Велику роль у становленні єдиного стандарту словацької мови як об’єднуючого чинника словацької нації відіграли і співорганізатори «Матиці словацької», заснованої 1863 року національної культурно-наукова організації, брати Андрей Радлінський (1817–1879) і Штефан Радлінський (1822 – 1889)., двоюрідні онуки Антона Бернолака. Штефан — видатний католицький священник, педагог, мовознавець, письменник, навчався в початковій школі у Дольному Кубіні, в гімназії в Ружомбероку, а теологічну освіту отримував, ймовірно, у Спішській капітулі та в Пештському університеті. Висвячений на священика, працював капеланом у Величній, а також парафіяльним священиком у Дольній Липниці, згодом був призначений папою Пієм IX апостольським протонотарієм.
Бувши прихильником мовних нововведень Штура, поширював словацьку пресу, сприяв створенню церковно-культурного товариства «Братство Кирила і Методія» у Верхній Ораві та «Товариства Святого Адальберта», а також організував святкування тисячоліття Кирила і Мефодія. Писемний доробок Штефана Радлінського складається з його промов, проповідей, які увійшли до видання Poklady kazaličného rečníctva 1-3 (1849-1851) («Скарби проповідницького ораторства»), кореспондентські дописи в журналах «Cyrill a Method» (1861) («Кирил та Мефодій»)та Bobulová Slovenské noviny (1872) (Бобулова словацька газета).
У галузі богословських досліджень його найбільшим досягненням стала підготовка великої праці «Pastorálna teológia podľa princípov rímskokatolíckej cirkvi… 1-3», 1859-1861 (Пастирське богослов’я за принципами Римо-католицької церкви… 1-3). Праця, отримавши визнання серед вітчизняних читачів, а також схвалення угорських і іноземних критиків, виступила підставою для членства в престижному Societas de Arcadia (Аркадійській академії наук і мистецтв) у Римі. Відтак Радлінський як «римський аркас» подав заявку на професорську посаду.
Старший брат Андрей Радлінський, як і Штефан, католицький священник, мовознавець, педагог, один із засновників Матиці словацької, вважається ключовою фігурою національного відродження Словаччини. Як вірний послідовник Штура співпрацював з ним у культурницьких та освітніх ініціативах, взявши активну участь у кодифікації та запровадженні єдиної словацької мови. Виступивши засновником і редактором багатьох важливих словацьких видань та альманахів, підтримував зв’язки з українським рухом: наприклад, у співпраці з видавцями «Русалки Дністрової».
Підсумовуючи історію розвитку словацької мови за участі будителів ХІХ ст., зазначимо кілька моментів, Процес встановлення єдиного мовного стандарту здійснювало словацьке священство римо-католицького і лютеранського віросповідання в протистоянні з угорським чиновництвом в суспільно-політичних умовах національного утиску з боку Угорського королівства. Позаяк результатом австро-угорського компромісу 1867 року стало утворення Австро-Угорської монархії, в якій не було місця для автономії Словаччини, а відтак процес національного самовизначення був підважений.
Проводячи паралель із розвитком українського національного руху у Галичині та на Закарпатті, після революції 1846 – 1849 рр. в Австрійській імперії, якому були притаманні українські, проросійські, пропольські та австро-русинські орієнтації, більше розуміємо складнощі тогочасної словацької ситуації. Саме вона є ключем до судження про нинішню суспільно-політичну орієнтацію і геополітичні тенденції у Словаччині, чиє керівництво підтримує проросійський вектор країни, всупереч її членству в ЄС та НАТО, Проблему пояснює сучасний словацький аналітик Олександр Дулєба, бачачи ситуацію з-середини, а також у ретроспективі національного становлення. В інтерв’ю, даному у грудні 2023 року виданню «PROUKRAЇNU», він відповідає на прямо поставлене питання:
«Чому російський наратив так успішно розвивається у Словаччині навіть у часи відвертої російської агресії проти сусідньої України?
Словаки і русофільство пов’язані кількома історичними причинами. Перша — це чіткий заповіт Людовіта Штура в його книзі «Слов’яни і світ майбутнього». Там йдеться про те, що «Росія є гарантом національної свободи словаків». Він стверджував, що чим більше буде Росії в Центральній Європі, тим краще для словаків. Він рекомендував словакам також переходити на російську мову і православ’я. Це був його заповіт 1853 року, коли не була виконана політична вимога створення автономії в складі Габсбурзької монархії, яку висували штуровці. Вони домовлялися з імператором у Відні, що стануть на бік австрійців проти угорців. Сподівалися на реформу монархії, що словацька програма буде виконана. Але, зрештою, австрійці домовилися з угорцями про дуалістичну монархію, і у 1867 році була створена Австро-Угорщина. Штуровці були розчаровані. Це була зрада Відня. І в цій ситуації Штур написав згадану книгу. При цьому цікаво, що він написав її німецькою мовою. Вона поширювалася як підпільна література, яка вплинула на мислення словацької інтелігенції другої половини XIX століття.
Іншою справою є те, що, за винятком двох дивізій, Словацької держави під час Другої світової війни, ми ніколи не воювали проти росіян. Якщо взяти історію чехословацьких легіонів, то легіонери були в Сибіру, де, по суті, воювали разом з “білими” проти “червоних”. Це не була війна проти росіян. Під час Другої Світової війни німцям довелося розпустити дві дивізії Словацької держави, тому що у них був високий рівень дезертирства в протилежну сторону. Словаки не мали бажання воювати проти Червоної армії, яку вони сприймали за «росіян»».
Так мовив Штур: чи є Словаччина проросійською? Словаки мріють про неіснуючу Росію, вважає аналітик Олександр Дулеба
Під час розмови Олександр Дулеба підкреслює русофільську особливість словацької ідентичності: «Оскільки словаки повірили в створений образ Росії, вони чекають від Росії дива, яке врятує Словаччину. Це частина ідентичності, яка діє на підсвідомому рівні суспільства». А пояснюючи, що таке «слов’янська взаємність» у трактуванні словаків, аналітик посилається на історичний епізод ХІХ ст.:
«Я б назвав це словацьким панславізмом. У 2007 році наприкінці спільної прес-конференції з Путіним у Москві тодішній президент Ґашпарович сказав, що ми повинні прагнути будувати відносини між слов’янськими народами поза межами ЄС і НАТО. І Путін був явно здивований, мовляв, що той словак говорить? Це мені дуже нагадує ситуацію у царя, описану російським істориком Сергієм Михайловичем Соловйовим («История России», 6 т., 2 вид., 1897 р.). Важко розрізнити, що в його тексті історія, а що вигадка. Але він описав візит представників слов’янських народів Габсбурзької монархії — також чехів і словаків — до російського царя в 1867 році, під час Слов’янського з’їзду в Санкт-Петербурзі. Царя Александра II переконували, що треба будувати слов’янську державу. Коли вони від’їхали, цар нібито написав листа австрійському імператору: тут були ваші піддані і переконували мене, що я повинен будувати слов’янську державу власне на твоїй території. І він запитував його, що це таке за «слов’янська ідея», про яку вони постійно згадували. Отже, ми хочемо від росіян чогось, чого навіть вони не зовсім розуміють».
Дулєба конкретизує, хто в делегації на прийомі в царя представляв словаків: Ян Балтазар Єсенський, Андрей Радлінський і Павол Мудрон, – а також згадує представників чехів Франтішека Палацького і Франтішека Рігера. Але чехи вчасно збагнули, ким насправді є «російські брати»:
«Я можу засвідчити, що росіяни з іншими слов’янами зовсім не є братерськими, а умисли нечесні та егоїстичні маючі. То вже мені милішими угорці, котрі проти нас воюють відкрито, ніж росіяни, які наближаються із поцілунком Іуди, щоб нас потім запхати до кишені. Ці пани починають всюди замість «російський» казати і писати «слов’янський», щоб потім замість «слов’янський», знову ж таки, російський могли сказати». Карел Гавлічек Боровський (1821-1856), чеський письменник, поет, журналіст та політик.
«Чому словаки не мали таких голосів? Чим ми відрізняємось від чехів?», — риторично запитує Олександр Дулеба.
На завершення цього короткого огляду мовних, ідеологічних та політичних паростків словацької ідентичності ХІХ ст. з оптимістичним поглядом в майбутнє, коли росія не буде причиною розбрату і непорозумінь між українцями і словаками, наведемо вірш «Слово» видатного словацького поета ХХ ст. Лацо Новомеського (1904 – 1976), перекладений Дмитром Павличком.
Slovo – Ladislav Novomeský
Dopíš svoj verš, rozlúč sa ešte s nami
a potom odíď, básnik ihravý.
Hodina odbila a čas je okovaný
a my ňou chabí, tápaví.
S tŕpkami v hrdle zdržaného vzlyku
nás zdrví tento neúprosný vek.
Všetko je stratené?
Mám slovo na jazyku.
Na bolesť myslel som a našiel na ňu liek.
https://www.zones.sk/studentske-prace/basne/27620-slovo-ladislav-novomesky/
(Закінчи свій вірш, попрощайся з нами і йди, грайливий поете. Година пробилa, і час скутий, і ми, слабкі, навпомацки блукаємо в ньому. З гіркотою в горлі від стримуваного ридання цей невблаганний вік розчавить нас. Чи все втрачено? У мене на язиці слово. Я подумав про біль і знайшов від нього ліки).
Слово – переклад Дмитра Павличка
Вірш допиши і попрощайся з нами,
Пора, поете, й відійти тобі.
Окутий час гуде, гримить броньовиками,
А ми – несміливі й слабі.
Нещадний вік задушить нас навіки
Клубками в горлі стриманих ридань.
Все втрачене?
Та ні! На слабість маю ліки.
То – слово, що вогнем пропалює гортань.
Цей переклад міститься в збірці «Відчинені вікна. Поезії», виданій у серії «Перлин світової лірики» видавництва «Дніпро» 1982 року. Переклад вибраних віршів Лацо Новомеського здійснили Дмитро Павличко, Григорій Кочур, Іван Драч, Роман Лубківський.
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 2
