Символічні дії під час війни мають велике значення для нації. Коли співаємо гімн України під час урочистостей, спиняємось щоранку на хвилину, аби вшанувати всіх полеглих українців у нинішній російсько-українській війні, вбираємось у вишиванку в День вишиванки або просто ідемо вулицею з сумкою, позначеною жовто-блакитною стрічкою – створюємо неохопну оком, але відчутну національну спільність.
Так само і щорічний Радіодиктант національної єдності є символічною подією, яка за чверть століття набула значення загальнонаціональної акції з усталеними правилами проведення.
Одне з них полягає в замовленні тексту вправним у письменстві і відомим українському загалу авторам, а також прочитанні тексту фаховими декламаторами чи аматорами. Останні роки цей тандем мав таку конфігурацію: Іван Малкович – Римма Зюбіна (2020), Юрій Андрухович – автор і читець (2021), Ірина Цілик – Ада Роговцева (2022), Катерина Калитко – Олексій Гнатковський (2023), Оксана Забужко – Павло Вишебаба (2024). Добре запам’яталися і назви, і зміст двох попередніх радіодиктантів: «Дороги України» Катерини Калитко та «Магія голосу» Оксани Забужко.
Флешмоб, що об’єднує: чому ми пишемо Радіодиктант національної єдності?
Цьогоріч автором диктанту стала українська письменниця і перекладачка Євгенія Кузнєцова, відома романами «Спитай Мієчку», «Драбина». Її текст «Треба жити!» прочитала народна артистка України, акторка Наталія Сумська.
Написання Радіодиктанту національної єдності і для НАОМА стало традицією, яка підтримується адміністрацією, науковою бібліотекою і кафедрою мовної підготовки. Цьогоріч ця подія відбулася з великим ажіотажем: у читальній залі забракло місць за столами для всіх студентів, охочих взяти участь у національному флешмобі. Декому довелося писати на колінах, але це не завадило дружній атмосфері спільної корисної діяльності.
Процес написання мав особливості, оскільки декламаторка, перехвилювавшись, читала зашвидко, часом плутала слова і фрази, що викликало бурхливі емоції аудиторії. Попри екстремальні умови сприйняття і відтворення тексту, його зміст вражав глибиною і актуальністю, яка розчулювала до сліз. Усі присутні розуміли авторський пафос, переданий без пишномовності, як репортаж нашого повсякденного життя, коли всією Україною цілодобово перебуваємо під загрозою російського удару з повітря.
Однак живемо і як громадяни вільної країни виконуємо свої справи, згідно зі значенням латинської фрази «Tempus neminem manet» – час нікого не чекає. Заклик-заголовок тексту Євгенії Кузнєцової «Треба жити!» ніби стає висновком цієї крилатої фрази, що звучить як умова. Час нікого не чекає, тож живемо цікаво і наповну: читаємо книжки, ходимо в театр, дбаємо про домашніх улюбленців, допомагаємо війську. Спогади, сміх і любов цінуємо як справжнє, за матеріально крихким життям спостерігаємо, мов за піском, що просипається крізь пальці.
Як і в кожому радіодиктанті, в тексті Євгенії Кузнєцової трапилися малознайомі слова, які потребували подальшого тлумачення, приміром, кияхи, допіру. Але це тільки додало авторському стилю вишуканості. Ніби набатом-лейтмотивом крізь коротку оповідь проходив суголосний із заголовком початок імперативу «треба», що прозвучав дев’ять разів. Цей ритм продовжує звучання і після диктування, а значить, текст виявився життєвим не лише за змістом, але й за формою.
Заключне речення пролунало, як фанфарний акорд: «А ми будемо жити цікаво, всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою!». Диктант розпочався словом «жити», а завершився словом «мова». І в цьому теж є символізм.
Сподіваємося, що цей текст надихнув усіх, хто його відтворював на папері, всю свідому українську спільноту.
Переглядів: 9
