереженої візуальної шевченкіани, ретельно її дослідити, систематизувати та зробити обґрунтовані висновки – це завдання майбутнього для шевченкознавства. Пропонована стаття, здебільшого зосереджена на післяакадемічному періоді, полишає поза увагою не менш цікаві роки дитинства, юності та навчання митця, чим спонукає до індивідуального пошуку інформації. Кожен із нас має змогу дізнатися, чим цікаві картини Шевченка, який стиль більш притаманний його художній творчості: академізм, реалізм, романтизм, наскільки митець близький до авангарду.
Діана Клочко. Шевченко-художник: академіст, романтик чи реаліст?
Для того, щоб визначитися з власною відповіддю на питання щодо художньої спадщини Кобзаря, можна скористатися підказками від маститих мистецтвознавців. Наприклад, багато чого можна почерпнути у Дмитра Горбачова, який вважає Шевченка предтечею авангардистів: дадаїстів, футуристів, сюрреалістів, а також підкреслює співмірність фахового художнього рівня Шевченка і Рембрандта.
Тарас Шевченко: авангардизм у поезії та живописі. Дмитро Горбачов
Не можна, вивчаючи мистецьку спадщину Кобзаря, оминути музеї, в яких не лише безпосередньо сприймаємо картини митця, але й маємо змогу почути фаховий коментар до них.
Лекція «Тарас Шевченко – художник» в Національному художньому музеї України. Лекторка – старша наукова співробітниця НХМУ Алла Григорівна Зверховська
Першим місцем відвідин у пошуках правди про Шевченка, звісно, має стати Національний музей Тараса Шевченка в Києві.
«Музеї. Як це працює». Випуск 3. Національний музей Тараса Шевченка
Слід пам’ятати про неодноразові відвідини Тарасом Києва, про описи міста у творах, про мрію в ньому оселитися, а отже, про численні Шевченкові місця у столиці. Шевченків слід залишився і після його відходу в засвіти:
«18-19 травня (6-7 за старим стилем) 1861 року у Києві в церкві Різдва Христового на Поштовій площі відбулася панахида за Тарасом Шевченком. Труна з тілом видатного українського поета та художника прибула до Києва для прощання, під час перевезення праху Кобзаря з Петербурга до Канева, для поховання на Чернечій Горі».
Тетяна Асадчева. Церква Різдва Христового на Подолі – святиня, де живе пам’ять про Кобзаря
https://vechirniy.kyiv.ua/news/52824/
Не випадково місцем паломництва українців здавна стала Чернеча (Тарасова) гора в Каневі, місце поховання Тараса Шевченка. Літом 1884 року за народні кошти на Тарасовій горі збудували перший народний музей Кобзаря – Тарасову світлицю, впорядкувавши його могилу, встановили чавунний пам’ятник-хрест за проєктом академіка архітектури Віктора Сичугова.
Своєрідною мистецькою прощею до українського митця-провидця, поета і художника, дедалі частіше стає ілюстрування Кобзаря, здійснене не одним художником, серед яких Опанас Сластьон, Костянтин Трутовський, Порфирій Мартинович, Михайло Микешин, Іван Іжакевич, Василь Седляр, Василь Касіян, Софія Караффа-Корбут, Микола Стороженко, Марина Михайлошина, Микола Толмачов та інші. Тут йдеться не лише про видання «Кобзаря» з роботами різних ілюстраторів, але й окремо видані художні альбоми.
Почавши роздуми про велич українського художника-поета біля його пам’ятника навпроти Київського університету, завершуємо їх на Тарасовій горі словами Кобзаря:
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво-десятино!
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!
Вийдуть люде жито жати…
Веселії жнива!..
Розвернися ж, розстелися ж,
Убогая ниво!!! (1860)
З повагою, бібліотека НАОМА.
