Нинішня війна з росіянами, в якій триваємо, виживаємо і боремося, радикально форматує свідомість. З розумінням, що це екзистенційна битва з відвічним ворогом за існування України, отямлене суспільство діє адекватно. Прояви української ідентичності, які раніше трактувалися в широкому діапазоні демократичного плюралізму думок, часом на межі з колаборантством, нині оцінюються категорично, в однозначному розумінні добра і зла. В Україні є суспільний консенсус щодо важливої ролі культури під час війни та мови як зброї проти російського фізичного й ідеологічного наступу, зброї, яка є водночас об’єктом ворожого ураження.
Відомо ж бо, як діють російські окупанти, захопивши український населений пункт: перш за все змінюють українські топоніми, аби в публічному просторі не було і згадки про Україну. Росіяни цілеспрямовано атакують українські бібліотеки всюди, де ступає їхній чобіт, куди повітрям дістається їхнє вбивче залізяччя/ Фізична руйнація бібліотечних будівель і знищення книжкових фондів – елемент війни проти української культурної спадщини, війни безперервної, розпочатої задовго до 2014 року.
Це один із численних російських воєнних злочинів, які кояться з метою геноциду українців. Практика новочасних вандалів зі знищення українських книжок, пограбування фондів раритетних видань є частиною ширшої російської стратегії з руйнування української ідентичності.
«Цензура» окупантів на захоплених українських територіях зазіхає на весь інформаційний простір, наскільки вдається його контролювати, під маркою боротьби «з нацистською пропагандою» і звісно, безпосередньо торкається дитячих садків і шкіл. Українські діти на окупованих територіях потрапляють у зону тотального ворожого впливу з російською мовою і російськими тоталітарними наративами.
Озвучена щойно інформація не є новиною, але потребує постійного нагадування нам, українським освітянам, які так само перебувають на вістрі протистояння, на полі запеклої боротьби і мусять усвідомлювати, з яким ворогом мають справу, не втрачаючи відчуття небезпеки.
Мова освіти, науки в українських навчальних закладах регулюється законом України «Про освіту» від 2017 року і законом «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 2019 року. Їхнє виконання у бібліотеці ВНЗ, яка має підтримувати україномовний навчальний процес, неминуче супроводжується труднощами, спричиненими як тривалою русифікацією, так і важкими воєнними обставинами.
Виклики, з якими стикаємося – це все ще присутня російська мова, мова окупації, в стінах навчального закладу, зокрема, в живому спілкуванні з поодинокими читачами. З іншого боку, це наявність певної кількості російськомовних перекладних видань, які не можна замінити, ані україномовною, ані англомовною літературою.
Перше ми в змозі змінювати власним прикладом, якщо послуговуємося виключно українською. Не можна переконати в тому, в чому не переконаний сам. Не можна справляти особистісний вплив, не бувши цілісною і цікавою особистістю, з широким кругозором і далеким горизонтом зацікавлень. Пристойна українська мова її носіїв в умовах зросійщеної України потребує постійного вдосконалення. Мовне самовдосконалення повинно підкріплюватися систематичним читанням якісної художньої літератури.
Мова, яка переважає довкола в аудиторіях і поза ними, спонукатиме до влиття в мовне середовище тих, хто не мав навичок, звички і потреби говорити українською до вступу в НАОМА. А таких студентів побільшало зі зрозумілих причин: з війною активніше відбуваються внутрішні і зовнішні міграційні процеси. Аби спрацьовувало занурення в мовне середовище, яке сприяє засвоєнню української мови, слід, щоб це середовище існувало. На жаль, ситуація змінюється, масовий перехід на українську, який спостерігався на початку вторгнення, тепер переходить у протилежний процес, що чується на центральних вулицях Києва.
Вирішення другої проблеми певною мірою пов’язане з фінансовою спроможністю. Але основна причина коріниться у кількасотлітньому перебуванні в культурній орбіті росії, провінційному тяжінні до москви і петербурга як культурних центрів. Хоча викладачі Академії і робили, і роблять посильний культуротворчий внесок на користь самодостатності українського мистецтва, пишучи, видаючи монографії, останніх не достатньо, приміром, для дослідницької роботи дисертантів.
Наукова бібліотека НАОМА поповнюється новими українськими виданнями спорадично завдяки подарунковим внескам до книжкового фонду. А це означає, що фонд не може систематично і вповні розвиватися шляхом придбання мистецьких видань українських і іноземних авторів, що представлені на книжковому ринку.
Хотілося б, щоб активна виставкова діяльність у стінах НАОМА, постійна демонстрація мистецьких здобутків викладачів, студентів і випускників Академії, яка переконливо, без слів, доводить незаперечну вартісність сучасного образотворчого мистецтва України, мала паралельний процес у бібліотеці. Поки україномовна друкована продукція з теоретично-навчальним змістом повністю не замінила радянські і пострадянські іншомовні видання, не вважаємо до кінця виконаним закон про освіту, але оптимістично сподіваємося на позитивні зміни в майбутньому.
Наразі працівники бібліотек українських вишів, зокрема, наукової бібліотеки НАОМА, оцінюють складну ситуацію забезпечення україномовними матеріалами як можливість творчого пошуку і знайдення альтернативних варіантів за допомогою нових інформаційних технологій.
Крім книжкового фонду, студентам пропонуються електронні ресурси з сайту НАОМА: Електронний інформаційно-бібліографічний ресурс «Наукові видання викладачів НАОМА» поповнюється шляхом сканування найбільш потрібних у навчальному процесі книжок, пропонованих викладачами. Книжка, розміщена на сайті НАОМА на відповідній сторінці, використовується з обмеженнями: не можна її завантажувати вповні, тільки кілька потрібних сторінок.
Поза тим, на сайті НАОМА поряд із названим електронним ресурсом розміщено електронні джерела партнерів:
Сайт Наукової бібліотеки імені М. Максимовича
Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України
Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого
Цифрова колекція художнього та краєзнавчого музеїв м. Миколаїв.
Вказавши на проблеми бібліотеки, яка докладає зусиль, щоб відповідати українському стандарту, треба сфокусуватися на досягненнях, що роблять книжковий фонд унікальним.
Хоча наукова бібліотека НАОМА має спрямування, визначене змістом мистецького навчання, вона посідає надзвичайно цікаву літературу з інших галузей знання. Розділ українського мовознавства фонду наукової бібліотеки НАОМА може слугувати наочністю для оповіді про розвиток мовознавчої науки в Україні, нараховуючи близько півтори сотні найменувань. Цей мовознавчий матеріал охоплює всі галузі лінгвістики: теоретичну, прикладну, зокрема документальну, а також соціолінгвістику і психолінгвістику.
А ще треба враховувати численну літературу із загального мовознавства, яка переважно представлена українськими авторами. Частина мовознавчого набутку фонду експонується на двох поточних виставках, приурочених до Тижня української мови. Одна складається з монографій найвидатніших мовознавців України, друга – з українських словникових видань.
Митрополит Іларіон, Іван Огієнко, який зробив значний внесок і в українське мовознавство, висловився: «Гине мова – гине народ». Український публіцист Михайло Косів наголошував, що «без мови нема народу. Без народу нема держави». «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію», — сказав ірландський поет Томас Девіс (1814 – 1845) ще в першій половині ХІХ століття, – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка. Втратити рідну нову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть, се значить, що ярмо вже в’їлося глибоко».
А Леся Українка цитувала та перекладала ці слова, вважаючи їх надзвичайно важливими.
Історія показала, що українці виявилися ефективнішими за ірландців і в обороні своєї мови, і в обороні своєї території.
Українське мовознавство в порівнянні з ірландським так само перебуває у більш виграшній позиції, досліджуючи живу мову. Українські мовознавці від ХІХ століття до сьогодення – це подвижники, які своїм інтелектом, працею і затятістю не дали мові перетворитися на виключно книжний феномен. Ірландські інтелектуали, письменники в ХІХ ст. зробили вибір на користь панівної англійської мови. Результатом стало те, що нині переважна більшість ірландців розмовляють тільки англійською. Ірландською спілкується 1,7% ірландців, хоча 40% засвідчують своє володіння ірландською.
Отже, віддамо належне нашим співвітчизникам, науковцям, які дослідили мову у розвитку, продемонстрували давність її походження і високий щабель розвитку, вказуючи їхні монографії, наявні у фонді наукової бібліотеки НАОМА.
- Іван Огієнко «Наука про рідномовні обов’язки».
Огієнко-мовознавець досліджував кириличну палеографію, історію старослов’янської та української мов, будову, стилістику та культуру української мови, український правопис.
- Василь Сімович. «Праці в двох томах».
Сімович був послідовником Вільгельма фон Гумбольдта і Олександра Потебні. До кола його мовознавчих інтересів входили: українська історична антропонімія, морфологія, фонетика української мови, проблеми правопису, культура мови та стилістика, історія літературної мови.
- Святослав Караванський «Секрети української мови». «До зір крізь терня або Хочу бути редактором».
Караванський, мовознавець, перекладач, з 1979 року перебував на еміграції. Боровся за справжній український правопис, за усунення з нього наслідків «погрому» 30-х років.
- Юрій Шерех-Шевельов. «Вибрані праці у 2-х томах».
Шевельов, славіст, мовознавець, історик літератури, літературний критик, був учнем Олександра Білецького, Леоніда Булаховського, Василя Сімовича.
Досліджував стилістику та історичну фонологію української мови у розвитку від праслов’янської мови донині на широкій історичній, діалектній, міжмовній і текстуальній основі. У праці «Проблеми формування білоруської мови» (1953 р.) довів хибність теорії Олексія Шахматова про білоруську мову як результат розпаду «общерусского языка».
- Борис Антоненко-Давидович. «Як ми говоримо».
Антоненко-Давидович, письменник і перекладач, досліджував проблем розвитку й культури української мови.
- Олександр Пономарів. «Українське слово для всіх і для кожного».
Пономарів, мовознавець і перекладач, досліджував історію, стилістику й культуру української мови, укладав і редагував підручники і словники різних типів.
- Костянтин Тищенко. «Етномовна історія прадавньої України».
Тищенко, мовознавець, перекладач, знавець понад двох десятків різносистемних мов. створив метатеорію мовознавства. Це стало результатом теоретичного переосмислення співвідношень змісту окремих лінгвістичних дисциплін і блоків лінгвістичних знань у системі єдиної науки про мову. У сфері зацікавлень науковця були проблеми розвитку мови і оптимізації морфологічних описів мови, германістика, славістика, кельтологія, баскологія, фінознавство, балканістика, романістика і східне мовознавство.
- Іван Ющук «Практикум з правопису української мови».
Ющук, український мовознавець, літературознавець, перекладач, автор 30 новаторських підручників з української мови для середніх та вищих шкіл, зокрема досліджував орфоепію, фонетичні закони і правопис, також методику викладання української мови.
- Лариса Масенко. «Мова і політика», «Мова радянського тоталітаризму», «Між мовою і языком».
Масенко, фахівчиня у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики, досліджувала мову класиків української літератури та сучасних письменників, історію української мови, поетику, мовну політику держав.
- Ірина Фаріон. «Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей», «Мова – краса і сила : Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – середині ХІХ ст.», «Правопис – корсет мови?: Український правопис як культурно-політичний вибір».
Фаріон, мовознавиця і публіцистка, охоплювала науковим поглядом різні мовні аспекти, зокрема, створивши монографії: «Мовний портрет Івана Пулюя», «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV—XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива», «Антропонімійна система Верхньої Наддністрянщини кінця XVIII — початку XIX ст. (прізвищеві назви)», «Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці XVIII — початку XIX століття (з етимологічним словником)».
Завершимо цитатою видатного українського мовознавця Олександра Потебні, чиє ім’я носить інститут мовознавства, а праця «Поетика, або x = а < А (Лекції з теорії словесности)» вийшла нещодавно в українському перекладі.
«Взагалі денаціоналізація зводиться до поганого, безглуздого виховання, до моральної хвороби: до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до послаблення енергії думки; до гидоти спустошення на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості; до послаблення зв’язку підростаючого покоління з дорослими, який можна замінити лише слабким зв’язком із чужими; до дезорганізації суспільства, безморальності, спідлення».
Цього не допустимо!
Доповідь Галини Рафальської на круглому столі 20.10.2025 р. “МОВА ФОРМУЄ НАЦІЮ”
Переглядів: 3
