24 серпня 2024 року, в свято Незалежності України, в Книгарні Є, що розташована поряд із Золотими воротами в Києві, відбулася зустріч з одним з авторів та одним із героїв книжки “Сила опору. Українці в радянських таборах”. Знаковою подією став і сам цей книжковий продукт новопосталого видавництва воюючої країни — 25 біографічних портретів бандерівців, заарештованих у 1940-х роках, та українських дисидентів 1970-1980-х років, що залишилися живими після ув’язнення, — і представлення його саме в День Незалежності.
Бо ж персоналії, над висвітленням яких працювали автори: Інна Березніцька, Христина Коціра, Оксана Левантович, Святослав Липовецький, Родомир Мокрик, Юрко Пуківський, Володимир Молодій, — живе спростування заяложеного твердження про те, що Незалежність Україні в 1991 році дісталася в подарунок, як ласка від імперії, поступка міжнародного політикуму чи то примха геополітичної долі.
Але ж нічого задарма не було українцями отримано, тому що не одним поколінням платилася ціна за свободу Української держави, яка була добута наприкінці ХХ століття. І в другій половині совєцького періоду, після озброєного спротиву вояків УПА діяли українські відчайдухи з тією зброєю, яка була в розпорядженні, відповідаючи викликам часу. Тобто, опір совєцькому режиму чинився вільною думкою, метким словом і пізнаною правдою, яка надавала свободу і зміцнювала волю особистості.
Тож віддати данину уваги і пошани через документальне видання тим, хто боровся і зі зброєю в руках, і без неї – найкраще, що може бути зроблено свідками епохи, якими ми є, оскільки “епоха” в особі кожного з цих борців за Україну щороку відходить у минуле. У репрезентованій книжці вже яскравіють окремими інтелектуально-духовними всесвітами ті, хто полишив нас щойно після повномасштабного вторгнення росіян 2022 року — сотенний УПА Мирослав Симчич, член Гельсинської Групи, публіцист Василь Овсієнко і політик, правозахисник Степан Хмара. (І авторка цих рядків неймовірно тішиться і дякує Божому Провидінню за можливість спілкуватися з цими трьома велетами духу, настільки різними, протягом останнього десятиліття).
На щастя, в книзі є матеріал, що стосується і тих, кого ще можна послухати наживо. А заповнений вщерть підвальний аудієнц-зал Книгарні Є читачами, які відгукнулися на анонс події і завітали в святковий день, засвідчував таке бажання. “Окрасою” програми вечора перед аудиторією постав легендарний Микола Матусевич, український дисидент, член-засновник Гельсинської Групи, соратник Олеся Бердника, Мирослава Мариновича, Раїси Руденко, разом з якими голодував і підписав листа до урядів країн учасниць Гельсинської угоди задля захисту Миколи Руденка і Олекси Тихого.
Перед тим як слово взяв пан Матусевич, вступну частину заходу провели журналістка, авторка медіапроєкту “Обличчя Незалежності” Дарія Гірна та журналістка, авторка восьми біографічних матеріалів згаданої книжки Христина Коціра.
Дарія Гірна виступила модераторкою святкового заходу Книгарні Є на честь борців за Незалежність України, маючи дворічний досвід керування Центром досліджень визвольного руху (ЦДВР) (2021 – 2023) та чималий авторський документальний відеоматеріал про антиімперську і антиколоніальну боротьбу українців у сучасності і минулому. Почавши в 2021 році документальним фільмом “Історія українських в’язнів комуністичного режиму”, побудованим на живому свідченні людей, журналістка створила об’ємну відеомемуаристику, що складається з фільмів-монологів, присвячених здебільшого маловідомим загалу персоналіям. Історичний контекст, через який вивчається історія окремих особистостей, висвітлюють і численні тематичні фільми-дослідження Дарії Гірної, приміром “Російський балет — великий міф на кістках народів”, “Кріпосні театри, балетні школи Галичини, батько закарпатського балету. Історія українського балету”, “Як СРСР стирав імена авторів українських мозаїк”, “Як склалася доля виконавців розправ над дисидентами” та інші.
Христина Коціра, що має за плечима двадцять років праці на телеканалах як журналістка-розслідувач, редакторка телепрограм, розширила свій професійний діапазон художньою репортажистикою у виданнях “Громадське”, “Локальна історія”, “Reporters”. Важливим фактом її творчої біографії стало оповідання 2019 року “Яблука Єви”, яке здобуло перемогу у всеукраїнському конкурсі малої прози “Open world”. Доопрацьований і розширений текст цього оповідання з’явився як однойменний роман, поданий на конкурс “Коронація слова”. Друга премія цього літературного конкурсу дала поштовх до публікації роману у видавництві “Клуб сімейного дозвілля”, а згодом – до входження до довгого списку премії Книга року ВВС.
Зустріч із читачами почалася з представлення Дарією Гірною львівського видавництва “Локальна історія”, яке розпочавши цьогоріч свою діяльність книжкою Ірини Пустиннікової “Карпати. Коротка історія мандрів”, відразу взялося за амбітний мемуарно-історичний збірник “Сила опору. Українці в радянських таборах”. Модераторка познайомила аудиторію з присутньою авторкою збірника Христиною Коцірою, зазначивши, що ї внесок — це вісім із двадцяти п’яти біографічних нарисів.
Порівнявши на прикладі популярності вишиванки два історичні контексти: нинішній вільного національного самопочування і тодішній, коли одиницями чинився опір совєцькому режиму, пані Гірна підкреслила і дедалі більший суспільний інтерес до історії країни та боротьби за неї. “А чи був до Вас інтерес?”, — прозвучало надто загальне питання до Миколи Матусевича, ставши відправним пунктом у його спогадуваннях.
Дисидент розповів про “інтерес” до його сім’ї з боку совєцьких органів безпеки, про кагебістські допити матері, разом із якою ходив в установу на вулиці Володимирській в Києві, одного разу її там не дочекавшись. Тут же описав свій дорослий досвід ходіння компанією на такі ж допити за тією ж адресою. А потім назвав розмаїтий перелік імен людей, з якими мав честь бути знайомим чи дружити вже після табірного періоду. Особливо відзначив коротке, але незабутнє знайомство з загиблим у липні 2022 року двадцятисемирічним бійцем київської територіальної оборони Володимиром Герасимом, після чого привітав його присутню в залі матір. Згадав імена Юрія Шухевича, Джеймса Мейсона, Лесі Гонгадзе, Рими Дзюбіної та своїх сусідів, запрошених на цей захід.
Таким способом перейшов до знайомства з Христиною Коцірою, яка сиділа поруч, і сказавши про її працю гарні слова, висловив парадоксальну думку. Мовляв, пані Христина, все гарно описавши в книжці, розставивши правильні акценти, схибила в одному моменті… І тут у розмові виринула тема зради і помсти, зрадників та їхнього справедливого покарання. Претензія, яку висловив дисидент, стосувалася описаного в книжці епізоду. Христина Коціра після іронічної інвективи у свій бік виклала сюжет життєвої драми, яку вона правдиво, без прикрас, описала.
Натомість Матусевич наполягав: читачам слід було донести думку, що зраджені вояки УПА, відсидівши через зрадника великі терміни ув’язнення, мусили, звільнившись, помститися йому, аби він отримав належне.
“Щоби мене особисто зрадили, я мав би право прощати. Але якщо йдеться про зраджених друзів, то, прощаючи зрадника, я погоджуюсь із ним, і стаю на бік катів… У мене немає емоцій і бажання помсти стосовно слідчих і суддів, які мене переслідували і судили несправедливо. Бо це не зрадники, а просто людське сміття. А так не можна сказати про цього очільника СБ УПА, долю якого колишні побратими мусили вирішувати по правді”, — аргументував дисидент.
До дискусії про зраду і прощення долучилися запрошені на імпрезу Миколою Матусевичем давні його друзі: письменник Василь Шкляр та єпископ Фастівський, вікарій Київської єпархії ПЦУ Володимир (Черпак). Письменник, назвавши ім’я зрадника, про якого йшлося, і тих, хто через нього постраждав, описав садистські методи, якими КГБ ламав людей, і зробив висновок: “Ніхто не знає, як би він поводився, якби шантажували його власною родиною”. Василь Шкляр, який щойно закінчив роман про литовський визвольний рух “Заячий костел”, процитував литовців: “Якби в нас не було зрадників, то ми б воювали до 1970-х років”.
Тим більша сила ствердження відчулася в лаконічному звертанні до Матусевича: “Миколо, незважаючи ні на що, ти не зламався!”. І дисидент пізніше висловив власний рецепт витривалості і стійкості, спосіб завжди бути живою, відкритою до світу, людиною: “Треба, щоб у людини була самоіронія!”.
Владика Володимир роз’яснив біблійну концепцію військового обов’язку і поводження з ворогами. Захист Батьківщини як найбільша доброчинність вояка виконується ним із завзяттям. Але якщо йдеться про інші дії, не скеровані на оборону свого народу, воїн не повинен виявляти надмірного ентузіазму. У поводженні з ворогами основним мусить стати людське ставлення із забезпеченням базових потреб, і це не супроводжується вимогою любові до ворогів. “А зрадники гірші, ніж вороги!”, — резюмував священник.
Аудиторія з цікавістю послухала історії знайомства Василя Шкляра і владики Володимира Черпака з Миколою Матусевичем, яке для обох стало початком багатолітньої дружби і спільної діяльності на користь України. Перший запізнався з дисидентом як молодший науковий працівник Державного архіву міста Києва в 1970-ті роки, обійнявши посаду після Василя Стуса. У молодого співробітника з дещо старшим Матусевичем відразу встановилися панібратські стосунки із звертаннями одне до одного “Вуйцю!” та “Малий!”. Так само молодший за Матусевича священник дізнався про нього з газет, і не захотів підтримати на зборах у школі, в якій працював, спільне “засудження запеклого буржуазного націоналіста Матусевича”. Особиста зустріч тодішнього геолога, майбутнього священнослужителя, із дисидентом відбулася вже згодом на Білому морі.
Христина Коцюра, оповідаючи, як вона підійшла до теми вцілілих в умовах совєцьких концтаборів політв’язнів, зачепила важливий аспект адаптації до звичайного життя на волі, і тим заклала ще одну сюжетну цеглину цього святкового вечора. Вона порівняла двох героїв, з якими мала справу як авторка: Василя Овсієнка і Степана Хмару. Якщо перший розумом і серцем залишався у часі свого ув’язнення, підпорядковуючи публіцистичну і соціально активну роботу меті різнобічного висвітлення цього періоду української історії, другий жив тільки сучасними проблемами українського суспільства, не озираючись назад.
Саме про це розповіла і вдова Роксолана Хмара, коли відзначила надзвичайну журналістську проникливість Христини Коцюри, яка схилила дисидента Хмару до відвертої розповіді про звичаї табірного життя, винайдені ним способи виживання і табірних співмешканців. “Степан не любив повертатися до семирічного періоду ув’язнення в таборах… З прочитаного в книжці інтерв’ю я більше дізналася, ніж за двадцять років спільного життя”, — сказала пані Роксолана.
На тему спогадів про минулі випробування, з якими доводиться зіставляти поточне життя на волі, висловилася і правозахисниця, член Української Гельсинської Групи Ольга Гейко-Матувевич, що набула не лише правозахисного досвіду, але і сама спізнала долі політв’язня, бувши дружиною дисидента Миколи Матусевича. Присутнім у залі відкрився ще один аспект — правда про незавидне становище родичів совєцьких політв’язнів, які мусили відповідати на ще суворіші виклики. Саме про це засвідчила історія присутньої в залі правозахисниці: вона, працюючи в школі, де її цькували за діяльність чоловіка, взяла на себе координування підтримки тими, хто ще був на волі, тих, кого вже заарештували. А після кількох років неймовірного побутового і морального тиску з боку співробітників, сусідів, міліції, погрози зґвалтуванням і вбивством, шість років перебувала в таборах у Одесі, потім у Мордовії.
Відповідаючи на питання про суспільний інтерес до цього її досвіду, правозахисниця сказала, що обмежилася першим після виходу на волю інтерв’ю. “Ті ж журналісти , які спочатку виявляли до мене інтерес, по кількох роках абсолютно збайдужіли. Тому я вирішила відмовитися від публічних виступів та уникати журналістів, охочих до сенсацій. Я вдячна Дарії Гірній, яка таки вмовила мене на інтерв’ю з Христиною Коцірою. І я висловлюю подяку і пані Гірній, і пані Коцірі за той надрукований результат, з яким можна ознайомитися в цій книжці”, — завершила свій виступ пані Ольга.
Зустріч із майбутніми читачами нововиданої книжки, насичена розповідями живих свідків подій, була настільки захопливою, що не перервалася і через сигнал повітряної тривоги. Василь Шкляр продовжував свою оповідь про епізоди зі спільної з Матусевичем молодості, зауваживши, що в підвальному залі історичної будівлі Книгарні Є достатньо безпечно перебувати.
Завершив святкову імпрезу історик Ігор Бігун, який як дослідник історії УПА, відповів на питання модераторки, в чому полягає кардинальна різниця між боротьбою проти СРСР УПА і рухом шістдесятників як внутрішньої моральної опозиції совєцького тоталітарного режиму. “Вояки УПА не народилися і не формувалися в СРСР, на відміну від політичних в’язнів, “в’язнів совісті” та дисидентів 1960-1980-х років. Шістдесятники в дорослому віці, самотужки пройшовши інтелектуальний і духовний шлях до правди, збагнули, що совєцький режим — брехливий і злочинний”.
Книжка “Сила опору. Українці в радянських таборах” набуваючи дедалі більшої популярності, активно купується в інтернет-книгарнях. І є сподівання, що вона стане першою у серії документалістики нового видавництва “Локальна історія”.
З повагою
завідувачка відділу обслуговування
та книгозбереження бібліотеки НАОМА
Галина Рафальська.
