Орвелівський світ, в якому «Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших» (All animals are equal, but some animals are more equal than others) – це не лише образне віддзеркалення окремої держави з встановленою диктатурою, персоналізованої свинями на чолі з Наполеоном. Англійський письменник на сторінках роману “Колгосп тварин” помістив метафоричний шаблон, дотичний до реального світу, в якому держави і народи перебувають на різних ієрархічних щаблях.
Останні сто років історії України яскраво демонструють її незаслужено упосліджене становище на тлі державницького позиціювання більшості європейських країн. У той час, як Норвегія, Болгарія, Албанія, Польща, країни Балтії, Фінляндія на початку ХХ ст. звільняючись з імперського полону, ставали незалежними європейськими державами, Україна була потрактована Заходом як невід’ємна частина російського імперського простору, законний об’єкт російських територіальних і культурних зазіхань. Таке неадекватне ставлення не змінила і затятість, з якою українці виборювали власну долю в Перших визвольних змаганнях. Намагання українців створити власну незалежну державу ігнорувалося, зокрема, на Паризькій мирній конференції (1919 – 1920), яка підтримала «єдину Росію».
Наслідки нерівного становища України стосовно самодостатніх європейських держав проявилися не тільки в її національних катастрофах ХХ ст., у слабкості перед обличчям хижого східного ворога на початку ХХІ ст,, але і досі даються взнаки в багатоманітних деталях і епізодах у різних галузях суспільної діяльності.
З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну українці проявляють більшу увагу до питання самоідентифікації та її культурного вираження, спостерігаючи реактивну поведінку цивілізованого світу на «українське питання», відстежуючи ще реліктові приклади культурологічного і геополітичного невігластва Заходу. Саме так можна означити ситуацію, коли привласнення українських митців Російською імперією, СРСР, а згодом і Російською Федерацією, що становить частину її масштабної багатовікової колоніальної політики, тривалий час форматувало сприйняття українського мистецтва в Європі. У результаті багато діячів культури, які народилися і творчо сформувалися в Україні, з руки росіян ідентифікуються у світі як «російські». І це відбувається на тлі й досі актуального домінування російської культури в світових культурних установах. Навіть у польських концертних залах звучить музика російського імперця Петра Чайковського, автора пропагандистсько-наклепницької опери «Мазепа».
Наприкінці XIX століття Чайковського не хотіли виконувати у Франції. Диригент про роскультуру
https://www.youtube.com/watch?v=igAXUvMGe5k
(Роман Ревакович, польський диригент українського походження, засновник фестивалю «Дні української музики у Варшаві» робить усе можливе, аби популяризувати українську музику в Польщі, а польську – в Україні. Він каже: «Час поставити російську культуру на паузу», – обґрунтовуючи свою позицію тим, що російська культура зараз слугує прикриттям злочинів, які Росія чинить проти України).
Показовим прикладом маркування «російський» є численні англомовні словники і енциклопедії з історії мистецтва, в яких відсутнє слово «Ukrainian», хоча видані вони після 1991 року. Приміром, A Checklist of painters c1200-1994 [Текст] : Represented in the Witt Library, Courtauld Institut of Art, London. — 2nd Ed. — London ; Chicago : Mansell ; Fitzroy Dearborn, 1995 позначають Миколу Пимоненка, Олександра Мурашка, Олександра Богомазова як представників російського живопису.
Однак треба визнати, що Україна – не самотній об’єкт європейської культурної ігнорації. У зазначеному довідковому виданні немає і слова «Slovak». Мартін Бенка (Martin Benka, 1888–1971), Альбін Бруновський (Albín Brunovský, 1935–1997), Янко Алексі (Janko Alexy, 1894–1970), Адальберт Борецький (Adalbert Borecký), видатні словацькі художники, або позначені словом «Czech», або взагалі відсутні.
Цей несподівано виявлений факт підштовхує до роздумів і про ідентичність «малих народів», жоден з яких не є «малим» як носій власного способу інтерпретувати світ і вступати з ним в діалог, і про необхідність пізнавати культурну самобутність своїх сусідів та й народів світу взагалі. Словаччина привертає особливу увагу як найменш культурно знана сусідка в порівнянні з Польщею, Угорщиною, Чехією та Румунією (не кажучи про державу на північному сході з її агресивною культурною величчю, довготривалим культурним домінуванням над сусідами). Якщо щодо останніх на пам’ять з легкістю приходять імена видатних поетів, композиторів: Міцкевич, Петефі, Дворжак, Емінеску, — то словацькі митці потребують додаткових зусиль для занесення в інтелектуальний актив.
Отже, почати подорож культурним простором Словаччини слід із загальних історичних відомостей, щоб мати уявлення, де місце Словаччини в європейській системі координат, і який шлях пройшли словаки, щоб сформуватися у визнану світом націю. Це завдання легко виконується за допомогою відеоматеріалу ютуб-каналу «імені Т.Г. Шевченка».
Що Ми Знаємо Про Словаччину? Історія Словаччини | Історія України від імені Т.Г. Шевченка
Наступним кроком на цьому культурологічному маршруті є інформаційна довідка про трьох словацьких будителів: Антона Бернолака, Людовита Штура, Андрея Людовита Радлінського, подвижників словацького культурного відродження – основного чинника державотворення, що завершилося появою ще однієї європейської країни на мапі ХХ ст.
Антон Бернолак (1762 – 1832), словацький філолог і католицький священник, автор першої кодифікації словацької літературної мови, народжений в селі Сланіця в Ораві (північному словацькому регіоні), отримав початкову освіту в школі Ружомберока, згодом філософсько-теологічну освіту в духовних семінаріях Тернави і Пресбурга (Братислави), а пізніше в Університеті Відня. Під час навчання у Пресбурзі юнак зацікавився слов’янськими мовами, а особливу увагу звернув на словацьку мову в багатоманітності її діалектів.
На противагу словацькому католицькому поету Йозефу Ігнацу Байзі, (1755 – 1836), чия мовна концепція полягала в позбавленні словацької мови рис, відмінних від чеської мови, Бернолак дійшов висновку, що словацька мова є філологічно самодостатньою, а відтак повинна розвиватися самостійно. Завершивши навчання, вчений-філолог у 1787 році кодифікував перший стандарт словацької мови, звернувшись до західних словацьких діалектів навколо Тернави. Ідеї словацького науковця знайшли відображення в латиномовних працях: «Dissertatio philologico-poetica de literis Slavorum, de divisione illarum nec non accentibus» («Критична дискусія про філологію, слов’янські літери», Пресбург, 1787) та «Linguae slavicae per regnum Hungariae usitatae compendiosa simul ex facilis orthographia» («Швидка і легка орфографія. Нові принципи правопису», Прага, 1787). Згодом була опублікована «Grammatica slavica ad systema scholarum nationalium in ditionibus caesares-regiis introductum accommodata» («Слов’янська граматика, адаптована до системи національних шкіл, запровадженої у цісарсько-королівських володіннях» (Пресбург, 1790); і вже по смерті Бернолака був виданий його «Словник словацький, чесько-латино-німецький, угорський» – «Slovàr slovenski česko-latinsko-ňemecko-uherski seu Lexicon slavicum bohemico-latino-germanico-ungaricum» (Будапешт, 1825-1827; 6 томів, 5302 сторінок).
Головне завдання словника Бернолака полягало в відокремленні словацької мови від чеської в фонетиці, морфології і орфографії шляхом усунення запозичених чеських і польських слів із заміною їх на розмовні словацькі і неологізми.
Наукову працю Бернолак шість років поєднував із служінням секретаря єпископа у Тернаві, а наступні шістнадцять років з діяльністю парафіяльного священника в Нових-Замках, де також виконував функцію адміністратора шкіл міста. Діяльність науковця виходила за рамки академічних завдань, ставши соціально-політичним служінням на основі переконання, що суверенна Словаччина з єдиною словацькою нацією, яка мала ще сформуватися, можлива лише за умови використання словаками своєї мови в усіх сферах життя. Бернолак, який володів багатьма мовами і мав широкі знання в різних галузях гуманітаристики, справив вплив на словацьке суспільство, яке почало усвідомлювати свою суб’єктність і літературний потенціал своєї мови.
Хоча ідея окремої мови, яка вповні функціонує у суспільстві, не була реалізована за життя науковця, його зусилля не були марними, оскільки дали результат у вигляді «Slovenské učené Тоvarišstvo» або «Tovarišstvo litterného umeňa», товариства, створеного в Тернаві 1792 року. Товариство, як і рух послідовників Антона Бернолака, використовувало бернолаківщину, мову Бернолака, протягом п’ятдесяти років. Це був період створення умов для другої кодифікації словацької мови, що детально описано в «Історії західних і південних слов’ян» під редакцією В.І. Ярового. У розділі «Словацькі землі у дуалістичній австро-угорській монархії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)» авторами викладається суспільно-політичний контекст затвердження статусу словацької мови.
Отже, військова диктатура, встановлена в Угорському королівстві після поразки революції 1848–1849 рр., посприяла перебиранню владних функцій віденським урядом, результатом чого стало проголошення німецької мови загальнодержавною. З п’яти районів, на які була поділена Угорщина, в двох — Братиславському та Кошицькому – більшість становили словаки. Разом із повсюдним запровадженням жандармерії імператор, задовольняючи прохання останніх стосовно функціонування мови в суспільному житті, дозволив використання словацької мови в державних установах, у початкових та деяких середніх школах, як і видання газети «Словенське новини». Послабленню імперського тиску посприяло призначення радником австрійського уряду з словацьких питань словацького поета, політика, ідеолога, ревного послідовника панславізму та представника чеського та словацького національного відродження Яна Коллара (1793 – 1852) (відомого з вірша Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм»).
Водночас політична окремішність словаків, покладена в основу їхньої революційної програми, була проігнорована австрійською верхівкою, що спричинило занепадницькі настрої в суспільстві, але і підштовхнуло до активного повернення словацьких інтелектуалів як до бернолаччини, так і до чеської мови. Збори представників католицької та протестантської течій словацького національного руху, що відбулися у жовтні 1831 року, визначили подальшу долю мови словаків: «Після дискусії, в якій брав участь і Л. Штур, зібрання ухвалило пропозицію М. Годжі про запровадження нового правопису словацької літературної мови, наближеного до чеського. Оновлені граматика та правопис, підготовлені М. Гатталом, вийшли друком у 1852 р. Реформована словацька літературна мова стала поволі запроваджуватися в життя».
Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.) Курс лекцій за редакцією доктора історичних наук, професора В. І. Ярового
https://studfile.net/preview/7082678/
Однак у кінцевому підсумку запроваджуваний після модернізації стандарт словацької мови прибрав назву «штурівщина», а словацький поет, філософ і лінгвіст Людовит Веліслав Штур (1815 – 1856), з чиїм ім’ям це пов’язано, загально вважається «автором словацького мовного стандарту, що врешті привів до сучасної словацької літературної мови», як і «ідеологом словацького національного відродження у ХІХ столітті».
Отже, Штур народився в містечку Угровець на Середній Словаччині. Освіту здобував в євангельській гімназії міста Рабе (Дьор, Угорщина) та у Братиславському ліцеї на єдиній в Угорському королівстві кафедрі чесько-словацької мови і літератури, де, долучившись до зароджуваного словацького національного руху, у двадцятирічному віці став заступником голови Братиславського «Чесько-словацького товариства», згодом реорганізованого в Інститут чесько-словацької мови і літератури. Відігравав важливу роль в організації студентського руху, а також брав участь в організації літературного товариства «Татрін».
Штур успішно керував мовним відділенням кафедри чесько-словацької мови і у Братиславському ліцеї до студентських виступів, за якими послідували політичні репресії. Змушений покинути Батьківщину, переїжджає до Німеччини і два роки вчиться в університеті Галле. Німецький період був плідним у пізнанні інших слов’янських народів, зокрема, серболужичан. Історія створення нового словацького мовного стандарту розвивалася попри перешкоди, створювані Угорським королівством, про що інформує ресурс на англомовній Вікіпедії:
https://en.wikipedia.org/wiki/%C4%BDudov%C3%ADt_%C5%A0t%C3%BAr
Зіставлення цих подій із тогочасним розвитком українського руху в Російської імперії призводить до перефразованого висновку про прагнення до національної самоідентифікації двох слов’янських народів. Коли в Словаччині, яка входила до Угорського королівства під владою австрійської династії Габсбургів, орієнтована на національну самоідентифікацію наукова робота ставала приводом для звільнення з викладацьких посад, в Україні, що перебувала в складі Російської імперії, творча і наукова робота задля українства могла завершитися засланням (Павло Чубинський), солдатчиною і казематом (Тарас Шевченко).
Отже, фабула реалізації словацького мовного стандарту починалася датою 2 лютого 1843 року, коли в Пресбурзі Штур із колом однодумців вирішують на основі центральних словацьких діалектів створити новий стандарт словацької мови, що мав би стати фундаментом сучасної літературної словацької мови задля об’єднання всіх словаків.. В червні 1843 року спеціальна комісія розслідувала діяльність Інституту чехословацької мови при Ліцеї, допитавши і Штура. У липні 1843 року в німецькому Лейпцигу, з метою захисту від репресій, Штур опублікував «Скаргу та невдоволення слов’ян в Угорщині на незаконні зловживання угорців» після відмови видавництв Угорщини оприлюднювати цей документ.
З 11 по 16 липня 1843 року в селищі Глбоке, в парафіяльному будинку Йозефа Милослава Гурбана (1817–1888), видатного словацького письменника, філософа та лютеранського священника, одного із діячів словацького національного відродження, проходило засідання проводу словацького національного руху. Крім Гурбана, в обговоренні кодифікування нового словацького мовного стандарту брали участь Людовит Штур та Міхал Милослав Годжа (1811—1870), словацький філолог, письменник, поет та лютеранський священник.
17 липня 1843 року, відвідавши у Добрій Воді Яна Голлі (1785 – 1849), видатного письменника та прихильника бернолаківського словацького мовного стандарту, трійка лідерів словацького національного руху повідомила про свої плани. 11 жовтня 1843 року Штуру було наказано припинити читання лекцій та піти з посади заступника професора Палковича, попри висновки спеціальної комісія, що не виявила в діяльності науковця порушення закону. Штур продовжував читати лекції до 31 грудня 1843 року, поки його остаточно не позбавили посади заступника професора Палковича.
На знак протесту проти такого владного свавілля в березні 1844 року 22 студенти покинули Пресбург, а 13 з них пішли навчатися до Євангельського ліцею в місті Левоча (Ловче). Одним із протестуючих студентів був Янко Матушка (1821 – 1877), який написав гімн «Nad Tatrou sa blýska», що згодом став офіційним гімном Словацької Республіки.
Під час вимушеної ізоляції від академічного середовища протягом 1843 – 1847 рр. Штур приватно продовжував лінгвістичні дослідження. 1844 рік став знаковим і для словацької культури, і для наукової діяльності словацького лінгвіста: словацькі автори, переважно учні Штура, почали використовувати новий словацький мовний стандарт, у серпні відбувся установчий з’їзд першого загальнонаціонального товариства «Татрін» за участі Штура. Також цього року науковець написав працю «Nárečja slovenskuo alebo potreba písaňja v tomto nárečí» («Словацький діалект або необхідність писати цим діалектом»), яка пояснювала, чому словакам потрібна власна унікальна писемність, окрема від чеської мови, для збереження своєї національної ідентичності. А згодом він надіслав до Відня працю «Náuka reči slovenskej» («Наука про словацьку мову»), що становила першу послідовну граматику нової словацької літературної мови (так званої штурівщини). Офіційно надрукована у Відні лише у 1846 році, книга початково не справила великого враження і впливу на словацьку спільноту, однак саме вона, містячи сформульовані принципи, є найфундаментальнішим науковим здобутком Штура. Важливим словом в мовній полеміці словацької спільноти пролунала і праця науковця «Slovensko a jeho reč» («Словаччина та її мова»), що обґрунтовувала самобутність словацької мови та необхідність переходу від чеської на писемну словацьку.
(Далі буде)
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 1
