Перейти до вмісту

Вишиванка як елемент українського народного строю і мотив в образотворчому мистецтві

16 травня 2024 року, що припадає на третій четвер травня, українське суспільство вже традиційно обходить День вишиванки, який, стартувавши в 2006 році як затверджена на державному рівні студентська ініціатива, з кожним роком набуває ознак національного свята. З повномасштабним вторгненням московитів в Україну 2022 року символізм цієї дати підсилився мілітарною конотацією. Серед кольорового розмаїття вишиванок, в які вбирається місто в День вишиванки, а також на Великдень і в День Незалежності, дедалі частіше зустрічається хакі як тло, на якому буяє узор, що, за задумом дизайнерів, символізує Перемогу України.

Хоч би якого фасону була вишиванка, якими б були її  узори і кольори, людина з українським серцем, що сьогодні вдягає цей ткано-вишитий маркер української ідентичності, мовчазно проголошує світу: «Україна і українці є й будуть». А для ворогів, чий біснуватий вождь вряди-годи заявляє протилежне, багатомільйонна вишиванка стає посланням: «Іду на ви! З мечем на того, хто підняв меч мене!»

У час, коли московити системно і послідовно вчиняють злочини проти української культурної спадщини, руйнуючи історичні будівлі, храми, вивозячи музейне майно з окупованої української території, доречно звернути особливу увагу на образотворчі шедеври України. Саме мотив вишиванки  як українського традиційного одягу є доброю нагодою для цього. Адже вишиванка – це і популярний сюжет, і головний композиційний елемент на полотні, який часто використовували художники, душею і серцем пов’язані з Україною. Картини, на яких відтворено старовинний український побут, нагадують, що вишита сорочка, яка в Україні виокремлювалась самостійним символом протягом останніх десятиліть, – це передусім натільна білизна, елемент складного народного строю, характерний для всіх слов’янських народів.  

Українсько-польський художник, мешканець Львова, Юрій Глоговський (Jerzy Głogowski) (1777 – 1838) з системністю етнографа і прискіпливою увагою митця засвідчив це серією акварелей «Український народний одяг». Почавши кар’єру урядового будівничого в Кракові, а згодом продовживши її на посаді архітектора-керівника будівельних робіт у Галицькій директорії будівництва у Львові, він приділяв увагу довколишньому ландшафту і місцевому народному побуту й як художник. Значне місце в його мистецькій спадщині посідають панорамні види Львова, виконувані переважно у ведутному жанрі, та архітектурні малюнки львівської забудови. 

Однак безсторонній погляд чужинця на незнайому місцевість поволі перетворився на захоплення величчю краю, духовною красою його мешканців, обернувся інтересом митця до селянського побуту в найвіддаленіших закутках, що підтверджується не тільки авторською серією портретів, зарисовок народних типажів, аде й виконаними аквареллю студіями народного одягу. 

В кінцевому підсумку український народний одяг, замальований            Ю. Глоговським, поділяється географічно, згідно з маршрутом його творчих подорожей, здійснених в 1834—1836 роках по західноукраїнських землях. Зокрема, серед цього матеріалу, частково представленого на першій художній виставці у Львові 1837 року, зустрічалися зображення селян Могильниці, Довгого, Янова (тепер Долина), Золотого Потоку, Підзамочка, Язлівця; міщан Бучачи, Заліщиків, Хоросткова на Тернопільщині.

З плином часу «етнографічні» акварелі Глоговського, яких нараховується понад триста, становлячи художнє свідчення епохи романтизму, набули значення найнадійнішого  джерела вивчення традиційного одягу. 

Завдяки праці «Український народний одяг ХVI – початку ХІХ ст. в акварелях Ю. Глоговського» Дмитра Крвавича і Галини Стельмащук, що вийшла друком у «Науковій думці» 1988 року, читачі, зацікавлені автентичним одягом Західної України, в змозі вивчити його особливості й відмінності згідно з регіональним поділом на одяг Львова і околиць, північно-західних районів Східної Галичини, Карпатського регіону, Покуття та Західного Поділля. Саме така класифікація ілюстрацій, кожна з яких має точну географічну ідентифікацію з вказівкою приналежності портретованих до міщан чи селян та іноді із зазначенням того чи того карпатського субетносу. 

Такою необхідною інформацією нащадків забезпечив сам автор, позначивши кожен оформлений упродовж 1834—1836 років у паспарту малюнок вказівкою географічного розташування і датою виконання. 

У згаданому виданні, зазначено, що художник відтворював на полотні і давній одяг, вивчаючи джерела: давні портрет, картину, малюнок, про які так само повідомляв у паспарту. 

Серед 217 ілюстрацій видання здебільшого із верхнім одягом поверх сорочки, найбільш виразним художнім виконанням жіночої вишитої сорочки відзначаються «Дівчина із Поділля», 1834 р., «Жінка з Старого Чорткова», 1834 р., «Дівчина з Чорткова», 1834 р. (м. Чортків Тернопільської обл.), «Дівчина з Бучацького Підзамча» (м. Бучач Тернопільської обл.), «Дівчина з Коломиї», 1834 р. 

Слід згадати українських художників, що так само відтворили регіональні особливості народного строю з характерним узором вишиванки. Виходець зі Львівщини Корнило Устиянович (1839 – 1903), майстер львівського  художнього академізму, чия творчість припала на І половину ХІХ століття, в реалістичній манері створив кілька цікавих з етнографічно-побутового погляду робіт. Відмінності елементів гуцульського і бойківського одягу продемонстровано його картинами різних років, виконаними в результаті відвідування гірських поселень Галичини і Буковини: «Гуцул», зображення гуцула на повний зріст на тлі карпатського лісу (1891), «Гуцулка біля джерела», образ гуцулки, що стоїть поряд із гірським джерелом, з панорамою віддалених гір (1891), «Бойківська пара», портрет закоханих, бойківської пари, створений раніше (1870—1880), «Бойко на тлі гір», фігура горянина, на тлі скелі і далеких гір, «Портрет дружини в гуцульському вбранні» (1884) й «Гуцул з Липовиці» (1884), погрудний портрет чоловіка у гуцульському капелюху.

Багато традиційно-побутових моментів із життя гуцулів Прикарпаття  віднаходимо на полотнах Івана Труша (1869 – 1941), видатного українського живописця-імпресіоніста, майстерного пейзажиста, чиї кольори і по роках зберігають наснаженість гірського сонця і осяйну прозорість повітря. Узагальнена імпресіоністична манера зображення не перешкоджають сприйняттю деталей одягу гуцулів на картинах з циклу “Гагілки” (1921), в також  “Гуцул” (1939), “Гуцулки” (1912), “Трембітарі” (1905). 

На полотні “Гуцулки біля церкви” (20-і рр. ХХ ст.), створеному в селі Вербовець, що розташоване біля Косова, художник, використовуючи багатофігурну композицію, зобразив традиційний жіночий одяг гуцулів в усіх ракурсах. Тому можемо побачити і гуцульський кептар спереду, ззаду і збоку, уявно реконструюючи весь його вишитий золотом узор, і суто гуцульські деталі зачісування: “уплітки” з “прив’язкою”, штучною квіткою, і поясний одяг, який складають запаски. Ніби центральним смисловим елементом на картині виступає вишивка на рукавах сорочки, майже достеменно повторившись на чотирьох жіночих фігурах. Художник схопив момент живого спілкування жінок після святкової церковної служби, а піднесену атмосферу, що охоплює всіх присутніх селян, передав яскравими кольорами тла — весняного неба і розквітлих дерев та “радісною” палітрою одягу. 

Вбрання гуцулів Закарпаття знайшло художнє відтворення на картинах народного художника України, учня засновників закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі Андрія Коцки (1911 — 1987). Індивідуальний стиль цього самобутнього майстра, чия творчість тематично пов’язана із життям краю, базується на поєднанні бокшаївської реалістичної манери та сміливості новаторських підходів, притаманних Ерделі. Захоплюючись, як і більшість закарпатських мистців, місцевими краєвидами, особливу увагу художник приділяв зображенню жінок-горянок, що бачимо і в його сюжетних роботах, і на численних жіночих портретах. 

Серед перших виділяються яскравою панорамою гір і розташованого поряд із ними гуцульського поселення полотна “Зима в Тихому” (1935) та “Ярмарок” (1930-і рр.), “Зима. Неділя в селі Тихий” (1933), “Зима в селі” (1930-і рр.). Художник тут зобразив переважно жіночі фігури в червоних і помаранчевих хустках, характерних для місцевості. 

Розмаїття яскравих жіночих портретів Андрія Коцки засвідчує не тільки рівень майстерності митця, який тонко передає внутрішній світ жінки та її психологічний стан у момент зображення. Художник створив своєрідну ілюстровану енциклопедію закарпатських жіночих строїв, зокрема вишиваних сорочок. Серед портретів зустрічаються і багатофігурні: “Верховинці” (1935), і парні: “Сестри” (1957), “Гуцулки” (1982): “Верховинка з хлопчиком” (1970-і рр.), і весільні: “Гуцульська молода” (1950-і рр.), “Молода із села Гукливе” (1967), і етнічно-топографічні: “Верховинка” (1950-і рр.), “Дівчина з Передгір’я” (1954)“, “Верховинка” (1930-і рр.), “Верховинка за шитвом” (1936), “Дівчина-верховинка” (кінець 1930-х рр.), “Верховинка” (1950-і рр.), “Гуцулка” (1950-і рр.), “Портрет дівчини в гуцульському вбранні” (1950-і рр.), “Синевирські дівчата” (1958), “Дівчина з Колочави” (1950-і рр.), “Школярка з Міжгіря” (1950-і рр.), і “Келечинські молодиці” (1966). 

Менш численними є “чоловічі” праці художника, які так само демонструють особливості традиційного закарпатського одягу, приміром, “Портрет старого в інтер’єрі” (1970-і рр.), “Чабан Сурмай” (1981), “Лісоруб І. Кучерявий” (1983).

Цінне доповнення до образотворчого втілення закарпатського народного вбрання, про яке йшлося вище, становлять ескізи закарпатських жіночих костюмів та окремих елементів гуцульського одягу, які художник створював протягом 1940-х рр. 

Побіжно згадаємо й українських митців, які зафіксували на власних полотнах традиційне вбрання східніших українських теренів. Український фольклорист, етнограф, художник і графік Порфирій Мартинович (1856 — 1933), поєднавши дві іпостасі, дослідницьку і мистецьку, став автором портретів національних типів українців і полтавських козаків. В цих роботах значну роль відіграє одяг як етнічний і соціальний маркер зображуваної людини. “Селянин люльку курить” (1871) — виконаний аквареллю образ літнього селянина у традиційних для Полтавщини сорочці-вишиванці, шароварах, червоному поясі-кушаку, жупані і шапці. Неприкрита верхнім одягом частина сорочки виказує вишивку з характерними для Полтавського краю узором і кольорами. Полтавське походження вишиванки видно і на акварельній роботі “Запорожець люльку закурює” (1972), де видно не лише ромби вишитого узору сорочки, але й уповні її фасон.

Сергій Васильківський (1854 — 1917), видатний український живописець, пейзажист, виходець зі Слобожанщини, відзначився як автор пейзажів України, зокрема Криму, Франції та Кавказу, історичних і жанрових картин. Розробляючи улюблену тему вояцького життя та побуту козаків, він вряди-годи зупинявся на етнографічно-побутових моментах, особливо цікавлячись українським орнаментом. Це посприяло створенню художником альбому “З української старовини” з “типами запорожця” і варіантами зображення козацького одягу, на якому трапляється вишивка. 

Картина Васильківського “А що мати скажуть? Подарунок” (1911) являє не тільки яскравий зразок історичного жанру, але й може слугувати образотворчим супроводом низки українських родинно-побутових пісень. Звісно, деталі українського одягу дівчини і парубка були відтворені на основі, побуту, побаченого художником в селах Наддніпрянщини. 

Значна частина праць Миколи Пимоненка (1862 — 1912), українського художника-реаліста, співця селянського побуту Київщини, містить важливу етнографічну інформацію, передану майбутнім поколінням українців як своєрідний атлас побутових сцен і традиційного одягу. Ці полотна можна досліджувати під різними кутами зору, застосовуючи жанрові, сюжетні, композиційні критерії. 

Цікаво поглянути на картини Пимоненка, створені протягом довгого періоду в селі Малютянка на Київщині як на джерело знань про традиційний український одяг даної місцевості. Найчастіше зустрічаються Пимоненкові жіночі образи, відтворені в різних ситуаціях: у тих, що стосуються виконання певної праці, та тих, що демонструють обстановку вільного від праці дня. Залежно від цього жіночий одяг може бути або святково-урочистим, або простим, повсякденним. 

На багатьох картинах жінка зображена не за  усталеним Шевченком зразком (картина «Катерина»), який побутував в українському живописі ХІХ ст.: в одній сорочці без жупана зверху, а з максимальним набором елементів традиційного жіночого одягу, відповідно до сезону, як-от “Портрет дівчини-українки (М. Нестеренко) (1896), “За роботою” (1880), “Гуси додому” (1910), “Дівчина з кошиком і жбанком” (1900-і рр.), “Викуп нареченої” (1908), “На лаві” (1990-і рр.), “Біля криниці” (1909) та інші. 

Нагадуємо, що Микола Пимоненко був учнем знаменитого Іллі Ріпина (1844 – 1930), козацького нащадка, вихідця зі Слобожанщини, який, перебуваючи на великій відстані від України, ніколи не втрачав українського духу. У своїй творчості митець неодноразово використовував побутові сюжети з життя українських селян. Таким полотном є «Вечорниці» (1871), де художник зосереджується на парі, що зайшлася в несамовитому танці. У хаті, де відбуваються вечорниці, зібрано багато людей різного віку і соціального стану, але фокус уваги глядача, (як і глядачів у хаті, зображеної художником) залишається весь час споглядання тим самим. Тут важко розгледіти вишиті деталі сорочок хлопця і дівчини, але можна побачити весь одяг сільської молоді, в якому було зручно виконувати танок. 

Натомість на полотні Ріпина «Українка біля тину» (1876) розрізняємо детально прописаний узор вишиваної сорочки, кожну намистину на шиї дівчини і всі кольори плахти. Ліричний жіночий образ, емоційно підсилений  вишуканим вбранням, намалював художник-реаліст, який шанобливо і з любов’ю  ставився і до українського традиційного одягу, і до людей, що його вдягали: “Тільки малоросіянки та парижанки вміють одягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж спритно: … це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які дукати, моністи, головні убори, квіти! А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!”

Ці слова можуть слугувати епіграфом до виставки автентичного українського одягу, посуду та побутового приладдя, організованої бібліотекою НАОМА у спілці з колективом Академії, яка відкривається в читальній залі саме в День вишиванки 16 травня 2024 о 9.30. 

 

Список рекомендованої літератури:

  1. Бєлічко, Юрій Васильович. Україна в творчості І.Ю. Рєпіна. — Київ : Мистецтво, 1963. — 125 с.
  2. Іван Труш [Мультимедіа] : Твори з приватних збірок: Альбом / упоряд.: І. Завалій, Т. Лозинський, О. Сидор ; авт. вст. ст. О. Сидор ; ред. А.-М. Волосацька. — Львів ; Київ : Оранта, 2005. — 128 с.
  3. Коцка Андрій, 1911-1987: книга про життя та творчість нар. худож. України Андрія Коцки / Закарпат. обласний худож. музей ім. Й. Бокшая ; авт. ст. : Ф. Ерфан.  — Ужгород : Патент, 2011. — 256 с.
  4. Крвавич, Дмитро Петрович. Український народний одяг XVII-початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського; авт. та упоряд. : Д.П. Крвавич, Г.Г. Стельмащук. — Київ : Наук. думка, 1988. — 272 с.
  5. Мартинович, Порфирій Денисович. Українські записи: Українські записи Порфирія Мартиновича : Друкована фольклорно-етнографічна спадщина : Вибране листування : Мартиновичезнавчі студії : Вибрана мистецька спадщина : Біографічні матеріали: упоряд., прим., покажч. О. Савчук ; передм. О. Бріциної. — Харків : Видавець Савчук О.О., 2012. — 534 с. : іл. — (Слобожанський світ ; Вип. 3).
  6. Нановський, Ярослав Йосипович. Корнило Миколайович Устиянович. — Київ : Мистецтво, 1963. — 48 с., 
  7. Пимоненко Микола: альбом / Нац. худож. музей України ; Ін-т колекціонерства укр. мистец. пам’яток при НТШ ; упоряд.: О. Жбанкова, Ю. Петрів ; авт. ст. О. Жбанкова ; макет А. Кіся ; ред. А.-М. Волосацька ; пер. В. Петрів, М. Госовська. — Київ ; Львів : Майстер книги, 2022. — 321 с. 
  8. Сергій Васильківський: альбом / НХМУ ; авт. проекта А.Мельник, авт. вступ. ст. та кат. Л. Толстова. — Хмельницький : Галерея, 2006. — 144 с.

З повагою бібліотека НАОМА та завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження Галина Рафальська