Відзначивши День українського козацтва, знаменного для українського духу як феномен незламності і свободи, конче необхідних для Перемоги над східним ворогом, звернімося до витоків формування козацького міфу. Самодостатнім джерелом останнього можна вважати тритомну працю Дмитра Яворницького «Історія запорозьких козаків» (1892 –1897), супроводом до якої слугують тисячі розвідок цього видатного українського науковця, гуманітарія ренесансного штибу. У результаті титанічної праці в різних дослідницьких площинах ним був сформований за романтичним лицарським стандартом образ козака – воїна, лицаря та борця за волю, який швидко посів місце в суспільній свідомості українців.
Однак козацький міф, не так сконструйований, як перевідкритий Яворницьким, не вміщався в рамки середньовічного романтизованого Героя. Історик масштабував феномен козацтва, нагадавши колонізованій Україні про державницький наратив саме в той час, коли в Галичині публікується віхова націєтворча праця Юліана Бачинського (1870 – 1940) «Україна Irredenta» (1895). Запорозька січ в уяві дослідника, народженого на Слобожанщині, – не архаїчна сторінка історії, а золота доба української самоврядності, острів демократії, братерства та вірності ідеалу свободи, на противагу тогочасній бездержавності українського народу.
Що ж спонукало історика, занурившись у малодосліджену тему, перетворити локальну історію запорожців на фундаментальний національний бренд та основу української ідентичності, а в кінцевому підсумку, визначити моральний орієнтир і культурний код для цілих поколінь українців? Відповідь криється в початку біографії, який закономірно стає стартом не тільки адепта різнопланових інтелектуальних занять, а громадянина, відповідального за здобуті знання.
Отже, Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький) (1855 – 1940), український історик, етнограф, фольклорист, археолог, письменник, народившись у селі Сонцівка на Харківщині у сім’ї збіднілого дворянина, що належав до козацької старшини, і селянки, з ранніх років захопився козацькою темою. Перші уявлення у хлопчика сформувалися завдяки батьковому читанню вголос твору Миколи Гоголя «Тарас Бульба» та звучанню в хаті народних пісень, що співала мати. Жива пісенна творчість заохотила малого Дмитра до пошуку і записування нових пісень, відомих односельчанам. Саме ці записи і поклали початок дослідницької діяльності Яворницького.
Навчанню в Харківському повітовому училищі з 1867 р. передувала наука у селі, а після училища, за наполяганням батька, нащадка кількох поколінь духовенства, 1874 р. послідувала Харківська духовна семінарія. Однак після трьох навчальних років, пристрасно захоплений історією, традиціями і фольклором рідного краю, хлопець змінює курс і вступає 1877 р. до Харківського університету. Університетське навчання переривалося через студентські заворушення, і час вимушених канікул Яворницький використовував для збирання фольклорного матеріалу, записування пісень, які чув від матері і односельців.
Університет став науковим плацдармом для дослідження теми козацтва, яку майбутній науковець не полишав, приступивши на другому курсі до дослідження під назвою «Виникнення та устрій Запорозького коша». Ідейним натхненником і провідником у світі науки протягом студентських років (1877 – 1881) виступав видатний український мовознавець і фольклорист, професор Олександр Потебня (1835 – 1891), з яким Яворницький зблизився завдяки студентському гуртку з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Головний внесок вчителя у професійне формування учня – це методологічна база та науковий світогляд, трактування історії через культуру. Відкрита комунікація двох науковців, побудована на взаємній довірі, тривала і по закінченні Яворницьким університету, – саме Потебня допоміг йому влаштуватися на роботу в одну із гімназій Харкова.
Благотворний вплив на Дмитра справив і одноліток, вчитель, друг та соратник, Микола Сумцов (1854 – 1922), видатний фольклорист і етнограф, голова Історико-філологічного товариства при Харківському університеті.
Микола Федорович Сумцов – вчений-громадянин
https://museum.kh.ua/academic/publications.html?n=883
Як носій універсальних знань та прихильник порівняльного методу із застосуванням філологічних способів опрацювання матеріалу, Сумцов створив низку праць енциклопедичного рівня з етнографії, історії української фольклористики та народної символіки. Вивчаючи історію української літератури XVII – XX ст., науковець зосередився на яскравому і маловідомому XVII ст., щоб підготувати систематизовану історію української барокової літератури.
Важливим і найбільш близьким з огляду на фах сегментом наукових досліджень Сумцова була історія української мови, опрацьована, зокрема, в монографіях «Вага і краса української народної поезії», «Спроба історичного вивчення малоруських прислів’їв». Окрім наукової праці на цій ниві, висловлював відверту громадянську позицію, не погоджуючись із забороною української мови. На революційній хвилі 1905 – 1907 рр. першим серед професури Харківського університету почав читати академічні лекції українською мовою, всупереч адміністративним заборонам.
У багатогранній діяльності науковця особливе місце посідала бібліотеко-бібліографічна справа, яку він опановував у вивченні специфіки бібліотечних процесів та організації і впорядкуванні бібліотек, від Харківської громадської бібліотеки до сільських бібліотек. Ця практична діяльність супроводжувалася створенням друкованих бібліотечних каталогів, а також теоретичним осмисленням набутого досвіду, зокрема в праці «Организация общественных и школьных библиотек» (1896). Сумцов був активно залучений до процесу становлення української бібліографістики, напрацьовуючи бібліографічний матеріал з етнографічної науки в Україні: численні бібліографічні покажчики і огляди, списки бібліографій у підрядкових примітках.
Микола Сумцов започаткував новий жанр – бібліографічні замітки, які систематично публікувалися в місцевих газетах «Харьковские губернские ведомости», «Южный край». Це був новаторський засіб комунікації з читачем, який отримував оперативну інформацію щодо надрукованих книжок та змісту нововиданої періодики.
Ще одним сегментом наукової діяльності з прикладним акцентом була музейна справа Миколи Сумцова, що почалася із однорічного завідування музеєм красних мистецтв при Харківському університеті. З роками його інтерес до цього музею, як і до інших університетських музеїв, зберігався, і він у своїх статтях осмислював проблеми будування музейних приміщень, демонстрації та наукової класифікації експонатів, як і їхнього використання в навчальному процесі.
Протягом життя науковець брав участь у створенні і організації низки музеїв Харкова, зокрема, Міського художньо-промислового музею, пересувних музеїв при Харківському товаристві грамотності, етнографічного музею Харківського історико-філологічного товариства. Згодом, у 1920 році, колекція Етнографічного музею повністю перейшла до Музею Слобідської України, організатором і першим директором якого став Микола Федорович Сумцов.
Цей свого роду фахово-особистісний портрет харківського професора як розмисел «поза темою» ілюструє інтелектуальний нерв харківської наукової спільноти, до якої, завдяки особистому прикладу і заохоті вчителя, поступово став причетний Яворницький, початково студент Сумцова. В учнівстві, через переймання вільнолюбних ідей вчителя відбулося формування світогляду майбутнього «літописця українського козацтва» в часи жорстоких царських заборон українського слова.
Наукову спорідненість та світоглядну одновекторність харківських діячів культурного і національного відродження Сумцова і Яворницького зміцнили приналежність до культурно-просвітницького кола харківської «Громади» і членство в Харківському історико-філологічному товаристві. Полем же спільної справи обох науковців стали етнографія, археологія, музейна справа, краєзнавство. Дружбу зміцнила і ситуація Яворницького, який зазнавав переслідувань з боку російської влади за «малоросійський сепаратизм», який полягав у проукраїнських поглядах та симпатії до козацтва. Сумцов залишався серед тих нечисленних відданих друзів, які допомагали пережити часи опали, підтримуючи родину Яворницького матеріально й морально.
Неприємності для Яворницького почалася в університетських стінах, коли перспективний випускник, залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання, занурився в давно обрану тему для дослідження – феномен українських козаків. Вустами попечителя харківського навчального округу генерал-лейтенанта Максимовича юнаку була донесена позиція університетського керівництва: «Запорожці не потрібні. Треба вивчати Фінляндію». Однак непоступливий науковець рухався в обраному напрямку і через чотири роки опублікував працю «Виникнення і будова Запорозького Коша».
Наукова принциповість і вірність національному ідеалу обернулися для Яворницького, який популяризував козацтво на лекціях, позбавленням стипендії та звільненням з університету 1884 р. Звинувачення в «українофільстві» і «сепаратизмі» не полишали науковця і в подальшому, коли він перебував на неукраїнській території Російської імперії. Переїхавши 1885 р. до Петербурга, він продовжив писати праці з історії козацтва, ставши членом Археологічного товариства, викладав у низці навчальних закладів.
Однак 1891 р. Яворницький, згідно з наказом міністра народної освіти Івана Делянова, отримав категоричну заборону викладати в навчальних закладах Російської імперії з формулюванням «за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии». А наступного року науковець приступив до видання своєї головної праці – ґрунтовного тритомного дослідження, над яким він працював понад тридцять років, вивчаючи масив архівних документів, матеріалів археологічних розкопок та народних переказів.
Основну роль у зборі матеріалу для опрацювання козацької теми відіграли польові дослідження, на які Яворницький вперше вирушив 1882 р., відвідуючи за порадою Потебні і Сумцова Катеринославщину і Херсонщину. Асистував у перших експедиціях молодому досліднику Яків Новицький (1847 – 1925), український історик, археолог, етнограф, фольклорист, новатор в педагогіці українознавства, а заразом найвідданіший друг, однодумець і добрий порадник в спільній для друзів-науковців справі. Він мав значущі здобутки на ниві пошуків фольклорно-етнографічного матеріалу, зібравши чималу колекцію до 1876 р., рубіжної історичної події – Емського указу. А далі, ніби віддзеркалюючи шлях Яворницького, Новицький зазнав переслідувань «за поширення в народі українофільських тенденцій» і був звільнений з посади вчителя. Міцна дружба двох дослідників, що тривала понад сорок років у взаємообміні ідеями, спільному фаховому розвитку і протистоянні імперському курсу денаціоналізації, справила благотворний вплив на українську культуру, посприяла виведенню української справи з імперської тіні замовчування і маргінальності.
Отже, протягом п’ятдесяти років щоліта Яворницький вирушав у подорож і обстежував територію Вольностей Війська Запорозького Низового, щоб зібрати якомога повніший дослідницький матеріал. Обійшовши всі Дніпрові пороги, результат побаченого і почутого він утілив у монографії «Дніпрові пороги», виданій 1928 р. напередодні затоплення водами Дніпрогесу цих природних камінних гряд між сучасними містами Дніпро і Запоріжжя. Важливим об’єктом пошуку джерел козацтва були нащадки запорожців, що зберігали пам’ять про славних предків, їхні здобутки, спосіб життя. Опублікувавши 1892 р. перший том, Яворницький, чиновник з особливих доручень, на два роки вирушив до Середньої Азії і в Ташкенті та Самарканді вивчав місцеві традиції, а також продовжував працю над козацькою темою.
1894 р. Яворницький повернувся до Москви, щоб, працюючи в архівах, закінчити роботу над другим томом «Истории запорожских козаков», і наступного року його надрукував. Цього ж року, служачи у Варшавській казенній палаті, науковець продовжив перерваний не зі своєї волі освітній процес, тож з вересня 1895 р. до січня 1896 р успішно склав 4 магістерські іспити на історико-філологічному факультеті Варшавського університету,.
Влаштувавшись на нову посаду за заохотою і сприяння видатного російського історика, професора Василя Йосиповича Ключевського (1841–1911), пропрацював з 1896 до 1905 рр. приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. У 1902 р. здобув середній вчений ступінь Російської імперії, захистивши у Казанському університеті магістерську дисертацію. І вже на правах науковця з офіційним статусом Яворницький опублікував 1897 р. третій том «Истории запорожских козаков», який за задумом автора не мав бути останнім.
Однак науковець обмежився тритомником через неоднозначну реакцію на нього наукового середовища. Ірина Фаріон (1964 – 2024) у випуску серпня 2015 р. з циклу «Велич особистості», присвяченому Дмитру Яворницькому, пояснює ці обставини, доходячи до важливого висновку: «А чому четвертого тому не було?.. Тому що такі великі люди завжди проходять крізь шпіцрутени критики. У нас критиків набагато більше, ніж чорноробів. У нас критиків набагато більше тих, які люблять і діють…Є класний вислів: «Критику залишіть критикам, а я буду робити своє. Але у випадку з Дмитром Яворницьким ця критика зіграла дуже негативну роль… Він зневірився. Коли вийшов цей його тритомовик, відгуки були дуже різні: від надзвичайно захопливих і нейтральних до вкрай негативних. Вкрай негативну оцінку його «Історії запорозьких козаків» дав Лазаревський (історик Олександр Матвійович Лазаревський, 1834 – 1902). На превеликий жаль, ця оцінка Лазаревського впливала на тодішні наукові кола. І ці наукові кола не сприймали Яворницького як поважного науковця.
Це абсолютне безглуздя, бо насправді Лазаревський не сприйняв того, що писав Яворницький винятково з політичних міркувань. У чому полягали політичні міркування? Яворницький вважав, що знищення Запорозької Січі Катериною у 1775 р. – це остаточний спосіб поневолення України. Натомість Лазаревський вважав, що Запорозька Січ виконала свою місію. Для чого вона вже мала існувати у ХVIII столітті? Ну, дійсно… Як знищили Українську Повстанську Армію, може, ми взагалі будемо думати, нащо вона була, якщо її знищили? Розумієте, який абсурд…
Тобто, це зійшлися дві діаметрально протилежні політичні позиції. Хоч про Яворницького завжди казали, що він не втручався в жодну політику, але своїми працями про Запорожжя він зробив для української самодостатньої політики більше, ніж будь-які політикани у будь-яку добу, але натура він був дуже вразлива… Він припинив працювати над четвертим томом «Історії запорозьких козаків» і закінчив її, здається, 1734 р. Він закінчив дуже страшним періодом, коли козацтво вироджується, коли козаки козачками стали, коли козаки повністю продалися Москві. І нам дуже треба це сьогодні, тому що у нас стільки зрадників… Ми мусимо бачити той досвід страшний історичний…».
Дмитро Яворницький – дослідник українського козацтва | Велич особистості | серпень ’15
https://www.youtube.com/watch?v=d8o_Ccpy6Vk
Однак і ставлення Михайла Сергійовича Грушевського (1866 – 1934) до «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького було так само критичним і вельми стриманим. Хоча він визнавав велетенську працю Яворницького як археолога та етнографа, хорошого історика-фактографа, збирача і популяризатора старожитностей, і в низці своїх праць використовував його матеріали.
Приміром, у своїй монументальній праці «Історія України-Руси», зокрема у VII, VIII та IX томах, описуючи добу козацтва та історію Запорозької Січі, Грушевський регулярно згадує зібрані Яворницьким історичні джерела, особливо з двотомного збірника документів Яворницького «Источники для истории запорожских козаков» 1908 р.
У науково-популярному нарисі «Запоріжжя і Запорізька Січ (Січа)» Грушевський наводить перелік рекомендованої літератури про козацьку добу, окремо виділяючи праці Яворницького: «История запорожских казаков», «Вольности запорожских казаков» та «Запорожье в остатках старины». Він підкреслює важливість останніх у вивченні побуту та географії краю, водночас скромно оцінюючи їхній науковий рівень: «Література з історії З[апоріжжя] й Січі дуже велика, але значною мірою не вирізняється науковими досягненнями».
Михайло Грушевський. Запоріжжя і Запорізька Січ (Січа)
https://www.m-hrushevsky.name/uk/History/Popular/Zaporizhzhja.html
У історіографічному огляді Михайла Грушевського в ініційованій ним енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем», перший том якої вийшов 1914 р., у зв’язку з розвитком української історичної науки у XIX столітті аналізується доробок провідних українських учених, і між іншими згадується Яворницький.
Як голова НТШ (1897–1913 рр.) та засновник наукової історіографії Михайло Грушевський відстежував всі нові видання про козацтво. Він опублікував розлогу фахову «Рецензію на книгу Д.И. Эварницкий — Главнейшие моменты из истории запорожского козачества» у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» у 1998 р.
Виступаючи як прихильник критичного, науково-соціологічного трактування історії, Михайло Грушевський, свою сувору оцінку праці Яворницького висловив трьома основними тезами. По-перше, науковець вважає, що загальна концепція козацтва Яворницького є занадто поверхневою через брак теоретичного осмислення соціально-економічних процесів. По-друге, на думку рецензента, Яворницькому бракує прагматизму і тверезого погляду на класовий чинник та економічні причини певних подій, що призводить до надмірної ідеалізації козацтва. По-третє, Грушевський відзначає архаїчне тяжіння Яворницького до романтичного «народолюбства» XIX століття, замість зосередження на суворій критиці джерел і соціальному аналізі – досягненнях історичної науки кінця століття.
У ЗНТШ згодом була опублікована і розгорнута критична рецензія Мирона Кордуби (1876 – 1947), учня Михайла Грушевського, на другий том монографії Дмитра Яворницького «Исторія Запорожскихъ козаковъ» [«Записки Наукового товариства імені Шевченка» (Том 8, кн. 4, сторінки 39–44)].
Наукове товариство ім. Шевченка. Том 8 (VІІІ). 1895 р.
Як прихильник суворої віденської історичної школи, представник львівської строго критичної наукової школи Михайла Грушевського з чітким «державницьким» спрямуванням, послідовно демонстрованим Науковим товариством ім. Тараса Шевченка, дев’ятнадцятирічний Мирон Кордуба аналізував козацьку історіографію, виходячи з академічної точності, тому критикував Дмитра Яворницького за надмір романтизації та побутової описовості на тлі недостатньо глибинного аналізу політичних та державотворчих процесів.
Хоч би як там було, Дмитро Яворницький, не відчувши підтримки поважної академічної спільноти, зупинився у своїх подальших намірах публікувати опрацьований в результаті етнографічних експедицій матеріал, і від цього програли й історична наука, і українська культура. Свою енергію науковця, зацікавленого в популяризації Козаччини, історик спрямував на впорядкування колекції козацьких скарбів, тим самим сприяючи розвитку музейної справи України, знайомої з юних років завдяки дружбі з Миколою Сумцовим. 1902 р. Яворницький переїжджає до Катеринослава, щоб очолити Музей старожитностей Катеринославської губернії, і протягом тридцяти років, до кінця життя, збирає у його фондах до 80 тисяч експонатів доби другої половини XV-XVIII ст., сформувавши найбільше сховище козацької старовини. Музейна справа, ставши чи не головною пристрастю життя Яворницького, перешкодила йому виїхати до еміграції 1919 р.: науковець відчував особисту відповідальність за долю одного з найвизначніших музеїв України, за збереження його унікальної експозиції.
Однак діяльність науковця і впродовж катеринославського періоду не обмежувалася справою очолюваного музею, який перетворився на провідний культурний центр Подніпров’я: він викладав у Катеринославському університеті, де створив кафедру українознавства, виступав як лектор на загальноосвітніх курсах учителів; повернувся до теоретичного осмислення історії козацтва через публікацію статей у місцевій періодиці, а також працював над текстами і біографічним матеріалом Тараса Шевченка. А поза тим, приділяв увагу масштабним археологічним дослідженням українських курганів з організацією виставок, до яких залучалися колекціонери, та з’їзду археологів; також стояв біля витоків катеринославської «Просвіти» і брав участь у роботі місцевої наукової архівної комісії.
Архівна справа посідала особливе місце в житті Яворницького на фінальному етапі, який збігся із совєцьким пануванням в Україні. Очолене ним з лютого 1922 р. до 1924 р. Катеринославське губернське архівне управління (1926 – 1932 рр. — Катеринославський крайовий історичний архів, з 1980 р. – Державний архів Дніпропетровської області), засновувалося задля організації архівної справи в губернії. Результатом самовідданої праці на ниві архівознавства стало збереження в умовах окупації, тоталітаризму та колоніальної залежності від Москви масиву архівних документів як неперебутньої культурної спадщини України. Відійшовши від управління історичним архівом, науковець уповні присвятився керуванню Крайовим музеєм, де продовжив справу вивчення архівних документів.
Яворницький вважав два напрямки здійснюваної наукової активності «найкоштовнішим своїм скарбом»: Крайовий музей імені Олександра Поля та «Словник української мови», який, за задумом автора, .створювався як доповнення до знаменитого «Словника української мови» Бориса Грінченка (1863 – 1910).
Науковець упродовж 40 років збирав маловживані, діалектні, архаїчні та локально-побутові слова, між іншим, козацьку та народну лексику Наддніпрянщини та Південної України, що не були опубліковані або мали інші значення. 1920 р. друком вийшов перший том (А – К), який налічував близько 8 200 слів на 411 сторінках. Але продовження (том на літери Л – Я) не було видане, залишившись у рукописах.
Загалом протягом 1920-тих рр. зовнішні суспільно-політичні обставини складалися сприятливо для активного професійного життя Яворницького: 1924 р. він був обраний членом-кореспондентом Української Академії Наук, а у 1929 р. став її дійсним членом, керував комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді, яку очолював протягом 1927 – 1932 рр.
Але підспудно з середини 1920-х рр. тривав ініційований ОДПУ репресивний процес, початий з доносу і встановлення нагляду над «соціально ворожим елементом». Тримаючись на відстані від політичних процесів, Яворницький не лише брав активну участь у культуротворенні України, стаючи в один ряд з неблагонадійною інтелігенцією, проти якої комуністичний режим фабрикував справи. Він публічно заступався за останню, підтримуючи матеріально, надаючи роботу в музеї. Тож закономірно наприкінці 1929 р. підготовлена Українським державним видавництвом публікація «Истории запорожских козаков» була зупинена.
Звинувачений компартійним режимом у «буржуазному націоналізмі», науковець у серпні 1933 р. був звільнений з посади директора музею з формулюванням, що очолена ним установа перетворилася на «кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Позбавлений на чотири місяці академічної пенсії, хворий науковець виживав в умовах безгрошів’я і голоду. А 1937 р. з фабрикацією ОДПУ чергової справи під назвою «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля», що нібито очолив голова РНК УРСР Панас Любченко, Яворницький став проходити як один з головних фігурантів, — ««натхненник» дніпропетровського «контрреволюційного підпілля». Заарештованих примушували дати покази проти директора музею, звинувачуючи його в «проведенні антирадянської обробки музейного активу».
Творець козацького міфу, авторитетний український історик, опинившись під пресом совєцької державної махини, боровся за право на існування свого дітища, звертаючись до колег, друзів, представників влади: Володимира Затонського, Григорія Петровського, Василя Чубаря, Василя Шапірова та ін.
Яворницький уникнув арешту, ймовірно, через свій поважний вік, багатолітню наукову репутацію, а також заступництво впливових посадовців. Незважаючи на тотальний страх, що охопив українську культурну спільноту, частина якої вже сиділа, а інша частина намагалася продемонструвати лояльність режиму, знайшлися сміливці, які не залишили колегу. Український історик Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884 – 1973) та її чоловік – академік Микола Прокопович Василенко (1866 – 1935) (який сам зазнав переслідувань через сфабриковану ОДПУ справу і був позбавлений можливості займати керівні посади в УАН), надали науковцю велику підтримку.
Хоча до свого музею науковцю повернутися не вдалося, він не полишив справу життя, продовжуючи до останнього подиху трудитися за письменницьким столом: написав спогади про Миколу Костомарова, Іллю Ріпина, Льва Толстого, Василя Тарновського, «Историю города Екатеринослава» (Історію міста Катеринослава). Поза тим, він працював над «Словником української мови» і збіркою фольклорних матеріалів, що включали 2302 пісень, а також досліджував тему «Послідовна зміна народів у південній частині України».
Приводом у 1939 році, за рік до відходу у засвіти, повернутися до теми Тараса Шевченка стали офіційні ювілейні заходи з нагоди 125-річчя Кобзаря: Яворницький як член ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР підготував статті «Шевченко і Ріпин» та «І. Ю. Ріпин про Т. Г. Шевченка».
Однак повернемося до початкового твердження про основну наукову унікальність історика Яворницького як творця козацького міфу, зосереджуючись на змісті його opus magnum – тритомнику «Історія запорозьких козаків».
Отже, том 1 (1892 р.) розглядає географію, гідрографію Запорожжя, етнографію, побут, військовий та адміністративний устрій козацтва; том 2 (1895 р.) охоплює хронологічну історію козацтва від його виникнення наприкінці XV століття до 1625 р.; том 3 (1897 р.) описує події від 1625 до 1686 р., висвітлюючи участь козаків у визвольних війнах.
Завітавши до читальної зали, читачі Наукової бібліотеки НАОМА мають змогу ознайомитися зі змістом цієї видатної праці українського історика, що і досі залишається найповнішим та найавторитетнішим джерелом з історії українського козацтва. Але у фонді зберігаються й інші праці науковця: «Дніпрові пороги», альбом фотографій з географічно-історичним нарисом, «До історії степової України», збірка унікальних юридичних актів, справ та матеріалів про заселення й розбудову сіл у колишніх волостях запорозького козацтва (Дике Поле / Запорожжя), а також автобіографічний роман «За чужий гріх».
Підготовчим матеріалом для вивчення праць Дмитра Яворницького можуть послужити численні інтернет-ресурси, приміром:
Антон Кістол. Міф та апологія Дмитра Яворницького
https://www.istpravda.com.ua/articles/2025/08/5/165202/
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та
книгозбереження Галина Рафальська
та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 4
