7 листопада 2024 року в український прокат вийшов фільм «Буча», кінопродукт українського виробництва, знятий коштом українського і американського бізнесу. Завдяки промовистій назві, фільм не потребує детального анонсування, щоб увести глядача в екранізовану тему. Символічна назва «Буча» в свідомості українців уже асоціюється не з затишним, добре облаштованим передмістям Києва, а з масовими вбивствами цивільного населення російським військом у лютому-березні 2022 року.
Воєнні злочини і злочини проти людяності росіян, скоєні в Україні, які вже стали «тисячами буч» і продовжують свій зловісний лік на окупованих і неокупованих територіях, вимагають постійного озвучування, зокрема і засобами мистецтва, аби фіналом стало не забуття (яке спостерігається в деяких пострадянських країнах), а дії відплати правничим словом міжнародного рівня і таємним ділом українських спецслужб (що вже відбувається).
Появі кінематографічного витвору з однозначно зрозумілою назвою передували і публічна негативна реакція на рівні скандалу, і позитивний відгук, закріплений призом міжнародного фестивалю. Після новини про початок зйомок 16 вересня 2022 року з’явилася «Заява ГО “Українська Кіноакадемія” щодо запланованого до зйомок фільму “Буча”», в якій, зокрема, йшлося: «Тема подій війни росії проти України потребує максимально делікатного підходу. Зображення трагічних подій в ігрових фільмах у той час, поки триває війна, тягне за собою ризик кон’юнктурного використання трагедії, що ми вважаємо неприйнятним. А проводити зараз у місцях безпосередніх трагічних подій зйомки ігрових фільмів із застосуванням важкої воєнної техніки, піротехніки, із використанням форми російських військових та реконструкцією подій, що містять насилля – це нагадування про події, тим, хто пережив насилля і може відбутись ретравматизація жертв цих подій…».
Хай там як, але «широка дискусія на тему доречності та етичності зйомок ігрових і комбінованих фільмів про війну» не перешкодила знімальному процесу. Зйомки проходили в Київській області з 16 березня до 22 квітня 2023 року, і в лютому 2024 року фільм був готовий для першого публічного показу в рамках українського фестивалю документального кіно Cinema for Victory. Також у 2023 році фільм представлявся на Берлінському міжнародному кінофестивалі, Венеційському кінофестивалі та Міжнародному кінофестивалі у Торонто, на окремих показах у Нью-Йорку та Торонто. А в жовтні 2024 року на Варшавському кінофестивалі «Буча» отримала приз глядацьких симпатій.
Напруга в сприйнятті кінофільму, що створилася на початку знімального процесу, розв’язується після його завершення: українські глядачі висловлюють реакцію на саму ідею такого кінотвору і його дражливу назву масовим відвідуванням кіносеансів. І відгуки глядацького загалу відрізняються позитивом від перших професійних рецензій, які здебільшого ґрунтуються на хиткій аргументації, спричиненій допрем’єрною інформаційною хвилею. Позаяк повторювані закиди: хаотичний сюжету, непропрацьований образ головного героя, прямі, занадто наївні аналогії, спекулятивне ставлення до жертв з неуважним використанням їхніх історій, — сходять нанівець під час перегляду.
Драма розгортається в хронологічній послідовності подій, а їхнє строкате розмаїття зв’язується основною сюжетною лінією дороги «туди – назад, до пекла, і з пекла». Саме в дорозі відбувається еволюція особистості головного героя – Костянтина Гудаускаса, казахського громадянина, показаного на початку розгубленим і невпевненим у собі.
Із боязкого і обережного іноземця зі статусом біженця, наданого Україною, він перетворюється на безстрашного, безкомпромісного українського волонтера, який не шкодує власного життя заради життя ближнього. Як християнин він швидко визначається, «хто його ближній», зіштовхнувшись з диявольською потугою російського війська лице в лице.
Його життєва позиція – це і активність «праведного самарянина», що не може байдужим залишатися осторонь, і непоступливість у пошуку справедливості Йова, який допитує Бога: «Де Ти?» і «Що це?». Водночас Костянтин Гудаускас, покладаючись не тільки на себе, виконує з Божою допомогою надлюдське завдання порятунку українців, які втрапили в лабети російських загарбників на окупованій Київщині. Для такого висновку достатньо одного епізоду, коли кермуючи автівкою, наповненою людьми, він, пробираючись крізь ворожі військові пости, проговорює рядки 23 псалма: «Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду, на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить!…».
Питання, які непокоять головного героя, скеровані не тільки угору, але й усередину як іспит сумління. Хто він такий, чого вартує, якщо дозволив власній гордині взяти гору над розсудливістю і відповідальним ставленням до друга Діми, який був йому за сина? Втрачаючи дорогу йому людину, він не дозволяє відчаю взяти гору, а з ще більшою затятістю, стоїчною незворушністю «протистоїть дияволу». В ролі останнього виступає полковник ФСБ Ніколай Івановіч Стрельников, командир карального загону, який таки втікає, як і пророкував апостол Яків (…протистаньте дияволу, і він утече від вас: Якова 4.7-8).
Однак зіткнення волонтера з своїм інфернальним антиподом стається вже після відбутого внутрішнього вишколу з подоланням труднощів і важких обставин. На відміну від протагоніста Гудаускаса, антогоніст Стрельников яким з’являється на екрані, таким і зникає, не зазнаючи жодних особистісних змін. Певно, набутий досвід у російсько-чеченських війнах став для нього такою ж навчальною лабораторією душі, але зі зворотнім процесом кафкіанського перетворення людини в нелюда.
Як фахівець із репресивних практик і терористичних акцій проти цивільного населення він з’являється у перших лавах окупантів. Сцена з російськими військовими, які розпочинають каральну операцію в містечку, являють цього ремісника-різуна в офіцерських погонах на повний зріст і в усіх фарбах психологічного портрета.
Із зухвалою впевненістю пахана і сторожкістю хижака він чеканною ходою заведеного механізму суне незнайомою бучанською місциною. Нечисленна група російських зарізяк рангом нижче оточує ватажка півколом, бо ж чеченський досвід зіткнення з місцевими партизанами запам’ятався йому назавжди. Як закарбувалася в свідомості нехіть до чеченського народу, хоч би його представники і були в тих самих одностроях із російськими шевронами.
Але ж чеченський народ є, українців же як таких не існує, тому нема чого лютитися, слід демонструвати аристократичну ввічливість «лицаря плаща і кинджала», а непорозуміння спокійно виправляти зарядженою зброєю в руках. Оскаженіння охоплює полковника, лише коли він чує від аборигенів про існуючу Україну, відомих українських культурних діячів, а відтак про діючу українську культуру. Не розтуляючи губ, клацаючи зубами, смикаючись усіма внутрішніми фібрами, він вистрілює жертві-аборигену в лоба. А жертві-підлеглому всього-на-всього ламає кришкою рояля пальці.
Не шкодує спецслужбіст і власної дружини, осатаніло притискаючи до стінки, коли вона насмілюється висловити сумнів у доцільності російського вторгнення в Україну. Хоча загалом до рідних він ставиться з увагою: телефонуючи додому, повідомляє про ліки для матері, привозить дочці гарні кросівки, зняті зі вбитої української дитини.
Своє буденне службове завдання – зачистку території від свідомих українців, — полковник Стрельников виконує методично і неквапливо. Поспішати нема куди, робота в передмісті Києва іде за попередньо відпрацьованою схемою залучення одного-двох місцевих колабораціоністів, які не проминуть жодного сусідського будинку з підозрілими елементами. В Києві ж праця має піти ще простіше, оскільки заздалегідь підготовано списки з десятьма тисячами політичних, соціально активних і культурних діячів, які підлягають ліквідації.
Найбільш моторошним моментом в кіноісторії цього окупанта здаються не нескінченні розстріли впритул, які він здійснює власноруч, а віртуозне і чутливе виконання ним на роялі твору Чайковського. Причому сідає за інструмент він відразу ж після жорстокого випаду проти свого співтовариша. Стрельников перебуває в стані постійного перемикання з режиму хижого нелюда на режим спокійного і ввічливого офіцера-естета.
Гудаускас і Стрельников, перетнувшись на відстані в перші дні вторгнення, зустрічаються згодом у будинку композитора Поклада, якого з сім’єю і собаками волонтер встиг заздалегідь вивезти. Вони, ще не бачачи одне одного, ніби змагаються в числі людських душ. Проте перший чим більше рятує мешканців Київщини від небезпеки і смерті. Натомість другий щосили катує їх і губить, здійснюючи «місію порятунку України» з найкращими намірами: «Я хочу спасти эту страну, и ни перед чем не остановлюсь».
Російський полковник, натикаючись на російськомовного дивака-іноземця, який, беззбройний, сам його відшукав, щоб отримати дозвіл на вивіз людей та ще й зухвало спілкується українською, трохи ошелешений. З револьвером напоготові вивчаючи екзотичного фацета, він ставить питання: «Зачем ты сюда пришел? Смерти ищешь?» Відповідь: «Ні. Я шукаю Бога» наступник енкаведистів уже не здатен осмислити. А запитуючи волонтера: «Зачем гражданину Казахстана умирать за укрАинцев?», чи росіянин не визнає існування українців?!
Поєдинок антиподів, який становить кульмінацію фільму, завершується моральною і психологічною перемогою волонтера. Стрельников, вражений непохитністю і незворушною мужністю Гудаускаса, відступає, даруючи життя і дозвіл рятувати людей. І той негайно вирушає продовжувати свою справу. А полковник з своєю ватагою незабаром потрапляє під артилерійський обстріл ЗСУ, єдиний вціляє, і повертається додому, плекаючи надію знову іти в Україну: «Теперь на Херсон!».
Виконання ролей українського волонтера Гудаускаса і російського полковника Стрельникова акторами Цезарієм Лукашевичем і В’ячеславом Довженком є бездоганним не тільки з огляду на особисту переконливість кожного. Глядачі в київських кінозалах, які тією чи іншою мірою є очевидцями, а нерідко й учасниками подій фільму, точно знають, що актори не перебільшують, не переграють. Саме так і було навесні 2022 року, коли люди демонстрували або найвищий героїзм, або найпідлішу ницість.
Акторський тандем Лукашевич-Довженко як смисловий центр, сконцентрувавши драматичну напругу кінодійства, збирає в ціле розрізнені сюжетні фрагменти. Вся кінодрама будується на їхніх двох персонажах, які є двома полюсами з чітко розмежованим чорно-білим простором між собою.
На світлому боці виступають українці, які борються і, спротивляючись, чи гинуть, чи виживають: полонений росіянами боєць Станіслав, який підриває себе гранатою, щоб убити і ворогів; бабуся Тая, яка з окупованої території передає інформацію ЗСУ; український розвідник Олександр і його дивом порятована родина; вояк Рома на українському блокпості та інші. На темному боці метушиться і вовтузиться російська окупаційна армія: солдати на блокпостах, переважно неслов’янської зовнішності, які принижують і вбивають українців; солдати-росіяни, які знущаються над людьми, посадженими в підвал.
Найогиднішою представницею цієї темноти стає колабораціоністка-донощиця, запопадлива мешканка Бучі з солодкою українською мовою в устах. Ця пані бальзаківського віку, фарбована блондинка в червоному пальті, з’явившись в кадрі на хвилину, завдає глядачеві емоційного удару.
Взагалі від першого до останнього кадру кінострічка захоплює увагу пізнаваністю подій і автентичність їхнього втілення на екрані. За безпосереднім сприйняттям, внутрішнім відчуттям глядача, не за суворими канонами кінознавця, фільм «Буча» можна означити кінематографічним нон-фікшен, вираженим в літературно-художній формі. Постскриптум фільму підтверджує такий висновок, повідомляючи через світлини реальних учасників подій з уточнюючими приписами, що більшість персонажів – не плід авторської фантазії.
У кожного вцілілого персонажа є власне продовження історії. Зокрема, Костянтин Гудаускас, який урятував 203 чоловік, втратив названого сина, через деякий час одружився і згодом став батьком. Разом із врятованим ним композитором Ігорем Покладом волонтер організував міжнародний гуманітарний фонд «Bucha Help», орієнтований на допомогу постраждалим від російської агресії українцям.
Творці фільму режисер Станіслав Тіунов і сценарист Олександр Щур розпочинають оповідь про події в Бучі, Ворзелі, Гостомелі, Ірпені і довколишніх селах відсилкою до «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі: «Шлях до раю починається з пекла». Пророча фраза промовляється Гудаускасом на верхогір’ї Карпат у День тридцятиліття Незалежності України, за півроку до повномасштабного вторгнення.
Нехай і фільм «Буча», що стверджує перемогу Добра над злом, заповідає таке ж справедливе завершення нашої боротьби із російськими загарбниками!
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська
та бібліотека НАОМА
