Кожна осінь в Україні завершується спогадуванням Голодомору – в четверту суботу листопада вшановуємо пам’ять заморених голодом українців хвилиною мовчання і запаленими свічками на підвіконнях. Ця традиція була підготована указом президента Леоніда Кучми від 26 листопада 1998 року «День пам’яті жертв голодоморів», за яким в 2000 році послідував указ, що скорегував назву: «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій». В липні 2004 року було видано черговий указ, за яким назва перемінилася на «День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій». Указом уже президента Віктора Ющенка від 21 травня 2007 року ця пам’ятна дата знову стала «Днем пам’яті жертв голодоморів».
Визнання Голодомору на державному рівні відбулося через шістдесят п’ять років після трагічних подій. За часів СРСР комуністичним керівництвом ця тема замовчувалася, а серед населення обговорювалася пошепки як родинна історія, в якій були численні померлі і одиниці вцілілих. Так чи інакше, хрест Голодомору височів над Україною багато десятиліть, навіть якщо його й намагалися не помічати. Тінь української Голгофи ХХ століття знаходимо в багатьох неопублікованих і опублікованих творах радянських письменників: у віршах Андрія Малишка, Павла Тичини, Миколи Хвильового, в біографічному романі Володимира Сосюри «Третя рота», в романах Андрія Гудими «Кара без вини» та «Лихо не спить» та інших творах.
Відмінна ситуація спостерігалася на діаспорному Заході. В українських емігрантських осередках жертв голодоморів вшановували урочисто, що знаходило відображення і в публіцистиці. Але літературні твори, особливо драма, присвячені найбільшій національній трагедії українців, не були численними. Лариса Залеська-Онишкевич, українознавець, літературознавець, голова Наукового товариства ім. Шевченка в США, пояснює ситуацію в статті «Голодомор у драмі і тема обвинувачення», заснованій на виступах на конференціях в Колумбійському університеті в Ню-Йорку в 2003 році.
На думку науковиці, драма використовується як форма втілення болючих тем суспільства вже на завершальному етапі після вислову в поезії або в прозі. До того ж травматичні переживання народу мають відбути часову відстань, аби інтерпретуватися в літературному тексті. Реалії і наслідки Другої світової війни, часово ближчі, відсунули Голодомор глибше в пам’ять. Однак Залеська-Онишкевич пропонує увазі три значущі приклади присутності даної теми в українській драмі.
Посилаючись на Івана Дзюбу, який, нагадавши про заборону в УРСР самого слова «голод», наводив найраніший твір з темою голодної смерті українських селін, літературознавиця починає огляд з твору 1938 року Юрія Яновського – драми на три акти «Потомки». Звісно, п’єса, написана з урахуванням вимог більшовицької цензури, викривлює дійсність, обминаючи причини загибелі людей і не вказуючи на справжніх убивць. Винуватцями-бо виступають куркулі, які гинуть від голоду, відмовившись від праці в колгоспі, де люди живуть, немов у раю.
Узагальненим образом ворожих до громади елементів, сільських багатіїв, у творі представляється куркуль Гриць, змальований всуціль чорною фарбою. Він не лише плекає неприродну прив’язаність до своєї землі, але й виказує надмірну жорстокість стосовно сусідів. Яновський не вказує точних років дії, та залишає зачіпки, за якими можна вирахувати 1933 рік. Попри пропагандистську заангажлваність, твір цікавий яскраво змальованими сценами голоду.
Відступаючи від матеріалу вищезгаданої статті, принагідно зауважимо, що пересічний український читач сприймав такий літературний текст у стані роздвоєння. Чорним по білому за лекалом більшовистської пропаганди писалася далека від реальності історія. А правда була відома достеменно з родинних розмов: діди-прадіди були заможними селянами, примножуючи статки тяжкою працею на землі. За що були пограбовані і знищені російсько-більшовицькою владою або відразу на місці, або в концтаборах російської глибинки. Останній варіант спіткав моїх прабабусю, прадідуся, які навічно залишилися в омському концтаборі.
Для контрасту з плакатним твором більшовистського агітпропу за останнім слідує п’єса «Тисяча дев’ятсот тридцять третій» Сергія Кокота-Ледянського, написана 1942 року, опублікована 1943 року, 1950 року і 1972 року. Слід придивитися до подій життя автора, щоб зрозуміти разючу відмінність у підходах до теми в двох п’єсах. Сергій Кокот, який писав під псевдонімом Ледянський, починав професійну діяльність як радянський журналіст. Перебуваючи в 1941-1942 роках у Києві, вступив до лав ОУН(м), працював у редагованому Оленою Телігою тижневику «Літаври». Був членом делегації, складеної з української інтелігенції, що фіксувала більшовистські злочини у Вінниці. Жив в еміграції, спочатку в німецькому Ганновері, потім у США. В своїй творчості письменник піднімав тему трагедії українського села, стероризованого більщовиками, як і всієї України, що зазнавала утисків і репресій від російської окупаційної влади.
П’ятичастинна драма була написана Кокотом-Ледянським з позиції очевидця голодомору по кількох роках, але з ще свіжими враженнями. Однак опис подій позбавлено відповідної емоційної реакції спостерігача злочину. Авторська стриманість ніби породжується психологічною відособленістю самих героїв: ще живих селян, які, спостерігаючи смерть рідних, байдуже сприймають факт своєї скорої смерті, та відчужених робітників з поховальної команди, що готові з померлими забирати й ще живих, аби не вертатися. Моторошні діалоги між двома цими групами персонажів скоріше пасують літературі абсурду, ніж реалістичному жанру. Проте оприлюднених спогадів очевидців уже достатньо, щоб стверджувати максимальну наближеність авторського тексту до того, що відбувалося. Тло п’єси – це київське життя студентів-комсомольців, яким заборонено відвідувати вмираючих батьків на селі. І не всі вони до кінця ідеологічно оброблені, в їхній розмові піддається сумніву право радянської влади вчиняти злочин проти селянського класу.
Крізь апатичний тон діалогів раптом проривається емоція справедливого осуду, з вказівкою на першопричину зла, що вчиняється під українським небом руками східних чужинців: «Тому то ми й погибаємо, що в рішучу годину не діємо, а мовчимо, вагаємось, або просто підкоряємось ворогові, бо… він сильний».
Розглянутий твір Сергія Кокота так само осмислюється через родинну пам’ять. Київські події 1932-1933 років були мені переказані родичкою, чий батько в той час вчителював в одній із київських шкіл. Ненавчальні приміщення школи були забиті трупами померлих від голоду селян, переважно дітей… Будівля цієї школи досі стоїть, і, проходячи повз неї, важко не згадувати ці моторошні подробиці. Важко без емоцій міркувати про те, що діялося і в столиці, і в її околицях. Ще важче доводити певним втомленим від нинішньої російсько-української війни громадянам нагальність силового спротиву як нашого війська, так і цілої країни. Є наочна історична картинка, що з нами може бути в разі капітуляції, поразки.
Третій літературно-сценічний приклад – це «Голод (1933)» Богдана, Бойчука, найвідоміша п’єса на тему голодомору, створена а 1961-1962 роках. Автор, український поет-модерніст, прозаїк, перекладач і літературний критик, один із засновників та член Нью-Йоркської групи, написав символістську драму, в якій документальні подробиці відсуваються на задній план.
«Голод» читання драми Богдана Бойчука – Літературно мистецьке об’єднання «Слово» 2013-11-22
https://www.youtube.com/watch?v=w2MPpRIreLU&t=9s
Через архетипічні символи Бойчук намагається показати біблійний вимір національної катастрофи українців, і при цьому не оминає проблеми теодицеї. (Теодицея – релігійно-етична концепція, що намагається узгодити ідею всеблагого Бога-Творця з наявністю зла у світі). Сюжет розгортається в розмові між Мужчиною і Жінкою з дитям, які зустрічаються перед Розп’яттям на перехресті доріг. Вони обидва страждають фізично і морально, знесилені від голоду, виснажені від свавілля вояків, про що оповідають у подробицях.
Крім цих голосів, у п’єсі лунає «Голос від Розп’яття», який виражає біль Бога, який любив і любить людей, хоча вони і не розуміють, що роблять. Найвищим моментом драматизму звучить фраза Мужчини, який із циніка і нігіліста враз перетворюється на героя, промовляючи: «Кров… пробач… я знаю, що Тобі їх жаль, бо Ти за них помер, Ти дійсно їх любив… Кров…».Своїм останнім вибором Мужчина-Герой дає дитині можливість вижити, даруючи надію читачеві і глядачу. До слова, п’єса була вперше сценічно втілена у нью-йоркському «Новому Театрі» в 1989 році.
Античний пафос і євангельський підтекст драми Бойчука спонукає до зіставлень з реальними родинними історіями, які мали обнадійливий фінал. Поруч із трагічними випадками, коли від голоду на Дніпропетровщині вмер прадідусь, є й приклади боротьби за життя своїх дітей всупереч несприятливим обставинам. Архів родинної пам’яті зафіксував сюжети, коли один відчайдух, щойно оженившись, врятував від голодної смерті малолітніх братів і сестер дружини, вивізши їх, напівживих, з-під носа червоної міліції. А другий, усупереч забороні, полишив разом з родиною село на Житомирщині і манівцями дістався до робітничого містечка на Харківщині, яке голод обминув… У кожній українській родині є такі історії з минулого.
Осмислення теми Голодомору на рівні художніх образів в українській діаспорі стало закономірним результатом публіцистичної активності свідків трагедії. Діаспорні періодичні видання Німеччини, Італії, США неодноразово зверталися до болісних спогадів, особливо в роковини національної трагедії.
Іван Багряний, письменник, поет, публіцист, журналіст, на долю якого випали і більшовистські репресії з радянськими таборами, і визвольна боротьба в лавах ОУН з участю у формуванні УГВР, і вимушена еміграція, 1946 року, написав лист-памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР».
Іван Барка, Чому я не хочу вертатись до СРСР?
https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1210
Ця брошура була реакцією на зухвалу пропаганду радянського режиму, безсоромно підтримувану європейськими урядами заходами репатріації. Звернений до сумління європейців текст Багряного, містив і розділ про Голодомор. Починається він фразою-вироком: «В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні». Далі письменник зауважує, що цей злочин коївся на очах усього світу, байдужого до знищення одного з європейських народів.
Аби інвектива була переконливішою, автор лаконічно, але в образних подробицях змальовує розгортання подій, що завершилися загибеллю від голоду п’яти мільйонів українського селянства. Письменник використовує контрастне зіставлення для підсилення враження, і досягає успіху, максимально напружуючи аудиторію: «Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба, запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію тощо… В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню, виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах…».
Витративши на донесення фактології злочину половину тексту, Багряний другу його половину присвячує трагедії українських матерів, звертаючись до матерів цілого світу з риторичним питанням, чи можуть вони уявити такий стан, коли б з’їли власну дитину. На жаль, це не літературна гіпербола, а жахлива, моторошна правда життя. Знову-таки Барка вдається до контрасту, зазначаючи, що українські жінки належать до найшляхетнішого слов’янського племені. Дикунство, варварство, чуже сучасним європейським звичаям, тим більше не притаманне древньому роду княгині Ольги. А людожерство, смерть є породженням і суттю російського більшовизму. З сумом автор констатує, що ця правда нікого не цікавить, і це посилює трагедію України.
Натякаючи на байдужість європейців до Божої правди-істини, письменник через два роки друкує в німецькому тижневику «Українські вісті» статтю, присвячену трагедії Голодомору, з промовистою назвою «Наша правда». Приводом публікації стала проведена з мюнхенській церкві святого Луки національна панахида. Звертаючись напряму до неосяжної всесвітньої аудиторії: «Дивись, світе! Ось вона – наша правда!», — Багряний візуалізує символічний антураж, в якому поминалися загиблі від штучного голоду українці.
Описуючи зімітовану, оздоблену вінками, шматками хліба і яблуками братську могилу всередині церкви, що, не вміщаючись, виривається за церковні межі у зовнішній простір, письменник підкреслює такий же масштаб української трагедії. Європейській свідомості не до снаги осягнути гекатомби семи – восьми мільйонів українців (число загиблих у авторській інтерпретації за два роки збільшується), пожертвуваних невідомо яким богам.
Письменник ніби прибирає одіж адвоката жертв, який виступає на суді історії. Перемежаючи свою оповідь яскравими епітетами і метафорами, він говорить про страждання українських жертв, зухвалу поведінку російських катів, ніби схвалену цинічно байдужим реагуванням європейців, їхнім толеруванням антигуманності і варварства. Що більше, Західний світ в особі французького прем’єра Ерріо продемонстрував підтримку радянського злочинного режиму через дружній візит цього достойника до «країни соціалізму» саме в 1933 році. Радіо Комінтерна брехало на весь світ про «щасливе-радісне життя в СРСР», а світ удавав, ніби погоджується з цим.
«Але вони не просто вмирали. Вони довго хапалися за життя, змагалися зі смертю, не хотіли вмирати… Вони в нестямі волали до цілого світу, але ніхто їх не чув… Вони благали про милосердя, звертаючи очі до цивілізованого світу, але… ніхто їх не бачив… вони вмерли, ті великі мільйони мучеників, що не мали злочину ані супроти Бога, ані супроти людей. Лише любили свободу і свою землю, свою батьківщину… », — продовжує захисник закатованих, здесяткованих українців Іван Багряний.
Повторивши рефрен: «Дивись, світе! Це наша правда!», — письменник звертається до ближчої європейцям аналогії і згадує Яна Масарика, посла Чехословаччини в Лондоні, міністра закордонних справ, сина першого президента Чехословаччини Томаша Гарріга Масарика. З якоїсь причини згаданий Багряним чеський політик закінчив життя трагічно: за загадкових обставин він був знайдений раптово померлим внизу під розчахнутими вікнами власного помешкання.
Автор статті про Голодомор знає, чому згадує цей факт смерті чеського політика, яка засмутила весь цивілізований світ. Випадок стався в 1948 році щойно після захоплення влади в Чехословаччини комуністами. Ці загадкові для європейців обставини смерті не є такими для Багряного з його досвідом в’язня радянської катівні, який зазнав тривалих репресій: «Так «повистрибувало» багато наших братів і друзів, закатованих в тюрмі і на «волі». І Масарик вистрибнув з цієї ж причини. Його виштовхнула з життя жорстока, антилюдська система, що з нею не може співжити жодна свободолюбна людина…».
Письменник без словесної завуальованості попереджає європейців про загрозливість поточного моменту: «Цей Масариків «стрибок» — грізне мементо для всіх народів Європи… Так. Тепер прийшла їх черга масово «стрибати» у вікна, рятуючись від ганьби і неволі. Ось це наша страшна правда. Та правда, що ми її несли світові на своєму хребті як братерське попередження…».
Пересторога вже звучала, тому що посланці правди про зло, що суне зі сходу, опинилися на Заході і не змовкали. Але ніхто не почув, бо не хотів повірити в неймовірне. Така віра з’являється лише після пізнання очевидного, неймовірного на власній шкурі. Друга світова віна, яка щойно завершилася переділом Європи, добре зазнайомила з двоголовим монстром, призвідником війни, явивши в усьому пекельному масштабі і гітлерівську армію, і сталінське військо. Не бачити вже після 1945 року неможливо. Тож письменник стверджує : «Час пізнання прийшов…». Він завершує свій невеликий, але гранично насичений драматизмом твір позитивним посилом: «Так. Вже ми не самі! Час пізнання прийшов для всіх тих, хто не хотів нам вірити, для кого не існували ні ми, ні наш народ, ні наша апокаліптична трагедія; для всіх тих, кому не промовляла до серця і розуму наша правда».
Хотілося б завершити нинішній огляд літературних творів, присвячених нашій національній трагедії Голодомору, таким же оптимістичним пасажем, вірячи у можливість усвідомлення світом правди про російське зло. Поки ми самотужки зупиняємо російську загрозу, західний світ не почувається загроженим.
Світ повільно прокидається. У нас немає можливості і права на сон…
З повагою – бібліотека НАОМА та завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження Галина Рафальська
