Крокуючи далі вже під позначкою «2024», вряди-годи спиняймося і «воньмім»…Тримати увагу до себе, з панорамою минулого, з уявними обрисами майбутнього, попри «музику повітряних тривог», какофонію вибухів, череду інформаційних хвиль із емоційним піднесенням чи то спадом, допомагатиме скарб вагомих текстів, що пройшли випробування часом… Тож «будьмо уважні»! І стос бібліографічних раритетів нам у допомогу!
Уже котрий рік український загал, переходячи дати державотворення, щоразу повертається на сто років назад із наміром зрозуміти історичний контекст тодішніх подій. Така цікавість до передумов, ходу і завершення Перших визвольних змагань (1917—1922) продиктована також і воєнними викликами сьогодення. Після повномасштабного вторгнення московитів в Україну 2022 року та відвоювання ЗСУ більшості окупованих українських територій питання, чи відіб’ється Україна цього разу, так, як не захистилася в 20-ті роки ХХ століття, не є звичайною темою обговорення учасників «історичних вправ». (Хоча треба відзначити інтерес українських науковців, підтверджений виданням під час нинішньої війни численних монографій. Ось кілька назв із довгого переліку такої лектури.
Тетяна Водотика, Владимир Головко, Станіслав Кульчицький, Лариса Якубова. Українське століття (1921–2021): витоки, уроки, перспективи державотворення
Сергій Громенко. Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання
Андрій Ковальов. Як гартувалася державність
Олександр Реєнт. Славетна Україна. Битви та повстання імперської доби і визвольні змагання 1917–1921 років
Олександр Юрченко. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правовому аспекті).
Екзистенційне питання щодо ймовірності Перемоги України у війні з московитами, зводячись до вічного шекспірівського «бути чи не бути», формує, сталить суспільний консенсус вольового і усвідомленого самоздійснення української нації. Джерелом духовної сили українському народу з часів Давньої Русі слугує Книга Книг Біблія, яка надихає на мужні дії лейтмотивом «Не бійся!», повторюваним закликом до військового керівника із Книги Ісуса Навина: «Будь сильний та відважний!» (Єг.1.6,7,9), духовним заповітом батька сину: «І сказав Давид до сина свого Соломона: Будь сильний і будь відважний, і роби, не бійся та не лякайся…» (1 Хронік 28.20).
Проте й теоретики воєнного мистецтва зазвичай приділяють особливу увагу морально-вольовому аспекту ведення війни, як-от, прусський офіцер Карл фон Клаузевіц у своїй «Природі війни»:
«Військове мистецтво має справу з живими людьми й моральними силами; із цього випливає, що воно ніколи не може досягнути абсолютного і достовірного. Для невідомого завжди залишається простір, притому однаково великий як у найбільших, так і в найменших справах. Незнаному протиставляються хоробрість і віра у власні сили».
В тому ж ключі сприймається і вказівка з найдревнішого китайського трактату «Мистецтво війни», написаного ймовірно в ІV столітті до н.е. полководцем, стратегом Сунь Цзи:
«За давніх часів досвідчений у січі передусім робив непереможним себе і лише після цього очікував нагоди, коли можна перемогти супротивника. Непереможність залежить від тебе, вразливість ворога – від нього. Тому особа, що має бойовий досвід, здатна зробити себе нездоланною, але не може гарантовано змусити ворога бути подоланим. Отож і сказано: можна передбачити перемогу, але передбачення її не гарантує… Перемога, яку можуть зрозуміти пересічні люди, не є досконалою перемогою».
Самурай і монах Ямамото Цунетомо, створюючи на початку XVIII століття трактат «Хагакуре», присвячений бусідо, тобто, Шляху воїна, починав цей практичний і духовний кодекс із застереження проти малодушності:
«Помирати не хоче ніхто. От ми і намагаємося усіма можливими способами виправдати це своє небажання. Але продовжувати жити, не влучивши в ціль, – малодушність. Це ризикований і негідний шлях. Померти, так і не влучивши в ціль, справді, є ганьбою й ознакою фанатизму. Та в цьому немає сорому. У цьому суть Шляху самурая». «Хагакуре», складаючись із суперечливих, не завжди зрозумілих європейцю висловлювань і роздумів, завершується універсальною життєствердною настановою автора:
«Хоча мені й не годиться заявляти таке, але я скажу, що після смерті не хотів би стати буддою Ні, моя остання воля – незмінна і непорушна – і далі брати участь у справах своєї провінції, нехай для цього доведеться сім разів перероджуватися самураєм клану Набесіма. Для цього не потрібні переваги і таланти. Для цього достатньо самої лише рішучості взяти на себе частку відповідальності за клан… Навчатися чого-небудь немає сенсу, якщо не маєш великої віри в себе. Будь-яке вчення піде прахом, якщо ти не сповнений рішучості послужити своєму кланові».
Також «Книга П’яти Кілець» самурая Міямото Мсасі, філософський трактат XVII століття про мистецтво стратегії, містить розділ про стан духу (Книгу Води):
«В бою стан твого духу не повинен відрізнятися від повсякденного. І в поєдинку, і в буденному житті ти повинен бути цілеспрямований, але спокійний. Зустрічай ситуацію без напруження, однак не безтурботно, з духом врівноваженим, але не упередженим. Навіть коли дух твій спокійний, не дозволяй тілу розслабитися, а коли тіло розслаблене, не дозволяй духу розпускатися. Не допускай, щоб тіло впливало на дух, і не дозволяй духові впливати на тіло. Не будь ані недостатньо натхненим, ані натхненим наміру. Піднесений дух слабкий, і занепалий дух слабкий Не дозволяй противнику прозирнути твій дух».
Повернімося до українських реалій, які вже два роки визначають безперервні бойові дії. Ніскільки не риторичне питання, з якого починаємо статтю, є закономірною реакцією на щоденно і повсюдно відчутну війну, виникнувши не із сумніву, невпевненості, невіри у власні сили, а скоріше як спосіб інформаційного протистояння й ідеологічного спротиву. Позаяк ствердна відповідь: «Україна обов’язково відіб’ється, Україна неминуче переможе московитів!» обґрунтовується порівнянням ситуацій з сторічною відстанню, а відтак, очевидними підказками, як не зійти з правильного шляху, як уникнути поразки. Бо ж саме нині беремо на ум пронизливі рядки, написані Василем Стусом у 1972 році, після піврічного перебування в слідчому ізоляторі:
І віднайди оте, що, крите сном,
мов немовля, ворушиться на споді.
Усе чекає: хтось промовить — годі! —
бо обвалився вечір за горбом.
Як тяжко жити в вимерлих світах,
щоб тугою Осії голосити.
Як тяжко, вік навчаючись, не вміти
знайти між плетива правдивий шлях!
Отак і День Соборності України, що відзначаємо 22 грудня, в червону дату Акту Злуки, проголошеного в 1919 році на Софійській площі в Києві рівно через рік після прийняття IV Універсалу УЦР, яким обнародувалася повна незалежність УНР. спонукає ще раз поглянути на цю подію з історичної відстані, та й очима її учасників. І це робити дедалі цікавіше завдяки активній публікації спогадів очевидців, що спостерігається після 2014 року. Об’єктивності ретроспективному погляду додає різношерстість авторів-мемуаристів, котрі, по-різному ставилися до «українського питання», і вряди-годи опинялися по різні боки барикад. Що більше, представники однієї суспільно-політичної формації, однодумці, які пліч-о-пліч робили українську справу, і політично, і культурно, різняться не тільки в оцінках, але і в описі подій.
Після піднесених і запальних цитат воєнних теоретиків незвично наводити похмурий уривок зі спогадів під назвою «Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.)» визначного історика, громадського діяча Дмитра Дорошенка, який був губернським комісаром Чернігівщини у 1917 році, міністром іноземних справ Української Держави в 1918 році, учасником дипломатичних місій у 1919 році. 22 січня 1919 року, дню Злуки, присвячується перший розділ частини «Доба Директорії» з промовистою назвою «З Києва до Кам’янця». Але визначній для Української держави події присвячується лише початкове речення: «Я виїхав із Києва 22 січня 1919 року, в день, коли там мала бути урочисто проголошена злука Великої України з Галичиною і мав розпочати свої наради Трудовий конгрес».
Далі іде оповідь із подробицями від’їзду з міста, який супроводжувався боротьбою численних пасажирів за вільний вагон на залізничному вокзалі. Оскільки значна частина киян, налякана наступом росіян-більшовиків, заздалегідь почала готуватися до виїзду з Києва, вигадуючи різні причини. Сам Дорошенко, їдучі в справі організації університету в Кам’янці, спостерігав за втікачами з осудом. «Дивлячись на це лаштування за кордон, можна було подумати, ніби українська національна інтелігенція, виконавши свій обов’язок честі й поваливши гетьманське правительство, справді гадала, що вона вже своє діло зробила і тепер їй нічого робити в рідній стороні, – бо масово поспішала покинути Київ».
Дорошенко пише про реакцію ще двох категорій киян: київських обивателів, які, побачивши масовий вихід української національної інтелігенції, приготувалися без особливої тривоги до неминучої зустрічі з новою владою в особі російських більшовиків. Київські робітники згадуються колишнім міністром уряду Скоропадського як «п’ята колонна», яка з радістю і великим сподіванням чекала на прихід соціально близьких їм чужинців. Селяни ж були поза Києвом, бо, взявши участь в антигетьманському повстанні, просто розійшлися по домівках. Автор спогадів не має на меті описати весь діапазон пануючих у місті суспільно-політичних настроїв, вимірюваних орієнтуванням чи на Київ, чи на Москву. Проте гроно киян-мемуаристів, які подають події доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії з різних боків, допомагають скласти цілісну картину.
Приміром, співпрацівник газети «Киевская мысль», пізніше редактор київського журналу «Южное дело», член партії меншовиків, Соломон Каплун, який друкувався під псевдонімом С.Сумский, у своїх спогадах «Летопись революции» (Берлин, 1923 рік) описуючи Київ напередодні встановлення гетьманату Скоропадського, розділив населення Києва на «украинцев» («украинских янычар», «гайдамаков»), «большовиків» і «русских», зневажаючи, висміюючи перших, засуджуючи за дикість і жорстокість других і ідентифікуючи себе з третіми, які нібито становили більшість. Зрозуміло, що, опинившись у 1922 році в еміграції у Німеччині, потім у Франції, Каплун ніс культурно-пропагандистське служіння Білого руху, видаючи журнал «Бесіда», очоливши видавництво «Епоха».
Інший полюс громадянської самосвідомості представляє опис київських подій 1918-1919 років «самостійника» (який через кілька років, будучи в еміграції, затвердився як ідеолог українського модерного націоналізму) Романа Бжеського, урядовця Міністерства чужоземних зносин в урядах Центральної Ради та Гетьманату, активного члена партії хліборобів-демократів, до якої входили Дмитро Донцов, Микола Міхновський і В’ячеслав Липинський. У передмові до «Згадок з минулого (1916 – 1921)», опублікованих у 1924 році на сторінках «Літературно-Наукового Вісника» під псевдонімом Характерник, Бжеський зазначає: «Починаю свої спомини від 1916-го року, тому що короткий нарис про сей час передреволюційний освітлить революційну епоху і поможе зрозуміти, з якої глини і з яким трудом доводилося ліпити Українську державу».
Розповідь про свою державну службу в Києві, розпочату в 1918 році, автор попереджує характеристикою стану суспільної свідомості, яку він склав під час перебування в Чернігові, згодом в Літинському повіті на Поділлі. «Загалом, отже, можна сказати, що в Літинському повіті помічалася така ж відсутність свідомих українців, як і на Чернігівщині (не в самому Чернігові – там усе ж було хоч кілька душ!)». Пригадуючи Кролевець, Бжеський приділяє особливу увагу учительству, яке могло б зіграти велику роль в українській революції. «У середині вересня я одержав розпорядження від Центральної Ради скликати учительський з’їзд і постаратися «провести» на ньому постанову про необхідність утворення «комісаріату освіти» та подбати, щоб учительство висунуло кандидатом на комісара – українця». В ході цього з’їзду, після промов і реакції на них учительської аудиторії автор доходить прикрого висновку, що вчителі, підхопивши кинуте росіянами гасло «вільної школи», опираються «негайній» і «насильницькій» українізації. «Тоді я, бачучи, з ким маю діло, і розуміючи, що головною причиною опору було те, що переважаюча більшість не знала української мови і не хотіла її вчитися («марнувати непродуктивно для себе час»), мусив, знаючи, що ця більшість складалася зі збунтованих, але старих рабів, поставити цю справу инакше».
Найбільше ж Бжеський зосереджується на поведінці українських «політичних верхів», а також на тодішніх політичних рухах, які більшою чи меншою мірою впливали на народні маси. Отже, Перший універсал закликом «самим творити своє життя» пробудив патріотизм, викликав ентузіазм, але не був підкріплений відповідною поведінкою української влади. «Відпоручники Центральної Ради самі ніяк не могли вгадати основного напрямку політики Центральної Ради, якось не хотячи вірити, що вона вживала героїчних заходів для збереження цілості бувшої Російської імперії, поборюючи всі самостійницькі течії (проти яких ішла одним фронтом із російською пресою преса партій більшости Української Центральної Ради…). Українці на місцях, одержуючи газети, і читаючи їх, ніяк не могли зрозуміти таких випадків, коли…представники Центральної Ради несподівано виступали в оборону єдности з Росією. Такі звістки просто таки збивали з пантелику провінцію…»
Приїхавши до Києва, автор мав змогу спостерігати за подіями як чиновник Генерального Секретаріату внутрішніх справ, і його невтішні попередні висновки тільки підтверджуються. «Преса була на послугах «пануючих» партій і вони широко користувалися нею для наклепів та провокування инших партій… В тих газетах обкидувано болотом, титуловано зрадниками й запроданцями таких відомих діячів, як Міхновський, Луценко, В.Степаненко та инши, лише за те, що вони були самостійниками та не належали до соціалістичних партій… Тоді помічалася якась пошесть на соціяалізм, яка може була наслідком і специфічним явищем революції, і ця пошесть унеможливлювала всяку боротьбу з тодішнім станом…».
Напередодні затвердження Центральною Радою Третього універсалу, який згадкою про «землю Республіки Російської», виразним наміром відбудувати Росію, справив гнітюче враження на тих, хто вбачав у проголошенні Української Республіки етап до незалежності, Бжеський констатує, що в Києві було п’ять політичних угрупувань. «1) Московські соціялістичні партії, що намагалися задержавти status quo в Росії (з Україною в її складі) без змін. 2)Українські соціялістичні партії, з яких складалася Центральна Рада… також намагалися зберегти існуючий лад у Росії (і на Україні, як невіддільній її частині), лише з деякими корективами в дусі автономії та фелералізму. 3)Прихільники царської Росії, які тихо мріяли про її віднову та непомітно провокували всі інші партії. 4)Большевики, які хотіли змінити цілком дотеперішній лад у Росії (отже, й на Україні), але також стояли за Росію і 5)самостійники, які бажали розвалу та упадку Росії (а тому декотрі симпатизували навіть із большевиками на російській території, сподіваючись, що вони прискорять процес розвалу Росії».
Останнє угрупування, відігравши основну державотворчу роль згодом, було заслабе, щоб вплинути на політику Центральної Ради, щойно вона стала державним органом України. Бжеський чітко пояснює, що український уряд мав би зробити відразу, аби підготуватися до неминучої війни з більшовицькою Москвою: заключити мир з центральними державами, використати пресу для україноцентричного, антимосковського впливу на громадськість, за допомогою фахівців організувати армію, утворити уряд, що був би спроможний відповідати на потреби більшості населення, енергійно боротися з москвофілами всіх відтінків. Натомість Центральна Рада продемонструвала політичну млявість, державницьку незрілість, представляючи російсько-українську війну як протибільшовицьку, а не протимосковську, борячись із «шовінізмом» старшин-самостійників та підкреслюючи «братерство», спільність інтересів українського і російського пролетаріату.
Федералістські ілюзії Центральної Ради, протривавши кілька місяців, закінчилося вимушеним проголошенням Четвертого універсалу в умовах наступу московитів. Процес проголошення незалежності України і війни з Московщиною пришвидшили перемовини у Бресті, а також внутрішньополітичні процеси, коли українські маси, побачивши справжнє обличчя московських окупантів, переходили на позиції самостійництва.
Автор мемуарів, взявши участь в обороні Києва від війська Муравйова, а після успішної втечі з окупованого міста також і в відвойовуванні Чернігівщини, ще більше затвердився на позиціях українського самостійництва, переконавшись, що українські партії втратили свій вплив на маси. Бачачи на віддалі від Києва наслідки політики Центральної Ради, яка продемонструвала нездатність до державотворення і дозволила промосковським чиновникам взяти в руки ініціативу, Бжеський, однак, не вітав наміри «посадження генерала Скоропадського на гетьмана». «Я не вірив у його українські симпатії, а до того ж не бачив і серед його оточення здібних українських політиків-державників…»
Подальші події підтвердили рацію молодого українського патріота, який мав за плечима і чиновницький, і воєнний досвід. Після гетьманського перевороту, знову працюючи в Києві в Міністерстві чужоземних зносин, Бжеський спостерігав, як Скоропадський будує «російську Вандею», але українські діячі, маючи можливість, не включаються в державницьку роботу, щоб цьому запобігти.
Попри показові дії на користь українства: відкриття українського університету, академії мистецтв, – гетьманат засвідчував антиукраїнську сутність своєю внутрішньою і зовнішньою політикою. В той час як у Києві кипіла організаційна робота москалів: проходив з’їзд «хлеборобов-собственников», на з’їзді російських монархістів у Києві обговорювалося повалення «існуючого ладу», відбувалися наради членів ІV Російської Державної Думи, формувалися московські військові частини, – заборонявся з’їзд хліборобів-демократів, серед української інтелігенції йшли арешти, а селяни потерпали від каральних загонів, сформованих із «московських покидьків».
Організована військовим товариством українських старшин «Батьківщина» панахида за великим гетьманом Мазепою з нагоди 209 роковин битви під Полтавою разом із багатолюдною демонстрацією на знак протесту проти москвофільської політики уряду завершилася зіткненням із німецькими війковими біля пам’ятника Богдану Хмельницькому і обурливими промовами перед німецьким посольством.
Показове вбивство в Полтаві українського громадсько-політичного і культурного діяча Івана Стешенка, яке не було розслідуване, публічний молебень за здоров’я царя Миколи ІІ викликали бурхливе невдоволення українців, але апогеєм гетьманської діяльності стала грамота Скоропадського від 14 листопада 1918 році «До всіх громадян і козаків України», в якій говориться, що Україні «першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії».
Закономірною реакцією на цей сумнозвісний документ стали відозва Директорії і універсал звільненого напередодні з Лук’янівської в’язниці Симона Петлюри. Тексти від чергової влади, розклеєні в ніч з 14 на 15 листопада, в яких повторювалася риторика Центральної Ради, кияни, призвичаєні до революційного пафосу, ознайомилися без надмірних очікувань. Хоча всім було зрозуміло, що Скоропадський уже не мав фактичної влади, бо навіть у Києві господарювали московські «офіцерські дружини» і частини «дружінніков». На жаль, на моменті встановлення влади Директорії хроніка буремних подій очима безпосереднього учасника Романа Бжеського уривається. Услід за істориком Ярославом Дашкевичем вважаємо саме ці спогади найбільш системними, а тому найпридатнішими для розуміння тодішнього історичного контексту.
Але знову-таки, пам’ятаючи про принцип історизму, візьмімо на себе труд ознайомитися і з протилежним поглядом на події, прочитавши гетьмана Павла Скоропадського «Спомини. Кінець 1917 – грудень 1918 року». Ця більш як п’ятисотсторінкова праця протягом усього читання тримає в напруженій цікавості, щоб час від часу уточнювати подробиці подій. Ось згадка про «завершення Гетьманату» у результаті повстання проти Скоропадського: «Увечері я ще займався справами. Чомусь згодом, як я дізнався, гадали, що у мене було щось готове до втечі, це неправда… Увечері я ліг спати, як звичайно. Вночі я о 3-й годині отримав телеграму, в якій Винниченко тоном Наполеона вимагав повної ліквідації Гетьманства… Мені було зрозуміло, що справа іде до розв’язки. Окремий дивізіон вважався кращою частиною, яку я зберігав для останнього удару. Його складали великоросійські офіцери (!!!), його завжди мені хвалили. Я залишив цей дивізіон у своєму розпорядженні і давав його тільки для спеціальних завдань на фронті, а тут його обеззброїли. Скандал. У мене більше нікого не лишилося… Отже, повстанці вже були неподалік нашого кварталу… У мене на душі був тягар. Я думав, чи повинен я все ж відмовитися від влади, чи цього робити не варто. На мене вплинула кулеметна тріскотня, яку було чути здалеку, і я подумав, можливо, є чесні люди, які б’ються доти, доки не отримають відомості, що вони звільнені від своїх зобов’язань і від присяги, і я написав зараз же на папері своє зречення від влади…»
Однак після купи питань змішані почуття врівноважуються конкретною авторською кінцівкою, яка розставляє всі крапки над І: «Я згадав також, як вісім місяців тому я прожив лише 44 роки на світі, ще мало знав життя, коли у пам’ятника Володимира з такою довірливістю пішов на цю каторгу, вірячи що мене зрозуміють. За мною не пішли, але я залишився глибоко переконаним, що велика Росія відновиться на федеративних засадах, де всі народности увійдуть до складу великої держави, як рівне до рівного, де змучена Україна може лише вільно розквітнути, де життя не буде пронизане насиллям і справа, і зліва, як досі. Що лише тоді настане спокій, тільки тоді ми дійдемо до періоду нової, спільної творчості й нам не будуть страшні ні Центральні держави, ні Антанти того часу».
Директорія Української Народної Республіки, яка протрималася два роки, відзначившись демократичним правлінням, відновленням республіканського ладу, забезпечила широку представницьку основу української влади скликанням Трудового Конгресу. Рада Народних Міністрів, сформована за коаліційним принципом, стала урядом, який рішуче взяв курс на розбудову української держави через закони про державну мову, автокефалію Української Православної Церкви, державну грошову одиницю. Проте з самого початку найвищим політичним органом відродженої УНР не були виконані найнеобхідніші умови для існування самостійної держави. Замість здійснення системної мілітаризації суспільства і економіки, був заявлений цілковитий нейтралітет у зовнішній політиці, що в умовах чергової воєнної ескалації з боку московитів, білих чи червоних, призвело до поразки держави. Замість проголошення єдності всіх національних верств і станів, були законодавчо затверджені права лише працюючих класів, що спричинило ворожість до нової української влади української буржуазії і поміщиків. Зрозуміло, що соціалістичні переконання голови і Головного Отамана Директорії в передусім визначили і лівацький характер їхньої політики.
Ось що писав досвідчений соціал-демократ і талановитий письменник Володимир Винниченко згодом у Відні в спогадах «Відродження нації», порівнюючи самостійну Україну з хуторянкою, яка заручилася з європейським джентльменом (?!): «Бідна хуторянка в буржуазних рукавичках на селянських репаних руках! Як їй хотілось одночасно й з ґалантними паничами женихатись і свого колишнього коханця простого робітника задобрити… І що дивного, що парубкові це, нарешті, надокучило, що він, розсердившись, ухопив за панську фрізуру хуторянку, викинув її геть з хутора, а разом з нею й усіх її паничів. І ніякі її Універсали, ніякі найщиріші обіцяння монополізацій, соціалізацій і майже-націоналізацій не привернули його серця до неї…». Це можна прокоментувати лише Шевченковим: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…». Якби в багатій уяві талановитого українського письменника, політика, виникла інша метафорична асоціативна картинка щодо України, за яку він брав на себе політичну відповідальність не один раз,, можливо, не треба було б шукати долі за кордоном, коли влада Директорії не втрималася під натиском московитів.
Безперечно, Симон Петлюра, Головний Отаман військ УНР, голова Директорії, на відміну від Володимира Винниченка, в народній свідомості постає як постать героїчна, трагічна і заразом символічна. Позаяк цей видатний український діяч взяв на себе весь тягар уже відомих, старих, внутрішніх випробувань і нових зовнішніх викликів, пов’язаних із численними ворогами України, союзниками-неприятелями, потому очолив роботи екзильного уряду в Польщі, і врешті, потрапивши після Австріїі, Угорщини і Швейцарії до Парижа, був застрелений на вулиці. Звісно, як і фігура гетьмана Скоропадського, образ Петлюри викликає суперечливі оцінки в поточній історичній науці. Але не було одностайності в сприйнятті і оцінці дій Головного Отамана і серед сучасних Петлюрі військових, які йому підпорядковувалися. Приміром, генерал-хорунжий армії УНР Олександр Удовіченко, описуючи події травня-червня 1919 року, коли українське військо звільнило Кам’янець-Подільський від більшовиків, згадує: «Вже доходила перша година ночі, коли Головний Отаман звернувся до нас із останнім словом: «Панове! Вашим завданням у першу чергу є здобути м. Кам’янець Подільський. На це вже чекає наш уряд, щоб туди переїхати. Я певний, що ви блискуче виконаєте це тяжке завдання. З Богом уперед! Щасти вам Боже!»
— На свої місця, Панове! — подав я команду.
Піднесені на дусі приїздом улюбленого свого Головного Отамана, командири частин вийшли з хати, віддавши належну пошану Отаманові.»
Олександр Удовиченко. Кам’янець-Подільський. Як петлюрівці зробили те, чого не зміг султан Осман ІІ
https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/06/3/155757/
«Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР» Петра Дяченка розходяться з основною лінією унеерівської еміграції, оскільки висвітлюють ганебні моменти керування Симона Петлюри військом і державою, зокрема описуючи: арешт і вбивство полковника Петра Болбочана, незрозумілу доброзичливість до різномастих окупантів (Добровольчої армії, військ Антанти, «союзників», поляків, винних у злочинах проти українського населення, особливо під час утечі влітку 1920 року). Автор мемуарів ставить питання щодо незрозумілих для українського козацтва безперервних відступів українського війська, коли ворога поблизу не було, а також щодо катастрофічного стану війська, погано забезпеченого, але гнобленого через введення «державної політичної інспектури». Ось епізод зіткнення з червоними на Київському і Коростенському напрямках у липні 1919 року: «Значно послаблювали бойову силу червоних наші повстанські загони, які руйнували запілля і частково зв’язували сили ворога… Ми були більше як втричі сильніші від ворога, а до того ж мали можливість приєднати до себе повстанські загони – близько 15 тисяч люду, які підпорядковувалися штабові армії. Бракувало, правда, зброї, одягу та взуття, але все це можна було здобути у ворога. У цьому ж часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, ввели в армії державну політичну «інспектуру». Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу… Тхір у Чорних ніколи ніякої кар’єри не зробить. Не зробив також й «інспектор», бо швидко втік із полку».
Як досвідчений військовий, звиклий до конкретики фактів і рішень, автор наводить неспростовні аргументи і доходить радикального висновку: маючи все Правобережжя з величезними складами, Петлюра, інтендант у часи Першої світової, не скористався ними, в наслідок чого «ми опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт… чому наші старшини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі».
Не беручись відповідати за учасників цих подій на питання щодо їхніх рішень і дій, пригадаємо головний політичний здобуток Директорії УНР, тобто, Акт Великої Злуки, урочисте оголошення 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну. (І знову-таки сприйняття цієї дати затьмарюється подробицями внутрішньополітичної боротьби: саме 22 січня 1919 року у Кременчуці за наказом Симона Петлюри отаман Омелян Волох заарештував полковника Петра Болбочана).
Очевидно, що підготовка до вікопомної події Великої Злуки відбувалася двома зустрічними шляхами, у перемовинах між представниками Великої України і українських земель у складі колишньої Австро-Угорської імперії: Східної Галичини, Буковини і Закарпаття. З проголошенням ІV універсала в Галичині почалися незворотні державотворчі процеси, які можна простежити в спогадах громадсько-політичного діяча, адвоката, міністра внутрішніх справ та державного секретаря закордонних справ ЗУНР Лонгина Цегельського «Битва за соборність. Від легенди до правди».
Отже, на сторінках цієї книжки простежується така хроніка подій: 10 лютого 1918 року на урочистих зборах і маніфестації у Львові з балкона будинку Музичного товариства імені М.Лисенка до багатотисячної людності на площі звертається посол австрійського парламенту і Галицького сейму, діяч УНДП Лонгин Цегельський, який наголошує на важливості Берестейського миру для західноукраїнських земель; 12 лютого 1918 року збори двохсот представників Організації українців міста Львова привітали «остаточне признання Української держави».
У серпні 1918 року у Львові з ініціативи УНДП відбулися наради про організацію українського війська й адміністрації. У вересні 1018 року Українська парламентська репрезентація відрядила доктора Лонгина Цегельского до Києва, щоб досягти порозуміння з гетьманом Павлом Скоропадським щодо державності України на західноукраїнських землях і шляхів до створення соборної України. Наслідком цих перемовин став виступ Цегельського на нараді лівих українських партій, у якому ним пропонувалося підтримати гетьмана і не здіймати повстання, щоб «підперти історичну українську владу».
На початку жовтня 1918 року, після визнання офіційним Віднем «14 пунктів Вільсона», з боку Української парламентської репрезентації було виголошено низку заяв з вимогою утворення української автономії в Австрії з ультиматумом в разі невиконання цієї вимоги прилучення всіх українських земель Австро-Угорщини до гетьманської Української держави. 12 жовтня 1918 року представники польських кіл Галичини на прийомі австрійського імператора заявили від імені Галичини про відокремлення від Австрії і возз’єднання з Польщею. З цією метою 28 жовтня 1918 року на нараді у Кракові галицькі поляки створюють Польську ліквідаційну комісію, яка б мала вирішувати питання переобрання влади в Галичині. Так само 19-19 жовтня 1918 року, після проведення у Львові конституанти, представницького зібрання з 500 осіб, з метою втілення права на самовизначення українських земель Австро-Угорської імперії, повстає Українська Національна Рада. УНР проголошує маніфест і декларацію щодо «права самоозначення українського народу і державного рішення про державну долю всіх областей, заселених тим народом, …які творять одноцільну українську територію». Було зазначено окремим пунктом про майбутню конституцію з вписаним загальним, рівним, тайним і безпосереднім правом голосування «з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для національних меншин».
29 жовтня 1918 року львівська делегація ухвалила «Устав і Інструкції для повітових органів Української Національної Ради», де були сформульовані способи організації та компетенція створюваних на національній основі повітових, міських і сільських виконавчих структур. 1 листопада 1918 року над львівською ратушею замайорів український синьо-жовтий прапор. 9 листопада 1918 року на засіданні УНРади ухвалили рішення про назву держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). 10 листопада 1918 року УНРада доручила Раді державних секретарів здійснити необхідні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу.
12 листопада 1918 до УНРади кооптували представників від політичних партій та війська. 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада ухвалила тимчасовий Основний Закон «Про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». Гербом ЗУНР затвердили золотого лева на синьому полі, обернутого праворуч, прапором – традиційний синьо-жовтий. 16 листопада УНРада схвалила «Закон про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР».
30 листопада 1918 року Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький прибули до Фастова для зустрічі з членами Директорії Володимиром Винниченком, Панасом Андрієвським, Федором Швецем та Андрієм Макаренком, до яких 1 грудня приєднався Симон Петлюра. Бурхливі перемовини, на яких галичани озвучили пропозицію галицької автономії в майбутній соборній Україні, завершилися укладанням Передвступного договору про злуку «обох українських держав в одну державну одиницю». Тим часом з 21 листопада 1918 року до 2 січня 1919 року уряд ЗУНР перебував у Тернополі, а 2 січня 1919 року переїхав до Станіславова, де продовжив свої засідання. 3 січня 1919 року у Станіславові на засіданні УНРади одностайно затвердили Ухвалу про Злуку УНР і ЗУНР. Цегельский доповідав про результати своєї поїздки до Києва і ситуацію на сході України. Про цей виступ він згадує: «Я говорив коротко. Підкреслив, що історичним ідеалом українського народу є політична незалежність і політична єдність усієї української землі в суверенній Українській державі. Від смерті Ярослава Мудрого (1054 рік) ми вперто стреміли до цього ідеалу». З метою «урочистого нотифікування» 16 січня 1919 року до Києва вирушила галицька делегація на чолі з віце-президентом УНРади Левом Бачинським, до складу якої входив і Лонгин Цегельський.
22 січня 1919 року на Софійському майдані, стоячи обличчям до членів Директорії, державний секретар закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський оповістив вірчу грамоту, основу якої становила Ухвала УНРади від 3 січня 1919 року про об’єднання ЗУНР з УНР. Коли член Директорії Федір Швець завершив читання Універсалу Соборності, він у супроводі гучного схвалення майданного зібрання і церковних дзвонів передав прочитаний текст Цегельскому. Урочистості завершилися вечірнім банкетом в Українському національному клубі, на якому вшановувалася західноукраїнська делегація. Від імені останньої там виступив Цегельский. Ось як відображені в його мемуарах враження від дня 22 січня 1919 року: «Двадцять другого січня 1919 року на Софійській площі не завершено злуки. Там її тільки торжественно, «во всеуслишаніє миру всему», проголошено, продекламовано. Злука була завершена вже раніше. А те, що діялось на Софійській площі двадцять другого січня, було лише урочисте, драматизоване та символічне утвердження її назовні, для уяви широких мас і світу. Це було тільки небувале всенаціональне свято. І була це водночас данина традиції… коли Конгрес хліборобів 29-го квітня 1918 року вибрав Павла Скоропадського гетьманом «всієї України», то зібрані делегати-хлібороби (до семи тисяч осіб) подалися на Софійську площу, де публічно проголошено цей вибір і де проведено молебень. Тому й злуку України проголошено по традиції на Софійській площі в присутності десятка тисяч народу та архиєреїв. Соціалістична Директорія віддала поклон цього разу традиції».
З столітньої відстані, перебуваючи на витку чергової воєнної ескалації з боку того самого ворога, в партнерстві з тими самими західними державами, можемо впевнено заявляти, що подія Великої Злуки, окрім чинників традиції і урочистої драми, має неперебутнє символічне значення для борців за Українську державу. Про це теж можемо прочитати в текстах із героїчної минувшини ХХ століття. Тарас Бульба-Боровець, засновник УПА «Поліська Січ» та Української національної гвардії, генерал-хорунжий, в статті від 1951 року «Збройна боротьба України (1917-1950), опублікованій «Накладом пропагандивного відділу УНГ», чітко зазначає мету визвольних змагань України 1917-1921 років: «Новосформовані українські збройні сили мали дуже серйозне завдання: звільнити всі українські землі від чужого окупанта; відбудувати на тих землях українську соборну суверенну державу; впорядкувати нутро та закріпити кордони нової держави на Сході Європи».
Генерал-полковник Віктор Зелінський, командувач Південною групою Армії УНР, командир 1-ї Синьої дивізії, перебуваючи в еміграції, видав у 1938 власні спогади «Синньожупанники», які завершив абзацом: «Синньожупанники, не зважаючи на всі перешкоди зі сторони своїх земляків, так теж жорсткої нашої долі, станули на прю проти всіх перешкод, залишилися непохитними борцями за українську справу й виправдали свої сподівання та здобули собі право записати себе в історії визвольних змагань українського народу. І сьогодні, як мені відомо, ті же синньожупанники продовжують свою працю і боротьбу, як на рідних землях, так теж і на еміграції, за сповнення великого Ідеалу Самостійної Соборної Української Держави».
Від українських військових практиків звернімося до ідеологів українського націоналізму, в творчій спадщині яких ідея соборності як основний державотворчий чинник посідає особливе місце. Степан Ленкавський у статті «У великі дні. Свято соборності» згадує про Українську Національну Революцію, результатом якої стало творення пробудженим народом Української Держави. А «по кількох місяцях зволікання і крутійства з автономією, якою задовольнялися українські провідні круги, опановані соціалістичним дурманом» під напором українських мас проголошено Самостійність Української Держави.
Проте, як зазначає автор, на одній українській землі повстало дві Українські Держави з двома урядами і двома арміями. Причина такого розділення полягала у довгому перебуванні українських земель у складі двох імперій, а також «партійництво», що охопило тодішні два українські уряди, складені із випадкових і непридатних людей. «Не було тоді справжнього українського революційного проводу, який провадив би одну , всеукраїнську, соборницьку політику». І знову-таки під стихійним напором низового активу, якому найбільше залежало на українській нації як одному тілі, 22 січня 1919 року відбулася урочистість проголошення злуки обох Українських Держав в Одну Соборну Самостійну Державу. Дата 22 січня стала святом, хоча між державами світу не стало Держави, Самостійної і Соборної. Наприкінці своєї статті Степан Ленкавський робить акцент на Соборності України як ідеї нового збройного чину: «Свято Соборности це для нас свято боротьби за Соборність…Хай спомин цих великих днів, коли Україна була вільною і соборною, стане зазивом до боротьби за Неї з наїзниками, з тими, які її знищили. Згадка цих великих днів, це для нас зазив і приказ: Соборну Українську Державу здобудемо соборним збройним Чином!»
Нинішню статтю завершуємо в дусі її початку, коли «дух Перемоги», Звитяги, якої прагнемо всім серцем, не сумніваючись і не опускаючи рук, затверджували низкою цитат із воєнних трактатів.
Отже, Микола Сциборський, один із авторів «трилогії» української національної ідеї (що включає «Націоналізм» Дмитра Донцова, «Призначення України» Юрія Липи та «Націократію» Миколи Сциборського) у написаній у 1934 році статті «Національна ідея – це соборницька ідея» розглядає похід об’єднаних Українських Армій на Київ в 1919 році не тільки як стратегічний успіх нашої зброї, а передусім як «одну з побідних традицій фахового виховання будучої мілітарної сили Української Держави – її Армії».
Головною причиною вікового поневолення і бездержавного існування Української Нації автор вважає брак внутрішньої єдності. Але сталося диво: зродилася Українська Державність, а з нею й її Соборність, тобто територіальна і духовна єдність. І хоч українську регулярну збройну силу замінила революційна боротьба, саме революційне підпілля підготовляє шлях для наступу нової Української Армії. «Перемогти, або зовсім не бути! – ось знак, під яким стоїть тепер ціла Українська Нація».
Микола Сциборський яскравими епітетами натякає на певні сучасні йому групи українського емігрантського середовища: на узбіччі історії залишаються недовірки, що, спантеличені важкою дійсністю, горді від власного «реалізму», з емігрантськими папірцями в кишенях, повторюють старі дурниці і шукають допомоги у ворожому таборі, фабрикуючи «самостійність без соборності». Проте ідеолог українського націоналізму не залишає шансу для їхніх занепадницьких ілюзій, говорячи про «закон Нацїі, який вона здобула в боротьбі, стражданнях й крові: її соборність». А отже, фінал статті сприймаємо як настанову і провіщення: «Та дарма! Наддніпрянська козацька шабля і галицький стрілецький багнет вже прочистили шляхи, кудою має прямувати Україна. Вони доказали, що без ідеї соборництва не може бути самої національної ідеї, що Україна повинна бути єдиною.
Такою вона і буде!»
Перелік використаної літератури:
- Бжеський Р. Прелюдія поступу (вістниківський доробок 1924 – 1934 років) / Упорядники Володимир Бойко, Тамара Демченко. – Київ: Темпора, 2016. – 472 с.
- Бульба-Боровець Т. Документи. Статті. Листи. – Київ: ПП Сергійчук М.І., 2011. – 816 с.
- Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 – грудень 1919 р.]). Частина ІІ. – Київ – Відень, 1920. – 328 с.
- Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 == 1920 рр.). – Київ: Темпора, 2007. – 632 с.
- Дяченко П.Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. – Київ: Стікс, 2010. – 448 с.
- Зелінський В. Синьожупанники (Серія «Звитяжці») / Упорядник Іван Монолатій. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2019. – 127 с.
- Клаузевіц. Природа війни (Серія «Мініатюри») / Упорядник Руслан Миколайович Герасимов. – Харків: Vivat, 2018. – 414 с.
- Ленкавський С. Український націоналізм. Твори. Том 2. Ідеологія Філософія. / Упорядник і редактор О. Сич. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2022. – 480 с.
- Міямото Мусасі. Книга пяти кілець; переклад Ігоря Андрущенка. – Київ: Арій, 2014. – 128 с. – (Антологія мудрості)
- Революция на Украине. По мемуарам белых / Составитель С.А. Алексеев. – Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1930. – 435 с.
- Скоропадський П. Спомини: кінець 1917 – грудень 1918 року / Упорядники Т. Осташко, Ю. Терещенко. – Київ: Темпора, 2019. – 756 с.
- Сціборський М. Шлях націоналізму. / Упорядники В. Муравський, В. Рог. – Київ: УВС, 2022. – 512 с.
- Сунь-дзи. Мистецтво війни; переклад та коментар Сергія Лесняка. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 109 с.
- Цегельский Л. Битва за соборність. Від легенди до правди. – Київ: Видавець Олексій Бешуля, 2021. – 416 с.
- Цунетомо Ямамото. Хагакуре. Книга самурая; переклад Валентини Гудзь. – Київ: Арій, 2015. – 224 с. – (Антологія мудрості)
З повагою,
завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська
та бібліотека НАОМА
