8.
Мандруючи літературною Вінниччиною, не оминути села Хомутинці у Калинівській міській громаді Хмільницького району. У цьому селі, що за Російської імперії входило до Подільської губернії, 6 січня 1834 року народився Степан Руданський (1834 – 1873), український поет, перекладач та професійний лікар Згідно з його власним поділом на жанри, створений ним доробок складають пісні (ліричні поезії), приказки (короткі жартівливі вірші), поетичні обробки народних анекдотів, співи (поеми), байки (приміром, «Лев і Пролев», «Ворона і Лис», «Старий Вовк»).
Цей момент нашої оповіді вартий уваги не лише з огляду на хроніко- та культурно-історичний контекст – другу половину ХІХ ст., порубіжжя епох модернізму і реалізму, але зацікавлює і регіонально-географічним аспектом, оскільки йдеться про Поділля.
Поділля – це історико-географічна область на південному заході України, в яку входять сучасні Вінницька, Хмельницька та частина Тернопільської областей (а також окремі райони Одеської, Житомирської, Черкаської, Кіровоградської, Івано-Франківської та Львівської областей), заселені в данину слов’янськими племенами уличів і тиверців. Його середньовічну минувшину визначило перебування в межах Галицько-Волинського князівства, пізніше – у володінні литовських князів Коріатовичів.
У ХVI ст. Поділля фігурувало як територія Речі Посполитої, в другу половину ХVII ст. – як підвладний Османській імперії Подільський еялет з центром в Кам’янці-Подільському. У XVIII ст. воно було поділене двома імперіями – Російською, що відхопила східну частину (1793 р.), і державою австрійських Габсбургів, що забрала західну.
Споконвіку Поділля відігравало роль «брами Європи», багатовікового щита українських земель перед агресією кочівників та османів, але заразом виступало ареною бунтарського духу українців в особі опришків і повстанців Устима Кармелюка. Традиційно аграрний центр України із родючими чорноземами став також і заповідником народних промислів, скарбницею багатих народних традицій, як-от унікальної вишиванки в Клембівці Могилів-Подільського району Вінницької області, витинанок у Саїнці Могилів-Подільського району Вінницької області.
А ще на Поділлі народилися видатні митці з національною домінантою в творчості – Олекса Новаківський (1872 — 1935) і Микола Бурачек (1871 – 1942).
Із заснуванням 1795 року Подільської єпархії РПЦ протягом ХІХ століття Поділля перетворювалося на міцний осередок Російської православної церкви. Унійні парафії колишнього Брацлавського воєводства не тільки потрапляли в адміністративне підпорядкування Москві, яка 1686 року нахабно анексувала Київську метрополію, але й позбувалися національних ознак з відмовою від української, переходом на російську мову.
Початковий історично-географічний екскурс є важливим у розумінні родинної драми, формування патріотичної свідомості, вибору мови творчої реалізації Степана Руданського.
Ірина Фаріон про Степана Руданського та його Співомовки | Велич Особистості | грудень ’17
https://www.youtube.com/watch?v=L3PJ9SfAsP4
Разом зі Степаном у родині сільського священника Василя Руданського було троє синів, одна донька і виховувався молодший брат голови сімейства. Степан отримував традиційну для свого суспільного стану освіту, спочатку відвідуючи заняття сільського дяка. У дев’ятирічному віці він став учнем Шаргородської бурси, а в шістнадцять років вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському.
Батько бачив у Степані спадкоємця свого духовного заняття, ігноруючи бажання сина. Але Степан замість Духовної академії обрав медичний фах, вступивши 1856 року до Медико-хірургічної академії в Петербурзі, чим викликав батьківський гнів. Листи Руданського до старшого брата Григорія свідчать, що конфлікт батька і сина не вщухав упродовж усього життя.
«В кінці мая відібрав я від батьків 15-ть карбованців і до решти опорядився: справив собі нові штани за 9 карб. і чоботи за 3 ½, а решту – проїв; не вмирати ж з голоду! Але скажу тобі, братику, гірко мені прийшлося тих 15 карбованців, – з ними разом я відібрав від батька такий лист, що й сам був не радий. Виписую тобі декотрі місця; от вони», — пише він брату у листі із Петербурга 1859 року, зазначаючи, що «два роки ще треба пожити в поганім Петрополі».
Далі поет викладає, в чому полягали батькові дорікання. Син Степан просив гроші не особисто, а через брата Олександра і без синівської поваги, але ж батько Василь, за його словами, допомагав синові протягом трьох років ціною власного самообмеження. Степан розвінчує ці неправдиві звинувачення, розмірковуючи про сутність батьківства і батьківської опіки. Зокрема батько вважав непослухом українську мову спілкування: «…пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши!». На це Степан Руданський обурливо відповідає: «Заказують мені мою рідну мову, – заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько мої мови – зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців. Батько, може, не любить свої мови через то, що нею говорять у нас мужики, – а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і у бога, і у натури».
Цей лист засвідчує і найскладніші умови, крайню нужду, в якій перебував поет, навчаючись і в Україні, і в Петербурзі.
Про матір Руданський пише з теплотою і вдячністю в листі 1867 р. з Ялти: «Гостинець мамин одібрав і її одписав. Спасибі її й тобі, братику мій Григор, а лучче було б, якби вона, стара, нічого мені не посилала; годі з неї, вона і так уже, що могла, те для нас зробила».
Однак петербурзький період для інтелектуально-духовного розвитку студента-медика і поета-початківця Степана Руданського виявився надзвичайно сприятливим. Медико-хірургічна академія в 1850 –1860-ті рр. була передовим науковим закладом, в якому працювали відомі вчені. Крім того, в академії панувала атмосфера культурного піднесення, яка охоплювала викладачів і студентів. Велику роль у житті поета відіграла «Основа», перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал у Російській імперії. В цьому виданні вперше було опубліковано понад 70 поезій Тараса Шевченка, історичні праці Миколи Костомарова, Тадея Рильського, Павла Житецького, художні твори Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка та Степана Руданського.
Журнал «Основа» був закритий 1862 року, через рік після від’їзду Руданського до Криму, де він 2 листопада 1961 р. почав виконувати професійні обов’язки і пропрацював протягом дванадцяти років як карантинний лікар у порту, перший міський лікар Ялти, повітовий, карантинний лікар застави та селищ Південного берега Криму, перший санітарний і ветеринарний лікар міста й повіту, завідувач лікарняною і господарчою частинами в Ялтинському лікарняному відділенні.
Ольга Юрчишина (Наукова бібліотека Вінницького Національного Медичного Університету ім. М.І. Пирогова). Степан Руданський – лікар-гуманіст. Біобібліографічний нарис
file:///C:/Users/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0/Downloads/Rudanskij-tekst.pdf
Листи до брата Григорія з Ялти засвідчують і скромний достаток поета, що не дозволяв вільно відвідувати рідні місця, (але дещо поліпшився зі службою у маєтках графа Воронцова), і гостре відчуття самотності: «Ех, Грицю, Грицю! дав [би] бог, щоб хоч ти жив недалечко од мене! все б мені якось одрадніше було. В вівторок виїхав я із Сімферополя, але на половині дороги заночував, бо в мене не стало грошей, а без грошей вражії поштарі не хотіли везти». (Лист 1861 р.).
Два листи від 25.08.1872 р.: до Ялтинської міської управи і до статського радника С. П. Галахова вказують на важку ситуацію, в якій за рік до смерті опинився тяжко хворий поет. Ставши об’єктом наклепів, він був змушений відстоювати право на посаду лікаря, з якої його намагалося усунути з позбавленням платні губернське начальство. Але обмова була спричинена якраз сумлінністю виконання обов’язків лікаря, непідкупністю і принциповістю чиновника, відповідального за санітарний стан епідеміологічно небезпечної території Таврії.
Не тільки непоступливість купцям спричинила гоніння на Степана Руданського, але і його неприхована любов до української мови і культури. Показово, що 1869 р. він за допомогою брата Тараса Шевченка Варфоломія збирав кошти на впорядкування могили Кобзаря в Каневі. Впродовж всього ялтинського періоду Руданський проявляв себе як активний громадський діяч, культурний просвітитель, ініціатор благодійних заходів в Ялті та повіті.
Таврійське начальство не могло не бачити багатолітньої самовідданої праці лікаря-подвижника та її результатів. Як пише Ольга Юрчишина «С. Руданський сприяє побудові в місті водогону, каналізації, бере участь у формуванні пожежної дружини, засновує в Ялті санітарну службу… Руданський вперше порушує питання про лікування жінок в умовах стаціонару, турбується про збільшення кількості ліжок в лікарні, забезпечення медичних працівників інструментарієм, медичною літературою, хворих – якісними ліками, повноцінним харчуванням, тощо… Перспективний «Проект о преобразовании Ялтинского больничного отделения», розроблений С. Руданським, засвідчує про його глибоку господарську обізнаність і відмінне знання району Південного берега Криму… Лікар був ініціатором створення фельдшерських пунктів…, першої медичної бібліотеки на Південнобережжі (1865 р.). У 1865 р. він обладнав метеорологічний пункт, став першим метеорологом Ялти. Дослідження С. Руданським клімату стало основою зародження кліматології і кліматотерапії Південного берега Криму.».
І це не весь перелік зробленого лікарем Руданським у Таврійській губернії.
Дивно, як така професійна зайнятість і громадська активність залишала поету можливості для творчості. А його листи підтверджують зосередженість поета на перекладі із давньогрецької мови «Іліади» Гомера. У листі 1869 р. до читачів журналу «Правда» він просвіщає «земляків моїх», яку транскрипцію застосовує для перекладених грецьких слів, який розмір вважає підходящим для передачі гекзаметра.
У листі до В.В. Ковальова читаємо: «Питаєтеся мене за мою «Іліаду», так що ж, – я тільки виправив і послав первую пісню – і що там киевляне зробили з нею, до сего часу нічого не знаю. Дальше первої пісні я своего сирого переводу не виправляв і не можу виправлять, поки скільки-небудь не розберу стародавніх преданій арійських і неарійських племен, із которих викувався грецький народ і грецькая міфологія времен Омира». Відомо, що Руданський як перекладач брався за твори Вергілія.
Проте зберігся і лист кінця 1872 р. до невідомої особи, в якому поет повідомляє: «Др[агоман]ову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные упражнения».
Організовуючи протиепідемічний режим у 1872 році, Руданський захворів на холеру, яка призвела до рецидиву туберкульозу. Помирав поет на руках брата Григорія зі словами: «Україно моя мила…».
Як Степан Руданський зрікся всього заради української мови | Розповідає Степан Процюк
Дмитро Чижевський (1894 – 1977), культуролог-славіст, філософ, літературознавець в монографії «Історія української літератури (від початків до доби реалізму)» визначає місце Степана Руданського на хронологічній лінії мистецьких епох: «Немало окремих романтичних елементів у початках поезії Руданського. Не лише балядна форма його «небилиць» та символіка слов’янофільської поеми «Цар Соловей» має джерела в романтичній традиції, але й слов’янофільство Руданського та, напр., його дивовижні перетовмачення поетичних термінів на українську мову. Але і стиль, і мова, і композиція переважної більшости творів Руданського, навіть і його баляд, у дусі нової літературної течії — «реалізму»…».
За життя поет опублікував кілька творів протягом 1859 – 1862 рр. у різних виданнях, але готував свої твори для видання, укладаючи їх у саморобні рукописні збірки. Перше видання з його 28 співомовками здійснила Олена Пчілка 1880 року. Семитомник творів поета видавався протягом 1895 – 1903 рр. А 1972 – 1973 рр. у Києві був виданий найбільш прокоментований тритомник Степана Руданського. 1972 року в Києві побачили світ виявлені й вивчені радянськими фольклористами, неопубліковані за життя поета «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.», Кам’янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862, що вписується у «подільський» контекст, з якого починали розмову про Степана Руданського.
9.
Поділля дало Україні і письменника, поета-пісняра Миколу Луківа (1949), що народився у селі Куманівці того ж Хмільницького району Вінницької області 6 січня 1949 року. Уже в зрілому віці, маючи професійні досягнення і низку регалій (член Спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв України, академік Української екологічної академії наук, лауреат Міжнародної премії ім. Григорія Сковороди ), Луків вказує на життєдайний імпульс, отриманий від подільської землі на початку шляху. Згадує пісню матері, почуту ще в пелюшках, та атмосферу рідного села, в якому завдяки віддаленості від контролюючого обласного центру зберігалися древні традиції з обрядами і усною народною творчістю.
Зйомка (фрагмент) творчого вечора поета Миколи Луківа (приблизно 1996 р.)
https://www.youtube.com/watch?v=z2ayNWg7RBM
Батько Володимир Луків, колишній фронтовик і в’язень німецьких таборів, мусив здобував хліб насущний на відбудові шахт Донбасу, тому виховання дітей лягло на плечі матері Антоніни Семенівни. А вона, попри неписьменність, носій народно-культурного спадку, з найранішого дитинства переповідала і казки, і поеми Шевченка, часто супроводжуючи цим вишивання, яке плекала все життя. Недарма поет десятиліття потому у присвяченому матері вірші написав: «За все, що маю, дякую тобі. За все, що маю і що буду мати… Ночами сняться зорі голубі і вишні білі на причілку хати…»:
Микола Луків. Матері
https://www.youtube.com/watch?v=gnqMQ0JjRZE&list=RDgnqMQ0JjRZE&start_radio=1
Любов до українського слова, сформована в родині в суворих умовах повоєнного дитинства, підсилена в школі на уроках української літератури, привела Миколу спочатку до Немирівського педагогічного училища імені Марка Вовчка, а по його закінченні 1968 року – на журналістський факультет Київського університету, навчання в якому він завершив 1973 року.
Цього ж року розпочав професійний шлях у письменницькій газеті «Літературна Україна» на посаді завідуючого відділом поезії. Великий внесок у розвиток української культури був зроблений поетом на посаді головного редактора журналу «Дніпро», що обійняв 1984 року. Приміром, у 1994 році це видання випустило у світ чотиритомну хрестоматію «Українське Слово», яку склали твори української літератури та критики XX століття.
1973 рік виявився для поета рубіжним і через публікацію першої збірки «Ріка». Подальша багатолітня творча діяльність поета була засвідчена численними збірками: «Шлях», «Політ», «Поезії», «Стрибок з парашутом», «Отча земля», «Весняні дощі», «Право на пам’ять», «Кущ осінньої калини», «Мелодії для матері і коханої», «Росте черешня в мами на городі» (1998, збірка пісень) та іншими.
Доля і час, поет Микола Луків, теленарис, Монолог, 2007
https://www.youtube.com/watch?v=OJNHOTjikSw
Поетичний хист Луківа, проявлений уже в дитинстві, зауважений вчителями, був також підтриманий відомим майстром поетичного слова. Про це поет розповідає в інтерв’ю журналістці газеті «День» Надії Тисячній: «Так. До 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка проводився всеукраїнський конкурс «Вінок Кобзареві». Я, учень 6 чи 7 класу, теж надіслав власні вірші, написані як українською, так і російською (тоді писав двома мовами). І от мене відзначили — у газеті «Зірка» з’явилася добірка моїх поезій із коротким словом Андрія Малишка. Це було наше перше заочне знайомство. Пізніше зустрілися в аудиторії Київського Національного університету ім. Т. Шевченка, де я навчався на факультеті журналістики. Пригадую, наважився підійти до Андрія Самійловича і сказати щось на зразок того, що я — той, про кого він писав. Йому моя сміливість заімпонувала. До речі, поет сам був сміливим, твердим, дієвим і безкомпромісним… Я поцікавився, чи можу нові вірші йому показати. І, почувши ствердну відповідь, якось прийшов у гості. Андрій Малишко все гортав мої вірші і, взявши один, сказав, що буде надрукований у популярному літературному виданні, а решту можна викинути… Поет додержав слово — вірш був надрукований. Цікаво, що він сказав, мовляв, з мене може вийти поет-пісняр…».
Микола Луків: Товсті журнали нікуди не поділися!
https://web.archive.org/web/20121102155731/http://www.day.kiev.ua/200840
І ці слова видатного українського поета, автора «Пісні про рушник», видалися пророчими. Від 1990 року співпрацюючи з композиторами-тернополянами – Олександром Бурміцьким, Анатолієм Горчинським, співачками – Людмилою Бурміцькою, Наталією Бучинською, Луків створив вишукану пісенну лірику, що представляє всю палітру переживань української душі. Достойно оцінивши весь пісенний спадок поета, український народ виділив найпопулярнішу пісню поета. Знаменитий пісенний хіт «Росте черешня в мами на городі» 1991 року став візитівкою і співака, композитора Анатолія Горчинського (1924–2007), автора 350 пісень. Цікаво, що текст, який не створювався як пісенний, Горчинський переробив, додавши приспів: «Мамо! Мамо! Вічна і кохана. Ви пробачте, що був неуважний…».
На завершення вчитаємося, вслухаємося в слова одного із віршів Миколи Луківа, щоб в подальшому осягнути весь його натхненний спадок.
Луків Микола «Не вимовлю ні слова…»
Не вимовлю ні слова. Помовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно — до плачу.
Присядь, кохана, ближче біля мене.
Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік — одна жагуча мить,
Я б так хотів, щоб ти була щаслива!
Нехай не ятрять прикрощі душі,
Нехай квітує щирість поміж нами…
Присядь. Послухай. Шелестять дощі
Про те, чого не вимовиш словами.
10.
Наступна зупинка у нашій подорожі поетичною мапою від східних кордонів України на захід стане ще одна подільська локація, але вже на Тернопільщині. 21 січня 1881 року в селі Шманьківцях (нині Заводська громада Чортківського району Тернопільської області) народився Степан Чарнецький (1881 – 1944), поет-модерніст, журналіст, перекладач, актор, режисер, театрально-музичний критик, літературознавець.
Головним твором його життя можна вважати гімн січових стрільців столітньої давнини «Ой у лузі червона калина», що став звучати в українському публічному просторі порівняно недавно та набув особливої популярності з початком повномасштабного вторгнення рф у 2022 році.
Історія села Шманьківці, вивчена Володимиром Добрянським, археологом, дослідником старожитностей, фортифікацій та топоніміки краю, віддзеркалює й історію Західного Поділля, яке впродовж століть було територією боротьби між Руссю, Золотою Ордою, Польщею, Литвою, Угорщиною, Кримським ханством, Туреччиною:
«26 листопада 1624 року домініканці вирішили разом із сусідом Шманьковець Павлом Кельпинським збудувати у селі замок, який був валами оточений для оборони місцевих жителів від нападів татар. Але в наступному столітті його розібрали на матеріал, який використовували для побудови кляштору і костелу у Чорткові. Причиною побудови замку стали постійні напади татар на Поділля. Особливо спонукала та обставина, що на початку 1624 року на Придністров’я рушила орда кримсько-ногайського загону Сармаш-мурзи… За Бучацьким мирним договором 1672 року Поділля відійшла до Туреччини, а Шманьківці належали до Язловецького саджаку Чортківської нахії Кам’янецького еялету Подільського пашалику. Тільки після Карловицького мирного договору село знову повернене Речі Посполитій»:
(Добрянський, В. Матеріали давньої історії Шманьковець та замку / Володимир Добрянський // Свобода плюс Тернопільщина. — 2021. — № 31 (23 квітня). — С. 3. — (Акценти); № 34 (7 травня). — С. 3. — (Акценти)).
Місце народження з особливостями ландшафту й історії є не останнім чинником у формуванні особистості, тож і для Степана Чарнецького його мала батьківщина з багатовіковою історією боротьби із загарбниками стала вектором патріотичного розвитку.
Степан Чарнецький народився наймолодшою тринадцятою дитиною у родині сільського греко-католицького пароха Миколи Чарнецького, одруженого з Владиславою Екгардт, що походила із полонізованої німецької родини. Батько помер від тифу, коли Степанові було трохи більше року.
Переїхавши з матір’ю до Станіславова, де старший брат Іван служив уланом в австрійській армії, Степан став учнем польської народної школи. Здобувши початкову освіту, що давала змогу перейти на середній освітній рівень, вступив до польської реальної гімназії. Але з 1895 року закінчував гімназію вже у Львові, куди мати переїхала через трагічну загибель старшого сина. З 1901 навчався на інженерному факультеті Вищої політехнічної школи (нині національний університет «Львівська політехніка»), на якому провчився чотири семестри, не закінчивши освіти. Між іншим, у документах своєї альма матер Степан Чарнецький був записаний за батьком як русин і греко-католик, що відповідало галицькій національній ідентифікації дітей зі змішаних родин.
Отже, освіта хлопцем набувалася попри життєві негаразди і родинні труднощі, а польська мова навчання, якою він переважно розмовляв до дванадцятирічного віку, не перешкодила усвідомленню власної, відзначеної в документах, ідентичності. Якраз останнє стало спонукою до самостійного вивчення української мови на додаток до польської і німецької, якими добре володів. Показово, що перші свої поетичні твори опублікував в українських виданнях «Буковина», «Молода Україна», «Руслан».
Самоствердитися як українцеві Степану допоміг батьків друг Іван Кивелюк (1866 – 1922), український політичний і громадський діяч, голова Товариства «Просвіта», що ввів його в патріотичне середовище львівської молоді. Саме Кивелюк згодом став натхненником створення Чарнецьким «Нарису історії українського театру в Галичині».
Завдяки отриманій технічній освіті шість років працював у земській управі й крайовому виділі Львова інженером, а під час Першої світової війни помічником начальника залізничної дільниці у Стрию. Водночас був занурений в українське культурно-мистецьке життя краю як уважний спостерігач і безпосередній учасник, поєднуючи часом кілька активностей: молодіжні товариства, хор товариства «Основи», естетське літературне угрупування «Молода муза» (1906 – 1909).
Велику частку життя і праці віддав галицькій пресі як редактор часописів «Український голос» (1915), «Український вістник», член редколегії журналів «Шляхи» (1915–1917), «Життя і мистецтво» (1920), співпрацюючи із редакціями газет і журналів «Будяк» (1921–1922), «Воля», «Громадська думка», «Діло» (1921–1924), «Літературно-науковий вістник», «Ілюстрована Україна», «Міщанське слово», «Молода Україна», «Назустріч», «Новий час», «Руслан», «Українське слово» та польськими часописами. Як популярний фельєтоніст під псевдонімом Тиберій Горобець у збірках «Дикий виноград», «Квіти й бодяче» викривав шовіністичну політику влади. Виступив автором збірки нарисів і заміток «З дороги життя», «З мойого записника». Від 1920 року працював у Львівському магістраті, займаючись питаннями преси.
Поетична іпостась Чарнецького розкрилася у збірках: «В годині сумерку» (1908), «В годині задуми» (1917), «Сумні ідем» (1920).
Не менш важлива для поета театральна справа реалізовувалася ним у кількох напрямках. У 1906 році на сцені аматорського театру «Сокіл» Степаном Чарнецьким була поставлена п’єса Івана Франка «Украдене щастя» в авторській редакції, поза купюрами австрійської цензури. Молодий режисер, який виступив і виконавцем ролі Михайла Гурмана, здійснював постановку за підтримки автора п’єси, з використанням його підказок і порад. У травні 1913 року до серпня 1914 року Степан Чарнецький разом із Романом Сірецьким очолював театр Товариства «Руська Бесіда».
Митець і критик починав висловлювати погляд на театральне мистецтво через молодомузівський друкований орган «Світ», в якому публікував свої перші театральні рецензії. Завершував театрознавчу діяльність як історик театру, створивши «Нарис історії українського театру в Галичині» (1934), застосувавши багатоманітний досвід режисера, актора, есеїста, критика.
Степан Чарнецький зробив переклади театральних п’єс (Х.Ф. Геббель. «Марія-Магдалина»), лібрето опер (Шарль Гуно. «Фауст», Джакомо Пуччіні «Мадам Батерфляй», Жорж Бізе «Кармен») і оперет (Жак Оффенбах «Орфей у пеклі»). Також ним уперше була перекладена і видана поема Адама Міцкевича «Конрад Валенрод». Перекладав на польську твори української художньої літератури, зокрема поезії Івана Франка.
Знаменита пісня-танго «Прийде ще час», створена 1936 року львівським композитором Богданом Весоловським і поетом Степаном Чарнецьким, вказує на ще одну грань таланту останнього. Пісенна творчість хоч і не була основною творчою лінією поета, але, судячи з історії цієї пісні, добре йому давалася. Почувши нове танго Весоловського у виконанні «Ябцьо-джазу», Чарнецький настільки захопився, що за півгодини написав текст до цього інструментального твору.
Історія однієї пісні: Богдан Весоловський
Останні роки життя поета були затьмарені особистою родинною драмою: дружина залишила його з двома малими доньками на руках, а згодом вчинила самогубство. 1937 року він разом із доньками зазнав отруєння чадним газом, підірвавши суттєво здоров’я.
1939 року Чарнецький знову зіткнувся з російськими окупантами, що прийшли на Галичину, яким уже присвячувався вірш 1920 року (збірка «Сумні ідем»):
Ворожому війську
І тебе мені жаль, сірий сину півночі,
Що ідеш день і ніч, і не знаєш куди;
Ржа утоми лягла на твій голос і очі,
І чоло вкрила тінь недостатків, біди…
І тебе взяв указ із сільської оселі,
Від розораних скиб чи буйного лану,
І голодний бредеш в дрантивенькій шинелі
У невідомий світ, у чужу сторону.
А там стріне тебе гучний вистріл гармати,
Або тихший привіт: добре кована сталь;
Кров обмиє чоло… Бідний сірий солдате, –
І тебе мені жаль!.. І тебе мені жаль!..
Про воєнну поезію Степана Чарнецького можна більше дізнатися зі статті Надії Мориквас:
Надія Мориквас. Степан Чарнецький: «Се право говорити дасть їм саме пережита війна
Степан Чарнецький: «Се право говорити дасть їм саме пережита війна»
Але життя тривало без катаклізмів, які зачепили багато галицьких сімей. Чарнецький, член Спілки письменників України (1939), працював науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки.
Поет відійшов у вічність у жовтні 1944 року у Львові, який після перебування в німецькій окупації знову став радянським.
Створення пісні «Ой у лузі червона калина» є предметом дискусії дослідників щодо авторства і музики, і тексту. Відомо, що початок цьому столітньому хіту було покладено виставою в театрі «Руська бесіда» за п’єсою Василя Пачовського «Сонце руїни», режисером-постановником якої виступив Степан Чарнецький. Прем’єра пісні, яка згодом стала гімном січових стрільців, відбулася у лютому 1914 року на сцені театру «Сокіл» у Самборі, куди прибула театральна трупа товариства «Руська бесіда».
Чарнецький вважав за потрібне замінити в режисованій ним п’єсі про Петра Дорошенка відверто антипольську пісню. «Ой не дивуйтеся, та добрії люди» на пісню, першу строфу якої становила остання строфа пісні «Розлилися круті бережечки»:
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну гей, гей, розвеселимо.
Така заміна була зроблена і для того, щоб, додаючи бадьорого оптимізму, прибрати з фіналу жалісливу пісню «Чи я в лузі не калина була». Поза тим, Чарнецький створив для нової пісні і мелодію в дусі народного мелосу.
Григорій Трух, чотар УСС почувши пісенний варіант Чарнецького, доповнив його єдиний куплет ще трьома строфами. Таким способом у з’єднанні двох пісень сполучилися дві різні історичні епохи: XVII і XX століття. А ми, слухаючи цей гімн в реаліях нинішньої російсько-української війни, немовби додаємо третій часовий вимір початку ХХІ ст.
Ірина Фаріон яскраво оповідає історію про авторство пісні:
Степан Чарнецький: хто він — автор «Ой у лузі червона калина…» / Ген українців 107 – Ірина Фаріон
https://www.youtube.com/watch?v=sXeaNxE6E-c&t=9s
11.
З Поділля переміщаємося поетичною мапою до сусіднього Покуття, зупиняючись у селі Хотимир (Івано-Франківський район Івано-Франківської області), де 17 січня 1835 року у сім’ї греко-католицького священника на світ з’явився Ксенофонт Климкович (1835 – 1881), український письменник, поет, перекладач, журналіст і подвижник видавничої справи на Галичині. До сімнадцяти років він навчався в гімназії, потім десять років перебував на урядовій службі у Станіславі.
Переїхавши 1862 року до Львова, Климкович опиняється на вістрі антагонізму груп москвофілів і народовців, які були ядром суспільно-політичних і культурних рухів з протилежною орієнтацією. Москвофіли (старорусини), озираючись на Москву, обстоювали ідею «одного російського народу» і не визнавали існування українців як окремої нації. А народовці були націлені на формування української національної свідомості, розвиток культури та боротьбу за права українців як єдиного народу на своїй українській землі.
Мирослав Попович в «Історії української культури» (§4. Громадсько-політичні рухи в Україні) дає такий опис тогочасної суспільно-політичної ситуації на Галичині:
«Народовська» опозиція до «старорусинського» керівництва виникає насамперед під впливом з Наддніпрянської України — Шевченкової поезії, контактів з літераторами, особливо з Кулішем і Кониським. Після 1864 р. О. Кониський, П. Куліш та І. Нечуй-Левицький починають друкуватися у Львові. 1867 р. виникає літературний місячник «Правда», але ще раніше, 1862 — 1864 рр., видаються і зникають невеличкі журнали («Вечерниці»,1862 — 1863 рр.: Ф. Заревич, Д. Тинячкевич, В. Шашкевич, К. Климкович, Н. Вахнянин; «Мета» — орган групи «Молода Русь», редактор — молодий письменник К. Климкович, 1863 — 1864 рр.; «Русалка»). Тинячкевич організовує «Громади» серед старшокласників та студентів у Львові».
Отже, двадцятишестирічний Ксенофонт Климкович береться за керівництво інформаційними ресурсами, які б поширювати ідеї народовців, (що 1861 року об’єдналися у громадсько-культурній організації «Молода Русь») та підтримували їхню громадську діяльність культурно-просвітницького характеру. Вихідним пунктом у переконаннях народовців була концепція одного народу українців, що проживають від Кавказу до Карпат, розмовляючи одною спільною мовою. Поезії Климковича, головного редактора журналів «Вечерниці» і «Мета» (а з 1862 ще й помічника редактора газети «Слово»), який виступав під псевдонімом Іван Хмара – це віршована маніфестація такої патріотичної української свідомості.
От де наша Батьківщина,
Де наш край-родина:
Рідні собі, як брат-сестра,
Галич – Україна.
Се ж одного батька діти;
Та двох орлів крила
Під два можні пановання
Сиріт схоронили;
Схоронили збиткованих
Тими ворогами,
Що і тепер ворогують…
Та що вдієш з нами?
Хоть сирітство не каліцтво,
Та вже ж і не втіха;
Отак собі його зносиш,
Бо легше від лиха;
Отак собі його зносиш,
Ліпшого не знавши;
Отак тільки Бога просиш:
Щоби не так завше:
Щоби яка-небудь доля,
Аби не щербата!..
Брат молиться за сестрицю,
Сестриця за брата;
І далеко друг від друга,
По Дністру, Дніпрові,
Посилають собі вісті
У тій рідній мові,
Що малими діточками
Мати научила,
Що говорить нею нині
Велика родина.
А родину розлучати –
Ніхто не розлучить:
Не розлучать гори, море,
А не те, що Збручі;
Не розлучать государства,
Берла і корони;
Не розлучать хінські мури,
А не то кордони
Розлучили б!..
Перші його поетичні публікації – це вірші «Сон», «Молодцеві», «До вітчизни» та інші, що з’явилися 1855 у газеті «Зоря галицька».
У 1864 році Журнал «Мета» став знаряддям інформаційної боротьби Ксенофонта Климковича з російсько-імперськими шовіністами, реакціонерами, яких представляв Іван Кулжинський (1803 – 1884), ніжинський педагог, письменник і поет, (а ще вчитель Миколи Гоголя, Євгена Гребінки). Після замітки Климковича викривального характеру на адресу Кулжинського той опублікував відповідь у київському виданні «ВЂстникъ Юго-западной и Западной Россіи»:
Иванъ Кулжинскій. Письмо къ издателю львовскаго журнала: «МЕТА.» г. Ксенофонту Климковичу
http://litopys.org.ua/rizne/vestnzr01.htm
Цей самовикривальний документ вражає низкою кричущих тверджень, інвектив стосовно патріотів України, самої ідеї України: «Перепечатавши изъ Черниговскаго листка (газеты уже скончавшейся) извЂстіе о томъ, сколько денегъ собралъ г. Костомаровъ на изданіе хохлацкихъ книгъ…», — і завершується віршом «Современникам» автора-українофоба:
«Проклятіе да будетъ вамъ,
Уроды въ области созданья,
Россіи язва, стыдъ и срамъ,
Которые безъ содраганья
Клевещете на вашу мать,
Позорите ея уставы,
И рады бъ ей фіалъ подать
Сепаративныя отравы!….».
Часом аргументація Івана Кулжанського стає пародією на науковість та й здоровий глузд: «Теперь я дошелъ до самаго суть, до шедевра Меты, — до статьи Климковича: «Становище Русі супротивъ лядсько-московскоі борби.» Г. Климковичъ, кажется, хотЂлъ назвать свою статью такъ: Положеніе Руси относительно польско-русской борьбы; но, не зная малороссійскаго нарЂчія, употребилъ весьма плохо два слова этого нарЂчія становище (лагерь) и супротивъ (по русски — такъ же супротивъ, а не относительно), и отъ этого статья его озаглавлена слЂдующею нисенитницею (ни то, ни се): «Лагерь Руси противъ польско-русской борьбы».
Опубліковані думки українського діяча, що з 1840-х рр. із затятістю ренегата проголошував ідею «українського небуття» в кордонах великої росії, засвідчують тяглість російського державного шовінізму, від Московії до нинішньої рф, яка війну з метою фізичного знищення України будує на тих же ідеологічних підвалинах.
1865 року видання «Мета», збанкрутувавши, припинило існування. Климкович виїхав до Відня, де у 1867 році став заступником редактора і співредактором москвофільського журналу «Славянская заря». Повернувшись через рік до Львова, знову стає супротивником москвофілів, а в 1879 – 1872 рр. очолює як редактор часопис «Основа».
З автором вірша «О, хто малим не полюбив» інакше бути не могло:
О, хто малим не полюбив
Свою кохану рідну мати,
І батька, що за ним ходив,
І кут рідного дому-хати –
О хто малим не полюбив!
Та відки в хлопчику-дитині
Взялось пізнання вітчини,
Взялась така любов к родині?
З нічого взялися вони,
Та відки в хлопчику-дитині?
Все, відколи узнав я Русь,
Огнем в душі моїй затліло,
І я за діло-піснь берусь –
Малий уже берусь за діло,
Все, відколи узнав я Русь.
Я пламень-серце, пламень-душу
Тобі, родино, доки жив,
Нести у жертві хочу – мушу,
Бо через тебе получив
Я пламень в серце, пламень в душу!
Ознакою несіння «пламені-серця, пламені-душі» до української родини була популяризація Климковичем Тараса Шевченка а Галичині. 1864 року він вперше видав поему «Сон», збирав рукописні матеріали для випуску двотомника «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867), а 1866 року, в п’яті роковини смерті Кобзаря, опублікував епітафію «Тарасові на вічну пам’ять!», що скоріше була одою живому духу Тараса, який наповнює життєдайною силою живущих:
Поникла віща голова,
Горяче серце изгоріло,
И — живъ на-віки, бо жива
Душа не вмерла, не зітліла.
Не ввесь умеръ вінъ, — не зовсі́мъ
Півця́ въ могилу заховали:
То земнеє землі одда́ли,
А душу въ душу ми приймімъ!
Читайте-жъ, братия, читайте
Святихъ пісе́нь ёго завітъ:
Живеє слово полюбіть,
Живоі сили набірайтесь,
Поет змальовує задушливу атмосферу колоніальної несвободи, репресій за вірність рідному слову та пошанування пам’яті Кобзаря, що панувала по обидва береги Дніпра.
Щасливший кождий Славянинъ
Одъ украі́нського народу…
Въ кого́ є діло — та съ чужимъ;
А насъ Славяне зъ світа зводять —
Ті загребущі Москалі,
Що изъ неситими Ляхами
За зъіжу руськоі землі
Гризутця… Отъ-які Славяне!…
То ніби намъ розважуть руки,
А духа нашого кую́ть:
За рідне слово йдемъ на муки;
Насъ не за бунти сма́гавъ кнутъ…
Боронять свічку засвітити
Намъ за Того́, хто ними вбитий
За те, що свій будивъ вінъ людъ!…
https://uk.wikisource.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D0%BD%D0%B0_%D0%B2%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%83%D1%8E_%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D1%8C!
Таpасові на вічную память! : у пяті pоковини его смеpті дня 26-го лютого, 1866 / [К. Г.] [Климкович]. – [Львів]: [Печатня Ин-та Ставpопиг. ], [1866]. – [1], 42 c.
http://search.nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=00002571
А у четверті роковини смерті Тараса Шевченка – 10 березня 1865-го, під час першого в Західній Україні Шевченківського концерту у перемиському готелі «Під провидінням» сталася знакова для України подія, пов’язана з іншим українським, народженим у січні, поетом. Ксенофонт Климкович задекламував власного вірша «На вічну пам’ять Тарасові» (1863), а наступним номером концерту стало виконання кафедральним хором Перемишля під орудою Анатолія Вахнянина пісні «Ще не верла Україна» на музику присутнього у залі Михайла Вербицького (1815 – 1870).
Передувала прем’єрі пісні з патріотично-політичним текстом Павла Чубинського, крамольним в очах російської влади, публікація 1864 року в четвертому числі часопису «Мета», яку й побачив Вербицький, композитор і священник з Галичини.
Популяризував Ксенофонт Климкович творчість Тараса Шевченка і в Європі через перекладання німецькою мовою його поем «Гайдамаки» і «Гамалія» та віршів «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «Якби ви знали, паничі», інших поезії Кобзаря. Так само німецькою переклав оповідання Марка Вовчка «Два сини» (1873). Але робив переклади і українською окремих творів Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ’яненка, «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя, повісті «Вогняний змій» Пантелеймона Куліша. З польської переклав драму Юзефа Коженьовського «Верховинці», з французької – п’єсу «Грушенків зять». Серед перекладених Климковичем авторів були Гомер, Йоганн Вольфганг фон Гете та Джордж Гордон Байрон.
Кілька перекладених віршів з циклу Байрона «Єврейські мелодії» були відзначені літературознавцем Василем Симовичем (1880 – 1944), який у статті 1942 року «Наші молоді лірики та універсалісти», оцінюючи сучасний рівень українського перекладацтва, торкнувся і його історії: «… деякі спроби перекладів навіть Костомарова чи Климковича (напр., з Байрона), цілком гарні».
З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.
Переглядів: 1
