12.
Слідуючи поетичному маршруту січня, просуваємся Заходом України і відвідуємо село Березини, що нині підпорядковується Козинській сільській громаді Дубенського району Рівненської області. 23 січня 1949 року тут з’явився на світ Григорій Чубай (1949 – 1982), поет львівського мистецького андеграунду 1960-х – 1970-х рр., організатор і редактор самвидавного часопису «Скриня» (1971), художник, перекладач і мистецтвознавець.
На відстані часу постать поета передусім проглядається у віршах, які найбільш автентичним способом розкривають його внутрішній світ.
Факти біографії творять життєву канву, контекст поезії, який слід відчитати за допомогою внутрішнього і зовнішнього свідчень. Перше забезпечують епістолярій і мемуари поета, а друге – спогади найближчого поетового оточення.
У випадку Григорія Чубая, коли минула чверть століття після його відходу у вічність, бракує цілісної життєвої оповіді. І це підсилює мимовільне відчуття трагічності образу. Здається, що таким було і самоусвідомлення поета, який автобіографічно написав оце:
Плач Єремії
Тільки-но збудували місто
І навіть ще не встигли його заселити
А вже пророк Єремія плакав над ним
Як над давно спорожнілим
І з кожної його сльози
Тоді виростало при всякім домі сонце
І всім казало що не сонце воно
А жовта кульбаба
І тільки-но сонце промовляло це як
Сиве птаство облітало його звідусіль
Називаючи себе кульбабиними дітьми
Але варто було вітрові
Хоча б тихесенько повіяти
І сиве птаство відлітало геть
І вже не поверталося ніколи
Таємничий, малодосліджений поет Григорій Чубай долав життєвий шлях, несучи хрест загадкового таланту, і вирізняючись, і відсторонюючись від співтоваришів, які простували поруч із ним. Таке враження справляють не тільки поетичні рядки з образністю «не від світу цього», які важко втиснути в звичні стильові рамки сучасної епохи, як і сполучити з творчістю будь-кого з близького поету андеграундного кола.
Є документальні факти-фрагменти, є особисті спогади про тривале перебування в одній творчій запряжці найближчих до поета колег по перу, як і безстороння, до немилосердя, думка сучасників-спостерігачів. І є вже документальні фільми «Чубай» (2014 року) кінорежисера, поета, музиканта Олександра Фразе-Фразенка (1989 р.) та «Чубай. Говорити знову» (2023 рік) режисера Михайла Крупієвського, в створенні якого брали участь син Тарас Чубай і донька Соломія Чубай.
Чубай (An Oleksandr Fraze-Frazenko film) 2014
https://www.youtube.com/watch?v=pDce_EVNUsE
Із дещо хаотичних уривчастих відомостей з біографії Григорія Чубая можна скласти тричастинну драму. Перша оповідає про життя до переїзду до Львова. Охоплює дитинство, наповнене читанням книжок, якими батьки наповнили сільську хату. А з п’ятнадцятирічного віку хлопець сам почав формувати власну бібліотек, що стала фундаментом його надзвичайної ерудованості, освіченості. Хоча Чубай і не мав офіційної освіти, попри кілька спроб її здобути у Рівненському педагогічному інституті, у Львівському і Київському університетах. Про цей період поета промовисто свідчить документ Контори, яка наглядала за Григорієм від його шкільних років.
Що писав КГБ про батька лідера гурту «Плач Єремії»
https://history.rayon.in.ua/news/418399-shcho-pisav-kgb-pro-batka-lidera-gurtu-plach-eremii
Звісно, Чубай був підходящим об’єктом уваги КГБ, не дуже приховуючи думки у колі товаришів, виступаючи біля київського пам’ятника Кобзарю у травневу річницю перевезення його праху до Канева. Цей же період відзначився виходом на мистецький кін Григорія Чубая, автора випущеної у рівненському самвидаві збірки з 25 віршів «Постать голосу» та творця антиімперіалістичної, антисистемної поеми «Вертеп» (1968).
Друга частина його життєвої драми – це період суспільної дії сформованого поета з часовими рамками переїзду до Львова 1969 року та справою Калинців 1972 року. Одружившись із львів’янкою Галиною Савкою, поет знайомиться з студентами львівських вишів, які складатимуть керований ним ґурток поетів-модерністів, а 1971 року здійснює давню мрію, випустивши самвидавний часопис «Скриня». На 31 сторінці останнього було опубліковано вірші Олега Лишеги, Романа Кіся, Віктора Морозова, Василя Гайдучка, поему Чубая, оповідання Миколи Рябчука та інше.
Водночас Григорій Чубай знайомиться з місцевим дисидентським середовищем, зокрема з подружжям Калинців, В’ячеславом Чорноволом, братами Горенями, Василем Стусом, який заїжджав до Львова.
Кульмінаційним моментом став арешт Ірини Калинець 12 січня 1972 року, за яким послідували обшуки і арешти, що зачепили і Чубая. Підсумком його тридобового перебування у слідчому ізоляторі з майстрами фізичного і психічного тиску наодинці стали відбиті нирки (як твердять родичі Чубая) і психологічний злам: Чубай виступив у якості свідка на суді над Іриною Калинець у липні 1972 року.
«Арешт Г. Чубая у 1972 році, в час, коли по Україні прокотилася хвиля арештів, мав для нього фатальні наслідки. Чотири дні слідчого ізолятора геть зламали поета. Протоколи цих допитів, які стали відомі, не залишають сумніву у цьому…Невідомо, які засоби впливу застосовували до Г.Чубая, а він був людиною тонкої і вразливої вдачі й не міг витримати тиску. Але залишився журнал «Скриня» — оригінальний документ українського самвидаву. Оригінальний саме естетичною позицією, що виражала настрої цілого покоління мистецької молоді, яке не приймало догм соцреалізму і входило в глибоке підпілля внутрішнього «я», творячи герметичне суспільство», — пише Микола Ільницький в статті «Драма без катарсису».
А Костянтин Москалець (1963), поет і літературний критик, у статті «П’ять медитацій на «Плач Єремії» зазначає: «Але незрозуміло, що саме зламало його. Здається, що Чубай не в собі й не знає, ким він є. А якраз це він знав завжди. Він мав хворі нирки, не служив, як В.Стус, в армії, не сидів у в’язниці. Він просто не мав нагод для формування характеру, ховаючи це за прибраним іміджем, за епатажем і екстравагантністю, за маскою нахабнуватої самовпевненості. А тут все це виявилося недійсним. З нього живцем здирали захисне лице, і до такого юнак не був готовий… Мимоволі виникає припущення, що Чубаєві ввели якісь психотропні речовини. Саме по собі це вже не таке й неймовірне. Або ж залякали до смерті. Хоч відомо, що його там не катували. Чого міг злякатися Грицько – аж до такої міри?»
В двадцятий вік не просто жити. Григорій Чубай. 1971 рік. Аудіовірші українською
https://www.youtube.com/watch?v=wHHaaxm8PU0
Третя частина цієї драми – останнє десятиліття поетового життя – розгорталася в мовчазному протиборстві з львівським інтелігентським соціумом, який не пробачив браку героїзму, в підлаштуванні до обмежень неблагонадійної для соціалістичного ладу особи, а також у протистоянні з самим собою, що вряди-годи супроводжувалося випиванням. Світлими моментами стало написання після п’ятирічної творчої паузи поеми «Говорити, мовчати і говорити знову» (1976), а також навчання у московському Літінституті, в який поет вступив 1978 року та не закінчив через ранню смерть, спричинену хворобою нирок.
Костянтин Москалець, присвятивши три статті критичного розбору і особистості поета, і його творчості (зібрані у виданні 2019 року від «ВСЛ» «Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика»), згадав про цей період у житті поета: «Здається, ці п’ять років видалися найтяжчими у його житті, особливо після погрому, вчиненого КГБ у 1972, коли одних запроторили за ґрати, інших з «вовчими білетами» повиганяли з вищих навчальних закладів, застосувавши надалі, окрім кари, ще й прихований та неприхований нагляд. Невідомо звідки Чубай брав сили для останньої поеми серед суцільних злиднів, принижень, провокацій».
Критик Москалець, вимірявши постать поета мірою знання, яке набув як вірний свідок і учасник сформованого Чубаєм «довкола себе середовища вільних митців», оцінив і його поетичний здобуток із висоти власного поетичного досвіду та через глибину філософської проникливості і нестандартної літературознавчої оптики: «Але «Говорити, мовчати і говорити знову» вражає насамперед силою повністю сформованого поетичного голосу, ретельно вибудованим сюжетом і водночас – із незламною затятістю опору» (Стаття «Поезія Григорія Чубая»). Найголовніше, що Москалець означив природу цієї таємничості, несхожості і відособлення від «колективу» творців-сучасників: «Чубай є генієм і творить, як «сама природа», але, на відміну від типологічно споріднених постатей, що тонуть у потопі невідомості історичних, дописемних періодів, він свідомий того, ким є та що чинить… Чубай був генєм, і паралель із Артюром Рембо бачиться найбільш властивою з огляду на винятково ранню обдарованість обох поетів, а також зважаючи на майже однакову «швидкість внутрішнього згорання у розріджених шарах ноосфери», кажучи словами з Рябчукового ж вірша» (Стаття «П’ять медитацій на «Плач Єремії»).
Важливим нюансом є вказівка на причетність до сучасного відчитання поезії Григорія Чубая його сина Тараса Чубая: «Ще незвичйнішою здається доля творчого спадку поета. Так назагал вірші в Україні не мають щасливого майбутнього. У кращому разі їх знають, досліджують і рецитують серед доволі вузького кола літературознавців та посполитих шанувальників поезії, в гіршому – вводять до шкільних програм і хрестоматій, чим назавжди відбивають смак до неодноразового читання й перечитування, до заучування напам’ять не з примусу, а з непереборної внутрішньої потреби. Поезія Григорія Чубая і тут знайшла альтернативний шлях до горизонтів широкого сприйняття завдяки наполегливій праці його сина Тараса, який зумів перестворити значну частину важких для негайного засвоєння текстів у ряд віртуозних рокових композицій, виконуваних однією з найвідоміших українських груп «Плач Єремії».
«Ти Бачиш…» — слова Григорія Чубая, музика Тараса Чубая
Однак і без оформлення в текст з мелодією і оранжуванням вірщі Григорія Чубая під час прочитання в своєму звучанні не обмежуються словами, залишаючись у пам’яті музикою.
Музика
Десь у диві, у видиві вмовклих ночей,
у музичному лісі, на синім узліссі
цвіла, мов калина, віолончель
і пахло весною чиєсь піаніссімо.
І пахли зеленими зорями очі,
і у флейти-тополі благав хтось покаянь,
і смичком трепетливим свою жіночність
питалася скрипка: «Яка… яка я..?»
І бігла музична струнка олениця,
і птаха музична кудись летіла…
І стояла моя зачудована ницість.
Тремтіла… і деревом стати хотіла.
Полишаючи Волинський край, з північного заходу України прокладаємо поетичний маршрут на південний захід до Закарпаття. Не буде перебільшенням твердити, що цей історико-географічний регіон України відзначається чи не найсильнішою локальною ідентичністю, зумовленою і довготривалим перебуванням під владою Угорщини та Австро-Угорщини (як і в складі Чехословаччини протягом міжвоєнного двадцятиліття), і унікальністю збережених від часів Русі етнокультурних традицій, і природно сформованою в історичному процесі мультикультурністю.
Карпатська Україна, українська незалежна держава на території Закарпаття, що проіснувала з 15 березня до кінця травня 1939 року, як один з етапів української державності в ХХ столітті справила сильний вплив на культурно-ідеологічний клімат краю.
«Ми, нащадки творців Карпатської України завжди повинні пам’ятати, яким важким і тернистим був наш шлях до незалежності та соборності. Збережімо і передаймо цю символічну естафету для наступних поколінь», — сказав ректор Ужгородського національного університету професор Микола Вегеш 15.03.2011 під час урочистостей, присвячених 72-ій річниці проголошення незалежності Карпатської України.
Історичне значення Карпатської України
Виступ ректора Ужгородського національного університету професора Миколи Вегеша на урочистостях, присвячених 72-ій річниці проголошення незалежності Карпатської України
https://zakarpattya.net.ua/News/80533-Istorychne-znachennia-Karpatskoi-Ukrainy
Подія відбулася на початку правління сумнозвісного четвертого президента України (що втік до ворожої держави три роки потому, пустивши кров на Євромайдані), всупереч започаткованим владою ПР проросійським тенденціям, відчутним і в інформпросторі, і в освітньому процесі. Однак, не піддаючись політичним віянням, залишався вірним собі заснований 1945 року Ужгородський національний університет (УжНУ), який протягом радянських десятиліть підспудно, всупереч деформованій освітній програмі, самою атмосферою творчості і свободи, плекав українство, ставши альма матер для багатьох закарпатських літераторів, культурних діячів та інтелектуалів.
А за Незалежності УжНУ набув статусу основного освітнього та культурного осередка Закарпаття, який стверджує українську ідентичність, мову та культуру в регіоні, що є об’єктом ворожих інформаційних атак під прикриттям «русинської теми». Він формує інтелектуальну базу, готує кадри та проводить дослідження, зміцнюючи українські позиції в ідеологічному протистоянні з «карпаторусинським рухом».
Проводять далі в життя українську лінію, започатковану Університетом, його випускники, лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка письменники Іван Чендей (1922 – 2005), Петро Скунць (1942 – 2007), Дмитро Кремінь (1953 – 2019), Петро Мідянка (1959 рік), Оксана Кишко-Луцишина (1974 рік). Між іншим, поет і письменник, лауреат премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2024), автор романів «Карбід», «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан», воїн ЗСУ Андрій Любка (1987 рік) так само є випускником філфаку УжНУ (2009).
Випускником Ужгородського національного університету є й герой нинішнього огляду – закарпатський поет, журналіст, літературознавець, народжений 8 січня 1952 року в Мукачеві, Микола (Дионизій) Матола (1952 – 1993).
Син будівельника, що зводив на Закарпатті мости, по закінченні мукачівської середньої школи № 2, вступив до Ужгородського університету, який закінчив 1974 року.
Перший вірш «Зима» був надрукований у 1965 році, коли Матолі було лише 13 років. Продовжив писати вірші в студентські роки і після закінчення Університету, та публікував їх в обласних газетах і всеукраїнських виданнях, зокрема в журналах «Жовтень», «Дніпро», «Україна». Крім того, був автором літературно-критичних оглядів, надрукованих у «Літературній Україні», в журналах «Вітчизна» та «Україна».
Побачила світ 1974 року самвидавна збірка «Спалах не сцені», до якої ввійшли вірші: «Вогні міста»; «Зелене дерево»; «Хаос пізнання». З цим доробком можна познайомитися в статті 2012 року Івана Ребрика (1961), українського поета (так само народженого в січні), засновника першого недержавного видавництва «Ґражда». Три вірші Матоли Ребрик супроводжує коментарем: «Тому Микола й промовляє з майбутнього. Повноголосо, динамічно, вишукано й артистично. Навіть трьома віршами самвидавної книжечки з шістнадцяти сторінок машинопису, репринт якої пропоную перечитати з майже сорокалітньої відстані. Живи, Миколо!»:
Іван Ребрик. Є такий поет – Матола
https://zakarpattya.net.ua/Blogs/91717-IE-takyi-poet-%E2%80%93-Matola
Перша поетична збірка «За білими веснами» вийшла у видаництві «Карпати» 1979 року, друга «Погідний ранок» — у 1986 році. Вже за незалежної України, 1991 року вийшла остання прижиттєва збірка «Не сміємо не бути».
2002 року дружина з трьома дітьми видали за власні кошти посмертну збірку Матоли «Дозоване повітря», і вона була удостоєна літературної премії імені Василя Симоненка НСПУ. 2012 року вийшла ще одна посмертна збірка поета «Структура голосу».
Є автором вірша «Мій друже Ковалю…», присвяченого «Карпатській Січі» та воїнам УПА й СКВ (Самооборонних Кущових Відділів), що стала піснею:
«Мій друже Ковалю», аудіовірш. Микола Матола
https://www.youtube.com/watch?v=PKlw7uxiEPA
Мій друже Ковалю. Василь Лютий.
https://www.youtube.com/watch?v=C6g8XFred5o&list=RDC6g8XFred5o&start_radio=1
Поет перекладав поезії з осетинської, казахської, російської, французької та словацької мов.
Упродовж життя Микола Матола працював у різних сферах діяльності: перекладачем з чеської і словацької мов у бюро молодіжного туризму «Супутник», журналістом в газеті «Молодь Закарпаття» та на закарпатському радіо. Він був виконуючим обов’язки наукового співробітника Закарпатського музею народної архітектури й побуту та працівником українсько-канадського спільного підприємства «Кобза».
Заангажований у суспільно-політичні процеси 1970-х, поет підтримуючи тісні зв’язки з В’ячеславом Чорноволом, львівським андеґраундним середовищем, очолюваним другом Григорієм Чубаєм. Про це оповідає дружина Чубая:
«Галина Чубай: Ви знаєте, тоді, як він це говорив, що він не більше як тридцять три роки проживе, я це сприймала як якесь позерство, бо Грицько був такою людиною, що любив всілякі інсинуації, імітації, він прекрасно імітував голоси, він любив таке батярство. Ну, правда, Винничук вже перегнув палку, як написав в журналі «Тиждень», що Грицько був такий львівський батяр, то вже аж так не було. Але вони любили, наприклад, до когось прийти в гості і сказати, ось це гість із Чехії, наприклад, чи з Канади, а потім виявлялося, що це був Микола Матола із Закарпаття, його хороший друг, на жаль, його вже теж немає»:
Наталка Малетич. Ми пам’ятаємо. Грицько Чубай
https://zaxid.net/mi_pamyatayemo_gritsko_chubay_n1104378
Сухо і лаконічно означені біографічні віхи поета розцвічуються живими спогадами, до яких спонукають вряди-годи протягом посмертного двадцятиліття його ювілейні дати. Важливим свідченням і про перші публікації школяра, і про подальшу діяльність молодого поета, який шукав українські джерела для підтримки власного духу, є спогад колишнього репортера, заступника редактора найстарішої закарпатської газети «Прапор перемоги» (пізнішої «Панорами»), прозаїка Василя Греби (1939 рік):
«Микола ж був у колоні україністів, жадав, щоб пішов українською дорогою літературний процес, щоб була у нас сучасна українська культура. Оскільки Закарпаття не мало потужних сил для цього, їздив до Києва, Львова, Івано-Франківська, привозив матеріали, що були фактично заборонені. Молодих літераторів ідеї захоплювали, тим більше, що стосувалися літературного життя. До оселі Миколи приходили письменники, співаки, був гостем і В’ячеслав Чорновіл. Читали твори й здобуті невідомо як табірні листи Василя Стуса, мали деякі матеріали Івана Дзюби, поетеси Ліни Костенко, кіномитців… І Святий вечір зустрічали тут. Власне, вся родина хотіла українського національного відродження, серед родоначальників якого був і батько».
Василь Греба. Не биймо поетів навідмаш…
https://pmg.ua/thoughts/64133-ne-byymo-poetiv-navidmash
Громадська і творча діяльність поета вплинула на соціально-культурне життя краю в 1980-ті роки, зокрема і в мимовільному наставництві у формування плеяди закарпатських поетів, для яких естетика офіціозного соціалістичного реалізму, попри навчання в Університеті, стала ментально чужою. Про це згадує в статті «Як Микола Матола в умовах “дозованого повітря” формував літературні та суспільні процеси на Закарпатті» поет Василь Горват (1961 рік):
«Але найбільш щедрим джерелом стало спілкування з поетом Миколою Матолою, старшим за нас років на 10, який ділився думками, фактами, оскільки сам він мав найширше коло знайомств із українським письменницьким андеґраундом, із дисидентами й офіційними літераторами… М. Матола був посередником, носієм ідей, які тоді, на початку 80-х, «транслювалися» по всій Україні зі скромної оселі критика й літературознавця Миколи Рябчука. Львівський філолог і письменник не проголошував революційних ідей, намагався «ігнорувати» будь-які ідеологічні впливи й натиски, розглядав літературу виключно крізь призму естетичної вартісності. На той час це теж була «крамола». А де Рябчук, там Грицько Чубай і андеґраундне середовище, там зовсім інші критерії ставлення до Слова».
Василь Горват. Як Микола Матола в умовах “дозованого повітря” формував літературні та суспільні процеси на Закарпатті
https://zakarpattya.net.ua/Zmi/165612-IAk-Mykola-Matola-v-umovakh-dozovanoho-povitria-formuvav-literaturni-ta-suspilni-protsesy-na-Zakarpatti
Важливо, щоб сучасні підлітки, у всеукраїнському контексті вивчаючи історію свого краю, знали і видатних культурних діячів, яких Україні дала їхня мала батьківщина. І пам’ять про видатного закарпатського поета Миколу Матолу живе в стінах школи, яку він закінчував. На вечір вшанування поета, організованого адміністрацією мукачівської середньої школи № 2, завітав його друг, соратник – поет Василь Густі (1961 рік), який поділився цікавим епізодом дитинства, про що написав користувач Мукачівської міської центральної бібліотека імені Олександра Духновича, один із відвідувачів заходу, у фейсбук:
«Особливо пам’ятною стала розмова одного з гостей зустрічі – відомого закарпатського письменника, лауреата численних літературних премій, голови Закарпатської організації Спілки письменників України Василя Густі. Адже Василь Петрович був добрим другом Миколи Матоли – вони разом навчалися в університеті, разом відвідували літературні студії, разом ділилися творчими планами. Письменник пригадав, що вони з Миколою, навіть коли не бачились, вели щоденну переписку – писали листи з Королева до Мукачева і навпаки. Ці листи сьогодні є надзвичайно цінною епістолярною спадщиною Миколи Матоли, адже у них окрім поетичних творів, багато роздумів про життя, переживання за долю країни, яку любив понад усе».
Відрадно, що пам’ять про поета живе у спогадах університетських однокурсників, колег по перу, не сходячи зі шпальт закарпатських видань. Як і у випадку з попередньо розглянутим «волинсько-галицьким» поетом Григорієм Чубаєм, його друг-закарпатець продовжив свій творчий шлях до української читацької аудиторії завдяки зусиллям небайдужої до чоловіка і батька родини. Але закарпатський феномен української поезії, яким і був Микола Матола, мусить перетнути локальні кордони і увійти а загальноукраїнський літературознавчий дискурс, для чого потрібен не лише доцентровий, але й «відцентровий» рух.
14.
Іван Ребрик, згаданий вище у зв’язку із самвидавною збіркою його друга Миколи Матоли, постать, що потребує окремої згадки. І як поет, представник Закарпатської поетичної школи (сформованої в Ужгороді у середині 1970-х років), і як директор першого, заснованого 1993 року недержавного видавництва «Ґражда».
Видавництво, розташоване в центрі Ужгорода на вулиці Капітульній, відоме і ужгородцям, і гостям міста над Вужем, відіграє роль українського духовного бастіону на Закарпатті уже більше трьох десятиліть. Його понад 1000 видань – це здобуток державного масштабу, література, хоч і визначена закарпатським змістом, але вписана у всеукраїнський контекст. У цьому сенсі важливими є три ініціативи видавництва, про які йдеться в ювілейній статі «Чверть століття “Ґражди» на «Закарпаття-онлайн»:
«1. У 2007 році спільно з Інститутом україністики ім. М. Мольнара Ужгородського національного університету “Ґражда” ініціювала серію видань “Ucrainica: ad fontes”, у якій вже побачили світ твори Д. Дорошенка, Є. Маланюка, Г. Костельника, А. Живтока та інших всеукраїнських письменників.
2. Гордістю видавництва є науково-мистецький часопис “Екзиль”, що відновив систематичний вихід у світ і представляє провідних науковців та митців сучасності. В останні роки на його сторінках побачили світ ґрунтовні праці українознавчого наповнення в різних жанрах: С. Папа, С. Клочурака, І. Долгоша, В. Задорожного, Ю. Балеги, В. Грабовського, В. Кришеника, Н. Ребрик, І. Гориня, О. Тиховської, І. Ребрика, М. Мушинки і т. д.
3. Окремо слід зупинитися на серії видань з проблематики української міждержавної суміжності, в якій уже побачили світ два випуски “Віднайдення Пряшівської Русі-України” й на стадії підготовки ‒ “Віднайдення Угорської Русі-України”. Це видання уводять закарпатську вузько регіональну культуру у всеукраїнський контекст».
Чверть століття “Ґражди”
https://zakarpattya.net.ua/Blogs/185222-Chvert-stolittia-Grazhdy
Основним акцентом видавничої діяльності «Ґражди» є висвітлення і переосмислення тих видатних постатей краю, що були носіями українських сенсів, серед яких: Андрій Бачинський, Василь Довгович, Іван Югасевич, Олександр Духнович, Михайло Лучкай, Августин Волошин, Гіядор Стрипський, Вікентій Шандор, Василь Маркусь, Юліан Химинець, Сидір Білак, Ірина Невицька, Юрій Станинець, Зореслав, Іван Рошко-Ірлявський, Іван Кошан-Колос, Олександр Сливка, Федір Моґіш, Василь Ґренджа-Донський, Федір Потушняк, Микола Лелекач…
Отже, поет Іван Ребрик народився 5 січня 1961 р. у селі Боржавське Виноградівського району. Закінчивши 1978 року Оноцьку середню школу, вступив на філфак Ужгородського університету. Під час навчання виявив у офіційному літературознавчому дискурсі «мертву зону» замовчуваної дорадянської літератури Закарпаття.
Намагання задовольнити свій інтерес у шуканні літературних першоджерел, що перебували поза радянським каноном, спричинилися до бесід з представниками КГБ. Їхнє зацікавлення молодим спеціалістом, який щойно закінчив УжДУ (1983), обернулося звільненням із Часлівської допоміжної школи, де він працював вихователем. Без можливості працювати за фахом добував хліб насущний працею маляра на будівництві. Про цей досвід поет розповідав у інтерв’ю з нагоди свого півстолітнього ювілею : «Це окрема сторінка біографії. Я добре знаю, що значить перебувати під пильним оком КДБ. Та якщо зважити, що моя перша збірка містить тексти, написані саме в такому середовищі, то це і є відповідь. Є й кращі відповіді. Де писав Стус, Світличний»:
Іван Ребрик ще лише збирається писати по-справжньому
https://zakarpattya.net.ua/News/77887-Ivan-Rebryk-shche-lyshe-zbyraietsia-pysaty-po-spravzhnomu
Поетична творчість супроводжувала хлопця з ранніх шкільних років, і перші його публікації в районних газетах датуються 1977 роком. Вірші, статті і літературознавчі розмисли з’являються в обласних і республіканських виданнях. Перша поетична збірка Івана Ребрика «Дні» вийшла у видавництві «Молодь» 1991 року і була презентована в Києві.
Пізніше у видавництві «Ґражда» вийшли збірки Ребрика «Злам : ілюстрація на тему» (1999), «Перетривання : текст-у-часі» (2015), збірка поезій із різних років «Переднівок» (2018).
Знайомлячись із черговим закарпатським митцем, врахуймо думку Івана Ребрика щодо закарпатської літератури, висловлену в згаданому інтерв’ю:
«Українська література Закарпаття має цікаву й оригінальну історію. Зрештою, як скажімо, і галицька, і подільська, і наддніпрянська. Були періоди, коли ми вели перед, траплялися й затемнення. У нас немає підстав для комплексів. Є чим гордитися і в давніших часах, і в недавніх. Постать Василя Довговича – наскрізь сучасна. Чи мав би я нарікати, що ми досить недбалі в стосунках зі своїми духовними статками? Не буду. Я впевнений, що нікуди ми від Довговича не дінемось. Ми його подужаємо, освоїмо, наповнимо ним сьогодення… Звідки в нас взявся модерний Василь Довгович, модерний Михайло Лучкай – від модерного Андрія Бачинського. А Бачинський – від модерної Європи. Далі. Лодій, Балудянський, Орлай, Гуца-Венелін – це наша європейськість. А Потушняк? Звідти ж. І нічого нам не бракує. У загальноукраїнському контексті нам нема чого комплексувати. Працювати більше треба. Натхненно, фахово, але й системно».
15.
У розповіді про Івана Ребрика було згадано пристрасний інтерес, який він виявляв зі студентських років до літературної минувшини дорадянського Закарпаття, що викликав підозру у органів безпеки. Уже в незалежній Україні очолюване поетом видавництво «Ґражда» зарекомендувало себе як майданчик для оприявнення літературної ситуації міжвоєнного двадцятиліття та і глибшої давнини. Актом справедливості перед пам’яттю довго замовчуваних земляків-літераторів стало літературно-художнє видання «Не маю камінне серце…Листи Миколаї Божук до Юрія Станинця» 2008 року. За основу назви взято початок найдовшого листа Миколаї, написаного до Юрія у Бичкові 29 грудня 1926 року: «Дорогенькій! Не маю камінне серце, щоб далі мовчати, хотя і на це маю причини. Ваш лист настільки мене зворушив, що я одержала сильний настрій, котрий примусив мене на це, щоб Вам цей лист як найбільше приніс труду і зайняв як найбільше часу…».
Крім епістолярію, у «Ґражді» були видані окремо твори і адресанта, і адресата: у 2007 році роман «Сусіди» та в 2012 році збірка «Червона йонатаночка» Юрія Станинця (1906 – 1994), українського письменника, громадського діяча, священника УГКЦ, члена НСПУ, у 2010 році збірка «Я зберу той жар у пісню…» Миколаї Божук (1907 – 1938), закарпатської поетки, члена «Просвіти» та «Пласту».
Анотація до згаданого видання творів Божук містить основну інформацію як про її поетичну творчість, так і про непростий шлях цих віршів до українського читача. За книжкою зі 344 сторінок, виданою в літературно-краєзнавчій серії «Люби своє», стоїть поважна дослідницька робота команди, об’єднаної бажанням висвітлити життєвий і творчий шлях видатної українки із Закарпаття:
«Доробок Миколаї Божук не дуже великий і протягом життя з’явилася тільки одна її збірка, названа “Поезії” (Ужгород, 1930), до якої ввійшло 55 віршів. Друга збірка “Мережки”, підготована до друку в 1935 році, залишилася в рукописі і здавалось, що назавжди загубилася. Після інтенсивних пошуків чоловікові поетеси Михайлові Штефуці вдалось встановити зміст готованої збірки. Входило до неї 48 віршів, з яких 29 було – друковано раніше, але 19 мало появитися вперше. Михайло Штефуца 13 з них віднайшов, але останні, здається, назавжди пропали так, як протягом війни пропала вся рукописна спадщина поетеси. Сьогодні є відомих понад сто поезій Миколаї Божук, одна коротка проза, п’єса (написана в співавторстві з Аґафією Бойчук), декілька сценаріїв урочистих програм для шкільних потреб та статей, надрукованих у фахових журналах.
У пропонованому обсязі доробок Миколаї Божук йде до читача вперше. Окрім того, видання містить надзвичайно цікаві й важливі матеріали про життя і творчість поетеси, які теж друкуються вперше.
Пропонована книга є другою із задуманої серії літературно-краєзнавчих видань, присвяченої пам’яті видатного вченого, великого патріота рідного краю академіка Олекси Мишанича (1933 – 2004), який за життя жертовно працював і на те, аби літературні перлини Закарпаття – сяяли й на широкі загальноукраїнські простори.
Видання присвячене 103-річчю від дня народження Василини-Миколаї Штефуци-Божук, 75-річчю від дня народження акад. Олекси Мишанича, 70-й річниці проголошення державності Карпатської України та 20-літтю відновлення Пласту в Україні».
Звернімо увагу на основні моменти біографії поетки. Василина Божук, (яка в юності сама собі обрала ім’я Миколая на честь батька, додавши його до Василини, щоб вирізнятися серед багатьох родичок Василин Божук),
народилася 3 січня 1907 року в селищі Великий Бичків на Закарпатській Гуцульщині, в Рахівському районі. Отримавши початкову освіту в народній школі рідного села, продовжила навчання в горожанській школі у поближній Ясіні (селищі Рахівського району), а потім вступила до Ужгородської вчительської семінарії, яку закінчила 1928 року. Саме в цей період і були написані Василиною одинадцять листів до семінариста Юрія, з яким вона познайомилася 1926 року. У збережених Станинцем листах коханої дівчини, що свідчать про глибоке взаємне почуття, зароджене випадковою зустріччю в Ужгороді, є й згадки про спільне для них обох творче заняття.
У передостанньому листі, датованому 8 червня 1927 року, Василина писала: «Щодо стихів, не дивуйтесь, оно не нове, а мимо того – сердце і душа. То вже так повинно бути. Кажете, що добрі? Сомнівалась о доброті. Я думала, що то тільки забава, аж тепер бачу, що то справді добрий слід, бо оцінив такий чоловік, котрий теж тим заїмаєсь і розуміє їх! Може мете мати нагоду читати у вакаціях новий альбом, печатаний редакцією «Пчілки», а назва буде, здаєся, «Збірник». Там будуть і мої вірші, казав мені наш професор і редактор. Ви не хочете там дати? Нехай виходить на поверхню, на користь! Юрочку! Приохочуєте мене? Дякую Вам! Ваші слова великим моїм скарбом суть, а єсли я таке почую: «Займайся», ох, то дорогоцінне для мене! Попадають до глубини сердця і викликують щось буйного! Они додають мені ще більшої охоти! Дякую!».
Захопившись поезією Тараса Шевченка у ранньому дитинстві, читаючи його «Кобзар» як настільну книгу все подальше життя, як і твори Лесі Українки, Івана Франка, Василина-Миколая почала писати у п’ятнадцятирічному віці власні вірші. З студентських років друкувалася в різних місцевих виданнях і поза межами Закарпаття: в часописах «Пчілка», «Наш край», у коломийській газеті «Жіноча доля» та львівський газеті «Нова хата».
У формуванні поетичних уподобань і власного поетичного стилю юної Василини-Миколаї велику роль зіграв український поет, один із творців Карпатської України, Василь Ґренджа-Донський (1897 – 1974), який відкрив їй багато видатних письменницьких імен, ділячись їхніми творами. Листи до Юрія Станинця свідчать, що й цей юнак, роблячи творчі спроби у семінарські роки, так само справляв позитивний вплив на поетичний розвиток дівчини.
Цікаво було б прочитати і листи Станиця до Миколаї у згаданій переписці, але вони не збереглися, як пропала у лихолітті воєн вся рукописна спадщина поетки. Доля розвела закоханих: Юрій Стининець з 1930 року, по закінченні семінарії відслуживши у лавах збройних сил Чехословаччини, розпочав священниче служіння в селах нинішніх Тячівського і Хустського районів Закарпаття.
Василина-Миколая Божук по закінченні вчительскої семінарії працювала в Драговому, у Липовці, селах нинішнього Хустського району Закарпаття: Після з’їзду культурних працівників українського напряму, що відбувся в Ужгороді в липні 1928 року, в якому вона взяла участь як член товариства «Просвіта», як і інші вчителі, була позбавлена роботи урядом Чехословаччини. Причиною репресій стали претензії, висловлені з’їздом, організованим крайовим правлінням товариства «Просвіта», до уряду і вищих чиновників краю, які на Підкарпатській Русі провадили нечесну політику, розпалюючи чвари через «мовне питання» між «тутешниками-автохтонами» (угроросами), українцями і «русскими». Причому цей розбрат було почато з невдалих спроб розсварити греко-католиків і православних. Після обурення, висловленого Підкарпатськими депутатами з проукраїнською позицією з боку влади була поступка, в результаті якої Божук отримала направлення на вчителювання у Липовці.
У записаному спогаді письменника, актора і вчителя з Хуста Олександра Сливки (1909 – 2008), дізнаємося про умови життя і творчості у селі Липовець, в яких зненацька опинилася поетка. По закінченні Хустської гімназії у 1931 році, Сливка працював учителем на Тячивщині, згодом у Хусті був актором драматичного гуртка при будинку культури, а в гімназійні роки, захопившись акторською самодіяльністю, брав участь у виставі театрального гуртка в Драговому. На репетиціях цієї вистави і познайомився в кінці 1927 року з Василиною-Миколаєю Божук, що вчителювала в цьому селі.
Отже 1 листопада, у свято Всіх Святих, під час канікул у гімназії, Олександр Сливка вирушив до Липовця, аби відвідати і підтримати колегу і товаришку-однодумницю. Василина-Миколая, радо зустрівши гостя, провела його в непоказну будівлю, яка виявилася і сільською школою, й її житлом. Сливка у деталях описав «житлові умови», які він спостеріг після запрошення мешканки житла: «Ось моя кухня, комора, вітальня, спальня і робочий кабінет, — посміхнулася гірко… Я мовчав. Не знаю, чи втішати Миколаю, чи жаліти вголос…».
Бачачи замішання гостя, господарка сказала: «Не подумайте, Олександре, що я соромлюся своєю квартирою або школою. Я цілковито вдоволена ними і спокійна. Якби мене штовхнули сюди через якийсь нечесний вчинок або через незадовільну успішність у роботі, я, напевно переносила би це тяжко, а то через участь на просвітянському з’їзді та через мою літературну роботу.
Липовець – це в очах мого народу честь для мене. А якби ви знали, які добрі
та чесні тут люди! А які чесні, чемні, слухняні та охочі і здібні до навчання їхдіти – мої учні. А яка чудова, ви бачили, тут природа! Отой велетень гірський хребет, озерце, груні. Уявіть собі, яка краса та насолода тут буде навесні, як зазеленіє ліс, як зацвітуть сади, як защебечуть пташки. Тут муза буде зі мною весь час. Кращого раю мені не треба, — декламуючи, ідеалізувала свої обставини скромна, щира, з чистою душею Миколая…».
Миколая Божук – поетеса Закарпаття, активістка «Просвіти»
Цей промовистий епізод, демонструючи суспільно-політичну атмосферу на Закарпатті міжвоєнного десятиліття, виявляє і щирість почуттів, яскраво виражених через традиційний пафос патріотичного вірша поетки:
Не лякайся, сестро, бурі,
В полі смуток розтряси,
Без вагання – вгору, вгору!
Смілість в серці понеси!
Вище голову, дівчино!
З грудей пісня най гуде,
У відвазі глянь в простори –
Де той ворог, де він, де?
Стань завзято до роботи,
В полі смуток розтряси,
Під прапором синьо-жовтим
Славу матері неси!
Мешканці села Липовець зберігають пам’ять про свою вчительку Миколаю Божук, назвавши на її честь вулицю. Віддав належне закарпатській поетці і пластунці український «Пласт»: у пластовій станиці «Ужгород» 38-й курінь юначок визнав своєю патронкою Миколаю Божук, прибравши для себе назву «божучки»:
https://www.instagram.com/bozhuchky/
Востаннє, 31 грудня 1937 року, тяжко хвору поетку Олександр Сливка відвідав у Рахові, де вона працювала з чоловіком Михайлом Штефуцею. Через кілька днів Василини-Миколаї Божук не стало.
Завершивши третю статтю біографічно-творчого огляду українських поетів січня із Закарпаття, сподіваємося, що зробили внесок у справу, згадану в анотації до видання творів Миколаї Божук «Ґраждою» у зв’язку з видатним літературознавцем Олексою Мишаничем, що «працював і на те, аби літературні перлини Закарпаття – сяяли й на широкі загальноукраїнські простори».
Але у підсумку всього циклу статей з початковим задумом про дванадцятьох і з результатом п’ятнадцятьох українських поетів січня, що представляють різні регіони України, зазначимо важливість охоплення всієї мистецької мозаїки України, яка у сукупності крайових традицій, місцевих діалектів, локальних змістів рівноправно являє спільне культурне багатство українського народу.
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 1
