Огляд видання «The Renaissance Portrait from Donatello to Bellini» з дарованої Катериною Ара мистецької літератури
Продовжуючи ознайомлення з мистецтвознавчою літературою, яка потрапила до фонду бібліотеки НАОМА завдяки благодійності Катерини Ара, після візантологічної монографії спиняємося на альбомі, присвяченому творчості портретистів переважно доби кватроченто. Його прецизійна назва «The Renaissance Portrait from Donatello to Bellini» окреслює не тільки географічний ареал, мистецький період із повноцінним складом національних представників, від основоположника індивідуалізованого скульптурного портрета скульптора Донателло ді Ніколо ді Бетто Барді (1386-1466) до засновника венеційської школи живопису Джованні Белліні (1430-1516).
Надзвичайно важливим чинником тематичного звуження цієї енциклопедичної збірки є жанрова особливість, оскільки, як і зауважено наведеною у вступі цитатою історика культури Якоба Буркхардта, Італія п’ятнадцятого століття була «місцем, де народилося поняття особистості».
Ця думка цілком узгоджується з наративом «Історії філософії» польського філософа Владислава Татаркевича щодо Відродження в Італії (XV-XVI ст.) і його відмінності від північноєвропейського Відродження (які в образотворчому аспекті були найменшими). Першими своїми проявами, позначившись у Флоренції Медичі та набувши поширення в італійських містах, а згодом в цілій Європі, Відродження в Італії, дуже цільне, в основному зосереджувалося на філософії природи, а головною філософською позицією проголошувало платонізм, відновлений гуманістами.
168 ілюстрацій даної збірки з парсунного ренесансного мистецтва можуть слугувати наочним коментарем до платонічної концепції, яка поєднує незмінний світ ідей і мінливий матеріальний світ. Тут ми бачимо розмаїття ситуацій та безліч варіантів обстановки зображуваної постаті, які з часом втіляться в класифікаційне розгалуження портретного жанру, поділившись на портрет парадний і камерний, сімейний, релігійний та історичний тощо.
Але відтворення художником дійсності, закарбовування на полотні зовнішності людини, яку відтіняють деталі інтер’єра, уже передбачає дещо більше. Нідерландський історик Йоган Гейзинга в «Осені Середньовіччя», присвяченій переходу Середньовіччя у Відродження у Франції та Нідерландах, писав про ренесансний прорив образотворчого мистецтва у порівнянні з тогочасною літературою, (що можна застосувати і до
художників Італії з огляду на міцний мистецький зв’язок Нідерландів з Італією):
«Якщо художник обмежується простою передачею зовнішньої дійсності через лінії і кольори, то до цього суто формального відтворення натури він неминуче долучає залишок невимовного і невисловленого». «Для художника, який творив у такий період, час бути зрозумілим настає значно пізніше. Бо він живе скарбом невимовного, і саме повнота цього скарбу визначає глибину і тривалість впливу всякого мистецтва. Подивімось на портрети Яна ван Ейка. Ми бачимо: тут – загострений ніс, насторожене обличчя бережливої господарки, дружини художника; там – непорушний і похмурий вигляд Пале, хворобливо покірне лице берлінського Арнольфіні, єгипетську загадковість «Leal Souvenir». У кожному з цих портретів міститься диво схопленої до самих глибин індивідуальності. Це найпроникливіше живописання характерів, яке тільки можливе, побачене, а не висловлене. Хоч би Ян ван Ейк був одночасно найвеличнішим поетом епохи, до таємниці, що її відкриває в живописному зображенні, в слові він би не зміг навіть наблизитися».
Між іншим, у пропонованому виданні приділяється увага темі сюжетних і стильових впливів, у зв’язку з чим, приміром, міститься посилання на три картини, виконані Яном ван Ейком, що зберігаються у Лондонській Національній галереї: портрет дожа Венеції, венеційського консула в Лондоні Марко Барбаріго та два чоловічі портрети: молодої людини з сувоєм у руках («Leal Souvenir») та чоловіка з беземоційним обличчям у червоному шапероні, що найвірогідніше є автопортретом.
Ілюстративний матеріал видання складають репродукції картин, які були надані багатьма музеями різних країн: Австрії (віденські Akademie der bildenden Künste, Graphische Sammlung Albertina), Бельгії, Франції, Німеччини, Угорщини, Ірландії, Італії, Нідерландів, Іспанії, Великобританії, США, а також приватними зібраннями в Барселоні та Нью-йорку.
Подібно до альбому, присвяченого мистецтву Візантії, розглянутого в минулотижневій статті, нинішній фоліант був виданий разом із проведенням виставки в Музеї Боде, в Берліні, (25 серпня – 20 листопада 2011), а також у Музей мистецтва Метрополітен, в Нью-Йорку (21 грудня 2011 – 18 березня 2012). Виставка, звісно, об’єднала художників Відродження переважно Італії, як і було заявлено в її назві, зокрема, Донателло, Філіппо Ліппі, Сандро Боттічеллі, Андреа дель Верроккьо, Доменіко Гірландайо, Пізанелло, Андреа Мантенья, Джованні Белліні та Антонелло да Мессіна. Серед більше ніж 160 музейних артефактів є твори живопису, скульптури, портретні медалі з бронзи, ілюстрації рукописів, які засвідчують панування портретної моди в Італії раннього Відродження.
Крім того, італійське портретне насліддя відкриває глядачеві представлену епоху в побутових деталях, а також дає уявлення про суспільно-політичне життя країни, яка була роздрібнена на міста-держави, але об’єднана створеною на основі італійських діалектів літературною мовою, як і новаторським мистецьким рухом. Завдяки експозиції можна побачити репрезентоване різними суспільними верствами многолюддя в обличчях, як його бачили містяни із Венеції, Неаполя, Мілана, Болоньї, Падуї, Верони, Кремони чи Флоренції. Бо ж охоплені свіжим подувом перемін італійські ренесансні митці виробили чудові зображення людей навколо них, – від глав держав і церков до меценатів, учених, поетів та художників – вперше зосередившись на схожості, що розпізнавалася, й вираженні особистості.
Бурхливий розвиток портретної творчості був тісно пов’язаний із суспільно-політичними процесами епохи Відродження, ідеалами особистості, уявленнями про красу. Мета втілення конкретного людського образу могла бути вельми прозаїчною, бо вряди-годи виникала потреба відзначити важливу подію – одруження, смерть, прихід до влади. Іноді до замовлення портрета у майстра спонукало просте бажання закарбувати риси шанованого члена родини для майбутніх поколінь.
Вісімдесятилітній проміжок створення експонованих шедеврів був представлений організаторами виставки в трьох відокремлених розділах задля демонстрації розвитку італійського портретного мистецтва на його початках. Перший складають твори з Флоренції, де вперше з’явилася велика кількість незалежних портретів. Далі експозиція переходить до знатних дворів Феррари, Мантуї, Болоньї, Мілана, Урбіно, Неаполя та папського Риму, а закінчується Венецією, де традиція портретування розквітла наприкінці XV століття.
У Флоренції найяскравіші нововведення відбулися попервах у скульптурі, а потім у живописі. У представників двору Медичі та інших італійських знатних дворів, значною мірою завдяки генію Пізанелло, одного із головних представників мистецтва пізньої готики в Північній Італії, улюбленим засобом фіксації зовнішньої подібності стала медаль. Медалі були довговічними, виготовлялися в кількох відливках і легко обмінювалися серед вищої знаті.
У Венеції мальований портрет домінував завдяки досягненням Антонелло да Мессіни та Джованні Белліні, які започаткували відхід від характерного для Італії профільного зображення людини з поворотом у три чверті. Натомість вони передавали зображальними засобами погляд удалину та делікатно моделювали риси обличчя, яке вже виражало внутрішнє життя людини.
Як заявив Леон Баттіста Альберті у своєму трактаті про живопис, написаному в 1435 році: «Живопис має воістину божественну силу в тому, що він не тільки робить присутніми відсутніх (як кажуть про друзів), але й представляє мертвих багатьом живим століттями пізніше, так що глядачі впізнають їх із задоволенням і глибоким мистецьким захопленням».
Слід присвятити кілька слів інституції, яка організувала цю непересічну подію, зібравши шедеври з усього світу, представивши їх глядачеві, надавши їм повноцінний науковий коментар, що ліг в основу нинішнього видання. Створений у Нью-йорку в 1870 році Музей мистецтва Метрополітен (Metropolitan Museum of Art) нині поділяється на наступні експозиційні відділи: Середньовічне мистецтво (філія The Cloisters), Відділ малюнків і гравюр, Мистецтво ісламських країн, Мистецтво Давнього Єгипту, Мистецтво Африки, Океанії і доколумбової Америки, Відділ ужиткового мистецтва (меблі, гобелени, порцеляна, дитячі іграшки), Відділ історичної зброї, Історичні музичні інструменти, Американське ужиткове мистецтво, Західноєвропейська скульптура, Відділ Стародавнього Єгипту.
Крім музейного фонду в 2 мільйони експонатів, що охоплюють 5000-річну історію культури людства з усіх куточків світу, Музей диспонує облаштованою впродовж 1950-1960 років науковою бібліотекою, яка стала найбільшою збіркою видань із мистецтва в США.
Звісно, одним із двох редакторів пропонованого видання стала Кейт Крістіансен (народжена 1947 року), американська історикиня мистецтва, кураторка і письменниця, що, представляючи Відділ європейського живопису, безпосередньо організовувала виставку в Музеї Метрополітен (21 грудня 2011 – 18 березня 2012). Ця видатна науковиця здобула різнобічну гуманітарну освіту в Каліфорнійському університеті Санта-Крус, Каліфорнійському університеті у Лос-Анджелесі, Гарвардському університеті в Кембриджі, отримала докторський ступінь з історії та французької літератури і докторський ступінь з історії мистецтв.
З початку праці в Музеї Метрополітен в 1977 році до 2009 року, коли Кейт Крістіансен очолила Відділ європейського живопису, вона виступила кураторкою або координаторкою багатьох виставок у музеї, зокрема: «Епоха Караваджо» (1985), «Епоха Корреджо та Карраччі» (1986-87), «Повторно відкриті «Шулери» Караваджо» (1987), «Зішестя до пекла» Андреа Мантенья (1988), «Живопис у Сієні епохи Відродження: 1420-1500» (1988-89), «Повторне відкриття Караваджо: Лютніст» (1990), «Андреа Мантенья» (1992), «Хосе де Рібера» (1992), «Джованні Баттіста Тьєполо» (1996-97), «Від Ван Ейка до Брейгеля: Ранній нідерландський живопис у Метрополітен-музеї» (1998-99), «Донато Креті: Меланхолія та досконалість» (1998), «Ораціо та Артемізія Джентілескі» (2001-2002), «Ель Греко» (2003-2004), «Від Філіппо Ліппі до П’єро делла Франческа, «Фра Карневале. Становлення майстра епохи Відродження» (2005), «Рафаель у Метрополітен: вівтар Колона» (2006), «Пуссен і природа» (2008) і «Перша картина Мікеланджело» (2009).
Другим редактором видання став організатор виставки в Берлінському музеї Боде (25 серпня – 20 листопада 2011) Стефан Веппельман (народжений 1970 року) – німецький історик мистецтва, який з 2021 року є директором Музею образотворчого мистецтва в Лейпцигу.
Науковець здобув освіту в Університеті Мюнтера, вивчаючи історію мистецтва, класичну археологію та комунікативні науки, присвятивши магістерську роботу вівтарним образам Пітера Пауля Рубенса для Базиліки Санта-Кроче ін Джерусалеме в Римі. Розпочав свій професійний шлях у виставковому відділі Вестфальського державного музею історії мистецтва та культури в Мюнстері. Вдосконалював професійну освіту, перебуваючи як дослідник мистецтва в Метрополітен-музеї в Нью-Йорку. У Флорентійському університеті Веппельман був науковим асистентом дослідницького проєкту «Корпус флорентійського живопису», після чого продовжив навчання у Фонді Лонгі та в Інституті історії мистецтв у Флоренції. У 2002 році Стефан Веппельман отримав докторський ступінь із дисертацією «Спінелло Аретіно і тосканський живопис XIV століття» у Вестфальському університеті Вільгельма в Мюнстері.
З 2003 року науковець працював у Картинній галереї Берлінських державних музеїв куратором італійського та іспанського живопису епохи Відродження. Поважні дослідники мистецтва високо оцінили його виставки: «Портрети Ренесансу», показані у співпраці з Музеєм мистецтв Метрополітен та «Відродження Боттічеллі», виставку, присвячену творчості та спадщині Сандро Боттічеллі. 1 березня 2015 року досвідчений музейник і науковець переїхав до Відня, де змінив Сільвію Феріно на посаді директора картинної галереї Музею історії мистецтв. Виставка «Рубенс: сила трансформації» була однією з його перших великих виставок у 2017 році. 2 січня 2021 року він керує Музеєм образотворчого мистецтва в Лейпцигу.
Стефан Веппельман є автором численних публікацій з історії мистецтва. Зокрема, і в нинішньому виданні можна ознайомитися з його статтею «Деякі думки про подібність у портретах італійського раннього Відродження». Це не єдиний науковий коментар до ілюстративного матеріалу нинішньої збірки. Слід згадати Патрисію Лі Рубін, американську історикиню мистецтва, дослідницю мистецтва італійського Відродження, яка надала свій матеріал під назвою «Розуміння ренесансного портрета». Знана в усьому світі дослідниця здобула освіту в Єльському університеті, в Інституті мистецтв Курто Лондонського університету та в Гарвардському університеті, отримавши ступінь докторки філософії. Рубін була заступницею директора Інституту мистецтв Курто, а з 2009 по 2017 рік обіймала посаду директорки Школи Джуді і Майкла Стейнхардт в Інституті образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету. Досліджуючи мистецтво Відродження з широким хронологічним і концептуальним охопленням, науковиця нині зосереджується на двох темах: «Маски і маскарад в італійському мистецтві середини XVI століття» та «Громадянська ідентичність і забудова передмістя у Флоренції після Рісорджименто».
Наводимо статті й інших дослідників мистецтва Ренесансу, включені до нинішнього видання. Беверлі Луїза Браун, американська мистецтвознавиця, докторка філософії, що здобула освіту в Північно-Західному та Чиказькому університетах, написала для виставки ренесансного портрета статтю «Портрет у знатних дворах Італії».
Науковець Пітер Хамфрі, чия стаття «Портрет XV століття у Венеції» включена до видання, – почесний професор історії мистецтва в Університеті Сент-Ендрюс, де він викладав з 1977 року до свого виходу на пенсію в 2012 році. Він є автором численних публікацій про мистецтво італійського Відродження та членом комітетів кількох великих міжнародних виставок, у тому числі, двох проведених у Національній галереї мистецтв: «Лоренцо Лотто: знову відкритий майстер епохи Відродження» (1997-1998); «Белліні, Джорджоне, Тиціан і Відродження венеціанського живопису» (2006). Він був запрошеним куратором виставки про Вітторе Карпаччо у Венеції та Вашингтоні у 2020-2021 роках.
Рудольф Преймесбергер, австрійський історик мистецтва та професор університету, (народжений 1936 року), отримавши освіту у Віденському університеті, провівши тривалу дослідницьку роботу в Римі, став другим директором Центрального інституту історії мистецтва в Мюнхені, де в 1977 році завершив свою абілітацію. Працював у Вільному університеті Берліна, став повним професором історії мистецтв Цюріхського університету і членом-кореспондентом Австрійської академії наук. У виданні можна ознайомитися з статтею Преймесбергера «Відоме обличчя привертає погляди всіх глядачів – Леон-Баттіста Альберті про вплив обличчя в живописі».
До праці над нинішнім виданням причетний і Томас Патрік Кемпбелл, який був генеральним директором Метрополітен-музею під час проведення виставки «The Renaissance Portrait from Donatello to Bellini».
Томас Патрік Кемпбелл (народжений 1962 року), директор і генеральний директор Музеїв образотворчого мистецтва Сан-Франциско, колишній директор і генеральний директор Метрополітен-музею, який здобував освіту в Новому коледжі Оксфорда та в Інституті мистецтв Курто Лондонського університету, отримав докторський ступінь з дисертацією про мистецтво й культуру двору короля Генріха VIII. Виявивши, наскільки в світовому мистецтвознавстві ігнорувалася роль гобелена в європейському мистецтві, впродовж кількох років працював над виправленням цього недогляду, створивши в Лондоні Архів гобеленів Franses (1987-1994), який із понад 120000 зображень є найбільшим і найновішим інформаційним ресурсом про європейські гобелени та образотворче мистецтво.
Кемпбелл приєднався до Метрополітен-музею в 1995 році, де він задумав та організував кілька відомих виставок і публікацій як куратор у відділі європейської скульптури й декоративного мистецтва, зокрема, «Гобелен в епоху Відродження: мистецтво та пишність» (2002), названу виставкою року. Під час свого перебування на посаді директора Кемпбелл також очолював популярні та визнані критиками виставки, зокрема: «Пікассо в Метрополітен»; «Олександр Макквін»; «Малюнки Аньоло Бронзіно»; «Імпресіонізм, мода та модерн»; «Щодо Ворхола»; «Конго»; «Китай у Задзеркаллі»; «Китайське мистецтво тушшю».
Вступну статтю до нинішнього видання написали два його згаданих редактори Кейт Крістіансен, Стефан Веппельман та докторка Андреа Баєр, що є довголітньою співробітницею Метрополітен-Музею. Ця відома мистецтвознавиця отримала освіту в коледжі Бернард Колумбійського університету та в Прінстонському університеті, де здобула докторський ступінь із дисертацією про мистецтво Брешії на початку XVI століття.
Працю в Метрополітен-музеї науковиця почала з Відділу гравюри та фотографії, а перейшовши до Відділу європейського живопису, була причетною до проведення низки високо оцінених виставок: «Хосе де Рібера. 1591-1652» (1992); «Джованні Баттіста Тьєполо. 1696-1770 (1996); «Доссо Доссі: придворний художник у Феррарі епохи Відродження» (1998-1999); «Натюрморти Еварісто Баскеніса. Музика тиші» (2000-2001); «Художники реальності: Спадщина Леонардо і Караваджо в Ломбардії» (2004); «Антонелло да Мессіна: майстер епохи Відродження Сицилії» (2005-2006); «Мистецтво і кохання в Італії епохи Відродження» (2008-2009); «Портрет епохи Відродження від Донателло до Белліні» (2011) і «Белліні, Тіціан і Лотто: живопис Північної Італії» з Академії Каррара, Бергамо» (2012).
Крім кураторства, докторка Андреа Баєр приділяє увагу лекційній діяльності, зосереджуючись на колекціонуванні, якому присвятила дві статті для Центру історії колекціонування в Америці The Frick Collection (2010 та 2013).
Завершуючи розповідь про одне з видань, яке знайомить і з мистецькою епохою, і з історією європейських країн, і з образотворчим жанром, запрошуємо до читальної зали бібліотеки НАОМА, аби увіч переконатися в непересічній науковій цінності предмета цієї статті.
Використана література:
- Годж Сюзі. Коротка історія мистецтва /Пер. з англ.: Павло Мигаль.– Лівів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 352 с.
- Татаркевич Владислав. Історія філософії. Т 2: Філософія Нового часу до 1830 року / Пер. з пол.: Я. Саноцький, О. Гірний. – Львів: Свічадо, 1999. – 352 с.
- Фартінг Стівен. Історія Мистецтва. Від найдавніших часів до сьогодення /Пер. з англ.: Анатолій Пітик, Катерина Пітик (Грицайчук), Юрій Єфремов, Юлія Сироїд, Олена Ларікова.– Київ: Vivat, 2023. – 576 с. – (Мистецтво і культура).
- 4. Huizinga The waning of the middle ages: a study of the forms of life, thought and art in France and the Netherlands in the XIVth and XVth centuries (Herfsttij der Middeleeuwen. Studie over levens- en gedachtervormen der veertiende en vijftiende eeuw in Frankrijk en de Nederlanden). – St. Martinʼs Press; First Edition, 1995. – 328 p.
- The Renaissance Portrait from Donatello to Bellini / ed.: K. Christiansen, S. Weppelmann ; ess.: P. Rubin, B. L. Brown [and other]. – New York: Metropolitan Museum, 2011. – p. 387-412.
З повагою, бібліотека НАОМА.
