Почнемо з найочевиднішої, а тому й заяложеної численними публіцистичними розправами істини: історія не передбачає умовного способу. Без наміру і можливості це спростувати, вряди-годи даємо волю фантазії, уявляючи живі картини альтернативної історії.
«А все ж таки, якби не був зроблений такий крок, не сталося б катастрофи, а в разі такого вирішення проблеми був би успіх». І такі розмисли – не марення втомленого розуму, а особистісний конструкт, підживлений емоційними сплесками.
Коли ж йдеться про шалене ХХ століття, внутрішнє бачення відтворює застиглий кадр із фантастичного фільму жахів: невпинне вибухання застиглих у віковічному сні вулканів, виверження магми зла та переповнення нею по вінця земного простору. Є острівці порятунку для вибраних, але й вони не гарантують безпеки. На жаль, уявлений образ – метафора цілком реальних подій, а не типова ілюстрація жанру фантастики. Дві світові війни, жорстокі до втрати ментальної спроможності, прокотилися землею, залишивши невитравний слід скорботи: зруйновані будівлі, розтрощені шляхи, підірвані греблі можна відновити, вбиті мільйони дітей і молоді, що не змогли продовжити рід, ніяк не повернути.
Україна найбільше відчула мертвотний доторк бога війни Ареса, якому поклонялись і продовжують служити вожді різних імперій. Зрештою, часове обрамлення двох світових, тобто, роки перед Другою світовою і після неї, для України так само було темним лихоліттям із кривавими підтьоками. Голодомори, штучно створені московським комуністичним режимом катастрофи та всеохоплюючий молох терору, репресій різної інтенсивності разом із Другою світовою, розв’язаною двома нелюдськими режимами, «відмінусували» населення України шаленими цифрами. Суха статистика малює моторошну картину знелюднення і спустошення: у Другій світовій Україна втратила 8-10 мільйонів, що становило близько чверті населення. А кривавий результат «Великого терору» 30-х в Україні – це 800 000 розстріляних та 18 мільйонів позбавлених волі. І на додачу до цієї масакри українці пережили нищення кількома голодоморами, що вимірюється мільйонами життів, число яких і досі є предметом дискусії дослідників. Хоча для уявної картини катаклізму достатньо усвідомлювати, що важко нині знайти українську родину, яку б у недалекому минулому не зачепила голодоморна біда.
Нагороджена епітетом американського історика Тімоті Снайдера «криваві землі» Україна рішуче не погоджується, оспорюючи це в особі мільйонів українців, які, будучи нащадками вцілілих, нині протистоять у черговій війні тому самому агресору, що і 105 років тому. Бо саме ця позначка на лінії часу – 1918 рік – є точкою відліку і катастроф, що спіткали Україну згодом, і відправним пунктом у нове майбутнє.
Боротьба українців за Майбутнє відбувається з нарешті колективною свідомістю, а не в переконанні вузького прошарку нарваних радикалів, чиє «Слава Україні! Героям слава!» впродовж багатьох років самостійної України сприймалося поміркованою більшістю як крамола, нечуваний виклик розміреному трибу життя прагматичних обивателів.
Зараз це важко уявити, але навіть на Майдані 2004 року з вуст найбільш національно орієнтованих спікерів це викарбуване в боротьбі за волю українців, Незалежність України гасло не звучало. Вже на Майдані 2013-2014 вітання свідомих українців майже без перешкод лунало посилом і своїм, і ворогам, як відвіт на передчуття війни, що підступно ховалася під олімпійським антуражем східних, прости Господи, сусідів.
Синдром жертви, загальмована реакція на виклики часу, дезорієтація в часопросторі, просто манкуртизм, описаний Романом Іваничуком і Чингізом Айтматовим, є наслідком перебування кількох поколінь у «світі навиворіт». І реальність навпаки була спізнана українцями не у читанні антиутопії «Колгосп тварин» Орвелла, писаної, до слова, на основі українського фактажу, виданої з великими труднощами, попри недалекоглядність напівзрячого західноєвропейського суспільства, описаного Олександром Олесем у вірші «Пам’ятай». Цей вірш знову-таки відштовхується від втраченої, невідвойованої Україною власної Незалежності:
Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала.
Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала…
Біблійний заклик поета «Пам’ятай!» налаштовує передусім на тверезе усвідомлення причин українських історичних бід: ми не є жертвами власної упослідженої етнопсихології, ми не виділяємося особливою недолугістю між європейців, про що підступно нашіптували ворожі голоси певних закордонних науковців і розмірковували місцеві доброзичливці-історики. На «Самоотвержение малороссиян» Михайла Грушевського видатна поетка уярмленої, а згодом уже незалежної України, Ліна Костенко відповідає в історичному романі «Берестечко»:
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Чи може ми не лицарі були?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.
Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.
Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп’я на ноги зіп’ялось —
і вже притьма хапається за зброю.
Отже, пригадані Олесем у «Пам’ятай!» «залізне ярмо», «криваві жнива», «могила» виявилися для українців не яскравими епітетами, а такими ж реаліями антисвіту, як і змальовані через п’ятнадцять років у наступній орвелівській антиутопії «1984» «міністерство правди», «новомова», «великий брат», «мислезлочин». І в липні 1949 року, через три роки після видання «Колгоспу тварин», коли вмираючий письменник опублікував свій Opus Magnum, західний світ зустрів твір з оплесками і повним розумінням, про які загрози з ворожого сходу йдеться. А Україна, переживаючи повоєнне лихоліття з черговими репресіями і ще одним голодомором, надовго заціпеніла в страху. Страх, ніби персоналізований супутник, описаний Валерієм Шевчуком у романі «Три листки за вікном», ходив назирці за кожним і без буквального наказу репресивних спецслужб диктував лінію публічної поведінки. Щоправда, абсолютну більшість, але не всіх вдалося загнати Страхові в стійло під’яремного бидла, який новомовою обізвали радянським народом.
Завжди залишалася «черідка мала» безстрашних громадян європейської України, які відчували реальність добутої, втраченої Незалежності позаду і бачили її як майбутність попереду. Саме зусиллями цих сміливців – вояків УПА, представників мистецького дисидентського руху, борців за права людини, зокрема, засновників і членів Української Гельсинської Групи, настав вікопомний момент відновлення української Незалежності 24 серпня 1991 року через акт «Про проголошення незалежності України», прийнятий Верховною Радою. Але про відновлення Незалежності України, зазначене в чернетці згаданого Акту 1991 року, а не про «проголошення», заговорили офіційно тільки через 30 років. Тобто, за шість місяців до наступного раунду двобою з московським ворогом, від якого ми унезалежнюємося, щоб бути окремими і самостійними у державотворенні, культуротворенні, духовному становленні.
Напередодні 32-ї річниці відновлення Незалежності, перебуваючи під щоденним ракетним обстрілом, втрачаючи своїх вояків на лінії зіткнення, цивільних громадян в тилу, який перетворюється на фронт, ми вже не відчуваємо за спиною ворожий подих підступної невідомості, ми стоїмо зі Страхом обличчя в обличчя та дивимося йому прямо у вічі. Позаяк попереду нас очікує остаточне затвердження здобутої, не втраченої, відновленої та відвойованої Незалежності у величі нації й силі держави, будованої, як свого часу підмітила Олена Теліга, et arte et marte, себто мистецтвом і війною.
Війна не є нашим вибором, оскільки ми не прагнемо завоювати чужі території, пограбувати архіви, музеї, привласнити чи по-варварськи знищити культурні здобутки сусідів. Наш вибір – відстояти своє і бути самими собою, боронячись «стилетом і стилосом», відповідаючи на риторичне питання Євгена Маланюка:
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Мистецькі знаряддя, так само як і зброя, що боронить землю від ворога, стали об’єктом уваги новітніх творців антисвіту, котрі намірилися спростувати здійснений факт Незалежності України, скасувати український простір, географічний і духовний. У результаті стилос, пензель перетворювалися на інструменти «міністерства правди», щойно замовкли гармати і був зламаний військовий опір. Хто з українських митців не упокорився, надалі проявляючи творчу ініціативу, не притлумлював яскравість таланту і тим самим працював на ниві українства, підлягав знищенню. Ті ж, кого зламали, виживали фізично, але здебільшого помирали як творчі особистості, загасивши в собі Божу іскру.
Історія українського мистецтва після 1918 року, перетворюючись на хронологію задзеркалля, протилежного нормальному світу, писалася кров’ю українців, наділених мистецьким талантом. Альтернативна мистецька історія так само має широке полотно для малювання картин бажаної реальності.
Якби Україна відвоювала себе як незалежну державу та відбилася в 20-х роках XX століття від московитів, то Олександр Мурашко і Микола Леонтович не отримали би більшовицьку смертельну кулю. Перший би намалював ще сотні переможно світлоносних картин, другий б уславився не однією обробкою української щедрівки, а створив би великі інструментальні цикли щедрівок, веснянок, інших календарно-обрядових пісень, дописав би почату оперу, не обмежившись нею, звернувся б до симфонії.
Михайло Бойчук розписав би у стилі неовізантизму багато храмів, побудованих у самобутньому, питомо українському архітектурному стилі. А його учень Василь Седляр, окрім ілюстрацій до «Кобзаря», зробив би велику серію книжкових ілюстрації до творів сучасних українських і зарубіжних письменників. Микола Зеров видав би багатотомну антологію перекладених ним у повному обсязі римських поетів, а Сергій Єфремов, написавши з цієї нагоди схвальну рецензію, у підсумку створив би і монографічний нарис про цього неокласика, як і про інших його літературних однодумців.
Лесь Курбас би обов’язково поставив у театрі «Березіль» шекспірівського «Гамлета» і драми Генріка Ібсена, а в кіно став би режисером фільму про перемогу українців над московитами. Володимир Свідзинський, опріч поетичних перекладів античних, сучасних європейських авторів, писав би наукові праці про народні промисли різних областей України.
Звісно ж, Алла Горська, вповні би присвятилася різножанровому образотворчому мистецтву, замість того, щоб, наражаючись на ризик переслідування, витрачати час, енергію на відкриття місця поховання розстріляних НКВС у Біківні, оскільки без втрати Незалежності не було б такого розстрілу і такого місця поховання.
Можна нескінченно довго плести цю низку припущень щодо іншої долі українських митців, які в результаті окупації московитами української держави отримали трагічний кінець життя.
Щоб завершити роздум на тему Незалежності України, що відзначається в умовах жорстокої, щодня відчутної війни з московитами, звернемося до творчості Василя Симоненка. Але не з акцентом суму і печалі, а з притаманним його творчості оптимізмом.
Отже, перед внутрішнім зором постає не картина сьогоднішніх руїн, на які перетворюють Україну московити, здійснюючи вчергове геноцид українського народу, а те, що має бути після нашої Перемоги над ними.
Люди — прекрасні.
Земля — мов казка,
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю в’язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться
Бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить!
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали
Про вас грядущі:
їх на землі не було… (Василь Симоненко)
Кожен із нас має плекати в собі незламний дух, перебуваючи на власному місці, відіграючи свою роль, впливаючи на оточення силою представництва свого народу, впевненим рухом від безнадійності руїни до Перемоги над московитами. Тому, співгромадяни справжньої України, скажімо одне одному з вірою: «З Незалежністю!».
З повагою,
завідувачка відділу обслуговування
та книгозбереження Галина Рафальська
та бібліотека НАОМА.
