GLORIOUS NAMES OF NAFAA: OLEKSANDR DANCHENKO
Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури — інституція, в якій понад століття триває формування української професійної мистецької школи та реалізується одне з її засадничих завдань: збереження, осмислення та передавання української культурної спадщини. Серед постатей, у творчості яких ця місія знайшла індивідуальне втілення — Олександр Григорович Данченко, графік, чиє сторіччя від дня народження Академія відзначає 22 червня 2026 року.
Олександр Григорович Данченко (1926–1993) — народний художник України, один із найвпливовіших представників покоління 1960-х років, випускник, аспірант та викладач Київського державного художнього інституту (НАОМА). Доробок митця став одним зі стрижневих корпусів української станкової та книжкової графіки другої половини XX століття.
Олександр Григорович Данченко народився 22 червня 1926 року на хуторі Новоолексіївка тодішньої Одеської області (нині — село в Братському районі Миколаївської області). Художнє становлення майбутнього митця розпочалося в Дніпропетровську, у студії при Палаці піонерів, під керівництвом українського живописця Михайла Степановича Погрібняка (1885–1965). У 1941 році, у віці чотирнадцяти років, Олександр Данченко вступив до Дніпропетровського художнього училища; перерване війною навчання поновив у 1944 році та завершив повний курс у 1948-му.
У 1948 році Олександр Данченко вступив до Київського державного художнього інституту, який закінчив у 1954-му в майстерні професора Василя Касіяна. Серед його викладачів — професор Олександр Пащенко, ректор Київського художнього інституту у 1955–1963 роках, професор Іларіон Плещинський, професор Антін Середа. У 1954–1958 роках Олександр Григорович навчався у творчій аспірантурі при інституті, а від 1954 по 1962 рік викладав на кафедрі графічних мистецтв офорт і композицію.
Творчий дебют Олександра Данченка відбувся у 1954 році з дипломної серії офортів «Народно-визвольна війна українського народу проти польської шляхти 1648–1654 рр.» — масштабного циклу, в якому вже виявилися константи його авторської мови: тяжіння до епічної національної теми, віртуозне володіння багатофігурною композицією, точний пластичний рисунок, особливе відчуття лінії і форми. Технікою, з якою його імʼя залишилося нерозривно повʼязаним, став офорт.
Українська історія в інтерпретації Олександра Григоровича набувала статусу живої національної памʼяті, а не декоративного матеріалу. Художник послідовно повертався до подій XVI–XVIII століть — доби козаччини, Берестечка, гетьманських воєн, — формуючи власну іконографію українського героїчного епосу. У серії «Народні герої України» (1962) він створив монументальні портрети Северина Наливайка, Івана Богуна, Максима Кривоноса; у ліногравюрі «Засновники Києва Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь» (1963) — одне з найвпізнаваніших візуальних втілень давньоукраїнського літописного сюжету. До цього ж тематичного поля належать портрети кобзарів Гната Гончаренка та Михайла Кравченка (ліногравюри, 1961, нині у Національному художньому музеї України) і триптих за мотивами поеми Тараса Григоровича Шевченка «Сон» (1961).
Зріла творчість Олександра Григоровича означена послідовним відходом від парадної воєнної риторики на користь оплакувальної інтонації. Серія офортів «Корюківка. 1 березня 1943 року» (1971) присвячена найбільшій нацистській масовій страті мирного населення в Європі — спаленню понад семи тисяч мешканців села Корюківка на Чернігівщині. Серія «Аджимушкай» (1975) звертається до катакомбної оборони біля Керчі. Особливе місце посідає серія «Чорнобиль» (1988), у якій українська графіка вперше отримала змогу артикулювати техногенну катастрофу через епічно-трагічну візуальну мову.
Окрема, концептуально визначена лінія в спадщині митця — книжкова графіка. Протягом 1959–1989 років Олександр Данченко оформив низку видань, які увійшли до канону української книжкової культури другої половини XX століття: «Гомоніла Україна» Петра Йосиповича Панча (1959); збірка українських народних дум «Думи» (1959); «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» Олександра Єлисейовича Ільченка (1965); «Енеїда» Івана Петровича Котляревського (1969); «Декамерон» Джованні Боккаччо (1969); «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка (московське видання 1965 року та київське 1984 року); «Історія одного міста» Михайла Євграфовича Салтикова-Щедріна (1975); «Десять днів, що потрясли світ» Джона Ріда (1977); «Незабутнє» Олександра Петровича Довженка (1980); «Прапороносці» Олеся Терентійовича Гончара (1989). Найрадикальнішим формальним рішенням стали ілюстрації до «Енеїди» Котляревського: художник запропонував стилізацію під грецький вазопис, у якій античне і козацько-троянське злилися в єдину пластичну систему — мистецтвознавчо складний синтез, що не мав прямих аналогів в українській книжковій графіці.
Незавершеною роботою Олександра Григоровича стали ілюстрації до «Божественної комедії» Данте Аліґʼєрі. Тяжко хворий, художник встиг створити тридцять три підготовчі малюнки і сім гравюр — усі присвячені першій частині поеми, «Пеклу». Цей цикл лишається одним із найвиразніших фрагментів пізньої української графіки XX століття.
Олександр Григорович Данченко помер 13 лютого 1993 року в Києві; похований на Байковому кладовищі. Роботи художника зберігаються в Національному художньому музеї України, Хмельницькому обласному художньому музеї (понад 67 одиниць), Донецькому художньому музеї, а також у понад пʼятдесяти інших українських і закордонних музейних збірках.
Збереження, осмислення і передавання української культурної спадщини залишаються одним із засадничих інституційних завдань Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. У цьому послідовному ряду Олександр Григорович Данченко є одним із найвиразніших українських графіків та педагогом Академії.
Переглядів: 2
