Фільм «Тіні забутих предків» як дзеркало епохи шістдесятництва
Українське сьогодення, початок 2024 року, сповнене розмаїтим числовим символізмом, позначено і шістдесятиліттям від шістдесятництва. Нині відраховуємо шість десятків років від епохи, що виокремила Україну в «інтернаціональному» (денаціоналізованому під русифікаційним тиском) просторі СРСР як країну з гострим національним чуттям і протестною потенцією.
Невипадковий збіг спостерігаємо і в тому, що в січні відзначили також століття від дня народження Сергія Параджанова (9 січня 1924 року), і ось-ось нагадаємо про чверть століття від дня загадкової загибелі В’ячеслава Чорновола (25 березня 1999 року). Точкою поєднання цих двох титанів духу став фільм «Тіні забутих предків», створений командою митців під проводом режисера Параджанова та закарбований в українських хроніках початком руху опору тоталітарній системі на прем’єрі фільму 4 вересня 1965 року, коли в залі кінотеатру «Україна» Чорновіл вигукнув: «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!».
Наслідком цього заклику і його підтримки кількома десятками глядачів стали дії репресивної радянської машини. Івана Дзюбу, який зі сцени зачитав список ув’язнених, а впродовж наступних трьох місяців написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», звільнили з видавництва «Молодь», де він обіймав посаду редактора. Втратив журналістську посаду в газеті «Молода гвардія» В’ячеслав Чорновіл, який вперше потрапив у поле зору КДБ 8 серпня 1965 року, виголосивши промову на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченкові в гуцульському селі Шешори, та відразу після прем’єри «Тіней…» написав правозахисні статті й листи до ЦК КПУ.
А Василя Стуса, який на прем’єрі в кінотеатрі «Україна» підтримав вигуками Чорновола, виключили з аспірантури Інституту літератури. Він, працюючи кочегаром на станції садівництва в районі київських Теремків, визначив у вірші-реакції на арешт Івана Світличного «Не можу я без посмішки Івана…» не тільки особисту програму подальших дій:
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав.
Чи людська добрість – тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?
І це був початок історії під назвою «Український дисидентський рух», про яку йтиметься іншим часом.
А темою нинішньої статті є легендарний фільм Сергія Параджанова, який започаткував українське поетичне кіно, а власне, історія його створення, так само не позбавлена драматичних моментів. Приділивши увагу причетним до фільму митцям із різних жанрів, зупинимось на постаті художника Георгія Якутовича і його найближчому мистецькому оточенні.
Саме такий акцент – «Мистецьке коло Георгія Якутовича» – має книжкова виставка, що діє з 15 березня в читальній залі бібліотеки НАОМА. Представлені на стендах видання слугують книжковим контекстом до круглого столу, присвяченого українському поетичному кіно з нагоди цьогорічної Всеукраїнської виставки-конкурсу імені Георгія Якутовича, яка розпочнеться в читальній залі бібліотеки 19 березня о 12.20.
Отже, Сергій Параджанов очолює плеяду режисерів, що працювали в українському поетичному кіно, як з подачі польського кінокритика Януша Ґазди в 1970 році було названо явище українського кінематографу, яке перебувало в опозиції обмеженому і зашкарублому кінематографічному мейнстріму СРСР, досягши розквіту в 1960-1980 роках. Нова кінотечія органічно поєднала в собі етнографічні зображальні традиції та експериментальну візуальну естетику, внаслідок чого формат фільму дозволяв режисеру синтезувати народні звичаї, фольклорні мотиви, міфологію давніх русинів, а також сюрреалізм, експресіонізм і символізм.
Слід згадати сімку видатних режисерських постатей поетичного кіно та їхніх перших, а також найяскравіших фільмів: Сергій Параджанов (після «Тіней…» послідував «Колір граната. Саят-Нова»), Юрій Іллєнко («Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала»), Леонід Осика («Та, що виходить у море», «Камінний хрест»), Микола Мащенко («Комісари»), Володимир Денисенко («Совість») та Борис Івченко («Анничка»). Передумови цього новаторського кіно шістдесятих за кілька десятиліть були створені фільмами Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1929), визначена у 1958 році одним із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.
Реалізація фільму «Тіні забутих предків» Сергієм Параджановим була підготована і зовнішніми чинниками – утворенням у 1962 році Державного комітету кінематографії при раді міністрів УРСР, на чолі якого став колишній головний редактор газети «Вечірній Київ» Святослав Іванов. Цей винятковий для радянського офіціозу чиновник, маючи належне освітнє підґрунтя і кінознавчий досвід, всіляко підтримував розвиток українського кіно, а також сприяв творчості кінематографістів, які були в немилості у компартійного керівництва, зокрема, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Леоніда Осики, Юрія Ільєнка, Леоніда Бикова. З другого боку, кіностудія імені Олександра Довженка, завдяки дозволу її непересічного керівника, українського кінознавця і філолога Василя Цвіркунова, стала майданчиком для творчої реалізації кожного члена знімальної групи «Тіней…».
Звісно, центральну позицію у створенні «художнього добутку», «культурної вісті» посідає Сергій Параджанов, який здійснив мистецьке множення напівзабутого літературного шедевра і своєї художньої візії повісті Михайла Коцюбинського. Літературознавець Володимир Панченко згадує:
«В аспірантські часи (це було в Одесі, здається, 1977 року) мені запам’яталися слова, сказані естонським критиком у ході всесоюзного наукового семінару з питань новелістики: «У вас є Коцюбинський, – отже, ви можете бути спокійними за реноме своєї літератури…». Коцюбинському пощастило в тому сенсі, що був Параджанов, який зробив його «Тіні забутих предків» відомими всьому світові».
Володимир Панченко. Шедевр – це «культурна вість», яку нація посилає всьому світові
https://day.kyiv.ua/article/cuspilstvo/shedevr-tse-kulturna-vist-yaku-natsiya-posylaye-vsomu-svitovi
Ця мистецька бінарна операція не вдалася б Сергію Параджанову, якби він не пройшов підготовчий шлях до неї як художник, автор картин-колажів, знавець етнографічних особливостей різних культур та багатовимірна творча особистість. Будучи представником вірменської меншини, Параджанов провів перші роки життя у Тбілісі, місті, де народився (9 січня 1924 року). Шукаючи найкращі варіанти для застосування своєї різнобічної обдарованості, митець на початку шляху встиг побувати студентом технічного вишу, вокального відділення Тбіліської та Московської консерваторій, художником-технологом тбіліської фабрики «Радянська іграшка» і учасником фронтової концертної трупи.
Однак, зі вступом у 1946 році на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії, творча і життєва стезя Сергія Параджанова була відшукана. По закінченні ВДІКу в 1951 році він був скерований як режисер-постановник на кіностудію імені Олександра Довженка і тут перед «Тінями…» встиг створити фільми: у 1957 році – «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», далі «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).
Отже, формальним приводом для створення фільму «Тіні забутих предків» стало сторіччя від дня народження Михайла Коцюбинського, який написав повість про гуцульських Ромео і Джульєтту – Івана Палійчука і Марію Гутенюк. Параджанов, про безграмотність, нехіть до читання книжок якого розповідав Іван Дзюба, таки прочитав цей твір.
«Ледве я вчитався в повість Коцюбинського, як захотів ставити її. Я закохався в це кристально чисте відчуття краси, гармонії, нескінченності. Відчуття межі, де природа переходить у мистецтво, а мистецтво – в природу», – писав Сергій Параджанов у статті для журналу «Мистецтво кіно» у 1966 році.
«Якийсь матеріал я вже знав. Музеї, книги, малюнки. Був фільм «Олекса Довбуш» про гуцульського народного героя. Автори його намагалися відкрити Карпати, але, знову ж таки, в рамках старої драматургії, старої образотворчої культури. Вони одягли Довбуша в червоний колір, що означало, як видно, революційний дух героя. Вони створили традиційні «комплекси» – панський і народний.
Вони прийшли в Карпати кінематографічно освіченими. Найбільше їх привернув екзотичний декоративний мотив, і ми не впізнали в їх фільмі гуцулів, не побачили їх ходи, не вловили чарівності мови, руху думки. Коли гуцул каже при зустрічі “здрастуй” замість “слава Йсу” – це неправда життя і неправда мистецтва».
Почавши першим захопливим враженням від дивовижного світу гуцулів, відтвореного Михайлом Коцюбинським, далі Параджанов перебував у постійній напрузі режисерського пошуку, в якому ніщо не ставалося відразу, в осяяні й миттєвій даності. Непростим був процес підбору головних акторів: на роль Марічки претендувала між інших кандидаток і латиська актриса Вія Артмане, а вже затверджена на роль Лариса Кадочникова після першого перебування у кадрі в гуцульському строї відмовилася зніматися. Побачивши, наскільки гарний вигляд має інша актриса в образі гуцулки, вона повернулася до знімального процесу.
Іван Миколайчук, вже впізнаваний завдяки ролі у режисерській роботі Володимира Денисенка «Сон», був не сприйнятий Параджановим як утілювач образу Івана. Асистент режисера Володимир Луговський, проявивши сміливість, замість епізодів з обранцем Параджанова Генадієм Юхтіним, який вже почав зніматися, в «пілоті» вмонтував кадри з Миколайчуком, й останній і був затверджений на головну роль.
Коли київський режисер потрапив до гуцульського краю, в українські Карпати, він був розчарований побаченим ландшафтом-мікстом зі збереженими традиціями предків і вигодами європейської цивілізації, від яких не можна було сховатися навіть у горах. Однак це не завадило процесу пізнання незрозумілого світу українського субетносу. Параджанов став жити поміж гуцулів, вивчати їхній побут і звичаї, спілкуватися з мольфарами, найколоритнішими носіями гуцульської ідентичності. З усією творчою групою він шукав місця для зйомок, відвідуючи ґражди Верховинського району Івано-Франківської області.
Весь процес зйомок супроводжувався скандалами Параджанова і з керівництвом, і з членами творчої групи. Першим він відповідав на закиди щодо повільного темпу створення фільму, відставання від запланованого терміну: «Історію кохання не можна знімати за графіком!». Другі, здебільшого Юрій Ільєнко і Лариса Кадочникова, отримували режисерські догани за непоквапливість у роботі.
Така поведінка пояснюється Іваном Дзюбою у його статті 1992 року «Він ще повернеться в Україну (С.Параджанов):
«Нетерпимість до фальшу, претензійності, тривіальності змушувала його іноді бути різким, дошкульним. Але в межах справедливості. І щодня, щогодини, щохвилини – калейдоскоп дотепів і парадоксів… Взагалі був людиною, не ангелом. Мав свої слабкості. А в чомусь був «тяжкий», особливо для начальства, з яким не церемонився…».
Проте з огляду на провідну роль, яку режисер відігравав у творчій групі, що була «місцем збірки» для елементів-талантів зі всього українського мистецького обширу, слід згадати два моменти з вищезгаданої статті літературознавця-дисидента, який добре знав «генія» Параджанова:
«Метеором вривався він у затхлу атмосферу підневільного мистецтва, збурюючи його пригладжену поверхню. А точніше було б порівняти його з хвостатою кометою, бо він мало коли був сам і рідко де сам з’являвся: за ним завжди тягнувся «хвіст» із колег, прихильників, адептів».
«Тим, хто знав Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Спілкувалися з ним. Це зрозуміло було навіть тим, хто не бачив його фільми. Це було зрозуміло з того, як усе від його слова і в його руках сповнювалося краси і значення. Це зрозуміло було з тієї особливої хвилюючої енергії, що неослабно променила з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих товариських розмовах «параджановського кола» слово «геній» давно стало синонімом його власного імені і сам він залюбки вдавався до цього титулу…».
Наводимо тут список причетних до появи епохальної української кінострічки митців, роль яких відзначена в іншій статті Івана Дзюби «З історії українського кінематографа (До 50-річчя українського радянського кіно)» (1967 рік):
«Творчий подвиг колективу, що створив «Тіні забутих предків», докорінно змінив усю атмосферу на Київській кіностудії і став великим стимулом для мистецької молоді».
Сценарій: Іван Чендей, вихідець із Тячівщини, український письменник, кіносценарист, перекладач, журналіст, фольклорист.
Головний режисер: Сергій Параджанов.
Другий режисер: Володимир Луговський, український кінорежисер і письменник.
Оператор: Юрій Іллєнко, український кінооператор, кінорежисер та сценарист.
Художники-постановники: Михайло Раковський, український художник кіно, і Георгій Якутович, український художник-графік, ілюстратор, майстер ліногравюри, ксилографії та офорту, художник кіно.
Декоратор: Петро Максименко, український художник.
Костюми: Лідія Байкова, російська і українська художниця кіно, художниця по костюмах.
Композитор: Мирослав Скорик, видатний український композитор і музикознавець.
Другий оператор: Володимир Давидов, український кінооператор.
Режисерка монтажу: Марфа Пономаренко, українська режисерка монтажу.
Гример: Володимир Шикін; фотограф: Олександр Антипенко; звукооператорка: Софія Сергієнко.
Асистент режисера: М. Гороховський; асистент оператора: Фелікс Ржешутек, Віктор Шувалов, український кінооператор-документаліст; помічниця режисера: Л. Кустова.
Консультант: Федір Манайло, український живописець, народний художник УРСР.
Редактор: Олександр Сизоненко, український радянський письменник, прозаїк, публіцист, есеїст, кіносценарист.
Директорка картини: Нонна Юр’єва.
Державний заслужений симфонічний оркестр УРСР, диригент Стефан Турчак, видатний український диригент.
Акторський склад: Іван Миколайчук – Іван; Лариса Кадочникова – Марічка; Тетяна Бестаєва – Палагна; Спартак Багашвілі – Юрко, мольфар; Микола Гринько – ватаг вівчарів; Леонід Єнгібаров – Микола, спузар; Ніна Алісова – мати Іванова; Олександр Гай – Петро Палійчук, батько Івана; Неоніла Гнеповська – Параска Гутенюкова, мати Марічки; Олександр Райданов – Онуфрій Гутенюк, батько Марічки; Ігор Дзюра – Іванко в дитинстві; Валентина Глинько (в титрах – Глянько) – Марічка в дитинстві.
А також мешканці села Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області, в якому відбувалося знімання фільму.
Завершуючи спогад про блискучий мистецький епізод із шістдесятих, кинемо хоча б побіжний погляд на постаті Георгія Якутовича і тих, хто був поруч із ним тривалий час. Як уже було зазначено, Сергій Параджанов запросив київського художника-графіка Якутовича як художника-постановника «Тіней…». На той час він уже був екс-викладачем Київського художнього інституту, щойно полишивши цю посаду на знак протесту проти звільнення художника Григорія Гавриленка, свого друга.
Мабуть, Параджанов відчув в цьому учні вихідця з карпатського села Василя Касіяна, спорідненого за духом протесту і естетикою колегу-художника: Георгій Якутович, взоруючись на майстра портрета, ксилографії та книжкової графіки Володимира Фаворського, захоплювався творчістю опальних в СРСР бойчукістів і особливо цікавився жанровими картинами й літографіями мексиканця Дієго Рівери. Проте для режисера-вірменина, якому ще передбачалось зануритися в екзотичну стихію українських горян, найпевнішим аргументом стало те, що Георгій Якутович уже відбув цей процес осягання їхньої культури.
Почавши їздити в 1952 році на сезонну малярську працю до карпатського села Дземброня, художник утілив побачений світ гуцулів у гравюрах 1959 і 1969 років. Результатом двох подорожей українськими Карпатами стала і аспірантська робота Георгія Якутовича – серія ілюстрацій до повісті Михайла Коцюбинського «Fata Morgana», продовжена в 1963 році оформленням повісті «Тіні забутих предків». Художник встиг створити три гравюри-ілюстрації та несподівано отримав запрошення до складу знімальної групи «Тіней…», яке беззастережно прийняв.
Згодом він описав тодішню подію і свої думки, які її супроводжували, в есе «Графіка і кіно»:
«Після того, як ми набиваємо руку спочатку в художній школі, потім під час першої самостійної роботи, ми часто втрачаємо почуття безпосереднього сприйняття і виявляємося безпорадними перед натурою. Працюючи в кіно, я сподівався «очиститися» від здобутих навичок і віднайти здатність такої її правдивої художньої інтерпретації, коли лінія, пляма та форма одразу ж ведуться в єдиному ключі, який передає музику природи».
Після завершення роботи над фільмом Якутович знову повертається до оформлення повісті Михайла Коцюбинського із новаторським запалом художника, чиє бачення, справді, зазнало жаданого «очищення».
Вдруге український кінематограф з’явився у роботі художника, коли він разом з Іваном Миколайчуком в 1971 році увійшов до складу творчої команди фільму «Захар Беркут» режисера Леоніда Осики. Цей фільм ознаменував розширення творчого діапазону темою доби Русі, а перегодя їй на заміну прийшла тема козацтва.
Найближче коло художників Георгія Якутовича – це його родина в повному складі: дружина Олександра Павловська, художниця, що працювала переважно в галузях книжкової графіки, співпрацюючи з видавництвом «Веселка»; син Сергій Якутович, художник-графік, книжковий ілюстратор, головний художник фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу»; невістка, дружина Сергія Якутовича, Ольга Якутович, художниця; онук, син Сергія Якутовича Антон Якутович, живописець і графік; син Дмитро Якутович, художник.
Художня династія Якутовичів не щезає з культурно-інформаційного простору України з поступовим фізичним відходом її членів, залишаючись у спогадах друзів і колег. Ось як образ Сергія Якутовича змальований в есе 2004 року «Сергій Якутович. Багатий і марнотратний» Тиберія Сільваші, художника-абстракціоніста, теоретика сучасного мистецтва і автора численних есе:
«Якутович – людина книжна, а отже, людина Культури. Як людина книги в прямому і переносному сенсі (його спеціальність – книжкова графіка) він мислить історією. Історію тут слід розуміти і як Історію, і як розгорнутий у часі і просторі сюжет, розказаний пластичним засобами графіки… У людині культури живе туга за ідеалом гармонії, що втілений у Книзі і Соборі. Від відчуття неможливості справдження цього ідеалу сьогодні виникає драматична напруга в роботах Сергія Якутовича».
Драматична напруга – саме те, що тримає нас у постійному творчому тонусі, спонукаючи рухатись до уявного горизонту, який недарма є відсутнім в роботах Сергія Якутовича. Драматична напруга графічних історичних сюжетів змушує вряди-годи озиратися на тих, хто навічно залишився позаду нас.
Використані джерела:
- Белічко Ю.В. Георгій Вячеславович Якутович / Ю. В. Белічко. – Київ: «Мистецтво», 1968. – С. 44.
- Дзюба І.М. З криниці літ: У трьох томах. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Том 2: Шевченко і світ; Естетика і культурологія; Знайомство з десятою музою; «Бо то не просто мова, звуки…»; «Тернисті дороги порозуміння. – 976 с. – С. 717.
- Дзюба І.М. З криниці літ: У трьох томах. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006 – 2007. – Том 3: Літературні портрети; Дніпровський меридіан; Зі спогадів, 2007. – 880 с. – С. 839-841.
- Сільваші Тіберій. Дерево Одіссея: Есеї, тексти, фото. – Київ: «ArtHuss», 2020. – 288 с. – С. 145; 147.
- Як у Тіні. Георгій Якутович як художник книги «Тіні забутих предків» / Упорядники Поліна Ліміна, Павло Гудімов. – Київ: «Артбук», 2017. – 184 с.
- Якутович Г. Графика и кино / Георгий Якутович // Из творческого опыта советских художников. – М.: «Советский художник», 1972. – С. 145–151.
З повагою, бібліотека НАОМА та
завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська.
