Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, заснована 1917 року як Українська академія мистецтва, понад століття плекає традиції української художньої школи та стала колискою для плеяди митців, чиї імена назавжди вписані в історію світового мистецтва. Легендарні школи Михайла Бойчука, Георгія Нарбута, Федора Кричевського заклали фундамент, на якому виросли покоління художників, графіків, скульпторів, архітекторів. Серед них особливе місце належить професору Київського художнього інституту (нині НАОМА) Анатолю Петрицькому.
Анатоль Галактіонович Петрицький народився 12 лютого (31 січня за старим стилем) 1895 року в Києві, у родині залізничника. Рано втративши батьків, хлопець провів дитинство в притулку для сиріт у київській «Залізничній колонії». Попри складні обставини, юний Анатоль виявив мистецький талант у ранньому віці.
У 1912–1918 роках Петрицький навчався в Київському художньому училищі, де його наставниками стали видатні майстри Федір Красицький та Федір Кричевський. Паралельно він відвідував мистецьку студію Олександра Мурашка, брав приватні уроки у Василя Кричевського, а також навчався в майстерні декоративного мистецтва Олександри Екстер. Саме під впливом цих майстрів сформувався унікальний художній почерк Анатолія Петрицького, що поєднував українські традиції з європейськими авангардними тенденціями.
З 1914 року молодий живописець почав експонувати свої роботи на художніх виставках, а вже 1916 року відбувся його дебют як театрального художника. Відтоді все його творче життя проходило двома паралельними річищами — станкового живопису і театрального мистецтва.
У 1917–1919 роках майстер став головним художником легендарного Молодого театру Леся Курбаса — колективу, що здійснив справжню революцію на українській сцені. Саме тут він оформив програмні вистави: «Едіп-цар» Софокла (у перекладі Івана Франка), «Різдвяний вертеп», «Осінь», «Кандіда», «Затоплений дзвін». Для постановки «Різдвяного вертепу» художник збудував на сцені справжню «вертепну хоромину» — традиційно двоповерхову, поділену на «небо» та «землю», де замість ляльок грали живі актори.
У 1920-х роках Анатоль Петрицький працював головним художником найвизначніших театрів: Першого державного драматичного театру, Української музичної драми в Києві, Харківського театру опери та балету. На його рахунку понад 500 театральних постановок.
1927 року художник став одним із засновників футуристичної організації «Нова генерація» разом із письменниками Ґео Шкурупієм, Дмитром Бузьком та художником Вадимом Меллером. Він також входив до літературних об’єднань «Біла студія» (1918) і «Фламінго» (1919), був членом Об’єднання сучасних митців України (1928).
1929 року у Харкові вийшов розкішний альбом «Театральні строї Петрицького» з текстом Василя Хмурого. Цей альбом мав у своїй бібліотеці Пабло Пікассо, а Олександра Екстер використовувала його у викладанні основ композиції в Сучасній академії мистецтв Фернана Леже в Парижі. Нині це видання є бібліографічною рідкістю і високо цінується на аукціонах антикварної книги.
1924 року Анатоль Петрицький створив картину «Інваліди» («Мати»), присвячену трагедії Першої світової війни. На монументальному полотні зображено родину, кожен член якої — жертва війни: скалічені чоловіки, маленька дівчинка та стара мати, яка залишається єдиною опорою для всіх. Постаті подані монолітно, наче рельєф, впритул до глядача.
1930 року картина була представлена на XVII Венеційській бієнале, де отримала надзвичайно високу оцінку. Після Венеції твір увійшов до міжнародної виставки, яка об’їздила Берлін, Берн, Женеву, Цюрих і Нью-Йорк. Про картину писала закордонна преса, колекціонери з усього світу прагнули її придбати, але майстер вимагав повернення полотна на Батьківщину.
У 1927–1932 роках художник створив велику серію живописних та графічних портретів діячів української культури — понад 150 творів. Серед портретованих: письменники Юрій Яновський, Максим Рильський, Микола Хвильовий, Остап Вишня, Павло Тичина, Володимир Сосюра; поети Михайло Семенко, Павло Усенко; режисер Лесь Курбас; художник Василь Кричевський; композитор Михайло Вериківський та багато інших. Серія мала вийти окремим альбомом у харківському видавництві «Рух», але жорстока хвиля сталінських репресій, що розпочалася 1933 року, захопила багатьох портретованих і унеможливила вихід видання. Більшість портретів було знищено. Лише 1991 року вдалося частково відновити цю серію в альбомі «Анатоль Петрицький. Портрети сучасників», де були опубліковані твори, що збереглися та репродукції з фотовідбитків.
Анатоль Петрицький був не лише видатним практиком, а й талановитим педагогом. 1947 року він отримав звання професора Київського художнього інституту (нині НАОМА).
Серед його попередників і колег по Академії — такі корифеї, як Олександр Шовкуненко, Карпо Трохименко, Георгій Світлицький, Михайло Лисенко, Василь Касіян.
Після Другої світової війни художник працював головним художником Київського театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Серед його пізніх робіт — оформлення опер «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (1953), «Тарас Бульба» М. Лисенка (1955; відновлено за ескізами Петрицького 1992 року). У 1957–1962 роках він працював художником костюмів для ансамблю українського танцю імені Павла Вірського. На виставці «Кращі сценографи світу ХХ століття» (1986) у Німеччині Петрицькому було надано почесне місце.
Анатоль Петрицький пішов з життя 6 березня 1964 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. 1965 року на його честь названо вулиці в Києві та Львові. 1970 року на фасаді будинку по вулиці Золотоворітській, 8/4, де художник мешкав в останні роки життя, встановлено меморіальну дошку роботи скульптора Галини Кальченко.
Понад 500 театральних робіт митця увійшли до зібрання Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Окремі твори зберігаються в Національному художньому музеї України.
Історія Анатоля Петрицького наочно втілює ключову місію НАОМА як інституції, що зберігає та розвиває українську художню традицію. Саме в стінах Академії та її попередників формувалися митці, які вивели українське мистецтво на світовий рівень. Від Київського художнього училища, де навчався Анатоль Петрицький, через Українську академію мистецтва та Київський художній інститут до сучасної НАОМА — простягається безперервна нитка передачі знань, майстерності й творчого духу.
Анатоль Петрицький — один із тих титанів, завдяки яким українське мистецтво здобуло світове визнання ще на початку ХХ століття. Мистецька спадщина художника — це не лише картини, театральні ескізи та портрети, а й приклад безкомпромісного служіння мистецтву, сміливого експериментаторства та відданості національній культурі.
Переглядів: 1
,%20Анатоль%20Петрицький%20–%20геній%20українського%20авангарду){kind=link}