Об’ємності образу Ігоря Козловського, лицаря, борця і науковця, додають ще два видання його авторства, які побачили світ протягом 2023 – 2024 рр.: «Людина на перехресті. Роздуми про екзистенційний інтелект» і «Стратегія людини: від думок до дії». Таким способом видавництво «Колесо Життя» продемонструвало інтенції автора і в умоглядному аспекті, і в практичній площині. І зрозуміло, що перше, обумовлюється другим, а друге витікає з першого: те, що сповідував Ігор Козловський, підтвердилося його осмисленими і системними вчинками, що врешті склалися у великий Чин.
«Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл – мертва?», – запитав риторично апостол Яків та пояснив: «Бо як тіло без духа мертве, так і віра без діл –мертва!». (Послання до Якова 2,20; 2,26). Марнота і мертвотність не мають влади над особистістю з акцентованим екзистенційним інтелектом, якою й був науковець. Розвиток цього типу інтелекту відбувся в результаті відкритості до життя з усіма його складнощами. Переживання кризових моментів обернулися досвідом, який став підґрунтям розмислів, що також перетворилися на інструкцію виживання в межовій ситуації морального гніту і фізичного утиску російського полону. Наука виживання «в тісноті» віруючого християнина Ігоря Козловського резонує з біблійними псалмами, типологічно виокремленими як псалми довіри, подяки і мудрості. Але найточніше її виражає рядок із четвертого псалма: «Боже правди моєї, Ти простір для мене робив у тісноті…» (Псалом 4.2).
Однак свої роздуми науковець подає не мовою християнської дидактики. Його вкладена у зрозумілі словесні конструкти філософія життя не має кордонів для читачів, мало обізнаних із богословською і філософською літературою. Означивши у вступі екзистенційний інтелект як «здатність використовувати інтуїцію, мислення та метапізнання», автор розглядає людину, потенційного носія такого інтелекту, з різною фіксацією: в особистісному зростанні, у набутті громадянської зрілості із затвердженням національної самоідентифікації, а також у метафізичних категоріях, пов’язаних з вірою.
Зачином до авторської оповіді слугує життєвий приклад і філософські трактати Антона Вільгельма Амо (1703 – 1739), європейського науковця, вихідця із африканського племені нзима (територія сучасної Гани). Перший африканець, який вступив до європейського університету в час активної трансатлантичної торгівлі африканським людським товаром, сприймається як обранець долі, за прислів’ям «щасливим Бог стежку стеле». Але досягнутий особистісний рівень цієї людини ренесансного типу – опанування шести мов, наукове охоплення різнорідних дисциплін з універсальною педагогічною діяльністю, як і дві великі філософські праці – є свідченням іншого.
Життєві шляхи і Антона Амо, і Ігоря Козловського, який його філософською концепцією підкріплює власні міркування – це не маршрути фатуму, що долаються наосліп. З перших сторінок роздумів Козловського про людину не можна позбутися асоціації з іншим дослідженням – opus magnum американського міфолога і релігієзнавця Джозефа Кемпбелла «Тисячоликий герой». Спільна структура багатоманітних різнокультурних міфів, літературних творів, кіносценаріїв, названа Кемпбелом «подорожжю героя», мономіфом, це та універсальна схема виходу із звичайного комфортного світу, особистої пригоди у невідомому несприятливому світі та повернення із здобутою нагородою задля покращення світу, яку своїми біографіями продемонстрували німецько-ганський і український науковці.
Події життя виразників архетипу Героя, а в результаті – їхні твори, що у випадку Ігоря Козловського стали посмертними – так само поділяються на три етапи мономіфу: поклик, випробування, повернення. І здається, саме поклик, належно оцінений, сприйнятий із подальшою дією, це найважливіший етап, згодом підтверджений теоретичним обґрунтуванням, яке і становить здобуту нагороду автора-героя, поверненця з своєї подорожі.
Отже, Ігор Козловський розглядає цей поклик як зіткнення із незрозумілим і незвичним, як прояв екзистенційного ризику, що спонукає до необхідних питань і рефлексій, проживаючись час від часу протягом життя. Для кращого пояснення цієї концепції він використовує «Трактат про мистецтво філософствування тверезо і точно» Антона Амо. Останній стверджує, що людина живе в суперечності, керуючись інстинктом самозбереження і прагнучи самовдосконалення. Феномен культури, протилежний натурі, є підтвердженням людського самозбереження у ширшому значенні. А створення кращих побутових умов, забезпечення більшого комфорту – це красномовний прояв людської витривалості і виживання, як і свідчення її самовдосконалення. Постійне почуття дискомфорту підштовхує нас до пошуків комфорту. Але ж «ми розвиваємося в дискомфорті; саме виклики дискомфорту, саме ці ризики так чи так спонукають нас до подальшого розвитку».
Зовнішній прояв пристосування людини до оточуючого світу з метою вижити в ньому супроводжується і внутрішніми процесами, які вона переживає, передбачаючи дещо за межами біологічної природи з набором фізіологічних характеристик. Це «дещо» можна назвати людським виміром, який існує поза біологією, становлячи людське покликання. В підсумку Антон Амо стверджує, що мета людини – це наповнення світу свого існування людським виміром.
Ігор Козловський розвиває цю думку, тлумачачи давньогрецьке слово krisis, (що перекладається як напруга, суд, вирок) за допомогою класичного коану дзен-буддизму: «Що спонукає тебе відповідати, якщо б тебе запитали?». Тобто, запитання є глибинним поштовхом, що змушує внутрішній світ людини реагувати, висловлювати сформульований погляд.
Відсутність пояснень, власної інтерпретації проблеми, відповіді на поставлене запитання, призводить до появи тривоги, яка так само зумовлює більшу, ніж страх, напругу. Очевидно, що для зняття цієї напруги потрібні пояснення, хоч би якими дивними вони були. Оскільки оточуючий світ перебуває в постійній динаміці, у людини завжди є потреба в поясненні того, що відбувається.
Війна, актуальна реальність, обертається травмою, що постає викликом і для людини, і для суспільства. Козловський пропонує свою відповідь, виходячи з етимологічного аналізу терміну «травма», що з грецької перекладається як рана, ушкодження, результат насилля, а також зосереджується на колективній травмі, виокремлюючи поняття травми культурної, сформульоване соціологами Джеффрі Александером (1947) і Пйотром Штомпкою (1944).
Український науковець додає свою конотацію, зазначаючи, що травма – це виклик, зона дискомфорту, завжди вимога безпеки, та прокреслює три варіанти виходу з травми, а власне, небажані патологічні реакції і розлади, небажане витіснення травматичного із свідомості і поступова руйнація цим витісненим травматичним у майбутньому, а також бажане посттравматичне зростання з розкриттям небачених раніше властивостей. Назвавши розвиток навичок і спроможностей інтелектами, Козловський вибудовує стратегію переборення, тобто перетворення травми на досвід, задіюючи когнітивний (раціональний), екзистенційний, емоційний, соціальний, творчий, тілесний інтелекти.
Системні кризи, як константа людського життя спричинюючись не тільки війною, концентруються в особистості. Під час кризи людина опиняється в екзистенційному вакуумі перед глибшими, екзистенційними викликами.
Людина виходить із кризи по-різному: емоційно або рефлекторно, виводячи напругу на периферію. Але вирішити проблему остаточно можна лише через сенсову реакцію. Екзистенційний, сенсовий інтелект вимагає відповідей, які побудовані на цінностях і виходять за межі буденного задоволення потреб. Такі відповіді з’являються через визначення тотожності (хто ти? навіщо ти?), через усвідомлення власного покликання, в розумінні сенсу існування. Недарма швейцарський психіатр Карл Ґустав Юнг (1875 – 1961) стверджував, що людина здатна витримати найтяжчі знегоди, вбачаючи в них сенс.
Слово «сенс», що походить від багатозначного латинського слова sensus (смисл, значення, думка), коли йдеться про сенс життя, передбачає мету існування, призначення як людини, так і людства. Сенс зосереджується на справжніх цінностях любові, свободи, які на відміну від матеріальних цінностей, не руйнуються.
Важлива прикмета розмірковувань Ігоря Козловського, які по суті є оригінальним курсом саморозвитку, це наявність як низки термінів із їхнім тлумаченням, так і численних біографічних прикладів, цитат науковців із різних гуманітарних галузей і культурно-історичних епох. Пояснюючи комплексний феномен людського інтелекту, він посилається на англійського дослідника інтелекту і творчого мислення Кена Робінсона (1950 – 2020), який зазначив, що типів інтелекту стільки, скільки людей на планеті. З іншого боку, науковець підкреслює спільні для всіх типів інтелекту властивості: різнобічність, динамічність і індивідуальність.
Позаяк людина має певну місію, їй необхідно набути ідентичність, пройшовши процес ідентифікації, збагнувши свою інакшість і унікальність. Однак в ідеалі і будь-яка спільнота, нація, етнос, виконуючи власну місію, проходить поетапний процес ідентифікації та зберігає ідентичність завдяки історичній пам’яті. У розвитку нації визначальним є її ціннісний вибір, який призводить до нового бачення. З іншого боку, нація через активну частину громадян, громадянське суспільство, повинна сформувати еліту. Це поняття походить від французького слова «elite» (краще, добірно), що утворилося на основі латинського «eligo» (вибираю).
Еліта як добірна група громадян із провідною суспільною позицією має впливати на націю, надаючи їй ціннісні сенсові орієнтири. Козловський наводить приклад Італії ХХ ст., співзвучний із реаліями нинішньої України, яка перебуває в пошуку себе. В тогочасній Італії існували дві соціологічні школи, які сповідували протилежні теорії щодо суті еліти. З одного боку, вважалося, що еліта – це гроші, влада і вплив, а з другого, що це інтелект, творчість і моральні чесноти.
Аби спрацював другий варіант, загальний екзистенційний інтелект нації-спільноти, пробуджений історичною пам’яттю, ставить на порядок денний сенсові питання: Хто ми? Навіщо ми? Війна з росією, яку Україна мужньо провадить одинадцять років, найгарячіша її фаза останніх чотирьох років, змушує сформулювати екзистенційне питання конкретніше: Навіщо Україні ця війна?
Науковець відповідає, використовуючи категорії минулого і майбутнього. ««Чому? – це про минуле, «Навіщо?» — це про майбутнє… Ми говоримо про те, що наша війна – це війна майбутнього з минулим (наш ворог – це минуле). Ми не просто відстоюємо свою землю і територію. Ми боремося за цінності майбутнього: любов, свободу, гідність та ідентичність… Наш ворог заявив, що українців не існує Тобто не існує нашої ідентичності. А ми говоримо про те, що ми не просто існуємо. Ми усвідомлюємо, хто ми! І ми усвідомлюємо, навіщо ми!».
Російський полон мимохіть збагатив екзистенційний досвід науковця, оскільки він досвідчив різницю між свободою і волею: «У мене немає зовнішнього простору. У мене є тільки простір внутрішній. Він і є моєю свободою… свобода – це людський вимір, у якому ми несемо відповідальність за свою волю. Лише тоді воля стає свободою».
Перетворення переживання полону на власний духовний набуток, на корисну науку, яка допомагає іншим, споріднює Ігоря Козловського з славетними попередниками. Згадується англійський письменник Джон Баньян (1628 – 1688), який, перебуваючи у в’язниці за проповідь Євангелія, написав «Подорож Пілігрима», алегоричне оповідання про мандрівку християнина до Небесної Країни. Також німецький теолог Дитріх Бонгеффер (1906 – 1945) залишив нотатки, листи, проповіді, поезії, роздуми, написані упродовж 1943-1945 років у берлінській в’язниці.
Однак Ігор Козловський після звільнення не ховався від світу, не усамітнювався в затишному кабінеті для письмової фіксації отриманих у «життєвій школі» уроків. Склавши іспит на вірність ідеалам і витривалість, він перейшов до вчителювання у власній «школі життя», опинився лицем до лиця з численними учнями, зібраними в лекційних аудиторіях. Прочитані Учителем лекції – це структурований і універсалізований досвід людини, що виконала євангельське завдання, згідно з Євангелієм від Матвія 5.14; 5.16: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори… Отак ваше світло нехай світить перед людьми́, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі».
Видання лекційного матеріалу останніх п’яти років життя науковця і учителя – це його посмертне світіння у світі. Таким «світильником» стала й книжка «Стратегія людини: від думок до дії», що включила три лекції Козловського. «Про що б я не говорив, я завжди все розглядаю з погляду мистецтва жити, у широкому розумінні. Навіть коли ми кажемо, що стикаємось із зовнішнім світом, ми все одно торкаємося світу внутрішнього», – говорить Козловський на початку третьої лекції «Внутрішній світ людини». Але й інші дві лекції – «Дванадцять крокв до власної ідентичності», «Про стратегію і шлях» — так само присвячені «людському виміру» людини, яким вона має себе наповнювати протягом всього життя.
Стратегія життя здійснюється інтегрованою людиною, без розділення людської цілості на складові душі і тіла. Однак для просування вперед людина має вивчити «топографію» свого внутрішнього світу, відповівши на питання, хто вона та які її координати. Пізнавши себе, усвідомивши свої вади, людина бере на себе відповідальність, щоб досягти поставленої мети, тобто стати новою ідентичністю.
Треба проходити шлях під керівництвом провідника, який може поділитися системою дій, використаною ним самим. На шляху до нової ідентичності трапляються перешкоди – стереотипи і звички, від яких треба вивільнитися. Для цього слід зануритися у глибини підсвідомості і знайти коріння стереотипів, які гальмують просування.
Виявивши джерело гальмування, слід здійснити його очищення. Після усунення стереотипу-перешкоди наступає етап проходження через повсякденні іспити і спокуси, що супроводжуються спілкуванням із соціумом. Останнє передбачає культуру діалогу, яка зосереджена на правильному розумінні мети спілкування. «Сенсовий вибір» як наступний етап формування ідентичності – це здатність ставити питання щодо свого просування на шляху. На сенс спрямовує питання «навіщо?», що корегує напрям руху.
Черговий етап відбувається з усвідомленням відповідальності за себе й оточення, що передбачає емпатичний зв’язок із іншими. Взаємодія зі світом, який може відповідати по-різному, мусить гармонізуватися. Людина досягає цілісності у врівноваженості між власними бажаннями, потребами і результатом їхнього задоволення. Самореалізація максимально наближає до нової ідентичності, якщо напрям руху правильний. Цілий світ в усіх проявах сприяє розкриттю потенціалу людини.
Два кінцеві етапи внутрішньої стратегії Ігоря Козловського – це те, що він називає «практикою розкриття і реалізація своєї справжньої сутності» та «практикою синергетичного єднання з тим, що умовно можна назвати екзистенцією». У першому мається на увазі благотворний вплив, який справляє людина на оточення лише своєю присутністю. Друге науковець пояснює як досягнення межі своєї екзистенції, тобто свого сутнісного Божественного ядра, коли людина стає вповні цілісною, здійсняє себе як реалізовану історію.
Лекція «Про стратегію і шлях», так само присвячена мандрівці внутрішнім простором, має повільнішу динаміку руху із можливістю зупинятися і роздивлятися «нові внутрішні землі». Під час таких зупинок відбувається уточнення моментів, пов’язаних із стратегічним мисленням людини, яка перебуває в постійному русі. Для стратегії важливо усвідомлювати, приміром, значення ідеї для зародження концепції, як і загрозу перетворення ідеї на ідеологію. Інфантильність свідомості проявляється і в ідеалізації, яка перешкоджає процесу зростання, бачення майбутнього.
Так само стратегічне мислення, яке розвиває людина, потребує вміння працювати з часом, тобто охоплення всього простору: майбутності, що попереду, минувшини, що позаду. Але у майбутньому, яке треба побачити, щось завжди залишається невідомим, і це породжує тривогу. Щоб подолати цей «ліс невідомості», слід знати себе, свої межі. У стратегії слід враховувати невідоме в собі та невідоме там, куди провадить шлях. У стратегії на довгу дистанцію рух відбувається за умови розширення власних кордонів. Стратегічне бачення має бути глобально перспективним із розумінням, що завдання не обмежується простим досягненням цілі, а полягає у побудуванні нового. Останнє – ключовий стратегічний момент, коли людина проходить через випробування з усвідомленням своєї відповідальності. І без такого глибинного дорослішання людина не реалізує поставленого перед собою завдання.
Як поняття сенсу контекстуалізує питання «навіщо?», так поняття стратегії супроводжується найактуальнішими питаннями: «чому?» і «як?». Перше допомагає збагнути, де, в якому місці ми перебуваємо, а друге вказує на те, яким способом треба досягати своєї мети. Питання, окреслюючи зону знаного і незнаного, виявленням невідомого вказують і напрямок руху. Тож людина, яка знає, навіщо долати шлях, має знати, чи дозволяють це її можливості, і врешті, яким чином вона просуватиметься вперед. «Як» проявляє слабкі і сильні сторони, що дозволяє накреслити оптимальний рух.
Стратегію шляху пояснює етимологія слова метод, використаного Ісусом для самооб’явлення людям: «Я є Шлях (метод), і Істина, і Життя». Він має на увазі: «через мене маєте результат», що і є стратегією для християнина. А отже, тактика, тактичні дії – це справа людини, що вірить у Христа. Людина має себе збагачувати, щоб мати кілька варіантів стратегії і обрати найоптимальніший з них. Отже, метод – шлях, який людина має накреслити найкращим із можливих способів. На метод впливають культурні особливості, оскільки сама культура – це система методів.
Стратегія передбачає системність, зумовлену багатьма зв’язками. Система починає діяти, як живий організм, якщо містить ключові і другорядні зв’язки, що постійно посилюються. Колектив, який має спільну стратегію, завдяки міцним і розвиненим зв’язкам перетворюється на громаду. Формування зав’язків у найраннішому дитинстві закладає надійний фундамент соціалізації і входження в колектив у майбутньому.
Немовля починає розвиток із тактильних зав’язків на рівні рецепторів. Далі йде рівень імітації, коли переймається поведінка батьків, а потім – рівні емоційних і сердечних зав’язків. «Тут пов’язане все, починаючи від міміки людини, її тіла – як вона працює з простором, — до того, як людина посміхається, говорить, на яких обертонах звучить її голос», – говорить Козловський про людину, що досягла «сердечного» рівня і спроможна створювати атмосферу в колективі.
В основі стратегічного мислення лежить концепція базової, абсолютної цінності, якою є сама людина, відокремлюючись від решти відносних цінностей. Людина приходить у світ, щоб здійснити проєкт під назвою «Я».
У цьому проєкті є стратегія бачення, заснована на питаннях: Ти в русі чи в стагнації? У чому сенс твого життя? Навіщо ти з’явився у цьому світі? Стратегія ж працює через дію, яка змінює людину, становить сценарій досягнення чогось і не є догмою. Праця над внутрішнім простором враховує бажання і певні обмеження та дає розуміння, як відбувається рух. Якщо людина рухається правильно, у неї з’являється нове бачення, що виводить в іншу просторінь.
Для розуміння стратегії важливо бачити перспективу з правильною інтерпретацією внутрішнього життя, яке невіддільне від зовнішнього. Цей момент Козловський ілюструє хасидською притчею з фразою: «Коли ви здатні стерти різницю між оболонкою і змістом, ви станете мудрим». Далека від цього ідеалу і людина, наповнена багатим змістом, що обмежує себе, аби зовнішньо не виділятися, і людина, внутрішньо порожня, яка навчилася позиціонувати себе змістовною. Герой – це той, хто бере на себе відповідальність за свій проєкт життя, не боячись вирізнятися в соціумі, вийти поза його контроль, бути собою.
Зробивши перший крок на шляху, супроводжений питанням «Хто я?», «Що я за проєкт?», другим кроком людина фіксує намір. Це означає, що людина не лише перебуває у процесі, а що вона і процес – одне. Намір акцентує сутність віри за межами зовнішніх ритуальних дій, виражаючись в усвідомленні та комплексі мотивів. Постійно активована воля мусить підсилюватися наміром, а для цього треба шукати мотивів, щоб з легкістю рухатися в просторі.
Не менш важливою є й дисципліна – практика повсякденності, регулярність і постійність, що має і внутрішній, і зовнішній прояви. Вона досягається усвідомленням, відповідальністю і пов’язана з часом, простором і людьми. Концентрація на меті виражається в повному зануренні в процес просування на шляху як відповіді на питання: «Що ти хочеш?». Патерни, які можуть гальмувати рух – це інфантилізм, притаманний будь-якому суспільству, хімічна регресія через токсичну їжу й інші шкідливі чинники, а також ідеологічна залежність, властива людині, що перекладає відповідальність за власне «Я» на ідеологію.
У лекції «Внутрішній світ людини» науковець приділяє особливу увагу впливу мистецтва на внутрішній простір. Поезія з властивою їй парадоксальною мовою малює фантастичні картини, які суперечать досвіду матеріального світу. Хоча поетичні роздуми оформляються вербальними засобами, вони є виразом переживань і одкровень за межею слів. Як створення поезії, так і її сприйняття розвиває уяву, яка необхідна для підживлення внутрішнього світу.
Зміст сучасного мистецтва пояснюється релігієзнавцем, дотичним до багатоманітності культурних традицій, через культурну детермінованість естетичних категорій. «… нас штампує матриця, у яку ми народжуємося, і ми бачимо світ через ту мову, яку нам нав’язали. Ми звикаємо до певної культури. Але насправді ми можемо змінити і себе, і світ, у якому живемо».
Століттями митці різних культур відтворювали природу як спостерігачі, тому що природу повторити неможливо. Пабло Пікассо (1881 – 1973) висловився про можливість сфотографувати природу, що входить у суперечність із покликання митця бути співтворцем. Відтак бажання побачити щось нове і доповнити побаченим стало рушієм сучасного мистецтва. Головна функція останнього полягає у реакції, позитивній чи негативній, яку потрібно викликати, щоб спонукати до дії.
Різницю естетичних категорій автор ілюструє прикладами із японської, китайської, індійської культур. А для пояснення, як людина докладає зусиль, щоб сформувати внутрішній світ, використовує три поняття грецької традиції. Кора – те, що можна побачити в очах, тобто душа. Аніма – лялечка метелика – ще не розкрита внутрішня природа, а Психея – це метелик, який розкриває крила, тобто внутрішня природа, що зустрічається з Еросом.
Ерос символізує творчу силу, яка впорядковує хаотичний простір, створюючи космос. Те, з чим зустрічається Ерос, він перетворює на нове. Таким новим явищем стає Психея, що знаменує розгортання внутрішнього простору.
Творча людина, занурена у внутрішній простір, активізує дві складові – конструктивну агресивність і еротичність, творчу силу. Внутрішній простір – це текст, як і все, що навколо, є текстом, написаним своєю мовою. Цікаво, як Козловський описав свій досвід прочитання «тексту» митця, який не міг витлумачити своє творіння вербальним способом. «Бувало таке, що до мене підходив митець, який створив фантастичну картину, і просив, аби я розповів, а що ж він на ній намалював. Чому так? Тому що у багатьох митців вербальний рівень недостатньо розвинений. Вони зображають у своїх творах суб’єктивні бачення, відчуття. А я можу побачити щось своє і описати це словами, тобто вербально. Ось я дивлюсь на картину і пишу – одну, другу, третю, п’яту сторінки .Митець читає і каже: «Точно!» Я ж дослідив його внутрішній світ. Я вербалізував його суб’єктивність».
Наприкінці науковець пояснює, чому приділяє стільки уваги естетиці і мистецтву у зв’язку із внутрішнім світом людини: «Чому я про це говорю? Тому що естетика найближче до духовності, тобто після естетики, після краси починається духовний світ».
Четверта книжка, в якій зібрані думки Ігоря Козловського, вийшла цьогоріч у львівському Видавництві Старого Лева. Це узагальнений матеріал 22 інтерв’ю, проведених із релігієзнавцем після його визволення з полону. Текст упорядкувала Анна Грувер, письменниця і, перекладачка, членкиня PEN Ukraine, уродженка Донецька. Назви п’яти частин, якими будується зміст видання, відображають кульмінаційний момент «шляху» Ігоря Козловського, яким став російський полон: Вступ; До: Сенси любові; Полон; Після; Післямова: Вимір любові.
Післямову написали чотири автори, споріднені із Ігорем Козловським однією із граней його діяльності. Есеїстка, поетеса Анна Грувер, письменник і правозахисник, колишній полонений Станіслав Асєєв, правозахисниця Олександра Матвійчук та філософ Костянтин Сігов зробили нарис про Людину не лише лінією своєї спеціалізації чи фокуса суспільної діяльності. Зроблений ними портрет, мальований по пам’яті – це результат всеохоплюючого сприйняття цілісної особистості видатного релігієзнавця, правозахисника і науковця. Хоча їхнє безпосереднє контактування з ним і обмежилося кількома зустрічами. «Феномен Ігоря Козловського», описаний Анною Грувер в спогаді про епізод із студентського життя, якраз полягає в такому тотальному впливі на аудиторію і окремих візаві.
Продовжуємо створювати започатковану Післямову, осмислюючи, викладені на папері, озвучені в інтернетпросторі думки Ігоря Козловського про Людину.
Ігор Козловський. Останнє ексклюзивне інтерв’ю. Про війну, невидимі сили і перемогу
https://www.youtube.com/watch?v=Hv-dGXTQuhU
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА
Переглядів: 10
){kind=link}