Історія українського конституціоналізму, сягаючи тисячолітньої давнини, фіксує епохальні державні документи Давньої Русі, Гетьманщини, а також УНР, Гетьманату Скоропадського, Радянської України та України Незалежної. Віддаючи належне законодавчим витокам – Руській правді і Литовським Статутам – підносимо на щит пошанування «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького» 1710 р. Пилипа Орлика, які вперше в історії закріпили європейську концепцію розподілу влад, обмежуючи владу монарха/гетьмана, закладаючи основи парламентської демократії.
В ретроспективному огляді, не оминаючи другого офіційного документу Української Держави, тимчасової конституції правління за гетьмана Павла Скоропадського, найменованої як «Закони про тимчасовий державний устрій України», зупиняємося на Конституції, ухваленій напередодні скинення Центральної Ради – 29 квітня 1918 року. Отже, Конституція УНР (Статут про державний устрій, права і вільності), основний закон, ухвалений Центральною Радою в останній день свого існування, проголосила Україну суверенною та парламентською республікою.
Чотири конституції радянських часів, ухвалені 1919, 1929, 1938, 1978 рр., декларативно фіксували державність, але реально оформлювали повне підпорядкування України політичному та правовому диктату союзного центру. Тому третім періодом дієвого українського конституціоналізму можна вважати Конституцію, затверджену в період відновлення Незалежності України з стартовою точкою ухвалення Декларації про державний суверенітет (1990) та Акта проголошення незалежності (1991). Чинна Конституція, ухвалена Верховною Радою 28 червня 1996, закріпила статус української мови, форму правління, поділ влади та базові права й свободи людини.
Крім формальної канви конституційного процесу, здійснюваного через низку офіційних документів, простежується і галерея видатних українських діячів, мислителів, в чиєму науковому дискурсі конституціоналістські ідеї посідають значне місце.
Володимир Кампо, кандидат юридичних наук, заступник міністра культури України (1993–1994 рр.), суддя Конституційного Суду України у відставці, в статті «Конституційні погляди Михайла Драгоманова та Сергія Подолинського і сучасність», опублікованій в «Юридичній газеті», №9 (739) 2011 р., думки Драгоманова, що формували конституційну модель майбутнього як конституційний проєкт визволення українського народу від соціального і національного гніту імперії, систематизує в контексті європейської суспільної думки і вітчизняної суспільнознавчої науки.
Володимир Кампо. Конституційні погляди Михайла Драгоманова та Сергія Подолинського і сучасність
https://yur-gazeta.com/publications/practice/konstytutsiine-pravo/-konstituciyni-poglyadi-mihayla-dragomanova-ta-sergiya-podolinskogo-i-suchasnist.html
Ключовим моментом у цьому проєкті автор вважає появу оновленого журналу «Громада», який 1878-1879 рр. Михайло Драгоманов почав видавати у Женеві (Швейцарія). 1880 року Драгоманов із Михайлом Павликом та Сергієм Подолинським здійснювали спільне видання цього українського громадсько-політичного і науково-літературного збірника, випустивши його два числа до 1882 року. Завдяки розробленій і підписаній Програмі журнал став органом теоретичної та просвітницької роботи на території колоніальної підавстрійської та підросійської України.
Власне, Програма була проголошенням конституційно-демократичних намірів її підписантів з пропозицією українській, російській, а також європейській громадськості викладу принципів і положень, яких вони планували дотримуватись при виданні журналу «Громада». Підписаний документ став важливим чинником в остаточному формуванні конституційного проєкту визволення українського народу від національного і соціального утиску імперій.
Ідеологом документа виступив Михайло Драгоманов як послідовний виразник концепції ліберально-демократичного конституціоналізму, що згодом було підтверджено його Проєктом основ конституційної реформи в колоніальній підросійській Україні та в усій Російській імперії. Отже, Програма декларувала ліберально-демократичні завдання на політичній ниві:
1) Виборювання рівноправ’я всім і кожному, незалежно від статі, віку, походження та раси;
2) Проголошення свободи слова і думки в пресі, науці та свободи зборів і товариств;
3) Надання права безпосереднього самоврядування і автономії кожній сільської (хліборобської) чи фабричній громаді в їхніх справах;
4) Надання повної самостійності вільній спільноті (федерації) громад усієї Україні.
Програма окреслювала географічні межі «української сторони», тобто етнічної території українського народу: обшир від верхів’я ріки Тиси в тогочасному Угорському королівстві на заході до ріки Дон і кубанської землі в Російській імперії на сході; від верхів’я ріки Нарев на півночі до Чорного моря на півдні. Це була територія, яку станом на 1897 рік замешкували 20 мільйонів чоловік, що розмовляли українською мовою. Нинішня змінена картина мовної ситуації в Україні є наслідком багатьох хвиль русифікації українців, які постраждали від насилля, але через це не стали так званим «новоросійським» народом. Національна територія українського народу, закріплена в Конституції України, не може змінити свій статус внаслідок окупації і запису в конституції держави-загарбника.
Програма містила загальнодемократичні положення, відображаючи прагнення української громадськості звільнити Україну від соціального і національного гніту. Таким способом, громадам як політичним утворенням гарантувалася самостійність, автономія, що ґрунтувалися на рівноправності підприємців, як українців, так і неукраїнців.
Водночас Програма мала виразний соціал-демократичний характер, акцентований особливим правом громад у господарських справах. Усі природні ресурсі і знаряддя праці, потрібні для видобутку потрібних речей, тобто, землі і вода з усім їхнім корисним вмістом та машини і фабрики тощо передавалися в розпорядження громад – хліборобських (сільських» і робітничих (міських).
Мета такого господарювання полягала у викоріненні найманої праці на користь панів і багатіїв, аби люди могли працювати на себе. Проголошувався пріоритет спільної гуртової праці над одноосібною, як і гуртової власності над одноосібною власністю. У документі було заплановано вивчення питання, як організувати спільну працю людей і ділити зароблені ними доходи.
Так само Програма серед завдань виділяла висвітлення у журналі «Громада» питання про право громадян на свободу сумління та відокремлення церкви від громад і держави. Підписанти документа, покликаючись на швейцарський досвід державного і місцевого самоврядування та народної самооборони, приділили увагу організації захисту Вітчизни. Проголошувалося скасування державного війська, місце якого мала зайняти народна самооборона озброєних громадян, яким надавалося право носити зброю. Важливим конституційно-демократичним пунктом було визнання права людей на повстання (революцію).
Проєкт основ, розроблений Михайлом Драгомановим спільно з колом однодумців та земською громадськістю, вважається суспільно-правовим явищем високого рівня, класикою українського конституціоналізму. Він спирається на поширену в той час теорію природного права і наголошує на гідності і правах українського народу, організованого у федерації сільських і міських громад, українського народу, носія і джерела влади у державі.
По суті, цей документ представив проєкт суспільного договору між колоніальним українським народом, який боровся за своє соціальне і національне визволення, та майбутньою самостійною державою, яку він мав збудувати. Взявши орієнтир на соціальну державу сільських і міських самоврядних громад, Драгоманов відходив як від досвіду європейських країн, що будували капіталізм, так і від конституційних проєктів росіян: політико-правової реформи Російської імперії Михайла Сперанського, проєктів конституцій російських декабристів (1821–1825 рр.). Але конституційні ідеї Драгоманова йшли в розріз також із змістом конституційного проєкту члена Кирило-Мефодіївського братства Георгія Андрузького, оскільки у своїх конституційних поглядах Драгоманов спирався на нове розуміння конституції як суспільного договору.
Як ліберальний демократ Михайло Драгоманов головною конституційною ідеєю вважав права людини і громадянина, а не принцип народного суверенітету Руссо, що став однією з причин перманентних революцій у Франції 1789 –1871 рр. Порівнюючи Михайла Драгоманова з батьком французького конституціоналізму – Жан-Жаком Руссо, автор статті стверджує: «До речі, незважаючи на сумнівні наслідки ідеї народного суверенітету у Франції, її вчені-конституціоналісти практично у всіх працях згадують ім’я Ж.-Ж. Руссо як символ конституційної науки. Таким символом в Україні фактично є М. Драгоманов, але вітчизняна конституційна наука тільки починає це усвідомлювати. Наукова культура вчених має взяти гору над байдужістю чи намаганням писати історію конституційної науки з радянських чи навіть революційних часів УНР. Цього вимагають справедливість й об’єктивність».
На думку Драгоманова, фундаментом суспільно-політичного життя мають бути сільські і міські громади, об’єднані у більші адміністративно-територіальні одиниці з автономним статусом (приміром, області). Проєкт основ передбачав збереження посади російського імператора, який би очолював державу. А, приміром три українські області – Київську, Одеську і Харківську – мислитель не виокремлював у особливу державно-територіальну одиницю, а однаково з рештою областей імперії наділяв автономним статусом.
На відміну від Андрузького, Драгоманов не допускав можливості знищення російської держави, натомість був адептом реформованої відповідно до європейських цивілізаційних стандартів Росії. Проєкт основ створювався в період задіяння автора до співпраці з ліберальною земською інтелігенцією імперської Росії і тісних зав’язків із нею, тому остання впливала на його пошук багатьох конституційних рішень. Отак, результатом певних авторських поступок став найбільш суперечливий момент проєкту — територіально-адміністративний поділ майбутньої української держави.
Під час написання Проєкту автор керувався основним мотивом – вивести із сплячки український громадський рух, зокрема активізувати його ліберально-демократичні сили, спробувати порозумітися з загальноросійською опозицією. Тож у підсумку на цей, найкращий за своїм науковим рівнем і опрацьованістю для другої половини ХІХ ст. проєкт варто дивитись як на ефективний інструмент у руках вправного майстра.
У зв’язку із згаданою обставиною Володимир Кампо ділиться цікавим історичним нюансом із більщ сучасного життя: «До речі, під час підготовки у 1992-1993 рр. перших офіційних проєктів Конституції незалежної України таким майстром був, зокрема, Л. Юзьков, який очолював робочу групу конституційної комісії Верховної Ради України, а згодом став першим головою Конституційного Суду України. Він був архітектором цього проєкту та великим його популяризатором як в Україні, так і за її межами. Можна сказати, що у 1992-1993, а також у 1995-1996 рр., коли готувався проєкт Конституції України 1996 р., ніби ожив конституційний дух М. Драгоманова, що надихав на творчість. Цей дух передався тогочасним конституцієтворцям, які реалізували важливі конституційні ідеї свого часу й завершили працю, яку Михайло Петрович розпочав понад 110 років.
Серед сучасних конституціоналістів ведеться дискусія стосовно того, що привніс у конституційну науку М. Драгоманов. Одні вчені-конституціоналісти справедливо зазначають, що саме він став засновником «суто української національної конституційної думки». Це дійсно так, і у ХХ–ХХІ ст. конституційну доктрину Михайла Петровича продовжили і розвинули».
Упродовж ХХ – ХХІ ст. конституційні ідеї Драгоманова брали на наукове озброєння і розвивали Микола Міхновський, Михайло Грушевський, Станіслав Дністрянський, Леонід Юзьков, Іван Тимченко, Віктор Погорілко та ін. На дискусійне питання щодо внеску Драгоманова в конституційну науку з певністю можна відповісти твердженням про Михайла Драгоманова як про засновника української конституційної науки, на противагу імперській науці конституційного (державного) права в колоніальній Україні ХІХ ст.
Принагідно згадаємо співзвучну із теперішніми геополітичними реаліями працю, з якою можна ознайомитися завдяки виданому «Знанням України» 2025 року тритомнику вибраних праць Драгоманова. Стаття «Турки внутренние и внешние» була написано автором 1876 року в Женеві (Швейцарія) у розпал Східної кризи та Балканського національно-визвольного руху проти Османської імперії. Драгоманов, аналізуючи «слов’янське питання», виступає з різкою критикою Російської імперії, демонструючи абсурдність її претензій на роль «визволительки» слов’ян. «Зовнішні турки» — це Османська імперія, що вчиняла жорстокі утиски і переслідування супроти балканських народів, а «внутрішні турки» — це Російське самодержавство з його деспотизмом, жорстокістю, цензурою та свавіллям бюрократично-чиновницького апарату, яке здійснювало насильство над власними громадянами всередині Росії.
Драгоманов, указуючи на лицемірство «визволителів», доводить, що Російська імперія не має морального права «звільняти» інші народи від тиранії турків, оскільки сама застосовує такі ж самі, а часом ще гірші, репресивні методи.
Іншим моментом авторської аргументації є відсутність різниці між одним і другим «злом». Мислитель стверджує, що для поневолених народів немає суттєвої різниці, хто саме обмежує їхні свободи та нищить культуру — іноземний завойовник чи власне імперське керівництво. Отже, протиставлення поневолювачів, які є знаряддям зовнішньої агресії, та представників колоніальної експансії (наприклад, уряд Російської імперії), які пригнічують самобутність підкорених народів, підводить до авторської ідеї прогресивістського конституціоналізму – системи, де найвища влада обмежена конституцією, а права людини є захищеними.
Базовою передумовою для усунення обох груп «турків» мислитель вважав політичну свободу, всенародне земське представництво (парламентаризм) і контроль суспільства над діями уряду. Також Драгоманов відкидав централізовану державу, вважаючи її втіленням деспотизму. Найкращою формою управління він визнавав вільну федерацію на зразок США чи Швейцарії, в основі якої лежить місцеве громадське самоврядування.
«Секрет, открытия которого вы требуете от меня, довольно прост, и хотя он далеко не лекарство от всех болезней, но в данном случае, в предстоящей борьбе за национальное освобождение двух народов славянских, весьма может быть пригоден. Для названия его нет надобности даже в 52 словах, а довольно и двух. Секрет этот называется — Политическая Свобода!
Только эта политическая свобода: всенародное, земское представительство, с контролем над действиями исполнительной власти, с неприкосновенной свободой лица, слова, сходок, обществ — и может обеспечить хоть сколько-нибудь согласие деятельности правительства с национальными интересами и общественным мнением, своевременность проявления этой деятельности, не ждущей, чтоб турки вырезали Десятки и сотни тысяч братьев наших прежде, чем мы надумаемся помочь им, а также только политическая свобода может хоть сколько-нибудь охранить нашего солдата от тех злоупотреблений и хищничества, которые были причиною неудачи восточной войны 1854 — 56 гг. …».
Михаил Драгоманов. Турки внутренние і внешние
http://litopys.org.ua/drag/drag09.htm
відстані часу вивчаючи теоретичну спадщину наших мислителів, враховуймо тодішній етап розвитку європейської суспільнознавчої науки та український історичний контекст.
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 1
%20(до%20тридцятиріччя%20української%20Конституції%201996%20року)){kind=link}