У продовження розмови про діяльність українських видавництв Незалежної України, представленої в попередньому дописі, поговоримо про два літературні вечори в “Книгарні Є” (Київ, вул. Лисенка, 3).
У День Державного прапора України, 23 серпня 2024 року, український письменник, перекладач і літературознавець, засновник YouTube-каналу та видавництва “Твоя підпільна гуманітарка”, воїн ЗСУ Остап Українець у рамках проекту “Фронтмени” (поетичне читання мілітарної поезії від авторів-військовослужбовців Культурного десанту) провів двогодинну лекцію на тему “Українські письменники, що брали участь у війнах”.
Лектор Остап Українець підійшов до викладеного матеріалу як випускник НАУКМА, що вивчав теорію, історію літератури та компаративістику, як досвідчений оповідач різних історико-літературних сюжетів, як письменник, що має в творчому активі три історичні романи. Попередивши про оглядовий, вступний характер лекції, пан Українець зазначив, що мілітарна література по суті є феноменом глобального вселюдського масштабу, виникнувши і розвиваючись як результат ветеранської творчості. Що більше, “ветеранською” є проза, за матеріалом нібито далека від війни. Але сама війна, явище неперебутнє і тривіальне, неминуче породжує творчий сплеск у середовищі тих, хто пережив її на полі бою.
Однак ветеранська проза, яка, здається, не існувала до 2014 року, хибно сприймається в українському суспільному дискурсі як дещо абсолютно нове і мало притаманне пацифістському менталітету українців. Аби розвінчати міфи, що стосуються найближчих часів, слід звернутися до справжніх міфів, які зберегла сива давнина, усвідомлюючи усний характер мілітарної за духом і змістом творчості.
Військова подія, учасником якої був початковий оповідач міфу, становила своєрідну мандрівку, вихід за межі домівки з її звичайним, усталеним трибом. Тому першими «мілітарними» творами лектор назвав шумерський епос “Гільгамеш”, а також народні старогрецькі і староримські перекази, які лягли в основу епічних поем “Іліада” Гомера та “Енеїда” Вергілія.
Згадав лектор і твір Юлія Цезаря “Нотатки про війну з галлами”, в якому розповідається про воєнні дії римського війська на території Галлії в час, коли автор був намісником цієї римської провінції, а, говорячи про Давньоруську державу, звісно, акцентував “Слово про Ігорів похід”, героїчну поему кінця XII ст., одну з найвідоміших пам’яток давньоруської літератури.
Українська літературна традиція, яка не переривала тяглість, але була призупинена в ХІІІ столітті, пізніше розвивалася суголосно з європейською літературою, а в своїх мілітарних творах улягала впливу двох шедеврів “ветеранської літератури”: епічної поеми славетного італійського поета Торквато Тассо (1544 — 1595) “Визволений Єрусалим” (вперше надрукованої 1581 року) і роману Мігеля де Сервантеса (1547 — 1616) “Хитромудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” (опублікованого1605 року). Обидва автори були ветеранами з багатим військовим досвідом, який визначив зміст їхніх творів, що відрізняються пафосом: перший — це зразок оспівування лицарських подвигів войовничих католиків, другий — це жартівливий опис фантазій, викликаних надмірним читанням героєм роману лицарської літератури, який урівноважується серйозним роздумами.
Прозвучали імена визначних українських військових діячів, а також тогочасних авторів, які уславили їх у поезії: князя Костянтина Василя Острозького (1526 — 1608) і Дем’яна Наливайка (пом. 1627) (“Лямент дому княжат Острозьких” (початок ХVII ст.), Петра Конашевича-Сагайдачного (1582 — 1622) і Касіяна Саковича (1578 — 1647) (“Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, 1622). Дем’ян Наливайко, публіцист, проповідник-агітатор, бувши старшим братом керівника козацького повстання Северина Наливайка, разом із ним брав участь у військових діях. Тому в його «Ляменті» виразно поставлено наголос на цей бік діяльності князя Костянтина Острозького:
“До вас, синів моїх, котрі по мені позостали,
У своїй лекції випускник Києво-Могилянської академії Остап Українець, звісно, виділив окремим абзацом організацію митрополитом і заразом ветераном Хотинської війни Петром Могилою (1596 — 1647) цього найславетнішого українського вишу, а також факт його заснування на базі Київської братської школи, яка мала підтримку Війська Запорозького і гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Вся література України ХVII ст. розвивалася під омофором Могилянки, а з її закриттям і побудовою на могилянських підвалинах Київської духовної академії частково перебувала під впливом останньої. Приміром, студентами академії були Петро Гулак-Артемовський (1790 — 1865), який заклав основи нової віршової байки та ввів жанр романтичної балади.
Говорячи про період Козаччини і пов’язаної з нею Гетьманщини, лектор зупинився на “козацьких літописах”, зокрема згадавши “Літопис Граб’янки”, одну з найвидатніших пам’яток української історіографічної прози кінця XVIІ — початку XVIII століття. Гадяцький полковник Григорій Граб’янка (1666 — 1738), військовий і політичний діяч доби Гетьманщини, звеличував цим твором гетьмана Богдана Хмельницького (1595 — 1657), заради високого патетичного стилю використовуючи церковнослов’янську староукраїнську книжну мову. Твір став відомим сучасникам завдяки виконанню “Хореєю Козацькою” Тараса Компаніченка уривка “Войська Запорозького воїн знаменитий”, покладеного на музику Дмитром Тупталом.
Не можна було оминути увагою найвпливовішого письменника в українській літературі першої половини ХVIIІ ст., яким вважається класик нової української літератури і військовий Іван Котляревський (1769 — 1838). Роль цього письменника, за словами Остапа Українця, як “фундатора української літератури” дещо переінакшена, оскільки сучасною літературною мовою писали вже і раніше, але саме поема “Енеїда” набула найбільшого розголосу і читацького визнання. Іван Котляревський, який наповнив свою поему-переспів епічної поеми Вергілія войовничим козацьким духом, і в життєвих випробуваннях проявляв себе як харизматичний носій такого духу. Під час наступу військ Наполеона Котляревський організовував добровольчий загін, з якого згодом мав намір зробити офіційне козацьке формування.
Закономірно лектор перейшов до постаті Тараса Шевченка (1814 — 1861) і зупинився на його перебуванні на засланні як рекрутованого вояка. Рекрутська повинність в українському селі сприймалася і практикувалася як міра покарання за злочини, скоєні в громаді. І це сприйняття “воєнного обов’язку” цілком відповідає колоніальному статусу краю, який замешкували “малороси” (термін, що ввели українські філософи, просуваючи концепцію “триєдиного славенородського народа”: Інокентій Ґізель, Феофан Прокопович, а також російські історик Василь Татищев та вчений Михайло Ломоносов).
Якщо Великий Кобзар зробив вагомий внесок в українську мілітарну літературу XIX століття, то найпомітнішими європейськими репрезентантами “ветеранського письма” цього періоду, на думку лектора, виступили Шевченкові сучасники, письменники Жуль Верн (1828 — 1905), Гі де Мопассан (1850 — 1893) та Артур Конан Дойл (1859 — 1930).
Отак, першовідкривач жанру наукового роману, автор пригодницької трилогії “Діти капітана Гранта”, “Двадцять тисяч льє під водою” і “Таємничий острів” вивів образ капітана Немо, в минулому індійського принца Дакара, який життя присвятив боротьбі за незалежність батьківщини. Проте історія формування образу капітана Немо в уяві Жуля Верна засвідчує його занурення в тогочасні політичні реалії Європи і чітку політичну позицію як сповідника ідей Сен-Сімона.
Письменник, співчуваючи учасникам антиросійських повстань поляків 1831 і 1861 років, обурюючись політикою царського уряду, який жорстоко придушив польський визвольний рух, намагався представити капітана Немо поляком. Але на перешкоді стала незгода видавця, який усвідомлював, що французька політкоректна цензура не пропустить сюжет, у якому справедливий месник, хоч би і не француз, атакує російські кораблі. Оскільки цар Олександр ІІ зберігав нейтралітет щодо воєн, які вів Наполеон ІІІ, то й французька сторона мусила оминати дражливі для росіян теми. Отже, за намовою видавця Етцеля, Жуль Верн в образі капітана Немо втілив абстрактного борця проти будь-якої тиранії.
Французький новеліст Мопассан за своє недовге та бурхливе життя встиг набути і воєнного досвіду. З початком франко-пруської війни 1870-1871 років він, полишивши студентське життя в столиці, записався добровольцем до французького війська. Спочатку служив в інтендантстві, а згодом потрапив в артилерійський підрозділ, з яким відступав у Нормандії під натиском німецької армії. Після війни, полишивши військо, осів у Парижі заради літературної праці, яку успішно поєднував із працею службовця протягом десяти років. А ветеранські мотиви втілив у своєму другому романі “Любий друг”, написаному 1883 року. Його головний герой, амбітний молодий красень, під час подій роману маючи за собою службу у війську та, попри цілковиту письменницьку нездарність, плекає мрію змалювати цей досвід.
Артур Конан Дойл так само вивів образ колишнього вояка в лікареві Ватсоні з оповідань про Шерлока Голмса, який брав участь в англо-афганській війні 1878 — 1880 років.
Лектор побіжно зачепив тему пов’язаної з Першою світовою війною “Втраченої генерації”, соціального явища і літературної течії, яка прибрала таку назву завдяки американській письменниці Ґертруді Стайн. На відміну від Джеймса Джойса, Еріха Марії Ремарка, Ернеста Хемінгуея, Томаса Еліота та інших, українські письменники, що брали участь у Першій світовій війні, ніяк не підпадали під категорію дезорієнтованої молоді, оскільки продовжували воювати. Але це вже була національно-визвольна війна в Україні, що межувала з європейським країнами, де налагоджувалося післявоєнне мирне життя. Тож мілітарно-літературний набуток українців після другого десятиліття ХХ століття на лекції прозвучав в іменах Осипа Турянського (1880 — 1933), Олександра Довженка (1894 — 1956) і Остапа Вишні (1889 — 1956).
Нелюдський досвід війни не спричинив втрату сформованих у довоєнний період освітою і письменницькою працею життєвих орієнтирів Турянського, а цілком навпаки, став йому спонукою для публіцистичної діяльності, реалізованої через віденський тижневик “Воля”. Тут буде доречним навести цитату Осипа Турянського, згадану Євгеном Онацьким у статті “Завзяття (Сторінка з римського щоденника)”, де автор, спростовуючи “м’якотілість” українців, наводить приклад піонерів боротьби за українську державність, згаданий галицьким письменником:
“Коли їм не вдається їх неорганізована, несистематична й імпровізована (бо все треба було починати спочатку, все треба було “імпровізувати” — Євген Онацький) праця, вони не тратять ні на крихітку, ні на хвилину відваги й надії і як та мурашка в байці, що кількадесят разів усе наново носила на горбок камінець, що все скочувався вниз, так і наддніпрянці (пише галичанин — Євген Онацький), сто разів падають і сто разів устають. Нема слів на подив тієї просто демонічної завзятості, витривалості та жилавості, що її виявив із себе наш геройський Петлюра. Був час, коли наддніпрянці під його проводом мали всього-на-всього шість верстов України за собою, спереду знаходилися побідоносні російські большевики, а ззаду стріляла польська артилерія. Який нарід, більше розвинений від нашого, не був би в таких страшних хвилях не стратив усякої надії й не кинув би зброї з рук? Факт, що так не сталося, свідчить не тільки про безконечно глибоку віру Петлюри в побіду української справи, але також про незвичайну життєву силу та про невмирущість душі українського народу…” (“Воля”, 1919, V. с. 1 с. ІІ).
Два інших письменницьких імені — Олександра Довженка і Остапа Вишні — Остап Українець згадав у зв’язку із психологічним аспектом розвитку особистості і творчого еволюціювання.
Довженко зустрів Першу світову війну пацифістськими виступами, коли закидав у Житомирі поранених вояків квітами, про що з роками згадував із соромом. Перейнявшись самостійницькими настроями, які вирували після 1917 року, знову проігнорував фронт як білобілентник і намагався отримати атестат, щоб здобувати вищу освіту. Ставши слухачем Української академії мистецтв, відкритої за гетьмана Павла Скоропадського, Довженко організував загальностудентську акцію незгоди з призовом до лав гетьманської армії. Цей мітинг влада розігнала, вбивши і поранивши кількадесят мітингарів. Але вже в 1918 —1919 роки роки колишній пацифіст і студент воював проти більшовиків у складі 3-го Сердюцького полку Української Армії. Належачи до куреня Чорних гайдамаків, який штурмував завод “Арсенал”, Довженко через 11 років відтворив ці події в своєму фільмі “Арсенал”, перебуваючи вже по інший бік барикад.
Залишаючись у Києві в підпіллі під час усіх його окупацій: німецької, російсько-більшовицької, російсько-монархічної та польської, — він не один раз був під загрозою розстрілу. Втікши в серпні 1919 року до Житомира, згодом потрапив до Волинської ЧК і в підсумку опинився в концтаборі. Визволений стараннями червоного письменника Василя Елана-Блакитного, Довженко влаштувався викладачем у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі. Наступного року вступив до партії боротьбістів, яка, самоліквідувавшись, стала частиною КП(б)У.
Такі кульбіти в політичних поглядах і письменницькій діяльності Олександра Довженка від аполітичного пацифізму до самостійництва, збройної боротьби проти більшовицької Росії, а згодом членства в партії російських поневолювачів України, не призвели до тривалого терміну репресій з боку більшовицької влади. Однак у письменницькій долі Довженка був важкий епізод, пов’язаний зі статтею 1942 року “Україна у вогні” і однойменним сценарієм 1941 — 1943 років, в якому агітпропівське керівництво СРСР розгледіло надмірний український, замість совєцького, патріотизм та критику як вищого керівництва, так і небоєздатної Червоної армії, що покинула безпорадний народ України. 30 січня 1944 року Олександр Довженко, викликаний до Сталіна, дізнався від останнього про заборону фільму “Україна у вогні”. Результатом цієї аудієнції стало і негайне знищення письменником своїх щоденників, які він вів з 1939 року.
Український класик сатиричної прози Остап Вишня, навпаки, маючи за собою офіцерський досвід медичної служби УНР, зазнав уповні більшовицького терору, відсидівши у підвалах ЧК у 1919 — 1921 роках, в Харківській тюрмі НКВС у 1933 — 1934 роках та в концтаборі на Печорі в 1934 — 1943 роках.
Через часове обмеження лекція Остапа Українця хронологічно зупинилася на першій половині ХХ століття, логічно потребуючи продовження… З огляду на об’єм нотаток, до яких лектор вряди-годи зазирав, присутні мали змогу ще багато чого почути. Однак і викладений матеріал упевнено доводив, що українська мілітарна проза є достойною частиною світової літературної спадщини. А ветеранська проза (як другий етап після “реактивної” поетичної хвилі), яка як результат осмислення неодмінно з’явиться з Перемогою України у нинішній російсько-українській війні, стане письменницьким плодом не втраченого покоління, а мужніх людей сильної країни.
З повагою
