Шевченківські дні 9 і 10 березня, дати, що знаменують часовий вимір життя Кобзаря, стають спонукою, аби продовжити віртуальне переміщення на часовій лінії, яка цьогоріч зупинилася на позначці «211». Поважно говорячи, розглядаємо феномен Тараса Шевченка в двох аспектах, осмислюючи і його особисту реалізацію як трагічного героя власного життєвого роману, і його мистецькі досягнення у літературі і малярстві. А отже, маємо справу не лише з Шевченковим найпомітнішим мистецьким здобутком – «Кобзарем» — який дав унікальне ім’я своєму творцю, а поза тим і з його вагомою образотворчою спадщиною. Звертаємося також і до множини біографічних досліджень та бібліографічних показчиків, якими збагатилося шевченкознавство за роки Незалежності.
Однак, пам’ятаючи заклик французького філософа, культуролога, літературознавця Жака Дерріда про необхідність «свідчення про свідків», переглядаємо шевченкіану митців, які з неослабною інтенсивністю втілюють Шевченкові мотиви у власній творчості. Усесвіт Кобзаревих образів перебуває в постійному розширенні, поповнюючись різножанровими творами у різних видах мистецтва.
Ось приміром, «Заповіт», написаний Шевченком у Переяславі 1845 року, опрацьовувало багато композиторів, і в результаті серед 60 музичних інтерпретацій маємо випробувану часом хорову пісню Миколи Лисенка та пісню в народному стилі Гордія Гладкого з її хоровими обробками Кирила Стеценка, Якова Степового, Порфирія Демуцького, Олексія Спендіарова, а також музичні твори великих форм Василя Барвінського, Станіслава Людкевича, Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, Рейнгольда Глієра.
Декоративно-прикладне мистецтво і руками народних майстрів, і виробництвом народних промислів уже більше ста років поповнює візуальну українську шевченкіану. Стефанія Шабатура (1938 – 2014), українська мисткиня-килимарка, дисидентка-шестидесятниця, громадська діячка, у дитячих спогадах про маму Ганну Шабатуру (1914 – 2004), народну художницю, наводить цікавий епізод, що засвідчує неперебутню присутність Кобзаря в житті українців.
«Мама часто вишивала. Особливо любила вишивати рушники… Один із цих рушників відзначався надзвичайно високою майстерністю. На ньому мати вишила тризуб і портретне зображення нашого Великого Поета Тараса Шевченка на тлі національних кольорів. Саме цей рушник – прекрасний витвір мистецтва – мій батько зазнімкував на пам’ять перед тим, як мама вирішила подарувати його «Просвіті» у 1939 р., якраз напередодні приходу перших совєтів… У зв’язку з припиненням у 1939 р. діяльності «Просвіти» мамі передали її рушник на збереження до кращих часів».
Подальша оповідь Стефанії Шабатури, наведена у виданні «Стефанія Шабатура: вибрана палітра кольорів з мозаїки життя і творчості», зосереджується на небезпечному випадку, коли обшук енкаведистами хати міг призвести до арешту, якби в останню хвилину мати не підв’язалася «крамольним» рушником і в такий спосіб не сховала його від недобрих очей окупантів.
Стефанія Шабатура уже в зрілому віці визнаної мисткині вишила на полотні портрет Тараса, відтворений напіванфас з книжкою на задньому плані.
В образотворчому мистецтві книжкова ілюстрація є найпрямішим мистецьким тлумаченням авторського тексту. Ілюстрований «Кобзар», уперше виданий 1840 року, щоразу стає документом епохи, позаяк незмінний текст Шевченка (іноді ідеологічно перероблений, обрізаний цензурою) наділяється візуальним поясненням із визначеною духом часу стилістикою. А художники-ілюстратори у такий спосіб стають свідками не лише України, уявленої Шевченком, але й тієї України, яку бачать вони. У свою чергу реципієнт сьогодення як «свідок свідка» міряє текст та його візуальний супровід власними уявленнями і спостереженнями живої дійсності.
Сила Шевченкова слова візуально проявляється і поза форматом книжки у монументальному, театрально-декораційному та станковому мистецтвах. Прикладом першого слугує вітраж «Шевченко. Мати», який створила група художників: Опанас Заливаха (1925 – 2007), Людмила Семикіна (1924 – 2021), Галина Севрук (1929 – 2022), Галина Зубченко (1929 – 2000), Алла Горська (1929 – 1970), — 1964 року до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету. Монументальний шедевр справив незабутнє враження на щасливців-обсерваторів, які встигли його побачити, тим, «чим він виражав історичну сутність буття українського народу» (Іван Дзюба), та й, потрощений, залишився на світлинах історичною пам’яткою невідповідності брехливому совіцькому пафосу.
Автентичність змісту вітража «Шевченко. Мати» виражалася правдивим емоційним станом зображених в іконописному дусі героїв: розгніваного Тараса і зажуреної Матері-Катерини, – та поміщеною вгорі книгою Кобзаря, чия фраза-еманація обрамляла композицію: «Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!».
Сучасним музично-сценічним втіленням поеми Шевченка «Катерина» стала однойменна опера українського композитора Олександра Родіна (1975 р.н.) , поставлена під час повномасштабної війни рф з Україною Одеським національним академічним театром опери та балету.
Опера Олександра Родіна “Катерина” (тизер)
https://www.youtube.com/watch?v=g0hYx_E_4rM
Більше чотирьохсот сценічних костюмів авторства художника Сергія Васильєва, як і живописні декорації, створені художником-сценографом Євгенієм Гуренком, контрастують з традиційним художньо-образним вирішенням опери «Катерина» Миколи Аркаса, акцентованим на побутово-етнографічих моментах. Сценографія «Катерини» Олександра Родіна, твору, який жанрово тяжіє до опери-феєрії, виходить поза національні рамки, розмиваючи обрис українського фольклору панслов’янським узагальненням, надаючи космічного виміру всій сценічній дії. І саме такий мистецький підхід символізує дух часу глобалізованого світу з універсалістськими категоріями превалюючого космополітичного дискурсу.
Проте Тарас не посягав на оповідь космогонічного масштабу, описуючи реальне українське життя в окресленому геополітичному контексті, і ще за свого життя став ідентифікуватися в опінії українців як Кобзар, національний співець, чия профетична харизма, набувши мистецького втілення, пробудила національну свідомість народу. Шевченкова націостверджувальна дія продовжується мистецькими засобами і сьогодні, тому що, всупереч викликам часу, слова поета відтворюють митці-обранці, які є носіями українського духу. Серед останніх виділимо сучасних художників Івана Марчука, Василя Семенюка і Миколу Стороженка, котрі інтерпретували поезію Шевченка в рамках станкового живопису.
Шевченкіана, створена Іваном Марчуком (1936 р.н.) протягом 1983 – 1984 років, налічує 42 виконані в техніці темпери роботи формату 50х60. Приступаючи до цього проєкту з думкою про сотню тематичних картин, художник вже мав у власному доробку портрет Кобзаря, виконаний у підлітковому віці, а також студентський твір «Караюсь, мучусь, та не каюсь», що переміг на академічному конкурсі. Сам процес праці над картинами відбувався виключно в сільській обстановці, обраній Марчуком з метою повного занурення в образно-філософський світ поета. Малюючи кожну картину три-чотири дні, художник перебував у стані піднесення та повного злиття з Кобзарем у почуваннях, з легкістю уявляючи художньо-образне рішення його поетичної думки.
Роботи, що склали шевченкіану Івана Марчука, взявши початок у слові Тараса, виходять за межі ілюстративного доповнення як самодостатнє образотворче філософствування Майстра. Водночас кожна картина, бувши програмним твором із відповідною назвою з «Кобзаря» і строфою-цитатою, орієнтує глядача на текст-першоджерело.
Зробивши тематичний аналіз 42 робіт шевченківської серії автора, можна дійти певних висновків щодо його вподобань і тенденцій. Приміром, шість картин присвячено образу Кобзаря, який щоразу має інший вигляд і емоцію, підкреслену цитатою: «Давно вже я сиджу в неволі Неначе злодій взаперті. На шлях дивлюся та на поле, Та на ворону на хресті на кладовищі». (поема «Неофіти»); «І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережить книжечки, співати І плакати у бур’яні» (поезія «А.О. Козачковському); «Минають дні, минають ночі, Минає літо. Шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить» (поезія «Минають дні, минають ночі»); «І день іде, І ніч іде. І голову вхопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки» (поезія «І день іде, і ніч іде»); «Возвеличу малих отих рабів німих. Я на сторожі коло їх Поставлю Слово» (поезія «Подражаніє 11-му псалму»); «Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать Та заходиться рештувать
Вози в далекую дорогу» (поезія «Чи не покинуть нам, небого»).
Художньо осмислюючи світ образів Шевченка, Марчук неодноразово звертався до шести поем Тараса: «Марія»; «Катерина»; «Неофіти»; «Гайдамаки»; «Титарівна»; «Причинна». Крім того, відомі і не дуже популяризовані Шевченкові поезії, опинившись у мистецькому фокусі митця з Тернопільщини, ставали пазлом узагальненої трагедійної картини українського буття,
Приміром, є тут і ілюстрація до віршів, уже почутих і побачених у різному виконанні. «За байраком байрак»: «За байраком — байрак. А там степ та могила. Із могили козак Встає сивий, похилий», — уже десятиліття звучить голосом Андрія Середи:
«Кому вниз». Альбом «4» (2014). З циклу «У Казематі». За Байраком Байрак
https://www.youtube.com/watch?v=6X8CloDX3zs
А вірш «І виріс я на чужині»: «Чорніше чорної землі Блукають люди» у третьому томі шеститомної Шевченківської енциклопедії прокоментований ілюстрацію талановитого художника-графіка, уродженця Макіївки, Віктора Сергійовича Слищенка (1905 – 1991).
Водночас Іван Марчук зупинявся і на менш «розтиражованих» сторінках «Кобзаря», уперше надаючи їм візуальної форми. Як-от, проілюстрованими стали вірші: «Було, роблю що, чи гуляю»; «Тече вода в синє море…» та інші.
Очевидним лейтмотивом усієї серії виступає трагічна доля упослідженої, знедоленої людини: жінки-покритки, удови, дівчини, що розлучилася з коханим, батьків, які втратили сина, дитини-сироти, байстрюка, в’язня в казематі. Але є й життєствердні винятки: образ щасливої матері з сином – «І на оновленій землі врага не буде супостата. А буде син і буде мати, і будуть люде…» (поезія «І Архімед, і Галілей…»).
Цікаво, що шевченківська серія Івана Марчука стала ілюстративним матеріалом «Кобзаря», виданого 1994 року видавництвом «Дніпро», і також основою експозиції у різних виставкових залах України у 80-ті, 90-ті роки, а 1997 року принесла автору Шевченківську премію.
Якщо шевченкіана Івана Марчука прозвучала голосом мовчазного опору антиукраїнському режиму в час, коли в таборі Пермського краю вбивали Василя Стуса, шевченкіана на двадцять років молодшого вихідця з Франківщини Василя Семенюка (1957 р.н.) стала гучною заявою вільного в експериментаторстві Митця Незалежної України.
Новизна мистецької оптики, явлена тисячею його живописно-графічних робіт, обґрунтована як опануванням образної мови українського народного мистецтва, так і глибоким проникненням в психологію творчості Кобзаря шляхом власного українського етнопсихологізму. Обране митцем трактування лінії, форми, пропорцій у композиції засвідчує його глибоку обізнаність з національною іконописною традицією, а також дотичність до фольклорно-побутових пластів української культури. Митець-бо освоївся не лише в просторі живопису і графіки, але й вільно діє в декоративно-прикладній галузі.
Унікальний цикл «Мій Шевченко», який уже нараховує понад тисячу робіт, це не звичний збірник ілюстрацій до вибраних поетичних уривків, а цілісна панорама неординарно відтворених образів, що виникають в уяві художника як відповідь на поетичні роздуми Кобзаря про національну правду. Закономірним стало номінування цих робіт Василя Семенюка разом із його графічним оформленням «Кобзаря» на Шевченківську премію у 2021 році.
Львівський художник претендує на здобуття Шевченківської премії
https://www.youtube.com/watch?v=pqpK9HGZz2U
Проілюстрований у 2011 році, виданий у 2019 році, «Кобзар» став досягненням мистецьких поривань народного художника України, доцента кафедри академічного живопису Львівської національної академії мистецтв, підсумком його філософських роздумів про національну складову сучасного українського мистецтва, описаних, зокрема, в статті «Перший “Кобзар” Тараса Шевченка 1840 року: унікальний випадок чи геніальна закономірність?». У цій публікації, що ввійшла до «Вісника ЛНАМ, вип. 25», Василь Семенюк окреслює проблему:
«Сучасна ситуація в українському образотворчому мистецтві репрезентує комплекс практик від тотального заперечення етнічного до гіпертрофованих форм копіювання образотворчих засобів, властивих для традиційного мистецтва», — і подає спосіб її вирішення:
«Одним з методів подолання зазначеної проблеми є поглиблене вивчення концептуального наповнення українського мистецтва та пристосування до сучасних умов практичного та теоретичного досвіду знакової персоналії для вітчизняних творчих практик — Тараса Шевченка. Саме тому вважаємо актуальним звернутися сьогодні до його маніфестаційного тексту — “Кобзаря”».
ВІСНИК Львівської національної академії мистецтв. Вип. 25
https://lnam.edu.ua/files/Academy/nauka/visnyk/pdf_visnyk/25/28.pd
Отже, з понад тисячі своїх робіт, з яких складався цикл «Мій Шевченко», Василь Семенюк відібрав для ілюстрування нововиданого «Кобзаря» двісті графічних творів, виконаних в одній художній манері. Подвійне, чорно-біле та біло-чорне, зображення, що символізує позитивний і негативний бік дійсності, з «вплетеною» в композицію цитатою Шевченка – це питомо авангардистське серед досі відомих образотворчих тлумачень тексту Кобзаря, що концептуально перегукується з на сто років старшим ілюструванням Василя Седляра.
Вражає зловісною актуальністю одна з цих двохсот ілюстрацій, присвячена «Давидовим псалмам. Псалму 43», де зображений розіп’ятий на невидимому хресті, висячий у повітрі між небом і землею, Христос, до якого чи то лунає наш заклик, чи то Він сам закликає Небесного Отця: «Встань же, Боже, поможи нам! Встань на ката знову!»
Давидові псалми 43 – Тарас Шевченко (Читає: Микола Козій)
https://www.youtube.com/watch?v=KL92pxPqOzE&t=111s
Шевченкіана Василя Семенюка перебуває в динаміці, поповнюючись новими творами, а також становлячи експозиційну основу для нових зустрічей із глядачами у численних виставкових залах.
Шевченкіана Василя Семенюка
https://shevchenko-museum.com.ua/default/blog/view/856/blog/1/SHevchenk%D1%96ana-Vasilya-Semenyuka/
Галерея сучасного мистецтва ДДХШ запрошує на відкриття виставки Василя Семенюка «Мій Шевченко»
Не завершує рух до глядача з відходом автора у вічність і шевченкіана вихідця з Сумщини, Народного художника України, професора НАОМА, лауреата Шевченківської премії Миколи Стороженка (1928 – 2015). Доробок художника, пов’язаний із творчістю Шевченка, так само вряди-годи демонструється як станковий живопис у виставкових залах України.
Сьогодні у Києві в Національному художньому музеї України відкрилася виставка живопису та художньої ілюстрації Миколи Стороженка
https://www.radiosvoboda.org/a/913374.html
В Острозі відкрили виставку відомого художника Миколи Стороженка
Водночас шевченкіана Миколи Стороженка становить ілюстративний матеріал двох, уже раритетних, книжок: випущеного у 2004 році у видавництві «Дніпро» Шевченкового «Кобзаря» і зробленого в 2011 році видавництвом «Грамота» альбому Миколи Стороженка «Мій Шевченко». Дружина художника Раїса Стороженко на одній із виставок його творів «Мій Шевченко» поділилася, що Микола Андрійович почав глибоко вивчати тексти Тараса Шевченка у сорокарічному віці.
За свідченням учня Миколи Стороженка художника Олеся Соловея, Майстер, осмислюючи поетичне слово Тараса все свідоме життя, задумав серію ілюстрацій «Кобзаря» у зрілому віці 56-58 років. Проте ідея Стороженка полягала не в малюванні посторінкових ілюстрацій, а в створенні асоціативних зображень, що вповні потрапляють в мислеформу великого Кобзаря.
До слова, сам Олесь Соловей, доцент кафедри живопису та композиції НАОМА як продовжувач цієї ідеї Майстра продемонстрував на початку березня 2025 в експозиційному приміщенні НАОМА власний триптих із Шевченковими мотивами у рамках проєкту «Соборність духу». Виконаний у манері національного іконопису триптих композиційно будується на трьох основних фігурах: Григорія Сковороди, Жінки-Матері з дитиною в лоні і молодого Шевченка з манускриптом-свічкою в руці.
Підготовка до цього проєкту, що виростав із задуму Миколи Стороженка, почалася ще за його життя напередодні 200-річчя великого Тараса. Те, що було зупинено початком російсько-української війни у 2014-му, знайшло реалізацію на четвертому році повномасштабної російської інвазії у 2025-му.
Олесь Соловей прокоментував свою роботу, зокрема, зазначивши: «Соборність духу – це не лише художня рефлексія, а спроба осягнути метафізичну природу єдності. У цьому контексті соборність постає як феномен, що виходить за межі простору та часу. Вона є своєрідним духовним полем, яке поєднує індивідуальне та колективне, особисту пам’ять і загальнокультурний досвід. Образотворчий код – це метафізичний зв’язок символічних постатей і форм. Проєкт використовує мову абстрагованого видіння, історичні події та символи, щоб виразити незримі, але відчутні зв’язки між поколіннями. Людьми та їхнім корінням. Тут форма не є простою геометрією чи жестом – вона є вислідом буття, відображенням глибших структур реальності. Лінії й ритми робіт можуть сприйматися як енергійні потоки, що формують спільний простір свідомості…».
Феномен твору Олеся Соловея, приуроченого до Шевченківських днів 2025 року, полягає в подвійності творчої спонуки, оскільки джерелом натхнення тут стала не тільки поезія Шевченка, але й її ілюстративне обрамлення реалізованого у 2004 році видавництвом «Дніпро» «Кобзаря».
Доречно навести і спогад директора видавництва «Дніпро» Володимира Войтовича, поміщений у цьому виданні: «Наприкінці 1994 року, перебуваючи в Києві у майстерні Миколи Андрійовича Стороженка, я замовив йому цикл графічних творів до «Кобзаря» Тараса Шевченка з коментарями художника. Розпочалася багатолітня праця. Було багато зустрічей, надзвичайно цікавих розмов, і мені поталанило бути свідком того, як народжується диво. Можу стверджувати, не було жодного дня, щоб майстер не працював над цією художньою епопеєю…».
А сам художник свою напружену працю над цим виданням описав на сторінці у facebook 1 березня 2011 року:
«”Кобзар” Тараса Шевченка для мене – книга священна. Більше 18 років я працював над цим виданням. Тож цей “Кобзар” звірений моїм життям, думкою і сумлінням. Минуло 169 років після першого видання “Кобзаря”, а видання 2004-го року, здійснене у видавництві “Дніпро”,- перше, що без цензури. Цензором була моя душа… мій метод – не ілюстративний, а чуття внутрішнього Духу і ладу творів поета. Тому виявилась потреба … увінчати художній образ словом, у формі есе. Для мене Тарас Шевченко як Мойсей, Гомер чи Леонардо да Вінчі – земна людина з величним, неземним духом. І душею, в якій вся Україна і весь Світ… Я і всі ми, його діти, знайдемо в думах глибоких “Щиру правду”. І сповідаємось у правді перед Великим пророчим словом “Кобзаря”. І я, Микола Стороженко, сповідаюсь».
Ірина Батеровська, зав. сектору книги Шевченківського національного заповідника. «Кобзар» Тараса Шевченка з ілюстраціями
В мистецькому альбомі «Мій Шевченко» твори художника з коментарями в якості основної частини видання були доповнені текстовим розділом фрагментів з «Кобзаря». Іван Дзюба в короткому вступі дав обґрунтування, навіщо було робити книжку саме у такому форматі: «Мистецька Шевченкіана – наш багатющий духовний скарб, осереддя її становлять роботи ілюстраторів «Кобзаря». Тут зустрінемо десятки імен найвизначніших майстрів пензля і пера. Але й серед цього багатства завжди сяятимуть перлини Миколи Стороженка. Створене ним – унікальне. Він охопив не більше чи менше коло мотивів «Кобзаря», а всю їхню цілість, увесь їхній драматичний обсяг. Та не в цім тільки річ, а в глибині «контакту» художника з поетом. Проживши життя з Шевченковою поезією, Микола Стороженко в Шевченкіані синтезував енергію всіх своїх шукань і осягнень».
І стає підтвердженням такої оцінки визначного українського мислителя, культуролога кожна ілюстрація Миколи Стороженка, зокрема і створена до поезії Шевченка «Думи мої, думи мої», яку супроводжує есе художника, завершене словами: «Кобзар» живе уже 164 роки і буде жити! Бо слово «Кобзаря» — передчуття, причастя хлібом і вином. Причастя Божого Єства».
З повагою – завідувачка відділу
обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська
та Наукова бібліотека НАОМА.
