Цьогорічний місяць березень протікав під звучання слова Тараса, почавшись із Дня письменника і Шевченкових днів, завершуючись Всесвітнім днем поезії і Всесвітнім днем театру. Тарас Шевченко, який постає у фактах своєї нетривіальної біографії і у думках, зафіксованих у «Щоденнику», і у власній літературно-малярській творчості, давно вийшовши поза межі прожитих ним рокі, не улягає жодній канонізації. З іншого боку, багатовимірна постать Кобзаря охоплена всезагальним пієтетом із акцентуванням кожного аспекту його творчої діяльності і суспільного значення. Майстер слова, Будитель української нації, Поет і Драматург – це все іпостасі Шевченка, очевидні для українців та малопомітні для людей, нечутливих до українського первня.
У нинішній час, у дні найтяжчих випробувань для України, обминути Кобзаря неможливо. Його давно відомі, читані у мирній обстановці рядки раптом обертаються посланням, що демонструє очевидну воєнну реальність.
«…Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить».
«..А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!»
«Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море!» (Поема «Кавказ»)
Звісно, криваві кати, які за східним парканом чигають на Україну вже четверту сотню літ, знахабніли на початку ХХІ століття, бо ж і сильні світу сього, що спостерігають за кривавою бійнею з-за океану, яким годилося б стати на бік правди, або мовчать, або називають чорне білим:
«Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом /357/
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру». («Холодний Яр»)
Однак Шевченко провіщав і переддень лихоліття, описуючи апатичне благодушшя і безтолковість, тотальну амнезію українського суспільства і світової спільноти, не здатних реагувати на внутрішні виклики і зовнішні загрози.
«У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину…
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята. «Нехай, — каже, —
Може, так і треба».
— Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось Раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!» («Сон» (Комедія))
Гротескно-саркастичного звучання райського мотиву, який є наскрізним в поемі «Сон», не свідчить про атеїстичний світогляд поета. Бо, зрештою, Кобзар, заглядаючи в майбутнє, тримаючи в полі зору і минувшину, дивиться з вірою і надією вгору і бачить Божу Перемогу.
«Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки». («Кавказ»)
«І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…» («І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє»)
Відомі нам і Шевченкові віршовані переспіви псалмів, які уповні зберігають зміст, що не можна збагнути без віри в Бога. Початком першого псалма Тарас услід за Давидом ніби прописує правила поведінки, які мають демонструватися всіма людьми доброї волі і, звісно, провідною державою вільного світу.
Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду,
І не стане на путь злого,
І з лютим не сяде. («Давидаві псалми, 1»)
А ми є свідками того, що світовий лідер на початку 2025 року поводиться з точністю до навпаки, сам заходячи в спілкування з тим, з ким не можна сідати та лукаво примушуючи Україну до перемовлянь з лиходіями. Але ж спілкуватися із нечестивим ворогом не годиться, оскільки справедливий Божий мир здобувається тільки збройним подоланням призвідників зла.
Але й тут Кобзар разом із Давидом обнадіює Словом, провіщаючи, яким, урещті-решт буде фінал тих, хто іде проти України зі зброєю, з оббріхуванням і цинічним визискуванням.
А лукавих, нечестивих
І слід пропадає,
Як той попіл над землею
Вітер розмахає.
І не встануть з праведними
Злії з домовини,
Діла добрих оновляться,
Діла злих загинуть.
Поточні події світового політикуму, коли план дій диктується виключно бізнесовим вигодою окремих персон, а не інтересом цілої ліберально-демократичної країни, як і всього демократичного світу, наводять на ще один Шевченків вірш того ж 1845 року із мотивом неможливого земного раю.
«Не завидуй багатому,
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє…» («Не завидуй багатому»)
Завершення вірша, просякнуте безнадією, насторожує, бо з пам’яті зринають останні слова цього твору з геть протилежним змістом:
«Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе,
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі».
Знаходимо підтвердження у третьому повному виданні «Кобзаря» (1910 рік), за редакцією Василя Доманицького, а також у празькому «Кобзарі» 1941 року, за редакцією Дмитра Дорошенка, читаючи кінцевий рядок: «Нема раю на всім світі, хіба що на небі». Розбіжність у текстах різних видань «Кобзаря» — зовсім не дивина. Це наслідок втручання цензорів, яких зазнавала поезія Кобзаря в усі часи бездержавної України. Про це, зокрема, висловився історик і публіцист Роман Бжеський в статті «Т. Шевченко: Малий Кобзар. ДВУ Харків» 1930 року: «Московська влада карає за всяку самостійну думку, не кажучи вже про шовінізм, антисемітизм та інші прогріхи. Одначе на Україні є ще один непокараний ГПУ злочинець, живий, невловимий і популярний! ГПУ майже безсиле – знищити його не можна, бо живе він у серцях українських, бо дійшов безсмертя, — присилувати покаятися також неможливо і лишилося одно: сфальшувати його, взути в лапті, вдягти в «толстовку», насадити на голову «будьоновку» і в руки дати програму комінтерну…».
Тема фальшування «Кобзаря» була розвинута Романом Бжеським в статті «Чи маємо в ужитку автентичний текст «Кобзаря»?», надрукованій в альманаху «Гомін України» в Торонто 1964 року. Автор вважає, що спотворення Шевченкових текстів спричинене нерозумінням сучасниками поета його пророчої місії. Через це і без участі офіційних цензорів викидалися певні Тарасові твори з друку та змінювалися окремі строфи.
Як зазвичай буває з великими, інтерес до яких із віддаленням у часі тільки посилюється, постать Тараса Шевченка і зміст його творів дедалі більше захоплює увагу сучасників, і не лише шевченкознавців. Однак початок історії видань «Кобзаря» демонструє мляву зацікавленість українського загалу його автором. Звісно, геній Шевченка був предметом подвижницької праці одинаків: Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Івана Франка, Михайла Грушевського, Федора Вовка, Софії і Олександри Русових.
Слід особливо відзначити діяльність упорядників і редакторів творів Тараса, які діяли на Наддніпрянській Україні (Григорій Вашкевич, Федір Вовк та Олександр Русов, Василь Доманицький (1907 р.)) і в Галичині Корнило Сушкевич (1867 р.), Юліан Романчук (1902 р.), Омелян Огоновський (1893 р.), Іван Франко, Богдан Лепкий, Василь Сімович.
Непересічною подією стало двотомне видання «Кобзаря» у Празі 1876 року, підготоване Федором Вовком і Олександром Русовим. Поділ на підцензурний і позацензурний томи, здійснений київським цензором Іллєю Пузиревським, дав змогу поширити невідомі загалу твори Шевченка і в Україні, і в Європі.
О.М. Шарапа. З історії видання празького \”Кобзаря\” 1876 року
https://novadoba.com.ua/182928-z-istoriyi-vydannya-prazkogo-kobzarya-1876-roku.html
Професійне захоплення творчістю Тараса Шевченка закономірно супроводжувалося бажанням встановити істину щодо автентичності кожного рядка поета. Як редактор першого повного «Кобзаря» Тараса Шевченка (1907, 2-ге вид. — 1908, 3-тє — 1910) Василь Доманицький опублікував 1907 року збірку «Критичний розслід над текстом “Кобзаря”» з матеріалами щодо встановлення найбільш достовірного тексту «Кобзаря». Цей літературознавець, історик, фольклорист, вивчивши 270 автографів Шевченка, 18 копій, авторизованих списків, застосовував критичний аналіз у дослідженні архівних документів, особистих листів, прижиттєвих і післяжиттєвих друкованих видань. За допомогою ретельного текстологічного аналізу він простежив хронологію написання близько 50 творів «Кобзаря» і відсіяв вірші, помилково визначені як Шевченкові. З 215 творів, відібраних дослідником для «Кобзаря» як Шевченкові, не перевіреними за рукописами залишалися 8, зокрема і вірш «Не завидуй багатому».
Наступником Василя Доманицького у видаванні «Кобзаря» з метою його популяризації в широких масах став український мовознавець, філолог Василь Сімович. «Кобзар» під його редакцією, що вийшов у Лейпцигу 1921 року, містив стислу передмову до кожного вірша, розташованого згідно в хронологією, а також алфавітний покажчик творів.
У 1941 році естафету видавання Шевченкових творів підхопили професор Дмитро Дорошенко, під чиєю редакцією у Празі вийшов «Кобзар», та професор Степан Сірополко, який для цього здійснив усі видавничо-поліграфічні підготовчі роботи. О.В. Павлів, досліджуючи сигнальний примірник празького «Кобзаря» 1941 року, доходить висновку: «І тому за те, що 2000 примірників празького «Кобзаря» 1941 року в кінцевому результаті все ж таки мають на палітурці цінний відпис золотими літерами «Т. Шевченко», а також за те, що д-р Степан Сірополко, згідно моїх досліджень, давав «могоричі» книговидавцям за видрукування обидвох (на 1-ій і 4-ій сторінках книги) портретів Тараса Шевченка ми повинні віддати належну шану та поклону д-ру Степану Сірополко, без якого празький «Кобзар» 1941 року тиражем в 2000 примірників не був би настільки красиво графічно оформлений».
Павлів О.В. Історії празького «Кобзаря» 1941 року
http://molodyvcheny.in.ua/files/journal/2017/10/28.pdf
Ясна річ, виданню «Кобзаря», приуроченому до столітнього ювілею Тараса Шевченка, передувала підготовка «якомога повнішого і якнайяскравіше прокоментованого подарункового видання «Кобзаря» Т. Шевченка».
Т.І.Ківшар. Ювілейний празький «Кобзарь» 1840 – 1940 Т. Шевченка: до історії видання
http://biography.nbuv.gov.ua/data/vidannya/11/JRN/PDF/11.pdf
Важливо, що цей «Кобзар» текстовим наповненням продовжував інтерпретаторську традицію Василя Доманицького – Василя Сімовича. Історик Таїсія Ківшар у власному дослідженні празького «Кобзаря» 1941 року зазначає: «В основу ювілейного празького видання вирішено було покласти так зване «народне» видання «Кобзаря» Т. Шевченка, видане у Лепцізі 1921 р. коштом Є. Вирового з грунтовною вступною статтею та коментарями В. Сімовича, який зазначав у передмові: «За основу цього видання взято видання Доманицького в 1907 р., але ж використано всі відмінні (варіянти) та видання (редакції), що їх зазначив у своєму великому виданню творів Шевченка д. Богдан Лепкий».
Розуміється, останній рядок поезії «Не завидуй багатому» і в «Кобзарі» під редакцією Василя Доманицького 1907, 1908 і 1910 років, і в празькому «Кобзарі» 1941 року звучить однаково: «Нема раю на всім світі, хіба що на небі».
2004 року видавництво «Апріорі» у співпраці з Народним музеєм Тараса Шевченка у Львові здійснило проєкт «Світ Правди засвітить Кобзар» — книгу-альбом, що поєднала «Кобзар», текст якого було взято з репринтного празького видання 1941 року, і серію Шевченкових офортів «Живописна Україна». У післямові Зеновія Філіпчук, науковий співробітник цього музею, зазначила: «Чому впорядники видання зупинилися саме на текстовому матеріалі «Кобзаря» що вийшов друком у 1941 році в Празі? Передусім, аби представити читачеві найменш пофальшованого Шевченка. Творчість жодного представника світової літератури не піддавалася спотворенню такою мірою… Вірш «Не завидуй багатому» закінчується рядком «Нема раю на всім світі, хіба що на небі». Після цензури стало: «Нема раю на всій землі, та нема й на небі… ».
Але ж «Повне зібрання творів у дванадцяти томах» Тараса Шевченка під редакцією Миколи Жулинського, видане «Науковою думкою» 2003 року, якраз і подає цей варіант кінцівки. А в коментарі до вірша говориться, що текст відповідає чистовому автографу поета у рукописній збірці «Три літа», переписаному з невідомого автографа. Зазначається, що вірш був уперше надрукований у журналі «Основа» зі значними відмінностями від автографа і цензурним викривленням.
[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 285; С. 713.]
http://litopys.org.ua/shevchenko/shev133.htm
“Не завидуй багатому” (автограф Шевченка)
https://www.t-shevchenko.name/uk/Gallery/Works/1845TryLita/22.html
Не крапку, а багатокрапку в цій історико-літературній дискусії видань «Кобзарів» та й діалозі дослідників творів Тараса поставив у 2023 році не вперше виданий в Україні «Відроджений «Кобзар» під редакцією харківського мовознавця, шевченкознавця Миколи Зубкова, позиціонований як «якнайповніший, незцензурований і пророчий Шевченків поетичний спадок». В анотації до видання сказано, що це «результат майже десятирічній праці упорядкувальника Миколи Зубкова, який залучив значну кількість як оригінальних, так і репринтних творів незаангажованих шевченкознавців (зокрема, дiяспорноï перiодики від 20-х до 90-х рр. минулого сторiччя) та безліч архівних джерел, а також новітні українські й чужоземні літературні та iсторiйнi розвідки».
Базований на лейпцігському «Кобзарі» під редакцією Василя Сімовича 1921 року текст цього видання має теоретичний супровід – видану 2006 року збірку Миколи Зубкова «Заборонений Кобзар». Дехто з фахових шевченкознавців оприлюднив свою незгоду з дослідженнями Миколи Зубкова через їхній дилетантський рівень (Олександр Боронь. Ніже тії коми. Студії над Шевченковою творчістю, Київ: Критика, 2022).
Проте слід враховувати і факт, що сучасне українське літературознавство і видавнича справа залишаються полем ідеологічних баталій, де постімперські стереотипи ще можуть переважувати наукові аргументи й історичні факти: «Ідеологічні підтасування були присутні майже у всіх виданнях «Кобзаря». І треба достукатися до серця вітчизняного видавця. щоб Тарасові твори були переглянуті і відновлені у своєму первозданному змісті. Зрозуміло, що й деякі літератори та викладачі-філологи ще орієнтовані на радянську концепцію шевченкознавства, але треба не боятися вивчати Тараса по-новому, в світлі тої Правди, за яку він так страждав» (Зеновія Філіпчук. Післямова до книжки-альбому «Світ Правди засвітить Кобзар»).
Вірші Тараса Шевченка: що приховала цензура — Розповідає Микола Зубков
https://www.youtube.com/watch?v=N4pTD77l7o8&t=2s
Наукова бібліотека НАОМА володіє кілька десятками видань «Кобзаря» та значним доробком з українського шевченкознавства (приміром, розвідки Івана Дзюби, Оксани Забужко, Григорія Грабовича), але не зупиняється на досягнутому.
Фонд поповнився двома цінними виданнями, які збагатять шевченкіану Наукової бібліотеки НАОМА: Василь Сімович. Праці у двох томах. Том 1. Мовознавство. Том 2. Літературознавство. Культура. – Чернівці: Книга – ХХІ, 2005; Шевченко Т.Г. Відроджений «Кобзар. Ориґінальні авторові варіянти творів: збірка творів. – Харків: ВД «Школа», 2025.
Повертаючись до останнього рядка Шевченкової поезії «Не завидуй багатому», в якості автентичного можна припустити і один, і другий розглянуті варіанти. Хай там що, а вірш узгоджується з біблійними настановами, зокрема книг Псалмів і Притч Соломонових, осмисленими в багатьох творах Шевченка.
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
