Тридцять п’ять років відновленої держави Україна – це важкий шлях повернення до себе, на якому здобувалося мистецтво жити у тіні префіксу «пост». Замість радикального прориву, уможливленого розпадом СРСР, замість спроби кардинальної переміни державної системи на революційних засадах, які продемонстрували європейські країни соціалістичного табору, український народ, більшістю легітимізувавши Незалежність, погодився на обтяжливий баласт кількадесятилітнього радянського минулого. Звісно, всередині вінтажної червонопрапорної радянської матрьошки, яка чомусь уникла революційного спалення, залишався непорушним і трьохсотлітній російський імперський бовван. Досі точаться дискусії щодо вірогідності альтернативного розвитку подій початку 1990-х рр. в Україні, однак у встановленні першопричини в логічному ланцюгу українських суспільно-політичних подій незаперечним фактом є виникнення «Групи 239» ( «За Радянську суверенну Україну»), присутність комуністичної більшості у Верховній Раді України першого скликання (1990 – 1994 рр).
Пострадянщина, посттоталітаризм і постколоніалізм, проявляючись в усіх підсистемах суспільного життя: в економіці, політиці, соціальній галузі зачепили передусім духовний сегмент. Соціальна реальність, з одного боку пов’язана з матеріальним світом економіки і політики, з другого – визначена духовною сферою моралі, церкви, освіти і культури, у повсякденному прояві стає результатом спроможності суспільства «зло відкидати та добро вибирати» (Ісаї 7.15,16). Тож українське суспільство вчилося правди про себе і світ у час бідності та руйнації старої країни зі споживанням «молока і меду» виживання та прокреслювало контури власної ідентичності через пізнання і затвердження української духовності. Проходячи час від часу крізь революційні події, з кожним епізодом масового вуличного протесту Україна, давня європейська країна, що зазнала колоніального уярмлення східною сатрапією, робила крок «геть від Москви!», назустріч собі.
Студентська революція на граніті жовтня 1990 р. завершилася ухваленням Парламентом постанови «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року» № 402-XII, що стало революційним поступом. Постанова зокрема встановлювала: вирішення питання про проведення нових виборів до Верховної Ради УРСР до кінця року, націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території України, скасування обов’язкового проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки, ухвалення нової Конституції республіки до укладення Союзного договору. Завершувався ухвалений документ фразою: «З метою створення правової основи для виконання цієї постанови до 30 листопада 1990 року узгодити чинну Конституцію УРСР з положеннями Декларації про державний суверенітет України».
Одним із аспектів впливу студентської акції 1990 р. на подальший хід подій стало поширення української суспільно важливої літератури із західних регіонів України східними, більш русифікованими областями. Тож українська тема, виражена українським словом, зазвучала в містах з нестачею українських шкіл, як це відбулося в місті Суми (3 українські і 20 російських шкіл станом на середину 1987 р.). Але особистий досвід підказує, що і в обласних центрах, де русифікація не набула настільки тотальних наслідків, література з українства мала цільову аудиторію. Отак у Житомирі (14 українських шкіл, 16 російських шкіл, 1 мішана школа станом на середину 1987 р.) літом 1990 р. в центральній книгарні була придбана книжка «Микола Зеров. Поезії, переклади, критика», видана 1986 року видавництвом «Дніпро». Особливість такої ординарної події полягає в тому, що це видання, було рекомендоване одним із відвідувачів книгарні, який у спонтанній лекції з української літератури ХХ ст. продемонстрував надзвичайну обізнаність і зацікавив творчістю незнайомого українського поета-неокласика, представника ще невідомого широкому загалу «розстріляного Відродження». Добре слово популяризатора впало на добрий ґрунт шукачів цікавої лектури, – і відчування «голоду почути Господні слова» (Амос 8.11), що мало й український вимір, спонукало кількох присутніх у книгарні зробити цінну книжкову покупку.
Сухі історичні дати оживлюють яскраві особисті епізоди, які дозволяють знову відчути дух минулої епохи і пояснити логіку подій. Отже, 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР голосами 355 народних депутатів ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. 17 березня 1991 р. на референдумі щодо збереження СРСР «за» проголосувало 70,2% учасників з України. Згодом, за даними пізніших опитувань, понад 73% громадян стали оцінювати розпад СРСР позитивно. Після Серпневого путчу (ДКНС: 19-21 серпня 1991 р.) – 24 серпня 1991 р. – Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України голосами 346 депутатів із присутніх 362 депутатів. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому 90,32 % громадян підтвердили Акт проголошення незалежності. Водночас пройшли перші вибори Президента України, після чого державу почали масово визнавати інші країни світу.
Тектонічне зрушення в ментальності радянського населення України, яке навіть у Криму продемонструвало підтримку більшістю ідеї Незалежності, сталося не на порожньому місці. Громадський консенсус щодо вільного майбуття України готували як глобальні суспільні потрясіння 1980-х рр. – Чорнобильська катастрофа 1986 р., десятилітня Радянсько-афганська війна (1979-1989 рр.), — так і формування громадянського суспільства через гуртування свідомих, суспільно-активних громадян в один Рух.
Початком Народного руху України за Перебудову стали опубліковані 16 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» Програма і Статут, запропоновані Спілкою письменників України. Об’єднання представників різних ідеологічних течій – від ліберальних комуністів до інтегральних націоналістів – в єдину україноорієнтовану силу засвідчив І-й установчий з’їзд НРУ, що відбувся 8-10 вересня 1989 р. в Києві.
На II-му з’їзді Руху, який пройшов у жовтні 1990 р., до Програми Руху було введене ухвалене на юрмальській конференції в лютому 1990 р. положення про головну мету Руху — досягнення незалежності України, а з назви були виключені слова «за перебудову». Поет та громадський діяч
Іван Драч став першим головою НРУ. Коли рух 1993 р. перетворився на політичну партію правоцентристського спрямування, Драч разом із В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем став її співголовою.
Іван Драч (1936 – 2018) – український поет-шестидесятник, кіносценарист, драматург, протягом творчого життя, від першої книги у 1962 р. до пізніших видань 2000-х рр., видав понад півтора десятка поетичних та літературних збірок, починаючи з дебютної книги «Соняшник». Остання «радянська» збірка «Лист до калини», випущена 1990 р. видавництвом «Веселка», і змістом, і оформленням явила разючий контраст із друкованим Драчевим доробком попередніх років. Приміром, замість вступного вірша «Слово про Партію» зі збірки «Сонячний фенікс» (видавництва «Молодь», 1978 р.) з відбивним рефреном: «знаю /бачу, чую, вірю в/ Партію мою», у цьому виданні «Веселки» передмовою стала стаття «На рівні вічних партитур» Дмитра Павличка (1929 – 2023), в якій викладалася виважена характеристика творчості поета.
Зокрема, український поет, один із лідерів і трибунів Народного руху акцентує в передмові до збірки для старшого шкільного віку національну природу творчості колеги по перу і суспільно-політичній активності, що ще за кілька років перед тим партійна цензура означила б грифом «крамола»: «Парадоксальність, несподівана і не завжди вмотивована асоціативність притаманні деяким віршам Івана Драча, що свідчить не лише про обдарованість, але й про закорінення його таланту в стихії українського народного живописного мистецтва, взагалі в українському фольклорі».
Слід відзначити тонку і точну роботу ілюстратора «Листів до калини» (яку не можна було оминути в книгарні, заповненій сірими бляклими виданнями) – роботу художника, графіка, архітектора Юрія Чеканюка (1938 – 2001), що засобами книжкової графіки не просто акцентував народно-фольклорне підґрунтя поетичного матеріалу автора, його національний інстинкт, але через антропоморфні символи інтерпретував складну авторську метафорику, доводячи її до масштабу українського національного міфу. Ілюстрації обіч текстів відтворили Драчеві образи рідної землі та природи, представляючи їх в монохромній гамі. А розрізанням зображення на частини створювалася атмосфера неспокою, напруги і нуртування, характерна для поетичного стилю автора.
Приміром, вірш «Балади роду» був ілюстрований як зелений диптих, де бабуся з онуком розташовуються га тлі ліричного пейзажу з ідилічною українською хатою.
«Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу –
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу».
Частину VII «Голосіння матері України» з поеми-симфонії «Смерть Шевченка» ілюструє бірюзовий диптих, який складається з дерева, що розцвітає і струшує білий цвіт на розгорнуту книжку, та розташованого вгорі, подібного Богоматері, образу зажуреної жінки в українському вінку.
«Як же тебе шанувати: Цвіт вишневий обсипати А чи жовтий лист кленовий На віночок твій терновий?!»
Вірш «Мачинка» був ілюстрований червоним триптихом, складеним із частин: «малої мачинки кульгавої», «панни Осені золотавої» та листопадового буремного пейзажу.
«Є виклик силі тій вогненній,
Провіщий є і дивний знак —
Над смерть горить манюній геній:
Кульгавий, впертий, точний мак».
Збірка містить і написану Іваном Драчем 1986 р. ліричну мініпоему «Сизий птах із гніздов’я Курбаса», присвячену пам’яті видатного українського актора театру і кіно Дмитра Мілютенка, народного артиста УРСР і СРСР, який пройшов театральну школу Леся Курбаса. У тексті твору Драч розмірковує про феномен покоління українських митців театру, які стали носіями новаторського духу, виразниками естетики та трагізму курбасівського театру «Березоль». Образ «сизого птаха» виражає шляхетність, внутрішню свободу, творчу зрілість та водночас трагічну вразливість актора-учня в контексті жорстокої епохи.
Звісно, ім’я Леся Курбаса в останній рік минаючого СРСР тільки-но відкривалося широкому українському загалу, і поема Драча ставала поштовхом для ознайомлення як із цим видатним режисером, так і з цілою плеядою діячів розстріляного Відродження, а також спонукала до вивчення невідомої української історії. Чудова нагода зробити перший крок у пошуках історичної правди трапилася незабаром, коли у київському видавництві «Либідь» вийшла книжка професора Йоркського університету в Торонто (Канада) українця за походженням Ореста Субтельного «Україна: історія». Після першого видання 1991 р. з’явилося друге і третє відання 1992 і 1993 рр. відповідно. І в опінії пересічного читача цей підручник з української історії досі залишається поза конкуренцією завдяки науковій об’єктивності, неупередженості позиції, зваженості оцінок, структурованості і систематичності викладу. У той час, як українські першокласники 1992/1993-го навчального року вчилися читати за радянським букварем російською мовою, а доросліші учні продовжували вивчати різні дисципліни за російськомовними підручниками пізнього СРСР через брак україномовних і українських за змістом книжок, навчальний матеріал з історії України залежав від вибору й ідеологічної орієнтації конкретного вчителя. Тому підручник українсько-канадського науковця, написаний як навчальний курс для власного сина, мав попит серед дорослих читачів України, заповнюючи їхню лакуну історичних знань. Адже в книжці Субтельного знайшлося місце для всіх замовчуваних в УРСР тем, які стосувалися, приміром, польсько-литовської доби (висвітленої в ІІ розділі) та України в ХХ столітті (висвітленої в V розділі).
Самі за себе говорять назви пунктів підрозділу «Радянська України: драматичні 30-ті»: «Сталін і сталінізм»; «Великий перелом»; «Голодомор 1932-1933 рр.»; «Великий терор»; «Кінець українізації». Що ж стосується підрозділу «Україна у Другій світовій війні», основним висновком щодо нього ставало розуміння, що зробити вільний від суб’єктивних суджень опис подій цього періоду майже неможливо. В аналізі взаємин кількох націоналістичних угрупувань і решти суспільно-політичних суб’єктів будь-який автор виказуватиме суб’єктивізм і прихильність до якогось із згаданих гравців. Як-от, Орест Субтельний, що висловив погляд мельниківців північноамериканської діаспори, які співчували ОУН-М і вороже ставилися до ОУН-Б.
Розібратися в політичних хитросплетіннях і конфліктах західноукраїнських борців за Незалежність під час Другої світової війни в 90-ті рр. ХХ ст. було досить важко, оскільки залишався невирішеним основний ідеологічний конфлікт УРСР у постаті агресивно налаштованої компартії, і новонародженої України, що робила перші непевні кроки. Націоналістичні групи вже існували в Україні (УНА-УНСО, 1991 р.), але неупередженої літератури з історії націоналістичної ідеології і українського визвольного руху 1930-х – 1950-х рр. у книгарнях майже не було.
Така література почала з’являтися всередині 2000-х рр. відразу після Помаранчевої революції, позаяк Віктор Ющенко, обійнявши посаду президента України, легітимізував новий суспільно-політичний дискурс, запропонувавши в березні 2005-го р. ветеранам радянської армії та УПА підписати декларацію про взаєморозуміння та визнання.
Ющенко хоче помирити ветеранів Радянської Армії й УПА
https://www.pravda.com.ua/news/2005/03/16/3007923/
Далі в історичну хроніку вписалися наступні події:
У жовтні 2005 року в Києві були проведені перші масові, офіційно підтверджені марші й заходи на відзначення річниці створення УПА за участю влади.
Порушена карна справа за фактом сутичок у Києві 15 жовтня, коли відзначали День Української повстанської армії
https://www.radiosvoboda.org/a/936076.html
У жовтні 2006 року президент підписав перший офіційний указ про вшанування пам’яті вояків ОУН-УПА.
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №879/2006
https://www.president.gov.ua/documents/8792006-4950
У жовтні 2007 року Ющенко підписав указ про державне відзначення 65-ї річниці УПА та публічно назвав її воїнів національними героями.
Ющенко підписав указ про святкування 65-ї річниці створення УПА
https://www.unian.ua/society/70557-yuschenko-pidpisav-ukaz-pro-svyatkuvannya-65-ji-richnitsi-stvorennya-upa.html
У січні 2010 року президентом України підписано фінальний указ про визнання борцями за незалежність України членів ОУН і УПА.
Ющенко видав указ про визнання дій ОУН-УПА
https://www.bbc.com/ukrainian/ukraine/2010/01/100129_yushcneko_upa_bt
Так само третій президент України Віктор Ющенко підняв тему Голодомору 1932–1933 рр. на рівень державної політики, ініціювавши у 2006 році ухвалення закону про визнання його геноцидом українського народу та започаткувавши масштабний процес із меморіалізації трагедії в Україні та світі.
За ініціативою президента послідувало ухвалення Верховною Радою закону про визнання Голодомору геноцидом 28 листопада 2006 року. Законодавчій документ закріпив поняття геноциду та встановив відповідальність за заперечення Голодомору. В Україні були запроваджені День пам’яті жертв голодоморів (остання субота листопада) та загальнонаціональна хвилину мовчання з акцією «Запали свічку».
Після того як 22 квітня 2009 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження про утворення державного музею, присвяченого Голодомору в Україні, було розпочато створення Національного музею Голодомору-геноциду в Києві. Повноцінний державний музейний заклад у складі Меморіального комплексу пам’яті жертв Голодомору створено влітку 2009 року. Запущено Національну книгу пам’яті жертв Голодомору – багатотомне видання з іменами загиблих.
Музей Голодомору. Книга пам’яті
Отже, після п’ятнадцяти років Незалежності України держава в особі президента зосередилася на історичній пам’яті як на елементі державної політики. А це треба було робити ще на старті, 1991 року, коли вже було благодатне підґрунтя – народ України, який проголосував за єдину, соборну, суверенну Україну. Водночас упродовж 1990-х рр. тема Голодомору була в орбіті українських істориків, публіцистів і письменників, про що свідчить книжкова продукція в українських книгарнях. Серед книжок про Голодомор першого десятиліття Незалежності слід відзначити документальні та народні книги-меморіали:
1. «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал» (упорядники Лідія Коваленко та Володимир Маняк), Київ: «Радянський письменник», 1991. Фундаментальне видання, за яке автори посмертно отримали Шевченківську премію, будується на тисячах свідчень очевидців з різних областей України.
2. Роберт Конквест «Жнива скорботи. Радянська колективізація та Голодомор» (український переклад). Луцьк: «Терен», 1993. Перше масове видання українського перекладу класичної праці відомого американського історика про штучний характер голоду в Україні.
3. «Колективізація і голод на Україні: 1929–1933» (Збірник матеріалів і документів НАН України). Київ, 1993. Одне з перших науково-академічних видань розсекречених архівів
Видавалися і твори художньої прози та поезії, здебільшого написані ще в роки радянського режиму:
1. Михайло Потупейко «У лабетах смерті». Київ: «Дніпро», 1994. Роман-трагедія про геноцид Голодомору в українському селі.
2. Євген Гуцало. «Голодомор». (Збірка «Сльози Божої Матері»). Київ: «Молодь», 1990. Повість, написана на початку 90-х, в якій осмислюється тотальна катастрофи та руйнування селянського життя сталінською системою.
3. Ольга Мак. «Каміння під косою». Харків: «Глобус», 1994. Повість-свідчення про пережите в часи колективізації та Голодомору.
4. Микола Руденко. «Хрест». Київ: «Смолоскип»,1996. Поема-рефлексія видатного дисидента і поета на трагедію 1933 року, створена 1976 року у психоневрологічному шпиталі в Пущі-Водиці під Києвом. Присвячена видатному дисиденту і правозахиснику Петру Григоренку.
Символічно засновник та голова Української Гельсінської Групи Микола Руденко (1920 – 2004) відійшов у засвіти в Києві за півроку до помаранчевого Майдана. У 2000 р. «за активне і послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, багаторічну плідну правозахисну і літературну діяльність» йому присвоєно звання Герой України указам президента Леоніда Кучми.
Генерал Петро Григоренко (1907 – 1987) не дожив до Незалежної України, завершивши земний шлях 1987 р. у Нью-Йорку. Його видані 1984 р. «Українським видавництвом» в Детройті спогади побачили світ в українському перекладі під назвою «Вітер зустрічний» 2008 р. Київське видавництво «Книга роду», яке до цього спричинилося, через серію «Мемуари» популяризувало низку українських діячів Перших і Других визвольних змагань, Української Народної Республіки (1917 – 1921 рр.): Олександра Кошиця, Юрка Тютюнника, Нестора Махна, Тараса Бульби-Боровця, Володимира Винниченка.
Євген Коновалець (1891 – 1938), голова Проводу українських націоналістів (1927), засновник і перший голова Організації українських націоналістів (1929 – 1938 рр.), один з ідеологів українського націоналізму, сформулював принцип націєтворення: «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю». Нині громадяни України це підтверджують, перебуваючи у визвольній війні з росіянами, розпочатій рф 2014 р. відразу після подій Євромайдана. З повномасштабною війною (2022 –) декомунізація в Україні стала більш радикальною і системною, будуючись на пакеті законів, ухвалених у квітні 2015 р., ініційованих Українським інститутом національної пам’яті.
У результаті за кілька місяців повністю змінився публічний простір країни: замість релікту радянських назв із прізвищами комуністичних діячів, міста, села, вулиці та площі прибрали історичні імена, значимі для української державності. Нарешті були усунуті пам’ятники і комуністичні символи, які неможливо було зрушити тридцять років Незалежності. Отак, у листопаді 2023 р. на столичній Галицькій площі (колишній площі Перемоги) зникла триметрова мідна радянська зірки з обеліска «Місто-герой Київ». А в грудні 2023 р. на столичному бульварі Шевченка був демонтований і перенесений на зберігання до Державного музею авіації України пам’ятник Миколі Щорсу.
Проте, згадавши цитату Євгена Коновальця, слід поміркувати і про зворотний бік медалі. Аби народ став до боротьби і перед обличчям загрози знищення взявся за зброю, він мусить пройти через певний підготовчий період усвідомлення власної ідентичності. Таким особливим часом формування української свідомості стали роки між двома Майданами – 2004 – 2014 рр., коли на книжковому ринку України дедалі інтенсивніше з’являлися історичні розвідки, публіцистичні огляди та твори художньої літератури, які викликали суспільний резонанс. Серед останніх виділилися два романи: «Чорний ворон. Залишенець» Василя Шкляра, вперше виданий 2009 року київським «Ярославовим Валом» і харківським «КСД», та «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, що вийшов у світ у київському видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» в грудні 2010 року.
Історичний роман Василя Шкляра, за який йому була присуджена Шевченківська премія та вручена Народна Шевченківська премія, був присвячений збройному спротиву українських повстанців російській окупації наприкінці російсько-української війни 1917 – 1922 рр. І це також був творчий акт повернення історичної пам’яті українським громадянам, в свідомості яких ці роки маркувалися «громадянською війною».
Видатна українська поетка-шестидесятниця у своєму прозовому творі висвітлила внутрішній конфлікт героя із часом (період правління другого президента Леоніда Кучми), в якому не можна почуватися нормальним і вільним. Авторка застерегла українське суспільство перед загрозою зникнення національної пам’яті і втрати державницьких орієнтирів, нагадала про духовну порожнечу, викликану браком справжнього мистецтва, що призводить націю до фізичного винищення.
Українське суспільство, пройшовши між Сциллою і Харибдою історичних викликів і суспільно-політичних катаклізмів кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст., почуло пересторогу авторки роману: «Коли починається смерть культури, настає культура смерті». Поза тим, воно пересвідчилось в правдивості цих слів на прикладі сусіда-агресора. У зіткненні з останнім на тридцять шостому році відновленої Незалежності українці пишуть нову історію Європи і нові книжки про себе і світ.
Слава Незалежній Україні! Героям, що віддають за Україну життя, слава!
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 0
