Микола Омелянович Макаренко (16.02.1877-04.01.1938)— видатний український вчений, археолог, історик мистецтва, музеєзнавець, маляр-графік та педагог, чия доля трагічно переплелася з боротьбою за збереження української культурної спадщини.
Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури як провідний мистецький заклад України, що впродовж понад століття зберігає та примножує національні культурні традиції, вшановує пам’ять свого професора — людини, яка ціною власного життя захищала українські святині.
Микола Макаренко народився в селі Москалівка Роменського повіту Полтавської губернії (нині Сумщина) у багатодітній родині волосного писаря. Закінчив Лохвицьку гімназію у 1897 році, у 1900-1902 роках навчався в Центральному училищі технічного малювання барона Штігліца — закладі, що мав 12 спеціальних класів із широкою спеціалізацією: від ксилографії та майоліки до живопису на фарфорі й театральних декорацій. Училище Макаренко закінчив за першим розрядом, тобто на «відмінно».
У 1902-1905 роках продовжив освіту в Імператорському Археологічному інституті, паралельно влаштувавшись на посаду кустоса (хранителя) в Ермітажі, де пропрацював майже 17 років, здобувши репутацію музеєзнавця найвищого класу і став членом Товариства захисту і збереження пам’ятників мистецтва та старожитностей, а також Товариства імені Тараса Шевченка.
Наукова спадщина Макаренка вражає своїм масштабом та різноплановістю — понад 170 наукових праць з археології та мистецтвознавства. Ще у 1901 році, беручи участь у розкопках городища «Монастирище» під Ромнами як заступник начальника експедиції, він науково виділив роменську археологічну культуру, що стало вагомим внеском у вітчизняну археологію. Протягом 1902-1919 років активно досліджував скіфські кургани, могильники та городища Новгородської, Полтавської, Харківської та Херсонської губерній.
Макаренко став одним із піонерів наукового вивчення монументального українського зодчества XVII-XVIII століть. До 1917 року вийшли друком його фундаментальні праці: «Покровська козацька церква в м. Ромни» (1907), «Пам’ятки українського мистецтва XVIII століття» (1908), «Архітектурний стиль українських дерев’яних церков» (1909), «Українське народне мистецтво» (1910), «Церкви м. Полтави» (1912), «Собор Мгарського монастиря в Лубнах» (1914), «Городища і кургани Полтавської губернії» (1914). Паралельно він вивчав мистецьку спадщину Тараса Шевченка, опублікувавши розвідку «З артистичної спадщини Шевченка» (1914). За вісім років лише у часописі «Давні літа» він подав понад 70 статей, здебільшого про українську старовину.
Внесок Миколи Макаренка у справу збереження культурної спадщини України є безпрецедентним за своїм масштабом та систематичністю. Його пам’яткоохоронна діяльність охоплювала кілька ключових напрямів.
Насамперед, Макаренко здійснив фундаментальну документацію архітектурних пам’яток України. Він склав науковий реєстр пам’яток Полтавщини, систематизувавши відомості про храми, монастирі та цивільні споруди регіону. Його монографії про козацькі церкви, собори та монастирі стали першими ґрунтовними науковими дослідженнями української сакральної архітектури XVII-XVIII століть. Завдяки цим працям було зафіксовано та введено до наукового обігу унікальні пам’ятки українського бароко, багато з яких згодом були знищені.
Другим важливим напрямом стала археологічна рятівна діяльність. У 1927-1932 роках Макаренко входив до складу комісії ВУАН із палеоетнології, яка вивчала і за можливості рятувала археологічні пам’ятки на місці будівництва Дніпрогесу. Попри офіційні рекомендації «не особливо розгортати експедиційні дослідження» та мізерне фінансування, учасники Дніпрогесівської експедиції зафіксували алано-болгарські пам’ятки VII-IX століть та величезний ремісничий центр у балці Канцирка.
У 1930-1931 роках разом із дружиною Анастасією Сергіївною Макаренко здійснив рятівні розкопки унікального Маріупольського могильника на лівому березі річки Кальміус — на місці запланованого будівництва заводу «Азовсталь». Працюючи в найстисліших термінах до повного виснаження, вчений врятував для науки 130 поховань пращурів пізньокроманьйонського типу, які мешкали в тій місцевості у другій половині V тисячоліття до н.е., а також чотири поховання енеолітичної скелянської культури. Результати експедиції він узагальнив у монографії «Маріюпільський могильник» (1933), яка підводила до висновку про провідну роль Дніпро-донецької культурної спільності у формуванні балто-слов’янського мовного ареалу.
Третій напрям — музейна справа та повернення культурних цінностей. Упродовж 1920-1925 років Макаренко обіймав посаду директора київського Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Він не лише систематизував унікальну колекцію, а й домігся повернення музейних експонатів, вивезених у 1915 році до росії. Оформив розділи та підрозділи експозиції, створив музейну бібліотеку.
Четвертий напрям — дослідження та збереження київських святинь. У складі Софійської комісії, Українського археологічного комітету та Всеукраїнського археологічного комітету він як дійсний член ВУАН досліджував Софійський собор, давні пам’ятки Київської Русі, Києво-Печерську лавру, Михайлівський Золотоверхий собор. У 1927 році увійшов до комісії з організації охорони та збереження Києво-Печерської лаври. Брав особисту участь у археологічних розкопках Ольвії, Спаського собору в Чернігові, Крейдищанського кургану в передмісті Сум.
П’ятий напрям — дослідження козацьких реліквій. У 1924 році Макаренко опублікував статтю «Запорізькі клейноди в Ермітажі», в якій науково описав зібрання з 14 козацьких прапорів і довів, що вони мали переважно жовті та блакитні кольори. Це дослідження стало вагомим аргументом на користь історичної обґрунтованості кольорів українського національного прапора.
Визвольні змагання 1917-1921 років Макаренко зустрів із ентузіазмом. Взимку 1918 року він свідомо, одним із перших патріотів отримав громадянство УНР та оселився в Києві. У 1919-1922 роках обійняв посаду професора щойно заснованої Української академії мистецтв — історичної попередниці НАОМА — та викладав у Київському політехнікумі. Очолив секцію мистецтвознавства та археології в Інституті історії матеріальної культури. 30 травня 1919 року колеги обрали його головою секції мистецтв Українського наукового товариства.
У 1927 році, попри вже розпочаті репресії проти української інтелігенції, науковець став професором історії українського мистецтва Київського художнього інституту (нині — НАОМА). У 1930-1931 роках обіймав професорську посаду в Одеському художньому інституті.
Трагічною кульмінацією життя Миколи Макаренка стала його непохитна позиція щодо збереження Михайлівського Золотоверхого собору — шедевра давньоруської архітектури XII століття з унікальними мозаїками та фресками візантійської традиції.
На початку 1930-х років радянська влада розпочала систематичне знищення культових споруд у Києві. За підрахунками дослідників, у 1934-1937 роках було зруйновано 69 київських храмів. Після перенесення столиці з Харкова до Києва у 1934 році замість парку було вирішено збудувати монументальний урядовий квартал. За генеральним планом забудови, виконаним професором геодезії Київського художнього інституту Павлом Хаустовим, передбачалося знесення Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого монастиря і Трьохсвятительської церкви для спорудження «нового урядового радянського центру».
Макаренко рішуче виступив проти цих планів. Він надіслав телеграму Сталіну, був на аудієнції у другого секретаря ЦК КП(б)У Постишева, намагаючись довести, що не можна руйнувати церковні святині, які за віки пережили половців і татар, турків і поляків. Не отримавши відповіді, Макаренко звернувся до французьких комуністів — голови Всесвітнього комітету боротьби проти війни і фашизму Анрі Барбюса та секретаря редакції паризької газети «Комуна» Луї Арагона, щоб ті захистили собор, збудований батьком їхньої королеви Анни Ярославни. Втручання не відбулося.
У 1934 році Макаренко став єдиним членом державної комісії, хто категорично відмовився підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору. Він також підписав колективний лист-протест до Раднаркому проти вивезення безцінних експонатів Золотого і Діамантового фонду Музейного містечка, куди входила Києво-Печерська лавра, до сховищ Держбанку. Цей документ підписали художник Юрій Михайлів, академік Сергій Єфремов, професори Олександр Грушевський і Павло Филипович, мистецтвознавець Федір Шміт, археолог Катерина Антонович-Мельник, маляр Вадим Меллер та інші. Більшість підписантів під тиском відкликали свої підписи, а згодом усе одно були репресовані. Єдиним несхитним залишився Микола Омелянович.
26 квітня 1934 року в квартирі Макаренка було проведено обшук, а його самого заарештовано. В обвинувальному висновку справи №61278 зазначалося: «У 1934 році, у зв’язку з переїздом столиці України до Києва Макаренко М.О. включився в кампанію, зчинену націоналістичними елементами проти знесення Михайлівського монастиря та побудови на його місці будівлі уряду. Він використав свої зв’язки для створення громадської думки та протидії постанові уряду». Його засудили до трьох років заслання.
Наприкінці 1934 року Макаренко опинився в селищі залізничників Котлас — місці, де з 1929 року існував пересильний табір для розкуркулених селян. У вересні заслання несподівано припинили та замінили обмеженням проживання в Казані. У 1935-1936 роках він викладав історію мистецтв у Казанському художньому технікумі, консультував Центральний історичний музей та допомагав у реставрації Петропавлівського собору. Макаренко тяжко хворів — страждав на остеомієліт лівої гомілки з відкритими глибокими виразками туберкульозу кісток обох ніг, пересувався з паличкою.
24 квітня 1936 року відбувся повторний арешт — за звинуваченням в антирадянській агітації. Листа до Сталіна визнали наклепницьким. Новий вирок — три роки таборів у СибЛАГу.
15 грудня 1937 року — третій арешт, цього разу як «учасника кадетсько-монархічної повстанської організації». 26 грудня 1937 року постановою «трійки» НКВС 60-річного Миколу Омеляновича Макаренка засудили до вищої міри покарання. Вирок виконано 4 січня 1938 року. Місце поховання залишається невідомим.
Михайлівський Золотоверхий собор було знищено 14 серпня 1937 року. Будівництво урядового центру так і не було завершено — усе тогочасне керівництво ЦК КП(б)У було репресоване. Софійський собор, за збереження якого також боровся Макаренко, вдалося врятувати.
Постановами Верховного суду від 7 липня 1960 року та від 28 січня 1965 року та Президії Верховної Ради від 16 січня 1989 року Миколу Макаренка було реабілітовано.
У 1997 році, в день святкування шостої річниці Незалежності України, на мурі біля Економічної брами відбудованого Михайлівського Золотоверхого собору було урочисто відкрито та освячено бронзове погруддя Миколи Макаренка, створене скульптором Юрієм Багалікою. Храм, який він захистив ціною власного життя, знову височіє над Києвом як символ незнищенності української культури.
6 лютого 2024 року в стінах НАОМА відбувся круглий стіл «Та не однаково мені…», присвячений вшануванню видатного українця.
НАОМА як спадкоємиця Української академії мистецтв, де викладав Микола Макаренко, продовжує його справу — збереження та примноження культурної спадщини України. Сьогодні, коли Україна протистоїть агресору, який намагається знищити нашу ідентичність, приклад Миколи Омеляновича набуває особливої актуальності. Його незламність, відданість науці та готовність пожертвувати життям заради національних святинь — це урок для всіх поколінь українців.
Вічна пам’ять герою та нескореному патріоту!
Переглядів: 0
