Жорстока, нещадна війна, нав’язана Україні «рускімі», а точніше, її актуальний виток на трьохсотлітньому історичному відтинку (можливо, дев’ятсотлітньому з огляду на дату руйнування Андрієм Боголюбським Києва) має два варіанти завершення. Або Україна, зламана під ворожим тиском не лише «рускіх», здається на милість немилостивому ворогу, програє і незабаром зникає з мапи світу, або Україна, незламна і завзята, перетривавши у боях, атаках, переможно бере гору, спостерігаючи занепад і зникнення з світового геополітичного поля а’ктора, відомого під назвою-самоназвою «Росія».
Друге бачиться у мріях українців, а стороннім учасникам світової політичної гри здається малоймовірним розвитком подій, що не можна і побажати як чинника нових викликів і ризиків, на які слід буде реагувати. Натомість перший варіант, неможливий, неприйнятний для українців і її притомних сусідів, які стануть черговими об’єктами експансіоністської уваги рф, відкидається ними без роздумів.
І це той контекст, в якому світ переживає черговий Великдень, свято Перемоги Бога над сатаною, смертю і гріхом в усіх огидних проявах зради, підступу і цинізму. Наскільки ж люди, безпосередньо і опосередковано задіяні у воєнну круговерть, свідомі того, що відбувалося в Єрусалимі та становить зміст Страсного тижня, спостережений з часової відстані, що сталося на Голготі, а через три дні дало підстави світу вже дві тисячі років відзначати Великдень, Великий День, Easter (англосакс.), свято пробудження природи або сходу Сонця після ночі, врешті, Пасху-Песах (євр.), звільнення? Бо якщо віра в Божу Перемогу не окрилює світову спільноту нині, з урахуванням того, що відбувається з нами в нашому житті, тут і тепер, чи святкуємо по-справжньому Великдень, День Воскресіння Сина Божого? Може, просто відбуваємо ритуал як суспільно-історичну закономірність у згоді з народними традиціями, не занурюючись у глибинний сенс події?
Віра (fides) — сліпе переконання, «… підстава сподіваного, доказ небаченого» (Послання до Євреїв 11.1), на противагу раціональному розуму, — ratio , не потребуючи доказів, є алогічною. Однак багато хто з теологів зважає на неочевидний, та важливий нюанс. Наприклад, енцикліка Івана Павла II «Віра і розум» наголошує, що ці два поняття подібні двом крилам, на яких людський дух підноситься до споглядання істини. Справжня віра не суперечить здоровому глузду, а є «розумною волею».
Поривання ж до осяяних правдою-істиною вершин буття відбувається силою емоцій, породжених майстерними творами різних видів мистецтва: і пластичних, як живопис і графіка, і часових, як музика .Засоби виразності як вияв власної – безсловесної – мови цих видів мистецтв є невербальним знаряддям переконання. Безперечно, слово є початком усвідомлення, осягнення, пізнання («Споконвіку було Слово…» (Євангеліє від Івана 1.1) та має неперебутню силу як посіяне в добрий ґрунт зерно. Слово дає поштовх, переходячи в емоцію, над якою вже не має а подальшому влади.
Слова не спроможні відобразити повноту змісту, вираженого мовою невербальних мистецтв, і навіть заводять на манівці у поясненні їхнього задуму, не завжди до кінця усвідомленому і автором. Однак мистецькі твори мають можливість надати силу словам, що стають зародком в уяві автора.
Слова 67-го псалма, читані на Великдень і в православній, і в католицькій традиціях, є урочистим гімном перемоги, відповідаючи змісту свята: «Нехай воскресне Бог, — і розпорошаться вороги́ Його, і нехай від лиця Його повтікають Його ненависники!». Прославляючи Бога як Спасителя, цей символ воскресіння Ісуса Христа, тріумфу над смертю, подолання сил зла та поборення ворогів починає кожне пасхальне богослужіння, а також звучить напередодні Великої суботи.
Богослужіння Святої Пасхи (Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів)
https://parafia.org.ua/biblioteka/bohosluzhbovi-knyzhky/bohosluzhinnya-svyatoji-pashy/
Отже, за православним каноном, в ніч на неділю, після відправи полуношниці, опівночі починається Пасхальна рання. Після відкриття царських врат настоятель із кадилом співає в повний голос уже кілька разів заспівану напівголосом стихіру: «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе славити». Відбувши хресну ходу навколо храму під спів цієї стихіри, настоятель знаменує кадилом двері храму і проголошує: «Слава святій, єдиносущній, животворчій і нероздільній Тройці, завжди, нині і повсякчас, і на віки віків». На що співці відповідають: «Амінь». Далі з вуст настоятеля і священників тричі звучить: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Співці повторюють цей тропар тричі.
Перед зачиненими дверима храму літургійний ритуал продовжується у респонсорійному виконанні початку псалма 67. На співані настоятелем стих 1: «Нехай воскресне Бог, і розвіються вороги Його, і нехай біжать від лиця Його ненависники Його», стих 2 «Як щезає дим, хай щезнуть, як тане віск від лиця вогню.», стих 3 «Так нехай загинуть грішники від лиця Божого, а праведники нехай звеселяться.» та стих 4 – уривок Псалом 118:24 «В цей день, його ж створив Господь, радіймо і веселімось в нім» співці відповідають рефреном: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Завершенням дійства перед храмовими дверима стає ця фраза, почата настоятелем і доповнена співцями.
Відчиняються церковні двері, вся людська процесія входить до храму і настоятель виголошує велику (мирну) єктенію, в якій молиться за мир з неба, мир усього світу.
Урочисто-спокійна процесія з поперемінним проголошенням приводу зібрання людей, що відбувається в нічному просторі вулиці, — це церемонія входження в таїну, яка згодом оприявниться всередині храму. Приховану покровом мінливої ночі суть розкриває текст Пасхального канону преподобного Івана Дамаскина (675 – між 749 і 753), вершина християнської гімнографії, основа Великодньої утрені, що розпочинається центральним піснеспівом «Воскресіння день – просвітімся, люди!».
Роберт Уеббер у своїй монографії «Поклоніння древнє і нове. Біблійне, історичне і практичне введення» («Worship old and new. A biblical, historical and practical introduction») зазначає: «Богослужіння – це драматичне переживання наших взаємин із Богом – взаємин, джерелом яких є реальні історичні події. Драматизація може здійснюватися через декламацію або дії. Декламація (символ віри, гімни і проповіді) і дії (обряди) ґрунтуються на Старому і Новому Заповітах, зокрема, у Пассі і Євхаристії.
Тож урочистий заклик Канону першого гласу «Воскресіння день – просвітімся, люди!» знаменує рух вірян від Старої Пасхи (вихід з Єгипту) до Нової – Воскресіння Христа, яке є переходом від смерті до світла і життя, яке є Перемогою Життя. У нинішньому суспільно-політичному контексті важливо усвідомлювати, що на українській землі, зокрема а столиці України, цей текст озвучується в двох мовах. В УПЦ (яка ще присутня в України) традиційно використовується церковнослов’янська мова, в той час як ПЦУ активно переходить на українську. Український переклад звучав до 2019 року тільки в храмах УАПЦ і УПЦ-КП та в греко-католицьких парафіях. У середовищі УГКЦ триває ретельна робота над вдосконаленням літургійних перекладів, а також над роз’ясненням змін текстів Літургій.
Пояснення змін в текстах Літургій у новій редакції служебника УГКЦ, чинній від 25 березня 2024
Зокрема приділена увага текстам Пасхального канону святого Івана Дамаскина:
«Досі в УГКЦ було зроблено два переклади канону: групою перекладачів, згуртованих Патріархом Йосифом Сліпим (далі – «Прийдіте поклонімся») і перекладацькою групою отців Василіян (далі – «Молитвослов»). Завдяки цим перекладам вже більше ніж два десятиліття під час пасхального богослужіння лунає українська мова і вірні можуть розуміти зміст. Однак, ці переклади далеко не ідеальні. Коли уважніше приглянутися до їхнього тексту, неможливо не помітити цілого ряду неточностей, а іноді і разючих розбіжностей з грецьким текстом. З ініціативи різних небайдужих до літургійної спадщини осіб виникла ідея наново перекласти цей шедевр візантійської гимнографії». (Максим Тимо. Аналіз українських перекладів Пасхального Канону св. Іванн Дамаскина):
Літургія Церкви. Статті
http://plc-ugcc.blogspot.com/p/blog-page_17.html.
Літургійний простір храму, який об’єднує «еклесію», церковну громаду, у пасхальному таїнстві, наповнюється не лише мовою гімнів, псалмів і проповіді, але говорить до вірних і мовою знаків та символів. Роберт Уеббер у «Поклонінні древньому і новому» зазначає: «Знаки можна визначити як мову, яка передає більше того, що бачить око. У знаку ми бачимо очима одне, а розуміємо дещо інше. Наприклад, можна бачити хрест, а вбачати у ньому смерть і воскресіння Христа. У цьому сенсі знак є дією, він щось відкриває, дає нам можливість доторкнутися до невидимої реальності і сили Святого Духа, породжуючи у нас усередині стремління до того, що неможливо побачити очима».
При цьому музика в літургії виконує допоміжну, службову функцію, сприяючи розкриттю церковних символів (серед яких вівтар, іконостас, ікони, свічки, хоругви), посилюючи вплив сакральних текстів, емоційно налаштовуючи на особливий молитовний стан. Підпорядкована роль літургійної музики визначається, по-перше, приматом Євангельського Слова, яке лише обрамляється, підкріплюється музикою. Остання не може вийти на передній план і надмірною декоративністю затемнити сутність промовлених і проспіваних текстів. По-друге, літургійна музика, не виходячи за межі храмової традиції, послуговується скромними засобами виразності, позбавленими надмірної театральності. По-третє, літургійна музика ритмічно залежить від тексту, повністю формуючись його силабікою.
Але є ще одна грань музики християнської Церкви: отримавши поштовх у храмових стінах, на певному історичному етапі (XII–XIII ст.) вона видозмінюється і, окрім складової релігійного культу, стає мистецьким вираженням певного автора. Зберігаючи текстову основу літургії, вона вже не є невід’ємною частиною літургії, але, виконується поза храмом у вигляді творів самостійного мистецтва.
Отак і текст Пасхального канону преподобного Івана Дамаскина став текстовою складовою Воскресенського канону видатного українського композитора Миколи Павловича Дилецького (бл. 1650 – після 1723).
Воскресенський канон – Микола Дилецький
https://www.youtube.com/watch?v=zh2HBugy014
Микола Дилецький, уродженець Києва, освіту отримав у Віленській єзуїтській академії, працював як регент і вчитель хорового співу у Вільні, Смоленську, Москві та став найбільш відомим через видатну музикознавчу працю «Мусикийская граматика», вперше видану у Смоленську 1678 року, пізніше у Вільні (повна назва: «Грамматіка мусикійского пѢнія или извѢстная правила пѢния в слозѢ мусікійскомъ, в них же обрѢтаются шесть частей или раздѢлений»). Написаний початково книжною українською мовою, пізніше перекладений російською мовою, трактат Дилецького вважається першим підручником з теорії музики, що докладно пояснює технічний зміст лінійної, нотної системи, партесного співу та партесної композиції. Водночас «Граматика» становить узагальнення і систематизацію музично-теоретичних знань з встановленням термінологічного апарату, що дотіль існували лише як усна традиція.
Важливим моментом є використання автором «київської нотації», різновиду лінійної нотації, якою записувалася церковна монодія на теренах України.
Дилецький виступив не просто музичним теоретиком, а практиком-композитором і педагогом, що створив школу мистецтва співу західного зразку, задля чого як реформатор активно застосовував засвоєну європейську музичну техніку з урахуванням вимог східноєвропейського хорового середовища з іншою інтонаційною лексикою. Школа Дилецького сформувала низку визначних композиторів кінця XVII і початку XVIII століття, серед яких Іван Домарацький, Герман Левицький, Симеон Пекалицький та Іван Колєнда, що представили українську духовну музику як витончене поліфонічне мистецтво.
Попри недостатню обізнаність широкої слухацької аудиторії з композиторською творчістю Дилецького, його не так давно системно видані твори (1981 рік), що збереглися в обмеженій кількості, засвідчують високий рівень майстерності представника барокової партесної музики.
Отже, «Воскресенський канон» Миколи Далецького – це велика багаточастинна музична композиція для подвійного хору, що складається з ірмосів дев’яти пісень канону (окрім другої пісні), екзапостиларія «Плотию уснув» і пасхального тропаря «Христос воскрес из мертвих».
Твір Миколи Дилецького почав набувати концертної популярності та використовуватися в навчальних програмах після його першої публікації 1976 року на основі нотного тексту канону з рукописних комплектів київської партесної колекції, яка зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. «Воскресенський канон» привертає увагу не тільки духовним змістом – життєствердною темою великодньої урочистості, але й виконаною згідно з закономірностями партесного багатоголосся майстерною хоровою формою.
Адже слушно підкреслюють особливу роль партесного концерту як української культурної зброї в своїй статті, опублікованій в часописі «Критика», № 3-4, 2022, Алла Головань і Олена Д’ячкова: «Культура стала одним із фронтів, де кожен артефакт є зброєю, яка працює на остаточне знищення віками нав’язуваних колоніяльних стереотипів у позиціонуванні духовних здобутків українців. Однак і «точна оптика», прицільно сформульовані підходи, набувають не меншого значення. Партесні концерти з певністю можна назвати надпотужною зброєю. Свого часу, понад три століття тому, вони стали «квантовим стрибком» для церковної музики — західноевропейське багатоголосся, осмислене українськими музикантами, далі поширювалось у північно-східному напрямку. Рівень композиційної інвенції цих багатоголосних творів, а відтак і виконавської майстерности вражає. Вражає і те, як довго й наполегливо на існування цього музичного спадку заплющували очі».
Алла Головань. Олена Д’ячкова. Musica sacra Ukraina. Партесні концерти ХVII–XVIII століть: Микола Дилецький та аноніми
https://krytyka.com/ua/reviews/musyca-sacra-ukraina-partesni-kontserty-xvii-xviii-stolit-mykola-dyletskii-ta-anonimy
В свою чергу на важливий аспект звертає увагу Ольга Шумиліна, український науковець-музикознавець, дослідниця українського партесного співу концертного стилю та церковного багатоголосся, як і творчості маловідомих українських композиторів XVII-XVIII ст., (а також реконструктор деяких їхніх творів): «Не дивлячись на відсутність цитування народних пісень, у творах Дилецького все ж таки можна виявити прояви традицій української музичної культури і навіть української ментальності, поза якими, не враховуючи цього контексту, творчість композитора неможна адекватно зрозуміти».
Шуміліна Ольга Анатоліївна, Воскресенський канон Миколи Дилецького. У пошуках національної музичної інтонації
https://grani-print.dp.ua/index.php/mtd/article/view/689/602
Акцент на українському характері творів Миколи Дилецького є серйозним аргументом у суперечці щодо історичної спадщини, позаяк услід за іншими українськими культурними персоналіями і цей композитор став об’єктом зазіхань не тільки росіян, але й білорусів. Можна провести паралельний приклад із інших видів мистецтва, дотичних до сакральної культури.
Іван Зарудний, український архітектор, скульптор, іконописець (1670-1727), сучасник Дилецького, так само народжений у Києві, так само завершив земний шлях на російській чужині. Схожа роль цього барокового зодчого і в культурній розбудові сусідньої недружньої держави, яку він збагатив архітектурними елементами українського бароко.
Повертаючись до питання віри в Божу Перемогу, згаданої на початку у зв’язку зі змістом свята Великодня, знаходимо підживлення оптимізму в українській культурній самобутності, яку не вдалося і не під силу знищити ворогам.
«Українці – це парадокс»: Олексій Гнатковський
https://www.youtube.com/shorts/00XTu947cjE
Тож у великодній період надихаймося переможним пафосом української барокової музики, пізнаючи її в творах відомих і маловідомих композиторів! Христос воскрес! Воскресне Україна!
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 0
