Мандри в світі мистецтва, шляхи душі, пробудженої красою, – звивисті і незбагненні – прошивають канву життя однією лінією-наративом. Тяглість розрізнених епізодів-спалахів, стає очевидною з роками, коли складається цілісна картина з закономірною побудовою і чіткими обрисами.
Що могло бути спільного між згадуваними зустрічами-випадковостями з людьми, книгами, піснями, фільмами; сторінки чиєї життєвої повісті довелося переглядати в різний час?
Подія, що відбувалася 15 травня 2025 року в стінах Наукової бібліотеки НАОМА, підвівши спільний ґрунт під мозаїку спогадів, явила велич однієї особистості.
Але почнемо з найдавнішого авторського враження, поволі підходячи до сьогодення.
Епізод перший. 1991 рік. Закордонна поїздка в складі вельми численної різношерстої групи українських громадян, киян, львів’ян, франківців, з відвіданням різних європейських країн. На шляху трапився і центр української діаспори в Мюнхені, чиї представники запропонували відвідати могилу Степана Бандери. Дивним було для цих українців у Німеччині, що зголосилося лише кілька чоловік. Більшість цікавили яскраві, вперше побачені, європейські магазини. Серед меншості запам’ятався вісімнадцятирічний юнак з колоритною зачіскою, який не випускав із рук бандури. Він спілкувався із своїм другом вишуканою українською, що дисонувала з мовою спілкування київської групи, розміщеної в кількох автобусах. Хоча мало б бути навпаки.
У кожному місті Європи, де зупинявся ця група туристичних автобусів – в Кракові, Празі, Мюнхені — хлопець з бандурою, якого звали Тарас Силенко, давав імпровізований концерт української пісні, збираючи натовп слухачів.
Через роки, вже як заслуженого артиста України, пана Тараса можна було зустріти не лише в концертних залах. Він брав участь у протестних акціях під час нетривалого правління партії регіонів, засвідчуючи за допомогою бандури найсуттєвішу рису українського характеру – прагнення до свободи, правди, ладу і краси. Як член історичного клубу «Холодний Яр», Силенко спрямовував діяльність на пошук і відтворення забутої пісенної спадщини України. З відходом у вічність у червні 2021 року Тарас Силенко не зникає з українського обрію: силами його друзів видана книжка спогадів про «співця непримиренної України».
Тарас Силенко. Співець непримиренної України
https://otamania.in.ua/knigarnya/sylenko/
Епізод другий. 2009 рік. Візит до Книгарні «Є» на Лисенка, 3 у Києві завершився купівлею книжок видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» і першого альбому ще незнайомого ґурту «Хорея Козацька» під назвою «Карміна Сарматіка» («Carmina Sarmatica»). Не останньою спонукою у придбанні диску було вже знайоме з Помаранчевого Майдану ім’я бандуриста Тараса Компаніченка як лідера ґурту, зазначене на обкладинці.
Найсильніші, подібні весняній грозі з громом і блискавками, враження (особливо від композицій невідомих авторів XVI ст. «З нами Бог» і XVII ст. «Пийте, браття, попийте»), спонукали до поглиблення знань про виконавців, а також про музичний матеріал, ними представлений. І це бажання на той час могли задовольнити хіба що радіоканал «Радіо Культура», телеканал «Культура» і уривчаста інформація в інтернеті. Однак до Революції Гідності вийшло ще три альбоми ґурту: «Рицер Смілостю Упоєнний», «Terra Cosaccorum», «Бенкет Духовний». Напередодні карколомного 2013 року було очевидним, що Тарас Компаніченко і його ґурт відомі кожному українцю, для якого важить українська культура. Музична і культурно-просвітницька діяльність артиста й історика-музикознавця підкріплювалася його громадською активністю. Тому була закономірною участь пана Тараса в Революції Гідності як постійного виконавця і ведучого, що перебував на сцені у найкритичніші моменти спротиву.
Тарас Компаніченко на Майдані 1.01.2014
https://www.youtube.com/watch?v=QasIXfYca_g
Гурт «Хорея Козацька», Тарас Компаніченко, Гімн України, Майдан Незалежності, 2.01.2014, Київ
І після Другого Майдану, на відміну від більшості його ведучих, пан Тарас брав участь в акціях громадянської незгоди.
Епізод третій. 2011 рік. На третьому поверсі книгарні «Буква» (за адресою: Богдана Хмельницького, 3б) у відділі української історії, розміщеному на двох полицях, була придбана книжка:
Кушпет Володимир. Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX – поч. XX ст). — Київ : Темпора, 2007. — 592 c.
То було справжня знахідка з маловідомої, але цікавої теми на доволі скудному книжковому полі — солідна культурологічна праця з погляду на об’єм текстового матеріалу, супроводженого масивом ілюстрацій, на широту тематичного охоплення, а також на високий рівень наукового редагування, підтвердженого Вченою радою КНУКМ. Сам автор охарактеризував монографію як першу спробу повернутися обличчями до справжньої кобзарсько-лірницької історії.
Унікальність дослідження Володимира Кушпета, головним чином, підтверджувалася детальним аналізом укладу життя та музичної діяльності бандуристів, кобзарів і лірників, узгодженої з таємничими «Устиянськими книгами». А про останні не залишилось жодних письмових текстів, дослідники зафіксували лише деякі розповіді старців.
Автор підкреслив роль «Устиянських книг» у збереженні традиції самобутніх українських музик: «Доки існували кобзарсько-лірницькі об’єднання, де вивчення «Устиянських книг» було обов’язковим, доти зберігалася і старцівська музична традиція, у т. ч. виконавська та репертуарна. …Тому значимість «Устиянських книг» у збереженні виконавської традиції була вирішальною».
Говорячи на початку про важливість теми монографії, автор робить акцент на історичному значенні старцівства, яке і досі залишається поза увагою українського загалу: «В українській історії та культурі старцівство стало тим лоцманом, який у важкий для українців час з вірою у Творця та народ утримав наш духовний світ на призначеному йому шляху, не дав нам збитися на манівці й забути про високу духовну складову народного життя. Його заслуги перед Україною величезні, але, на жаль, мало відомі загалу, а тому потребують вивчення, усвідомлення та врешті-решт достойного визнання нащадкам».
Різноманітний ілюстративний матеріал. Видання містить, зокрема, чотирьох кобзарів, виконаних Тарасом Шевченком у техніці сепія і офорт, акватинта, а також кобзарів Сергія Васильченка та Лева Жемчужникова. І це стало спонукою до дослідження образу кобзаря, лірника, старця в творах українських художників. А отже, було закономірністю придбання свого часу виданого Олександром Савчуком альбому з 23 портретами, виконаними Опанасом Сластьоном:
Портрети українських кобзарів Опанаса Сластьона /
передм. В. М. Ханко ; упоряд. О. О. Савчук ;
художн. оформ. О. Г. Чекаль. — Харків :
Видавець Олександр Савчук, 2018. — 36 с.
Створення художником портретної галереї кобзарів супроводжувалося дослідженням кобзарства із записуванням співу і гри кобзарів на фонограф. Так само є причетним до кобзарства видавець Олександр Савчук, що підготував і інші книжки, присвячені кобзарству:
Просвітник та бандурист Михайло Злобинець. Самонавчатель до гри на кобзі або бандурі / авт.-уклад. О. Силка, В. Козоріз. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2023. — 192 с.
Черемський Кость. Повернення традиції: сторінки історії кобзарства і бандурництва 1920–1930-х років. Засади сучасного відродження набутку традиційних співців / Кость Черемський. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2024. — 684 с
Кобзарі чи старці? Видавець Олександр Савчук про харківську бандуру, віру та культурний спадок
https://suspilne.media/culture/888297-kobzari-ci-starci-vidavec-oleksandr-savcuk-pro-harkivsku-banduru-viru-ta-kulturnij-spadok/
Епізод четвертий. 2012 рік. На Радіо Культура звучить пісня «Чому квіти мають очі» у виконанні Джамали. Як окремий музичний твір, поза кінокартиною, під час зйомок якої він і був написаний співачкою і головною акторкою. Робота над кінострічкою режисера Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі» тривала від 2007 р. до 2013 року. Восени 2014 року, коли вже кілька місяців вирувала розпочата москвою війна проти України, «Поводир» вийшов в український прокат. Глядацька аудиторія сприйняла позитивно фільм, в основу сюжету якого була покладена історія про розстріляний з’їзд кобзарів у Харкові в 1930-х роках (Щодо достовірності цих подій історики і досі не можуть дійти згоди).
Попри очевидну естетичну цінність «Поводиря», який мав би стати культурним набутком, значимим для всіх регіонів України в час російської воєнної агресії, розмова про фільм відразу вийшла у площину суспільно-політичного протистояння. Кінотеатри в східних містах, наближених до зони бойових дій, відмовлялися від його прокату. Але й у столиці знаходилися ті, кому була не до вподоби затята українськість режисерського задуму. І тут відзначилися не лише окремі кінокритики, які порівняли фільм з агіткою пропагандистів і не повірили в життєвість персонажів (інтернет-видання «Лівий берег»), але і деякі колеги-режисери.
Завдяки фільму «Поводир» і переважно високому рівню його акторських робіт низка українських акторів «не серіального» формату набула широкої популярності. Дивно, що дехто з акторів, настільки переконливо зобразивши особисту драму українця на тлі карколомної епохи Перших визвольних змагань, паралельно знімався в пропагандистській історичній драмі росіян, де спотворювалася українська історія.
Однак режисер Олесь Санін був таким самим у покликанні митця і вірності високій українській ідеї, як і при створенні першого фільму «Мамай» (2003 рік), а через роки — третьої своєї роботи «Довбущ» (2018-2021 рр.), завершеної напередодні повномасштабного вторгнення московії в Україну. Олесь Санін: Історія про незнищенну пісню – це історія нашого народу
Олесь Санін: Історія про незнищенну пісню – це історія нашого народу
Епізод п’ятий. Квітень-травень 2025 року. У Науковій бібліотеці НАОМА з ініціативи художника і викладача Василя Перевальського і підтримки директора Наукової бібліотеки Влади Каменецької були організовані виставки акварелей двох митців: Петра Григоровича Юрченка – українського архітектора, мистецтвознавця, художника-аквареліста, та Георгія Кириловича Ткаченка – художника, архітектора і бандуриста.
Дві весінні експозиції продемонстрували не тільки майстерність художнього виконання у композиції і колориті, неповторність, самобутність стилю митців, але й національний підтекст поетичних українських краєвидів.
Після перших відгуків і вражень глядачів, що відвідали виставки архітекторів-художників, пан Василь Перевальський запропонував продовжити мистецьку імпрезу засобами іншого виду мистецтва – влаштувати концерт кобзарів і бандуристів, учнів-музикантів і ідейних послідовників кобзаря і бандуриста Георгія Ткаченка. Цей концерт мав би стати музичним супроводом офіційного відкриття вже експонованих картин Майстра.
Епізод шостий. 15 травня 2025 року. Наукова бібліотека НАОМА. Концерт бандуристів і кобзарів, послідовників Георгія Кириловича Ткаченка (1898-1993), приурочений до дня його народження, 5 травня. Відповідним антуражем для цього мистецького дійства стали як вишиванки, вдягнені слухачами і глядачами з нагоди Дня вишиванки, так і український народний одяг із колекції співробітниці Національного музею народної архітектури та побуту України Оксани Гордієць, заздалегідь розміщений у читальній залі.
Музика виконувалася на старосвітській діатонічній бандурі, кобзі і колісній лірі п’ятьма музикантами, серед яких були: Микола Тихонович Товкайло – історик, археолог, бандурист, Ждан Безвербний – воїн російсько-української війни, нині комісований, фахівець з комп’ютерної техніки, бандурист, Віталій Кобзар – кобзар, Дмитро Радченко – учень 11 класу, бандурист, Володимир Григорович Кушпет – колишній викладач Стрітівської вищої педагогічної школа кобзарного мистецтва, закритої у 2018 році (грав на лірі).
Усі виконавці свій виступ попереджали інформацією і про Учителя, Засновника руху кобзарів в Україні, іменованого «Кобзарським цехом», і, власне, про «Кобзарський цех», що нині нараховує тридцять-сорок осіб та поділений на київське, харківське, львівське відділення. Ця спільнота дослідників, реконструкторів і любителів кобзарської традиції стала меншою після лютого 2022 року, оскільки багато її представників взяли участь у боротьбі з російським агресором.
Звучали назви старовинних українських пісень, або знайомих із репертуару Тараса Компаніченка, або почутих уперше. Були названі і відомі прізвища, приміром, Опанаса Сластьона, Філарета Колесси, Миколи Лисенка. Слухачам відкрили й імена визначних постатей, які відіграли певну роль в Кобзарському цеху вже після відходу у вічність Георгія Ткаченка. Це доктор наук Михайло Хай, кандидат наук Микола Товкайло та Микола Будник.
Важливою інформацією був короткий курс з інструментознавства від Віталія Кобзаря, який пояснив, у чому полягають відмінності між струнно-щипковими інструментами кобзою і бандурою.
Володимир Кушпет зачитав уривок із власної щойно виданої книжки «Міфи та реальності кобзарства»:
«Постать Георгія Кириловича унікальна! Якби не його намагання зберегти та поширити українську бандуру, то не було б ані М. Будника, ані М. Товкайла, ані десятки інших подвижників, які у цьому «постсовковому» суспільстві намагалися та намагаються, без будь-якої допомоги держави, виправити у співгромадян розуміння власної ідентичності, врятувати те, чого не встиг розчавити імперсько-радянській чобіт в українській культурі. Значимість цього руху непересічна – практично з небуття з’явилися бандура, вересаївська кобза-бандура, безпристрункова кобза, колісна ліра, торбан, а нині сподіваємось на появу кобзи-бандури Неховайзуба-Сластьона та інших зниклих музичних інструментів.
Не можна зупинятися на півдорозі, це – моральний злочин. Не можна відкидати знання, які зберегли для нас славні попередники. Не можна примітизувати традиційне виконавство на догоду власним оманливим амбіціям.
Прийде час – і вдячні громадяни збудують пам’ятники цілій когорті подвижників, які віками «лупали ту скалу» з надією повернути справжню, а не вигадану велич Руси-України. І серед тих постаментів обов’язково знайдеться чільне місце для останнього старосвітського бандуриста Георгія Кириловича Ткаченка».
Шостим учасником імпрези був промовець Олесь Санін, який не обмежується режисерським фахом, граючи на бандурі, торбані, колісній лірі, а також фахово вправляючись в образотворчому мистецтві. Виступ митця, присвячений постаті Учителя, був і про процес учнівства, коли учитель знаходить вірну людину, спроможну і навчитися ремеслу, і перейняти ідеї. Аудиторія також почула засновані на власному досвіді роздуми про учня, який шукає Учителя, і, ніби випадково, знаходить його, змінюючи життєвий курс. Без зайвого пафосу озвучена була концепція впливовості особистості, ролі однієї людини, що змінює найближче середовище і суспільство взагалі.
Саме цей момент був для автора цієї статті найбільш вражаючим, видобувши із глибин пам’яті описані епізоди, які так чи так пов’язані з постаттю великого українця, митця Георгія Ткаченка. І Тарас Силенко, і Тарас Компаніченко, і Володимир Кушпет, і Олександр Савчук, і Олесь Санін представляють Кобзарський цех – плід праці Учителя, що дав початок новій генерації митців, кожен із яких справляє великий творчий і ідеологічний вплив на сучасників.
Всі пригадані ниточки-події сплелися в один міцний канат української культури. По цьому канату ми простуємо над прірвою безвісти і порожнечі. Не зірвемося і не впадемо, вцілівши, перейдемо і станемо на міцному ґрунті!
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 110
