Вшанування святого Миколая здавна примножувало культуру українців і як зміст святкової обрядовості народу, і як сюжет творів різножанрового мистецтва. Найпомітніше присутність цього святого в повсякденному житті, зокрема українців, проявляється в численних храмах на його честь, які будуються і нині.
У Києві з початком християнства і впродовж віків зводилися архітектурні витвори з ім’ям Миколая розмаїтих стилів, різної конфесійної приналежності. Деякі з них були зруйновані російсько-більшовистським режимом, навічно залишившись в історичній пам’яті. На жаль, лише за допомогою архівних заміток, нечисленних світлин і художніх замальовок можна уявити вигляд втрачених культових будівель, які разом з усім архітектурним ландшафтом створювали особливо містичну ауру української столиці. Прикметно, що знищені микільські святині Києва – це здебільшого домові церкви.
А отже, храми святого Миколая були при Першій чоловічій гімназії (нині це службове приміщення КНУ ім. Шевченка на бульварі Шевченка), при Четвертій чоловічій гімназій (на перехресті нинішніх вулиць Великої Васильківської і Німецької), при Палаці генерал-губернатора (на розі сучасних Інститутської і Німецької вулиць).
При Пустинно-Микільському монастирі в 1715 році князем Голіциним був збудований Малий Микільський собор з дзвіницею (Малий Микола). Він до початку 1930-х рр. розташовувався на нинішній вулиці Мазепи, недалеко від Арсенальної площі. У середині 1930-х рр. на місці зруйнованої святині був зведений комплекс житлових будинків для офіцерів Українського військового округу.
Бурхливу історію монастиря складає не тільки череда руйнацій половцями, Батиєм, Менґлі-Ґіреєм, за якими щоразу слідувала відбудова силами невтомних киян. Об’єктом окремого дослідження є саме коло осіб, з якими була пов’язана ця київська обитель, спочатку жіноча, потім чоловіча: княжі достойники, за чиїми рішеннями прирощувалися монастирські посілості, видатні в масштабі української культури насельники, талановиті будівничі, що своєю майстерністю формували неповторний вигляд міста, знамениті ктитори, які жертовно вкладалися в будівництво.
Яскравим архітектурним шедевром став ще один монастирський храм – Військовий Микільський собор (Великий Микола), побудований архітектором Йосипом Старцевим за кошти гетьмана Івана Мазепи в 1690 – 1696 рр. (розташовувався в районі сучасної площі Слави). Цей величний білокам’яний зразок мазепинського бароко з 1831 року перебував у розпорядженні Військового відомства імперії. Важливою подією української історії, зокрема історії Української церкви, став день 22 травня 1919 року, коли отець Василь Липківський у супроводі хору під орудою Миколи Леонтовича відслужив у соборі першу літургію українською мовою.
Незважаючи на старання Української Академії наук, що протягом 1920-х років дбала про збереження архітектурних пам’яток України, склавши кошторис реставрації її десяти найважливіших споруд, 1934 року більшовицький уряд разом з багатьма київськими святинями знищив і Великого Миколу. Таким способом собор, його дзвіниця, монастирські стіни та Економічна брама були стерті з лиця землі без спроби зберегти бодай якісь коштовні деталі: іконостас і його царські ворота, візерунчасті залізні двері, колони головного та бічних портиків тощо.
Пам’ять про присвячену Миколі Мирлікійському обитель зберігають історичні київські місцини Микільська Борщагівка і Микільська Слобідка, які в сиву давнину отримали від Пустинно-Микільського монастиря назву, перебуваючи в його власності.
Водночас культ святого Миколи в Києві є частиною активного церковного життя завдяки шістьом діючим парафіям, шістьом храмам з унікальною архітектурою. Більшість із них розташовується на Подолі: церква Миколи Притиска (ПЦУ), зведена наприкінці ХVII століття, відбудована архітекторами Андрієм Меленським, Маріонілою Говденко; вціліла дзвіниця церкви святого Миколи Доброго (УГКЦ), побудованої в 1807 році за проєктом Андрія Меленського, зруйнованої в 1935 році; церква Миколи Чудотворця на воді (УПЦ-МП), зведена у 2004 році архітектором Юрієм Лосицьким на намивному ґрунті; церква Миколи Набережного (УПЦ), шедевр українського бароко, побудований у другій половині ХVIII століття архітектором Іваном Григоровичем-Барським.
Справжньою візитівкою модерного Києва став неоготичний костел, будований архітектором Владиславом Городецьким протягом 1899 – 1909 років. Крім парафії Святого Миколая Римо-католицької церкви в Україні, ця будівля функціонує як концертна зала органної музики.
У ряду київських святинь, присвячених святому Миколаю, церква святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі найбільш уявнює історичну тяглість розвитку Української держави, спадкоємність її вояцької традиції. Адже початком цього храму стало не його будування за проєктом архітектора Андрія Меленського у 1809 році. Будівничий, який вважається першим головним архітектором Києва, зводив новий сакральний об’єкт на старому місці розташування культових споруд. Стару і нові храмові будівлі відділяла часова відстань у вісім століть і поєднувало ім’я святого Миколи Мирлікійського.
Отже, стародавня церква святого Миколи була збудована не пізніше Х століття в згаданому в літописі урочищі Угорському, перейменованому в ХVIII столітті на Аскольдову могилу. Початкова назва цієї місцини пов’язана з табором древніх угрів, що переходили Київ під час переселення з Причорномор’я на Дунай. За літописом, саме тут в 988 році були вбиті князі Аскольд і Дір князем Олегом, і місце поховання князя Аскольда визначило розташування храму, названого його язичницьким ім’ям та ім’ям, набутим при хрещенні.
Церква Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі розміщувалася біля двору княгині Ольги, чий син-язичник князь Святослав, став першим руйнівником церкви в 971 році. Однак онук княгині Ольги князь Володимир Святославич у 990 році, після десятиліття свого князювання, відбудував церкву. Через 46 років біля цієї дерев’яної храмової будівлі постав жіночий монастир, в якому доживала свого віку мати преподобного Феодосія Печерського. Зображення дерев’яної з трьома навами церкви зберігається на мапі 1636 року Афанасія Кольнофойського, українського письменника ХVІІ століття, чернеця Києво-Печерської лаври.
Князь київський Мстислав Володимирович, син Володимира Мономаха, після чудесного явлення образу святого Миколая, про який переказує легенда, відновив обитель після руйнування половцями в 1096 році вже як чоловічий монастир. Певний час наприкінці ХVІ століття обитель була греко-католицькою, а в часи митрополита Петра Могили, ставши знову православною, отримала право на володіння численними маєтностями. Микільський Військовий собор, побудований гетьманом Іваном Мазепою, став соборним храмом монастиря, а дерев’яна Миколаївська церква з цвинтарем під горою перетворилася на приписну цвинтарну.
Приводом для будівництва теперішнього храму стала смерть і поховання на Аскольдовій могилі дружини воронезького голови, купця Самійла Мещерякова. Вдівець, керований бажанням увічнити пам’ять рідної людини, за 8 тисяч карбованців замовив у Андрія Меленського проєкт мурованої церкви. І вже 1 вересня 1810 року був висвячений храм – двоповерхова ротонда в стилі ампір, оточена колонадою тосканського ордера, увінчана напівсферичною банею і маленькою дзвіницею. Напівпідвальна крипта церкви була розрахована на 77 місць поховання.
Тарас Шевченко відтворив на одній із акварелей цю архітектурну дивовижу, яка вражала киян і приїжджих круглою формою, вперше застосованою для київських сакральних споруд. Церкву також малювали приятель Тараса Шевченка художник Василь Штенберг, художник і видавець санкт-петербурзького ілюстрованого журналу «Русский художественный листок» Василь Тімм. Художник Іван Іжакевич 1913 року намалював занесений снігом храм з частиною цвинтаря, оподаль якого видніє Ланцюговий міст, що ледь не став причиною руйнації храмової споруди.
Створений 1786 року на території Аскольдової могили міський цвинтар був закритий у 1840 році. Згодом планувалося і знесення церкви, яка перешкоджала будівництву шляху до Ланцюгового мосту. Ситуацію пришвидшував зсув схилу, спричинивши аварійний стан будівлі. Але візит царя Миколи у вересні 1847 року завершився рятівним рішенням: церкву відремонтували.
У 1870-х Аскольдова могила як київський елітарний акрополь, що складав конкуренцію Байковому кладовищу, знову став поширюватися. Серед 2000 відомих і видатних осіб, які знайшли вічний притулок на схилах Дніпра, були філософи і лікарі, письменники та актори, інженери й композитори, богослови і меценати та дуже багато військових від ветеранів війни 1812 року з Наполеоном, Кримської війни до героїв Першої світової. Монастирське керівництво розглядало цвинтар як статтю прибутку, розпродаючи найзаможнішим киянам місця поховання, запровадивши в 1880-х посаду цвинтарного наглядача.
Підтримання репрезентативного вигляду акрополя вимагало реставрації цвинтарної церкви, що і було зроблено в 1882 році за проєктом архітектора, члена Київського товариства старожитностей і мистецтв Володимира Ніколаєва. У 1892 році наглядач цвинтаря отець Веніамін, побачивши невідповідність убогого інтер’єру церкви розкоші надгробків і склепів біля її стін, звернувся по фінансову допомогу до приватних осіб. Запит отримав підтримку, що забезпечила капітальний ремонт 1893 року, коли був здійснений новий настінний розпис за ескізами художника Віктора Васнецова. Це вже була третя спроба художньо оформити церкву після розпису київського іконописця Андрія Білецького в 1816 році і розпису 1856 року.
Остання реставрація храму була проведена в 1997-1998 роках архітектором Віктором Хромченком з метою відновлення первісного вигляду споруди. Адже до передачі релігійній громаді УГКЦ у 1992 році храм протягом радянських десятиліть був об’єктом варварських перетворень. Із остаточним закриттям церковної парафії УАПЦ в 1934 році кладовище, зазнавши руйнації, замінилося розважальним парком. У 1936 році церковна будівля стала рестораном, а в 1938 році – парковим павільйоном, спроєктованим архітектором Петром Юрченком.
За доби Незалежності церква Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі не обмежилася суто парафіяльними функціями, з кожним похованням українського героя, загиблого на війні за Україну воїна, набуваючи значення багаторівневого національного пам’ятника.
Після Революції Гідності щороку 29 січня, у День пам’яті героїв Крут, свідомі українські громадяни здійснювали ходу від старої будівлі Арсеналу до Аскольдової могили, щоб там біля церкви, перед пам’ятним знаком, вшанувати подвиг крутянців. Бо ж недарма Павло Тичина засвідчив віршованими рядками значення цього київського місця:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх. (Павло Тичина. Пам’яті тридцяти.)
На Аскольдовій могилі поховали не лише тридцятьох героїв 1918 року. За час Незалежності, після 2014 року, Пантеон українських героїв на території церкви поповнили загиблі вояки: Олександр Клітинський, герой Небесної сотні, Марко Паславський, американець українського походження, солдат батальйону «Донбас», Дмитро Коцюбайло, «Да Вінчі», командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі», Андрій Пільщиков, військовий льотчик, майор 40 Бр ТА Повітряних сил ЗСУ, Павло Петриченко, військовослужбовець 59-тої окремої мотопіхотної бригади.
Так само протягом останнього десятиліття багатовікова українська героїка стала змістом храмової внутрішності. На замовлення греко-католицької громади церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі у малій військовій каплиці Зведення Чесного Хреста Господнього художниця Марина Соченко створила ікону Покрова Богородиці, помістивши на ній і героїв, полеглих за Україну. За допомогою 55 портретів фрески художниця представила весь героїчний чин визвольних змагань України, згадавши героїв Небесної сотні, добровольців, кіборгів, Героїв Крут, Січових стрільців, полковників армії УНР, отаманів, українських козаків й руських витязів. Пізнішим доповненням до першого твору художниці стала передана до тієї ж каплиці ікона, чиїм змістом є груповий портрет сорока Героїв Крут. Для детального відтворення портретів крутян художниця використовували рідкісні історичні світлини.
Такою титанічною працею українських вояків, волонтерів, істориків і митців створюється Пантеон військової слави та боротьби за державність і незалежність України. Пам’ятаємо про наш обов’язок плекати історичну пам’ять та діяти в ім’я України не тільки з нагоди дня святого Миколая, заступника нашого народу, і не лише сьогодні, в День Збройних сил України!
З повагою – бібліотека НАОМА та завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження Галина Рафальська.
