Славетні імена НАОМА: Іван-Валентин Задорожний

GLORIOUS NAMES OF NAFAA: IVAN-VALENTYN ZADOROZHNYI

7 липня виповнюється 105 років від дня народження Івана-Валентина Феодосійовича Задорожного (1921–1988) — видатного українського живописця, графіка й монументаліста, одного з найяскравіших представників покоління шістдесятників в образотворчому мистецтві, чиє становлення як художника відбулося у стінах Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (тоді Київського державного художнього інституту).

Іван-Валентин Задорожний народився 7 липня 1921 року в місті Ржищеві на Київщині в селянській родині. Його дитинство припало на найтрагічніші сторінки української історії: у роки Голодомору батько відправив хлопчика до Києва, де той певний час жив у прийомній родині — саме тоді до імені Іван додалося друге ім’я, Валентин. Талант юнака помітили рано: він здобув першу художню освіту в Державній художній середній школі імені Тараса Шевченка. Друга світова війна перервала навчання — майбутній митець пройшов фронт і був двічі поранений.

У 1945 році Іван-Валентин Задорожний вступив до Київського державного художнього інституту (нині Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури), — де навчався до 1951 року в майстерні Костянтина Єлеви та Анатолія Петрицького. Школа Академії дала митцеві фундаментальну професійну основу, а приклад Анатолія Петрицького — одного з найсміливіших новаторів українського мистецтва ХХ століття — став для нього орієнтиром творчої незалежності. Уже 1946 року молодий художник почав брати участь у всеукраїнських, всесоюзних і зарубіжних виставках, а після завершення навчання, у 1952–1955 роках, викладав в Київському художньому інституті, передаючи набутий досвід наступному поколінню.

Творчий шлях Івана-Валентина Задорожного — це шлях постійного пошуку й внутрішнього звільнення. Розпочавши з історичного живопису — полотно «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимоша» (1954) нині зберігається в Бахчисарайському художньому музеї, — він у 1960-х роках створює знакові твори «Кобзар» (1958–1961), «Прометей» (1961–1964), «Мої земляки» (1964), «Весілля» (1965–1967), у яких дедалі виразніше звучить голос народної образності. У 1969 році разом із Василем Перевальським і Федором Глущуком створює вітраж для фойє Київського державного університету ім. Т. Шевченка, встановлений на місці знищеного твору Алли Горської та її колег. Осмислюючи пережиту війну, художник обирає не парадний, а трагічний її вимір: картина «Садкам цвісти» з образами сліпого солдата та його матері-поводиря різко контрастувала з офіційною парадністю радянської доби.

Іван-Валентин Задорожний працював у живописі, графіці, вітражі, гобелені, енкаустиці, різьбленні по дереву, звертався до плаката й мистецтва книги, оформивши, зокрема, видання «Кирило Кожум’яка» та «Червоная калинонька». Його монументальна спадщина стала частиною культурного простору України: вітраж «Т. Г. Шевченко і народ» у Київському університеті (1969), вітраж «Наша пісня — наша слава» в Кременчуці, монументальний комплекс для готелю «Либідь» у Києві (1976–1982) — «Слов’янські міфічні образи», «З глибини віків», «Свято Лади», гобелен «Кий», — а також різьблена композиція «Криниця Коцюбинського» в Чернігові та вітражі верхньої станції київського фунікулера (1984). У цих творах митець повертав у публічний простір образи дохристиянської міфології, княжої доби та народної культури — те, що офіційне мистецтво воліло не помічати.

Особливе місце в доробку майстра посідає унікальна галерея образів визначних постатей української історії та культури: Ярослав Мудрий і Петро Могила (1973), Маруся Чурай і Роксолана (1977), козак Мамай (1982), Нестор Літописець (1984), іконописець Аліпій та композитор Максим Березовський (1985), учений Юрій Кондратюк. Завершує цю галерею полотно «Гімн народній творчості» (1988), присвячене народним художникам Марії Примаченко та Олександру Ганжі. В останні роки життя митець дедалі глибше звертався до духовної тематики — «Вселенська вечеря» (1986–1987), «Матір Божа» (1987), «Поет і цариця» (1983–1988), присвячена Григорію Сковороді.

Спираючись на глибинні пласти народної творчості, іконопису та монументальних традицій, Іван-Валентин Задорожний розбудовував самобутню українську пластичну мову. Показово, що перша персональна виставка майстра відбулася вже посмертно, 1991 року, — визнання прийшло разом із незалежністю України: 1995 року Івана-Валентина Задорожного посмертно відзначено Державною премією України імені Тараса Шевченка за серію робіт 1964–1988 років. Ще за життя, 1960 року, він здобув звання Заслуженого діяча мистецтв. Нині твори митця зберігаються в Національному художньому музеї України та музейних зібраннях по всій країні, з 2002 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» діє Меморіально-художній музей Івана-Валентина Задорожного, а в рідному Ржищеві його ім’я носить музей образотворчого мистецтва.

Доля Івана-Валентина Задорожного — переконливе свідчення того, як школа НАОМА виховує митців, здатних не лише досконало володіти фахом, а й брати на себе відповідальність за національну культуру. Понад століття Академія залишається головним осередком академічної художньої освіти України: саме з її майстерень вийшли покоління живописців, графіків, скульпторів і архітекторів, які визначили обличчя національного образотворчого мистецтва ХХ і ХХІ століть.

 

 

 

Переглядів: 0