Третій рік поспіль українці відзначають державне свято День Української Державності, запроваджене указом президента України 24 серпня 2021 року. Вдруге це святкування проходить в умовах повномасштабної воєнної агресії рф і вперше — саме 15 липня в результаті календарної реформи ПЦУ та законодавчої діяльності українського парламенту, ініційованої українським президентом. Остаточною крапкою в цьому процесі став Указ Президента № 455/2023 «Про внесення змін до деяких указів Президента України», а отже, попередня дата 28 липня, пов’язана з днем Хрещення Русі—України, днем пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, була змінена, щоб відповідати новоюлеанському календарю.
Отже, ця знаменна дата календаря,пов’язана з історією європейського християнства,має виразний духовний зміст,нагадуючи українським громадянам про цивілізаційний, гуманістичний стрибок, здійснений середньовічною Руссю-Україною, чий кулькуротворчий вимір виводив її в авангард європейських держав.
Неминуче в цей день український православний люд звертає погляди на постать князя Володимира, лідера держави і святого, чий образ у 1853 році увічнили скульптори Василь Демут-Малиновський (барельєфи) і Петро Клодт (статуя). Найстарший скульптурний пам’ятник Києва, споруджений на нижній терасі Володимирської гірки, щороку збирав 28 липня українських православних вірян Київського патріархату, протягом десятиліть звинувачуваних у неканонічності “опонентами” з Російської Православної Церкви.
Томос із підписом Вселенського патріарха Варфоломія, отриманий Україною 6 січня 2019 року в Стамбулі, що засвідчує автокефалію Православної церкви України (ПЦУ), став точкою нового відліку в становленні єдиного українського православ’я. І є сподівання, що частиною останнього в найближчому майбутньому стане ще одна візитівка Києва, архітектурна пам’ятка, православна святиня, зведена в центрі столиці в 1862 — 1885 роках за участі архітекторів Рудольфа Бернгарда, Карла Маєвського і Володимира Ніколаєва.
Бо ж Володимирський собор, становлячи духовний центр “опору” українського православ’я духовному поневолюванню Московії, так само перебував в центрі суспільно-політичної уваги в “передтомосний” період Незалежної України. Щоразу в хресній ході від Володимирського собору до пам’ятника святому Володимиру, що відбувалася 28 липня після урочистого богослужіння, брали участь не тільки топові проукраїнські політики (нонсенс, що в незалежній Україні могли бути політики, не орієнтовані на Україну), але й суспільно-політичні і культурні діячі.
Проте церковний аспект — не єдиний акцент, який слід усвідомлювати в День Української Державності під час найгарячішої фази війни з московитами.
Завдяки статті видатного українського мислителя і публіциста Дмитра Донцова “Історія розвитку української державної ідеї”, виданої у Вінниці в 1917 році (з якою можна ознайомитися у виданні: Донцов Д.І. Геополітика / Упорядник Ю.В. Винничук. — Харків: 2022,— 604 с.), українська державність постає як героїчна історія, тяглість якої ніколи не переривається. Бо ж ідейним носієм української державності виступає український народ, чиї “форми боротьби за своє державне існування мінялося протягом часу, зі зміною політичних обставин”.
Дмитро Донцов зазначає, що державні змагання українців проявлялися у різних формах, перераховуючи державні збудування в їхній послідовності: князівство Київське, королівство Галичини і Володимирії, українська республіка — Гетьманщина (1654 — 1734), Україна як форма автономної провінції чужої держави. Не оминає автор і війни, криваві, періодично повторювані, проти кожної держави, що насильством упокорювала українців (боротьба з Литвою, Польщею і Росією).
”Коли народ був сими війнами цілковито виснажений і майже доходив до конання, а країна також лежала спустошеною, подібно до Німеччини по 30-літній війні, не зовсім згасла ідея української самостійності шукала нових шляхів для свого розвою, шляхів таємних товариств і підпільної пропаганди”. Ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов яскраво демонструє якості народу, який не тільки не розчиняється у вирі драматичних історичних подій, але й діє відповідно до викликів часу, обираючи належну форму боротьби за власну державу.
Тож на початку 20 століття, коли в Російській імперії запанувала вільніша атмосфера з позірними можливостями легальної боротьби, рух українського народу набув такого вигляду, яким характеризувалася національна боротьба в Західній Європі після 1948 року: народна просвіта, організація й парламентарна діяльність. “Одначе в найостанніші часи , коли вже наближалися тіні наступаючого великого руху, український рух покинув шляхи летальної боротьби і, не криючись, одверто виступив з державноправними ідеями”.
Донцов визначає сталий ідеологічний чинник українського руху,який зазнавав змін у формах діяльності,в участі суспільних верств і прошаків, але постійно орієнтувався на єдину ціль, аби задовольнити відчутну потребу “великої нації осягти самостійне державне існування”.
Стаття висвітлює і міжнародний контекст становлення української державності, в якому визначальним є не принагідний політичний інтерес тої чи тої держави, а право на існування,уґрунтоване в географічному розташуванні України, що становить відокремлену вздовж Дніпрового басейну область, а також міжнародні взаємини сходу й усієї Європи. “Незважаючи на дійсно відстрашаючу історію сеї країни, думка про самостійну Україну не зникла як у самім краю, так і в політичнім світі Європи”.
Автор приділяє увагу міжнародним зносинам з кожним визначним партнером-ворогом України після занепаду самостійної руської держави. Ця ретроспектива має вигляд занурення в дедалі більшу темряву, коли союзи з Москвою, Польщею, Туреччиною, Швецією, врешті-решт, обернулися незавидним становищем України як російської провінції (після 1781 року).
Хоча Переяславський трактат, укладений 17 січня 1654 року, з якого почався шлях України в лабети Московії, за задумом гетьмана Богдана Хмельницького був добровільним з’єднанням двох незалежних держав на підставі унії в сучасному розумінні цього слова. Автор описує кроки, якими пройшла Україна, перетворюючись на безправну російську провінцію, почавши з скасування гетьманського уряду, а також продовжує досліджувати контакти українців із європейськими країнами як одну із спроб визволитися з-під московського панування.
Надзвичайно важливою є третя прикінцева частина статті “Чи українська державна ідея можлива до зреалізування?”, яка поділяється на підрозділи “Матеріальні передумови української держави” і “Духовні передумови української держави”. Останній є незамінним матеріалом у інформаційній війні, що є вагомою складовою теперішнього найгарячішого етапу війни України з Московією, оскільки подає аргументовані відповіді на ворожі інсинуації, які ворог вкидає вряди-годи в український інформаційний простір.
Тут ідеться передусім про етносоціальне ядро українців, які не можуть мати спільність із ментально чужими московитами. “…українці представляються кожному неупередженому обсерваторові (спостерігачеві) народом, що має власну, перейняту від Заходу культуру, власну мову, сильне почуття єдності й могутній потяг до індивідуалізації, народом, що населяє територію, якій лише брутальне насильство надало вигляд російського краю”. Несхожість двох народів проявляється і в політичному ладові, і в церковному питанні, і в становій організації, і в освітній галузі,і в устрої міста, і в ставленні до землеволодіння і приватної власності.
Усі жорстокі заходи, здійснені московитами стосовно української культури і мови впродовж ХІХ століття, надали Україні лише зовнішнього російського вигляду. Однак Україна, на думку Дмитра Донцова, залишається чужим тілом у російському організмі. “Але що особливо важливе: Росія досі не змогла знищити найцінніше, що має український народ, сильне почуття єдності, свідомість приналежності до якогось ворожого російськості більшого цілого, що є основною умовою незалежності нації”.
Війна з московитами, що є безперервною вже кілька століть, після 2024 року вийшовши на новий виток, продемонструвала з найочевиднішою жорстокістю правдивість слів сучасного українського філософа Вахтанга Кебуладзе: “Росія — це тінь цивілізації”, а також підтвердила і раціональність найрадикальніших висловлювань Дмитра Донцова про московитів з їхньою державою, культурою, а також українців, яким бракує волі до боротьби. Поза тим, українці в переважній більшості продемонстрували саме той портрет героїчної нації,який змальовує ідеолог інтегрального націоналізму в згаданому творі.
В свято Української Державності 2024 року, читаючи статтю про її історію, написану в період боротьби за українську державу на початку 20 століття, сподіваємось, що наша майбутність, визначившись реаліями початку 21 століття, це вільна демократична держава Україна з непорушними кордонами 1991 року.