Українські поети, народжені в січні

Українські поети, народжені в січні

У воєнний час, коли українські митці, перебуваючи в дискурсі самоідентифікації, стурбовані віднайденням власного голосу у світі, і, попри внутрішні сумніви, вже сприймаються ззовні як окреме звучання з відмінним тембром і стилем, відкривається прихована правда про український культурний феномен. Замаскована очевидність – оксюморон, який мусить стати тавтологією – очевидною очевидністю для внутрішнього культурного контуру. Попервах ми мусимо чути свій голос, з потугою і вібрацією кожного слова, вповні зрозумілого лише нам.

Це стосується мови і в буквальному, і в переносному значенні. Мова національного мистецтва складається як словами літературних творів, так і звуками музики, барвами і лініями візуального образу та пластикою танцювальних рухів.

Найбільш закритою для стороннього спостерігача є красне письменство, що потребує тлумачення його мовою, і особливо поезія, першоджерельну сутність якої не відтворює і наймайстерніший переклад. А ми, носії мови, якою написані українські вірші, охоплюємо широту поетичних засобів, тем і жанрів, поринаємо в глибину почувань і внутрішнього світу людини, переконуючись у високій майстерності великої плеяди наших поетів.

Січень – час, коли ця правда відкривається з панорамною широтою і емоційним діапазоном, позаяк у першому місяці року народилися поети, чия творчість не лише становить золотий культурний фонд України, але й виражає український національний дух, символізує українську душу. Однак чотирнадцять поетів січня, когорта талановитих українських літераторів, про яких тут згадуємо, демонструють і зміст Дня Соборності України, історично пов’язаного з проведенням 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві Великої Злуки.

Немов «живий ланцюг», що і 1990-го року і наприкінці 2000-х років рр. єднав міста сходу і заходу України, символізуючи духовну єдність українського народу, цілісність і неподільність єдиної незалежної держави, українські поети, народжені в січні, що походять з різних українських регіонів, «невидимою сув’яззю» скріплюють український культурний і духовний простір.

Відтворюючи січневу мапу поетичних пам’ятних дат, мистецьким способом маніфестуємо Соборність України. Оскільки чотирнадцять представлених тут поетів (які, є лише «згенерованим» за принагідним запитом фрагментом поетичної картини країни) місцем свого приходу у світ позначають географічний ландшафт України.

Початковою точкою культурно-географічної подорожі, її найсхіднішою локацією є Дебальцеве, місто у Горлівському районі Донецької області. 6 січня 1898 р. (за старим стилем 25 грудня 1897 р.) в селі Дебольцівці – офіційно на станції Катерининської залізниці Дебальцеве Бахмутського повіту Катеринославської губернії Російської імперії народився Володимир Сосюра (1898 – 1965).

Поет, походячи із бідної сім’ї кресляра і колишньої робітниці Луганського патронного заводу, рано почав свій дорослий шлях з праці на Донецькому содовому заводі. Був учасником Перших визвольних змагань як рядовий 7-ї сотні українського полку імені гетьмана Петра Дорошенка, а пізніше як ройовий 4-ї пішої сотні сотника Зубка-Мокієвського. Потрапивши в полон до Сімферопольського офіцерського полку білогвардійців, захворів на тиф і був вивезений із іншими полоненими українцями до Одеси на лікування. Коли червоні зайняли Одесу, не виїхав із білогвардійцями до Криму, а залишився в місті і став червоноармійцем. Освіту здобував у трикласному нижчому сільськогосподарському і ремісничому училищах, у Житомирській юнацькій (Спільній військовій) школі, а після поразки Української революції – у Харківському комуністичному університеті та Харківському інституті народної освіти.

Поетична діяльність була розпочата першою, виданою 1918 року, збіркою «Пісні крові», яка досі не знайдена. Після 1922 року брав участь у діяльності радянських літературних організацій «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІте», «ВУСПП». Попри відданість більшовицькій революції, у творчості проголощував ідеї українського патріотизму, що призвело до конфлікту з компартією, до якої належав від 1920 року.

Ворожим радянським постулатам в очах компартійного керівництва став вірш Володимира Сосюри 1944 року «Любіть Україну». Бо ж заклик до дієвої любові до Вітчизни України породив небезпідставні підозри, щодо національної акцентованості автора:

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Хоча 1951 року була опублікована редагована версія цього вірша з вставкою про «сіяння між братніх народів», через чотири роки з’явилося немовби його продовження – рядки під назвою «Хто в рідному краї тепло здобуває…». Поет конкретизував, у чому полягає відповідь на початковий заклик:

Хто молодість нашу і світ ясновидий
Леліє у ріднім краю,
Хто ворога серцем усім ненавидить,
Той любить Вітчизну свою.

За життя Володимир Сосюра зажив слави найліричнішого українського поета, який у власній творчості засобами романтизму синтезував мотиви кохання до жінки, любові до матері, залюбленості у рідну землю. Але найсуворіші думки про національну трагедію, присутні в його поезії, стали відомими посмертно, лише напередодні здобуття Україною незалежності. Поему «Розстріляне безсмертя», розпочату ще в передвоєнні роки, Сосюра завершив 1960 року. Ці поетичні мемуари, як і автобіографічний роман поета «Третя рота», побачили світ 1988 року.

Незавершена поема з кінцевою назвою «Розстріляне безсмертя» (після назв «Махно», «Примаков») кількома уривками, що становили відновлену по пам’яті, втрачену поему «Махно», констатувала і явище українського літературного відродження з велелюдним інтелектуальним потенціалом, і його розстріл, що призвів до духовної катастрофи нації.

Поіменно згадавши знищених українських літераторів, «усіх, кого нема, кого ковтнула смерті тьма», поет недвозначно охарактеризував їхніх катів:

О світлі жертви яничар,
гадюк у образі людини!..
Щоб передать увесь мій гнів,
нема таких на світі слів!

Попри жахітні події минулого, залишається надія на світле майбутнє, в якому безсмертя розстріляних українських митців стане незаперечною очевидністю.

Сидять, хитають головами
й на мене дивляться… Уперті,
чужі хитанням і журбі,
вони були у боротьбі
за Україну і за Русь…
Так тяжко плачу і дивлюсь
я на розстріляне безсмертя,
як на дитя убите мати…
Страшний пройшли ми, друзі, час.
Та як живі вони між нас
І будуть жить, на горе кату!..
Безсмертя ж бо не розстріляти!
Не розстрілять його ніяк,

Це поетичне свідчення нелюдської епохи підносить Володимира Сосюру над сучасниками, — Олександром Довженком (1894 – 1956), Максимом Рильським (1895 – 1964), Павлом Тичиною (1891 – 1967) і Юрієм Яновським (1902 – 1954), які так і не наважилися згадати про невинно вбитих товаришів по перу.

Від чого збожеволів Володимир Сосюра? Ірина Фаріон | Велич Особистості | березень ’18

Наступною точкою в пропонованій траєкторії зі Сходу на Захід є село Біївці Лубенського району Харківської, а нині Полтавської області, де 8 січня 1935 року народився Василь Симоненко (1935 – 1963), журналіст і поет. Іван Дзюба у статті 1989 року «Василь Симоненко», надрукованій у щорічнику «Наука і культура України», дав особистісну і творчу характеристику поета, в якій друга складова – це закономірне текстове оформлення першої: «Які ж духовні острови відкривав Василь Симоненко? Що було йому компасом? Насамперед – добро, правда, совість… Якщо спробувати одним словом виразити головне в поезії Василя Симоненка, то це буде народність… Справжня народність приходить тоді, коли поет починає говорити голосом народу, твердим і солоним голосом; коли поет висловлює його наболілу правду; а це можливе тоді, коли поет той живе життям народу, його клопотами, тривогами й муками і коли він має велику силу й мужність бути репрезентантом народу перед своїм часом, а може, й перед усіма часами. «За всіх скажу, за всіх переболію»… Тоді приходить і ота «простота», «зрозумілість», навколо якої стільки туману було розведено в літературних «дискусіях» доперебудовної доби… Так і вийшло, що «традиціоналіст» Василь Симоненко в добу попиту на новаторів, у добу потреби в авангардистах і жаги експерименту виявився попереду всіх і з погляду популярності, і з погляду ваги висловленого. Але це сталося не одразу й не одразу було усвідомлене». Тож простежимо основні віхи становлення поета.

Величний поет-шістдесятник — Василь Симоненко | Велич особистості | грудень ’14

https://www.youtube.com/watch?v=-jxasum3vV0&t=17s

Суворе повоєнне дитинство і відсутність батька не стали завадою на шляху особистісного формування малого Василя. Шкільна освіта здобувалася майбутнім поетом у рідних Біївцях та в найближчих селах Єнківцях і Тарандинцях. Отримавши золоту медаль за навчання, він вступив на факультет журналістики Київського університету, чия творча атмосфера сприяла активній поетичної діяльності студентів-гуманітаріїв. У формуванні майбутнього поета значну роль відіграла створена в 1930-х рр. університетська літературно-мистецька студія «СІЧ» (Студія імені Чумака), Студійну компанію Симоненку склали Валерій Шевчук, Борис Олійник, Микола Сом (ще один поет січня, який дружбу з Симоненком проніс до кінця життя, написавши книжку-спомин «З матір’ю на самоті»).

Микола Сом. З матір’ю на самоті

https://dlib.kiev.ua/items/show/717#?c=0&m=0&s=0&cv=0

Отримавши університетський диплом, Симоненко переїхав до Черкас, де працював за фахом у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». З пожвавленням культурного та громадського життя, викликаним початком «відлиги», він став активним учасником заснованого 1960 року київського Клубу творчої молоді, виступаючи на літературних вечорах та диспутах в різних куточках України.

Коли Клуб ініціював пошук місць масових захоронень жертв сталінського терору, Симоненко шукав свідків, об’їжджаючи київські околиці. Отак 1962 року разом із Лесем Танюком і Аллою Горською ним були відкриті місця поховань на Лук’янівському, Васильківському цвинтарі і в Биківнянському лісі. Заява до міської ради про Биківню, де людськими черепами вільно гралися діти, замість належної реакції влади, обернулася негласним наглядом «органів», і в кінцевому рахунку – арештом і побиттям, що прискорили кончину тяжко хворого поета.

За життя поета були надруковані лише збірка «Тиша і грім» та казка, написана для сина, «Цар Плаксій і Лоскотон». Але десять років інтенсивної літературної творчості дали багату спадщину, яка містить і гостросоціальні «бунтарські» вірші, що увійшли до самвидавних збірок, і тонку інтимну лірику. Можна стверджувати, що остання дещо затінена віршами з громадянським пафосом, які стали широко відомими під час буремних подій в Україні останнього десятиліття. Тож згадаймо один із поетичних зразків, які відтворюють найліричніші порухи душі.

Василь Симоненко – Коли б тобі бажав я сліз, і муки…

https://www.youtube.com/watch?v=ki6pweyBXas

Чергова зупинка на січневому маршруті поетичної мапи України – це «мала Батьківщина» Павла Тичини (1891 – 1967), українського поета, перекладача, державного функціонера СРСР. Поет народився 23 січня 1891 р. в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії Російської імперії (нині — Бобровицька міська об’єднана територіальна громада Ніжинського району Чернігівської області). Павло зростав у бідній багатодітній родині сільського вчителя і псаломщика, з раннього віку виявляючи різнобічні мистецькі здібності.

Самостійно навчившись читати і писати, став учнем земської початкової школи, а по її закінченні потрапив до монастирського хору Чернігова. Подальшу освіту майбутній поет отримував у Чернігівському духовному училищі та Чернігівській духовній семінарії, де також навчалися майбутній диригент Григорій Верьовка (1895 – 1964) та поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний) (1894 – 1925).

Малюванню двадцятирічного Павла в семінарії навчав художник Михайло Жук (1883 – 1964), який вважав хлопця своїм найкращим учнем. Відтоді як Жук познайомив Тичину з Михайлом Коцюбинським, хлопець почав регулярно відвідувати «літературні суботи» письменника. Прочитавши на одній із «субот» вірша «Розкажи, розкажи мені, поле…», Тичина зацікавив Коцюбинського, і той згодом передав зошит з віршами студента Михайлу Грушевському. Результатом стала перша публікація молодого поета: в журналі «Науково-літературний вісник» з’явилася його поезія «Ви знаєте, як липа шелестить».

Після чотирирічного незавершеного навчання на економічному факультеті Київського комерційного інституту, поет працював в різних сферах: обліковцем Чернігівського губернського земства, помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світло».

Подальший життєвий шлях Павла Тичини проходив під променевим червоним знаком з поступовим перетворенням поета, обдарованого Богом, на номенклатурного радянського функціонера від літератури. Переїзд до Харкова і членство в літературній організації «Гарт», а згодом у ВАПЛІте були проявом внутрішнього опору великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). Вірш «Партія веде», надрукований в газеті «Правда» в листопаді 1933 року, та однойменна збірка 1934 року – момент внутрішнього зламу і тотального упокорення поета більшовистському режиму.

Роман Бжеський (1897 – 1982), український публіцист, літературознавець, державний діяч доби УНР, пише в мемуарах про товаришів по Самостійницькому Братству в Чернігові, до якого він вступив 1914 року: «Я був тоді членом сього Самостійницького Брацтва, яке було дуже нечисленне, бо в члени приймали лише цілком певні особи. Головою були Василь Еланський (тепер відомий під псевдонімом Блакитний, спочатку як соціаліст-революціонер, потім боротьбист і нарешті комуніст, комісар Харківського «уряду»); членами були: Павло Тичина (тоді ще невідомий, мовчазний і скромний студент)…». Самостійницьке Братство (організація, скерована на пробудження національної свідомості, українізацію та поширення ідеї повної самостійності України) більшістю, до якої згодом пристав і Тичина, сприймалася з підозрою і в Чернігові, і в Києві. Тичина, переїхавши до Києва, ділився з колишніми товаришами в листі: «Я розчарувався у самостійниках, тут і з ними у студентській громаді навіть і говорити не хочуть… Та й хіба конче вже потрібна нашому народу самостійність? Се якось вузько і консервативно, а до того ж вони (самостійники) такі шовіністи!…».

Цей епізод є ключовим у спробі розібратися в суперечностях творчого портрета і життєвого шляху поета-модернісиа, якого називали «бардом національної революції» та «хліборобським Орфеєм», автора неофіційного гімну Армії УНР;

Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
— Слава! Слава! — докотилось
і лягло до ніг.

Ще як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму… (Вірш «Як упав же він з коня», 1918 р.)

Українське літературознавство не є одностайним у поясненні й оцінці творчої й ідеологічної метаморфози Тичини — від його ранньої «дорадянської» поезії, створеної вільним поетом-новатором, автором світоглядної естетичної концепції кларнетизму (збірки «Хвиля», «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», поеми «Сковорода», «Прометей») до статусу провідного радянського поета, чиї збірки «Плуг» і «Вітер з України» є частиною совітського наративу .

Павло Тичина – пігмей і геній водночас. Новатор поетичної форми доби УНР | Ген українців

https://www.youtube.com/watch?v=pasCnRUzZPE

Павло Тичина – бард Центральної Ради | Шалені авторки | Віра Агеєва, Ростислав Семків

https://www.youtube.com/watch?v=xoCmdyb7NEc&t=164s

Однак, залишаючи поза екраном дискусію щодо трагічного зламу поета, чиє життя припало на добу червоного терору, зупинимось тільки на характеристиці його поетичного новаторства, яку зробив мовознавець і літературний критик Юрій Шерех-Шевельов (1908 – 2002) в доеміграційний період. Нагадаємо, що науковець успішно захистив 1939 року кандидатську дисертацію на тему «Із спостережень над мовою сучасної поезії. Ораторський жанр у політичній ліриці П. Г. Тичини».^[

У статті, опублікованій в журналі «Красноє знамя» від 28 січня 1941 року, Шерехом-Щевельовим зазначено: «Тичина майже ніколи не повторює й не переспівує самого себе. Він ненастанно рухається, шукає; за 30 років його літературної діяльності не раз мінялися не лише засоби та прийоми його шукань, але й саме спрямовання їх… Ранньому Тичині притаманне прагнення використовувати слово в оперті не так на його точний і логічний зміст, як на настрій, на музикальне звучання. Поет хоче головне впливати на читачеві почуття. Для цього йому треба дещо розхитати основне значення слова, поставити слово в такі умови, щоб його значення зробилося дещо розмитим, а на перший план вийшов емоційний бік. Задля цього поет удається до надзвичайно сміливих прийомів». Як ілюстрацію пригадаймо актуальний для кінця січня в Україні вірш Павла Тичини «Пам’яті тридцяти»:

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх. (21 (8) березня 1918 р.)

Вірш-реквієм з нагоди подій 29 січня 1918 року, багатьма оцінюється як блискавична, найвдаліша поетична данина пам’яті Героям Крут: «Крутянські жертви були оплакані багатьма поетами. Писав про них Валер’ян Поліщук, Олександр Олесь, Павло Тичина та інші. Але чи не найглибше прозвучала епітафія Павла Тичини, опублікована в тридцять восьмому номері «Нової Ради» — 1918 року. Поет говорить про тридцять юнаків. Під Крутами загинуло понад триста, але тільки тридцять тіл вдалося підібрати, привезти до Києва і поховати з великою всегромадянською жалобою на Аскольдовій могилі» (Григорій Костюк. Горобина ніч над Києвом (1918 – 1919). Лекція, прочитана на «Радіо Свобода»).

Хоча слова тексту не виходять за рамки звичної української лексики, максимальне емоційне занурення досягається «ефектом мантри», лейтмотивом «На Аскольдовій могилі», музикальним ритмом поетичних рим: їх – молодих, цвіт – світ, рука – ріка, покарай – край, святих – їх, та кільцевою композицією, утвореною рядками «На Аскольдовій могилі поховали їх».

Цікаво, яку закономірність щодо неологізмів як новаторського засобу зауважує в своїй дисертації Юрій Шерех-Шевельов у розділі «Неологізми Тичини». Наводячи дані із загальним числом неологізмів та пересічним числом неологізмів на сторінку у творах: «Сонящні кларнети», «Плуг», «Вітер з України», «Чернігів», «Партія веде», — критик доходить висновку: «Ці цифри невипадкові, і в них, як далі побачимо, відбивається загальний розвиток Тичини як поета. В «Соняшних кларнетах» панує новотворення за символічною стилістикою; спад символізму в «Плузі» призводить до деякого спаду кількості неологізмів. Рішучий перехід до конкретної дійсності в збірці «Вітер з України» сполучається з дуже конкретними формальними шуканнями. Поет ніби боїться говорити просто; маємо також і значні ще прояви новотворення в дусі символізму. Звідси в цій збірці максимум неологізмів. Далі поет починає чимраз сміливіше йти на виучку до живої мови, число неологізмів спадає в «Чернігові» і ще більше в «Партія веде»…

Неологізми «Соняшних кларнетів» явно не переслідують іншої мети, ніж обслуговувати даний рядок, речення, поезію…

Заздалегідь, апріорі, можна сподіватися, приміром, що в пізніших збірках Тичина буде зменшувати кількість неологізмів, що показують явища природи, а збільшуватиметься число новотворів, що показують події і явища суспільного життя…».

Шерех-Шевельов підкреслює в еволюції неологізмів поета церковно-релігійні поняття: «Коментарів потребують тільки цифри останньої графи. Річ у тому, що чотири неологізми «Соняшних кларнетів» і чотири неологізми пізніших збірок, зв’язані з церковно-релігійними поняттями, мають зовсім різне спрямовання. У «Соняшних кларнетах» вони, відбиваючи пантеїстично-споглядальні елементи в світогляді тогочасного Тичини, забарвлені позитивно… У пізніших збірниках ці неологізми мають антирелігійне спрямовання, забарвлені войовниче-безвірницьки, щодо релігії і церкви – неґативно…».

Треба віддати належне видатному мовознавцю і критику, який в умовах цензури і тоталітарного ідеологічного тиску зміг продемонструвати мовою Езопа шлях моральної і мистецької деградації, якої з усією очевидністю зазнав видатний український поет Павло Тичина.

А Оксана Забужка (1960 р.) в статті 2001 року «Три смерті Тичини» пише про те саме без підхідців: «Хоч як гірко це визнавати, проте свій вибір – на користь «тюремних наглядачів» — Тичина зробив сам: вбивство в ньому поета відбулося за його згоди – і з його безпосередньою участю». Але віддаючи належне поетичному таланту Тичини, — «А геніальним він безперечно був – його впізнали й визнали таким майже відразу, з появою у 1918 році дебютної збірки «Сонячні кларнети», цього безсумнівного вінця європейського символізму» — письменниця свої розважання над трагічною долею поета завершує оптимістичним закликом: «Три смерті – в цьому є щось фольклорне, міфологічне: одна – від Бога (природна), одна – від чорта (самогубство поета), одна – від людей (читацьке забуття). Над цією третьою ми все-таки владні – скасувати її, відродивши живого Тичину».

Перемістившись із Чернігівської до Київської області, зупиняємось у місті Бориспіль, щоб згадати автора тексту гімну України. Павло Чубинський, український етнолог, фольклорист і поет (1839 – 1884) народився на хуторі, що входив до містечка Бориспіль Переяславського повіту Полтавської губернії (нині – Київська область), на вулиці Горянській, 14, у родині відставного офіцера Платона Івановича Чубинського. Небагата дворянська родина мала можливість забезпечити дитині початкову домашню освіту, наймаючи вчителів. Великий вплив на Павла справила і мати, яка розвивала його зацікавленість географією.

Навчався у Другій київської гімназії, де викладали в різний час художник Іван Сошенко (1807 – 1876), історик, філософ, публіцист Михайло Драгоманов (1841 – 1895), статистик та історик Олександр Русов (1847 – 1915), а серед відомих випускників були і митці (художник Володимир Орловський (1842 – 1914), поет Семен Надсон (1862 – 1887), композитор Рейнгольд Глієр (1875 – 1956)), і науковці (історик-антикознавець Федір Міщенко (1848 – 1906), мікробіолог, еколог Сергій Виноградський (1856 – 1953), сходознавець Агатангел Кримський (1871 – 1942)).

Цікаво, що Друга київська гімназія, на відміну від Першої київської гімназії, розташованої поряд на Бібіковському бульварі, не обмежувалася в наборі учнів їхнім дворянським станом, а була доступна для дітей різних верств, національностей і віросповідання.

Вступивши на юридичний факультет Петербурзького університету, Чубинський не полишав інтересу до географії. Завдяки географу, статистику і мандрівнику Петру Семенову Тянь-Шаньському (1827 – 1914) познайомився з видатними географами свого часу – мандрівником, істориком, археологом Миколою Пржевальським (1839 – 1888) та антропологом, етнографом Миколою Миклухо-Маклаєм (1846 – 1888). В студентські роки був занурений у діяльність петербурзької української громади, і, дописуючи до журналу «Основа», познайомився з видатним українськими культурними діячами: Тарасом Шевченком (1814 – 1861), Миколою Костомаровим (1817 – 1885), Пантелеймоном Кулішем (1819 – 1897), Василем Білозерським (1825 – 1899) та іншими. І нині Павло Чубинський зустрічається з Кобзарем на полі досліджень щевченкознавців, які використовують етнографічні праці науковця для тлумачення шевченкових текстів. Приміром, Станіслав Росовецький звертається в монографії «Шевченко і фольклор» до зібрання етнографічних праць Чубинського «Мудрість віків», присвячених українській міфології, обрядовості, віруванням, звичаям.

Участь у мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації, (що виявили незгоду із запровадженням воєнного стану в Польщі 1861 року) обернулася для Чубинського виключенням з університету. Після тимчасового перебування в селі Ропша на Чернігівщині повертається до Петербурга, щоб завершити навчання, і 1861 року захищає дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» з отриманням наукового ступеня кандидата правознавства.

Повернувшись до України, протягом двох років пише статті для «Основ» та «Чернігівського листка», співпрацює з з «Киевскими губернскими ведомостями». Належачи до народницько-культурної течії хлопоманів, Чубинський брав участь в об’єднанні кількох українофільських гуртків в «Стару громаду». Членство в «Старій громаді», проти якої велося слідство, а особливо написання тексту українського гімну спричинило семирічне заслання Чубинського до Архангельська під нагляд поліції. В російській глибинці науковець застосовує весь набір фахових знань і природних здібностей, працюючи як судовий слідчий, редактор губернської газети, пищучи краєзнавчі і етнографічні дослідження Архангельської губернії, очолюючи експедиції з вивчення Печорського краю, Заполярного Уралу і навіть Нової Землі.

Михайло Драгоманов, у споминах «Два учителі» розповідаючи про свого вчителя історії з полтавської гімназії Олександра Івановича Строніна, описує подробиці заслання «неблагонадійних» українців в місця, віддалені від України, зокрема охарактеризувавши і лінію поведінки висланого Павла Чубинського: «…в Архангельській губернії образованих урядників ніде взяти, окрім висланих, а до того ще тоді губернатором в Архангельську був порядний і ліберальний чоловік кн[язь] Гагарін… Гагарін зібрав коло себе політичних висланців, яких називав «comité du salut public» Архангельської губернії. Між ними видавався Чубинський по універсальності своїх адміністративних дотепностей. Стронін не почував себе таким універсалістом і відпрохався від комітету на спокійніше місце судді в Шенкурську, де мав досить вільного часу, щоб писати свої праці по теорії історії, які він тоді задумав під впливом Бокля і О. Конта».

Михайло Драгоманов. Два учителі

http://litopys.org.ua/drag/drag23.htm

Отримавши дозвіл на повернення в Україну, Чубинський більше зосередився га українознавчій науковій діяльності. Він став дійсним членом Російського географічного товариства, що дало можливість очолити експедиції в Західний край із дослідженням Київської, Волинської, Подільської губернії України, як і місць компактного проживання українців у Мінській, Гроднянській, Люблінської і Седловецької губерніях та в Бессарабії. Чубинський обіймав посади секретаря Київського відділення Російського технічного товариства та секретаря Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Дмитро Дорошенко (1882 – 1951), історик, публіцист, літературознавець у виданій 1923 року в Празі праці «Огляд української історіографії» зазначає, що після закриття «Основ» у Петербурзі осередок українського життя переміщається до крупних міст в Україні, а особливо – до Києва, позаяк на початку 1870-х тут зібралося коло українських діячів, працюючих у різних напрямкам українознавства, котрі 1873 року організували наукову організацію під назвою «Південно-західний відділ Російського географічного товариства». А Російське Географічне Товариство, ставлячись до українознавчих досліджень із зацікавленням і без притаманних більшості російських наукових установ шовіністичних упереджень, спонсорувало «етнографічно-статистичну експедицію» Павла Чубинського на Правобережну Україну. Результатом останньої стали сім томів вагомих матеріалів з української етнографії і фольклору (СПБ 1871 – 1878). Українська філія Російського Географічного Товариства, очолювана чернігівсько-полтавським поміщиком Григорієм Галаганом (1819 – 1888), секретарем якої став Павло Чубинський, згуртувала найкращих митців і науковців, серед яких були Микола Лисенко, Володимир Антонович, Павло Житецький, Михайло Драгоманов, а також статистик, фольклорист, етнограф Олександр Русов, антрополог, археолог, публіцист Федір Вовк (1847 – 1918) та інші.

Дмитро Дорошенко. Огляд української історіографії

Дорошенко Д. Огляд української історіографії

В Емському указі 1876 року його автори позначили Павла Чубинського (разом із Михайлом Драгомановим) тавром «небезпечного агітатора», що стало причиною для його вислання із Києва із забороною проживання в малоросійських і столичних губерніях. За сприяння президії Російського географічного товариства український науковець дістав дозвіл проживати в Петербурзі.

Тож співаючи гімн України, для кращого усвідомлення його змісту, не зайвим було б знати історичний, суспільно-політичний контекст, карколомні життєві обставини, які ховаються за сухою біографією автора.

Автор слів Гімну України — Павло Чубинський | Велич особистості | лютий ’14

https://www.youtube.com/watch?v=HoQk9lrVQik

Рухаючись Київщиною у бік столиці, фіксуємо літературну зупинку в Броварському районі. Тут у селі Требухів 5 січня народився Микола Сом (1935 – 2013). український поет-шістдесятник, публіцист, вчитель і бібліотечний працівник. У багатодітній сім’ї сільського коваля Данили Сома із десяти дітей вижило шестеро, серед яких Микола і сестра Надійка були найменшими. Втративши одинадцятирічним спочатку батька, потім матір, Микола з сестрою виховувався найстаршою сестрою Софією.

Навчання в місцевій школі хлопець почав під час німецької окупації. Коли воєнне лихоліття перейшло у виживання в повоєнному селі, він отримав першу шкільну форму особисто від Павла Тичини. Пережита війна стала змістом збірки «Хроніка воєнного дитинства» і залишила в пам’яті поета цікаві зустрічі: «Я бачив Жукова, Ватутіна й Хрущова. Жуков матюкався дуже. А от Ватутін був добрий. Малий, опецькуватий, але дуже швидко ходив. Ми його за це називали «колобок». Цей закарбований у пам’яті досвід очевидця пояснюється тим, що у вересні-жовтні 1943 року Штаб Першого українського фронту розташовувався поблизу оселі Сомів.

В шкільні роки Микола був завсідником районної Броварської бібліотеки, а також зробив перші поетичні спроби, надруковані в районній газеті. Шкільні вчителі, опікуючись хлопчиком-сиротою, зауважили його інтерес до навчання, захоплення літературою і заохотили до вступу на відділення журналістики філологічного факультету Київського університету.

Університетське життя Миколи Сома, як і багатьох студентів київських студентів філфаку, проходило в атмосфері літературних студій, учасниками яких ставали студенти інших навчальних закладів. Столичні літстудії перебрали на себе роль творчого практикуму, що доповнював академічний університетський курс, стаючи для майбутніх поетів і прозаїків майданчиком майстер-класів, в яких брали участь маститі творці поетичного слова.

«Вихованці» літстудій – це цвіт укрсучліту: Тамара Коломієць (195 – 2023), Борис Олійник (1935 – 2017), Василь Діденко (1937 – 1990), Микола Сингаївський (1936 – 2013), Вадим Крищенко (1936), Іван Куштенко (1929 – 2017), Станіслав Тельнюк (1935 – 1990), Альберт Міфтахутдінов (1937 – 1991), Роберт Третьяков (1936 – 1996), Світлана Короненко (1960), Наталя Кащук (1937 – 1991) та інші.

Крім студії Київського державного університету, Микола відвідував і літературну студію при республіканському видавництві «Молодь» (пізніше – «Веселка»), з яким у майбутньому його пов’язували робочі стосунки. А видавництва України були не лише своєрідним полігоном журналістського фаху, особливо в перші роки після закінченню університету, але й життєвою школою, яка формувала Миколу Сома як особистість і поета.

Отримавши направлення до одного з київських видавництв, молодий журналіст змінив місце призначення на Борислав Львівської області за порадою університетського викладача Матвія Шестопала (1917 – 1986) (згодом виключеного з університету за критику теорії двомовності української нації академіка Івана Білодіда, провідника русифікації в Україні). Обіймаючи посаду літературного працівника в газеті «Нафтовик Борислава», Микола Сом перебував в оточенні учасників визвольної боротьби ОУН, щойно прибулих із ГУЛАГу. І пізніше поет констатував зміну власного світогляду, пробудження національної свідомості, якої зазнав, рік проживши в Бориславі.

Повернувшись до Києва, Микола Сом працював в різних ЗМІ: в журналі «Зміна», в газетах «Друг читача», «Вечірній Київ». У видавництві «Музична Україна» протягом багатьох років мав справу з найкращими здобутками музично-літературної творчості України як досвідчений редактор.

Важливим напрямком діяльності журналіста і поета стало освітянство і просвітництво. Створивши власну, побудовану на комплексному принципі, навчальну програму з української мови, літератури, поетики, риторики і журналістики, він вчителював і в рідному селі, і в школах усього Броварського району, і в київських школах № 283 і 298, а останнє десятиліття обіймав посаду завідувача сектору популяризації літератури в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки м. Києва. Недарма був відзначений званням «Відмінник освіти України», маючи нагороди і в інших сферах діяльності: державну нагороду «Заслужений діяч мистецтва України», Орден Святого Архістратига Михаїла (За плідну діяльність по відродженню духовності в Україні й утвердженню Помісної Української Православної Церкви, (Київського Патріархату)), премію фонду Тараса Шевченка, імені Дмитра Нитченка за журналістську й громадську діяльність та премію Олекси Гірника.

Звісно, Микола Сом, якого в усіх енциклопедичних статтях і інформаційних релізах представляють як поета-шістдесятника, зробив і ті здобутки, що були відзначені літературними преміями імені Володимира Сосюри та Остапа Вишні. Художнє слово, яке він відшліфовував протягом усього життя, було не так хлібом насущним, що здобувався в інших професійних площинах, як неперебутньою потребою душі, що резонує з мовою рідної землі.

Почавщи від збірки університетських років «Іду на побачення», поет протягом 60-х, 70-х, 80-х, 90-х і 2000-х у різні українські видавництва дає життя збіркам: «Вікнами до сонця» («Радянський письменник», 1960 р.), «Мрія» («Молодь», 1964 р.), «Дума над вогнем» («Молодь», 1968 р.), «Стежка до океану» («Радянський письменник», 1973 р.), «Иду на свидание» («Советский писатель», 1975 р.), «Б’ю чолом» («Молодь», 1978 р.), «Товариство» («Дніпро», 1979 р.), «Мрія», (книжка пісень, «Музична Україна», 1979 р.), «Присвяти і послання» («Молодь», 1980), «Хроніка воєнного дитинства» («Веселка», 1985). А далі були поетичні і прозові твори: «Моєї радості сльоза» («Український письменник», 1990 р.), «Сто епітафій» («Вечірній Київ», 1998 р.), «Як я Сталіна хоронив» («Ярославів вал», 2002 р.), «З матір’ю на самоті» («Смолоскип», 2005 р.), «Передай кодолу» («Український письменник, 2007), «Платон Майборода: милий спомин на серці собі пов’яжи» («Криниця», 2008).

Піснярство стало чи не головною поетичною іпостассю Миколи Сома, який створив більше сотні пісень у співавторстві з композиторами: Оскаром Сандлером, Олександром Білашем, Володимиром Верменичем, Платоном Майбородою, Михайлом Мельниченком. Поет означає в цьому своє особливе призначення рядками:

Де народився?
В полі за селом
Мене красива мати спородила…
…Національність? Звісна річ, яка,
Вона відома друзям і сусідам,
Як наша мова, ніжна і м’яка,
Я — українець з прадіда і діда.
…Іще нема медалей, орденів,
Та я омріяв чесну нагороду —
Щоб на багато велелюдних днів
Потрібним бути рідному народу.
Де я живу? У рідній стороні.
Що я роблю? Словами молодими
Малюю ніжно я свої пісні,
Аби вони та й стали не моїми…
Б’ю чолом!

Пісні Миколи Сома виконуються не лише на естрадних підмостках, але супроводжують телеконтент, використовуються у виставах цирку і балету на льоду, прозвучали у кінофільмах: «Коли починається юність», «Хлопчики», «Артист із Коханівки», «Чорноморочка», «Місяць травень», «Їхали ми, їхали».

Усі українці, що протягом 1962 – 1986 рр. дивилися вечірню дитячу телепрограму «На добраніч діти», знають колискову «Рученьки-ніженьки» (музика Оскара Сандлера, виконання Миколи Кондратюка). Протягом 24 років пісня завершувала цю передачу, за що потрапила до книги рекордів Гіннеса, а тепер по-новому виконується нашими сучасниками.

Микола Сом – Колискова (Рученьки, ніженьки)

https://www.youtube.com/watch?v=a5tiDbTh3Gw&list=RDa5tiDbTh3Gw&start_radio=1

«Рученьки, ніженьки» – українська колискова (театр пісні «Джерела»)

https://www.youtube.com/watch?v=0CAnblZ3YOk&list=RD0CAnblZ3YOk&start_radio=1

Якщо, повертаючись до кліше «поет-шістдесятник», що накладає певні рамки на трактування творчості, все ж таки вписати творчий доробок поета в контекст епохи, побачимо його позірно «низьку» позицію в ієрархії поетів-бунтарів 60-х рр. Такий мотив звучить у критичній статті Миколи Ільницького (1934) «Старі герої в новому строї», яка починається з вірша Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина»: «Увага й повага до людської особистості не відразу й далеко не в усіх виявилася з такою силою узагальнення, з таким відчуттям суспільної ваги особи. Це прийшло пізніше. А спершу… Спершу читач захоплювався поезіями, які, з’явившись сьогодні, лишилися б непомічені серед книжкового потоку. Нещодавно популярним героєм був парубок Миколи Сома, який на всю сільську околицю вигукував, що він іде на побачення, чи сором’язлива героїня Тамари Коломієць, яка, опустивши вії, зізналася, що її чекає «хтось»… Читачеві імпонувала щирість. Це було завоювання чи, точніше, відвоювання поезією читача, що нерідко почав уже відмахуватися від неї, входячи все більше в техніцизм – знамення часу. А відтак почалося те, що охрестили таким сучасним словом, як «поети-шістдесятники».

Але вірші Миколи Сома потребують не так критичного аналізу з розкладанням на елементи і пошуком їхнього місця в українській поезії, як читання з візуалізацєю і аудіюванням.

Забилась річка в гірській підкові,
Де тихо місяць пірнув до дна.
А там, у лузі, в траві шовковій
Зійшлися двоє…
А тінь одна…

Закономірним було б у контексті шістдесятницького руху перебратися із Київщини до південнішої Черкащини, щоб зупинитися в селі Моринці Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, де 1 січня 1950 року народився Михайло Саченко (1950 – 2006), український поет, кіносценарист, режисер і перекладач.

Михайло Саченко. Поет і режисер

Батьки майбутнього поета – Григорій Саченко, вчитель фізвиховання у місцевій школі, Марія Саченко, медсестра Моринської дільничної лікарні, — сприяли всебічному розвитку первістка, який змалку виявляв неабияку допитливість і кмітливість.

Успішно навчаючись, Михайло черпав знання, натхнення в сільській і шкільній бібліотеках та всіляко застосовував свої творчі здібності на уроках і поза школою. Серйозно захопившись шахами, хлопець розв’язував етюди і сам складав шахові композиції. Його перші спроби в поезії знайшли підтримку маститих поетів, зокрема, Максима Рильського, з яким відбувалося листування.

Все-таки серед багатьох захоплень здібного учня література стала пріоритетом, який визначив його майбутнє. Разом із вчителем української літератури Михайло організовував зустріч із вдовою поета Василя Симоненка невдовзі після його кончини. Ця розповідь про видатного поета-шістдесятника запам’яталася всім, хто мав змогу її почути. Закономірним був вступ золотого медаліста Саченка на філологічний факультет КДУ ім. Т. Г. Шевченка, що сталося 1964 року.

А це був період суспільного пробудження, гостроти національного самоусвідомлення, мистецької спонуки до дії, особливого відчуття творчої свободи, присутнього і в творчих майстернях, і в університетських аудиторіях. Тільки прагнення шістдесятників звільнитися від ідеологічного тиску, щирість у творчості, відмова від догм в очах режиму були крамольним вільнодумством, на яке треба було реагувати репресіями. Тож під кагебешний каток, що проїхався в середині 60-х рр. по Київському університету, з багатьма студентами потрапив і Михайло Саченко. Відрахування з другого курсу КДУ ім. Т.Шевченка за «український буржуазний націоналізм» не стало зупинкою, оскільки, зорієнтувавшись, він вчасно перевівся до інституту ім. Карпенка-Карого, на режисерський факультет.

Проте відразу продовжити навчання Михайлу не вдалося, бо він негайно був рекрутований до війська і відбув службу на кордоні з Китаєм під час конфлікту СРСР і КНР через острівець Даманський, на Амурі. Повернувшись до інституту, він продемонстрував успіх у навчанні і 1971 року отримав диплом з відзнакою.

По закінченні митець влаштувався на Українську студію хронікально-документальних фільмів, де відзняв як режисер і сценарист понад тридцять художніх і документальних фільмів, спеціальних випусків і кіножурналів.

За терміном, запропонованим українським письменником Іваном Андрусяком (що спирався на оцінки критика Володимира Моренця), генерація поетів, найактивніших у 70-ті рр. ХХ ст., до якої належав і Михайло Саченко, в історії української літератури фігурує як Витіснене покоління або Постшістдесятники. Також поет Саченко репрезентує Київську школу поезії, літературне угруповання постшістдесятників з модерністською естетикою, що виникло у Києві наприкінці 1960-х, на початку 1970-х і складалося з студентів філологічного та філософського факультетів Київського університету.

Микола Ільницький (1934), український літературознавець, поет, перекладач, неодноразово в своїх критичних статтях згадував Київську школу поезії як явище української літератури радянського періоду, зокрема зазначаючи в статті «Драма без катарсису»: «Була задушена ціла генерація поетів «Київської школи», яких можна назвати «постшістдесятниками» і які встигли задекларувати себе хіба що однією чи кількома добірками в періодичній пресі. До цієї групи належали такі яскраві індивідуальності, як Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Саченко, Надія Кир’ян… Вони суттєво відрізнялися від своїх попередників – «шістдесятників» — тим, що спиралися у своїй творчості на глибинні міфологічні структури українського фольклору, які виражають основи національного буття. Більшість учасників цього угрупування постраждали не тільки як митці – вони були виключені з Київського університету, і їм довелося долати важкі перепони для самоутвердження і, по суті, вдруге дебютувати уже наприкінці 80-х – на початку 90-х років. До цієї генерації тяжіли львів’яни Ігор Калинець і Григорій Чубай». (Григорій Чубай – ще один «січневий поет», про якого йтиметься далі). У статті «Ключем метафори відімкнені вуста» критик додає важливу деталь: «Їм уже не було дано такої можливості для реалізації, як їхнім попередникам, хоч у їхніх творах було менше «небезпечного» для режиму гасел і декларацій, ніж, скажімо, у Василя Симоненка, Миколи Вінграновського чи й Івана Драча…».

Поетична муза не полишала Михайла і після зміни фахової освіти, і Іван Драч відзначив його Божу іскру поета у газеті «Молодь України» від 21 квітня 1967 року: «…Саченко – поет. Його образна стихія – органічна, вроджена. Поки що; він розкошує в безмежних полях фантазії, у нього ще немає потреби обмежувати себе, дисциплінувати. Кращі його поезії виросли з подиху рідної материнської хати, з гомону студентського гуртожитку…».

Поет видав низку збірок: «Коріння» (1971) під псевдонімом Борис Корнієнко, «Осінні вогнища» (1987), «Листи до ластівок», «Вірші писані Небом», «Стежиною самотнього місяця» та ін. Ще одним творчим напрямком поета було перекладацтво українською мовою поетичних оригіналів, писаних білоруською, чеською, польською та англійською мовами. Серед його улюблених поетів – Федеріко Гарсіа Лорка (Іспанія), Альдо Палацуескі, Камілло Зварбарро, Аттіліо Бертулоччі (Італія).

Поза тим, Саченко збагатив українську публіцистику та літературну критику, написавши низку рецензій, коментарів, відгуків, передмов до поетичних збірок, публіцистичних статей у літературних виданнях. Не забуваючи про свою «малу батьківщину», поет тісно співпрацював із з місцевими засобами масової інформації, зокрема з газетами «Надросся», «Корсунь», альманахом «Росичі».

Михайло Ільницький, узагальнюючи в статті «Сприймати світ до всіх його глибин…» стилістичні прикмети нової поетичної генерації, до якої належав Саченко, акцентує: «…образи-архетипи найдавніших, найархаїчніших пластів народного сприйняття: зозулі, дерева, квітки, в яких антропологічне, людське начало ще розчинене в природі, ще не набрало форми персоніфікованих міфів. Але це вже була поетична філософія нового покоління». Це твердження яскраво ілюструє один із віршів Михайла Саченка:

І в співанні бджоли і в гойданні ромашки,

І в сліду од бігучих конячих копит,

І в теплі щойно вмерлої пташки

Своїм дивним життям

Будем плакать і жить.

А як нас заберуть

Від вина і від свічки,

Від блакитних книжок,

Від дощу за вікном,

Тоді підем спокійно

В придуману вічність,

Залишивши для когось

Свій хліб і вино…

У «придуману вічність» поет пішов у лютому 2006 року зі злої волі невідомого вбивці. Пам’ятник на могилі Михайла Саченка, похованого у рідному селі, — великий білий метелик авторства львівського скульптора Юрія Миська, встановлений 2014 року.

(У статті використано матеріал:

Михайло Григорович Саченко

https://morunci.ucoz.ua/index/2_mikhajlo_grigorovich_sachenko/0-30 )

Місцем поетичної зупинки в сусідній з Черкаською Вінницькій області стає село Рахнівка Гайсинського району, де 6 січня 1938 року з’явився на світ поет-дисидент, символ боротьби за Україну і Людину в ній, вселенський символ незламності духу Василь Стус (1938 – 1985). Але його більш багатоманітне життєве амплуа виходить за рамки виключно віршування. Стаття Вікіпедії змальовує діяльність Стуса таким переліком професійних прикладок: український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті:

До постаті Василя Стуса український загал незалежної України дотикається трьома способами: через його біографію, основні віхи якої широко відомі, а окремі моменти яскраво демонструють суспільно-політичну епоху, в яку йому довелося жити.

Український голос Донеччини: Василь Стус! Василь Стус біографія | Українська поезія

Василь, четверта дитина в родині, у дворічному віці переїжджає на Донбас разом з батьками, які завербувалися на хімічний завод. Закінчивши із срібною медаллю школу в Донецьку, вступив на історико-філологічний факультет Педагогічного інституту (нині Донецький національний університет імені Василя Стуса). Отримавши диплом із відзнакою, після вчителювання, редакторської справи, служби в армії вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві зі спеціальності «Теорія літератури». Відвідував «Клуб творчої молоді», очолюваний Лесем Танюком.

Узяв участь в акції протесту проти арешту української інтелігенції під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків». Відрахування з аспірантури започаткувало період його тимчасових робіт. Опублікувавши на останнім курсі інституту в «Літературній Україні» перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка, намагався видати першу і другу збірки віршів «Круговерть» і «Зимові дерева», але отримував відмову видавництв. Збірка «Зимові дерева» була опублікована у самвидаві, а потім, потрапивши на Захід, у Лондоні. Під час першого арешту, в слідчому ізоляторі створив збірку «Час творчості». Три роки покарання відбував у мордовських і магаданських таборах.

Після повернення до Києва, через рік знову був заарештований, а судовий процес відбував з адвокатським супроводом Віктора Медведчука, якого нав’язав КГБ. Винесений режимом вирок – 10 років примусових робіт і 5 років заслання як особливо небезпечного рецидивіста – був ганебно зачитаний за відсутності поета у судовій залі. Після року відсидки йому було заборонено бачитися з рідними. Збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса було знищено табірними наглядачами. Рік просидів в одиночній камері в покарання за передачу віршів на волю.

Коли поет перебував у таборі в Кучино Пермського краю, українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. Відійшов у вічність раптово, помер у камері за нез’ясованих обставин. З великою ймовірністю до цього доклала зусиль радянська каральна система. Був похований на табірному цвинтарі без присутньої рідні і перепохований через чотири роки на Байковому цвинтарі в Києві разом із Юрієм Литвином і Олексою Тихим. А ще через рік Василь Стус був реабілітований прокурором УРСР Михайлом Потебенькою.

За що був заборонений Василь Стус в СРСР? Ірина Фаріон | Велич особистості | грудень ’14

https://www.youtube.com/watch?v=7vcVw4qN_54

Поза тим, образ Стуса розкривається через спогади численних очевидців, попутників, колег, яких ще чути чи які ще недавно була змога почути наживо. «Адже чимало людей знали Василя як аспіранта Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Академії наук УРСР, інші ділили його трагічну долю в’язня і засланця у Мордовії та на Колимі» (Микола Ільницький «Палімпсести Василя Стуса» — журнал «Вітчизна» 1990. № 3).

Приміром, дванадцять років, як стала за останнім пруґом Стефанія Шабатура. У виданій 2016 року «Смолоскипом» книжці, укладеній Соломією Дяків, «Стефанія Шабатура: вибрана палітра кольорів з мозаїки життя і творчості» закономірно згадується Василь Стус, з яким львівську мисткиню пов’язувала членство в Українській Гельсінській групі та ув’язнення після знаменитої «Арештованої коляди» 1972 року.

Безперечно, Поет Стус вповні відкривається в своїх текстах: інтелектуальних, складних лексично і композиційно поезіях, а також в листах до друзів (зокрема до Панаса Заливахи, Івана Світличного, Євгена Сверстюка), листах до рідних та критичних літературознавчих статтях і есе.

Свій набір Стусових улюблених цитат є в кожного, хто максимально охопив віршований спадок Стуса, вражений карбованими внутрішнім болем поетичними рядками, їхньою сміливою образністю і вільністю словотворів:

…Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю. А господь рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокійся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
Ще придасться на суді страшнім. (Вірш «Зазираю в завтра — тьма і тьмуща»)

О краю мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і важка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?… (Вірш «О краю мій, коли тобі проститься»)

Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила… (Вірш «Світанок у лісі»)

Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? Ачи зигзаг?
Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.
Заливає душу, всю в сльозах… (Вірш «Сто дзеркал спрямовано на мене»)

Сховатися од долі — не судилось.

Ударив грім — і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти — все, що снилось,

як смертеіснування й життєсмерть… (Вірш «Сховатися од долі – не судилось»).

Звісно, «прочитаний» Стус дав великі кола на воді українського літературознавства. Ось як узагальнив своє розуміння поезії Стуса Микола Ільницький у вищезгаданій статті «Палімпсести Василя Стуса»: «… вчитуючись у вірші Стуса, я дедалі більше проймався переконанням, що в процесі творення він був наодинці з собою, і цей стан «звільненості» від обставин, від оточення, цей стан самоти є шляхом найбільшої відкритості усьому світові і серцям людей, які сприйматимуть цю поезію у стані такої ж духовної очищеності…Я запримітив ліричний герой поета перебуває переважно в двох станах, у двох часових вимірах – спогаду й чекання, у минулому й майбутньому… Ці конкретні реалії, ці топонімічні назви, ці пейзажні ескізи не є вказівками на певні історичні події чи рідні місця, ні, вони створюють образ України, цілісний і неподільний, в якому і її історія, і її природа, і її доля. Цей збірний образ, наскрізний у поезії Стуса, посилюється тим, що постає він найчастіше не від безпосереднього спостереження, а виступає як спогад, як видіння, як сповідь на тлі іншої реальності, окресленої з нещадною точністю і скупістю…».

Зачіпаючи ще один творчий пласт поета – його перекладацьку діяльність – звернемося до спогаду Григорія Кочура «Згадую Василя Стуса», вміщеного в його книжці мемуарів «Що пам’ять зберегла».

Григорій Кочур (1908 – 1994) починає оповідь із своєї найдорожчої реліквії – машинописного примірника Стусової збірки «Зимові дерева» із дарчим написом автора. Слова вдячності, які поет написав у цьому саморобному зошиті, спонукає Кочура до розмірковувань: За що ж йому Стусова подяка? І припускає, що річ в упорядкованій ним антології молодої білоруської поезії, яка вийшла 1969 року у видавництві «Молодь». Вірші Григора Бородуліна і Федора Черні переклав Василь Стус, який виступив під псевдонімом В. Петрик. А це був важкий для поета час, коли жодне видавництво України не наважувалося його друкувати. Як-от у 1967 році зазнала невдачі спроба Кочура в публікації «Школа перекладачів», запропонованій журналу «Ранок», де редактором був Віталій Коротич, помістити серед семи варіантів перекладу вірша Рільке й поетичну інтерпретацію Стуса.

Автор спогаду окреслює перекладацькі акценти Василя Стуса: «Взагалі, крім білорусів, та ще Федеріко Гарсії Лорки (переклади ці з’явилися раніше від Лукашевого), найбільше і найохочіше Василь Стус перекладав німців – у першу чергу Гете і Рільке…» . Стус позичав у Кочура перший том німецького тритомника Рільке і написав у ньому олівцем понад півтора десятка перекладів віршів. Це видання автор так само благоговійно зберігав.

Згадує Кочур і зустріч зі Стусом, що відбулася у майстерні скульптора Бориса Довганя, найближчого друга поета. Довгань зробив бюст Стуса, найкращу, на думку Кочура, свою роботу. Між гостями скульптора зав’язалася розмова з приводу творчості Тичини. Стус високо цінував раннього Тичину і категорично відкидав поетичну творчість, започатковану збіркою «Чернігів», розцінюючи останню, як і збірку «Партія веде», зрадою Тичиною поезії та свого поетичного минулого. Також Стус нагадав, що Тичина профанував, спотворив тему Сковороди, яку починав гідно.

Завершується спогад Кочура, написаний 1993 року, оцінкою безперечного, вже визнаного масштабу поета. Але Кочур говорить і про маловідомі широкому загалу грані інтелектуальної спадщини Стуса: «Мені ж хотілося звернути увагу на Стуса літературознавця й перекладача, на те, щоб зібрати всі його переклади, критичні статті, що збереглися, — це справа необхідна і невідкладна. Василь Стус як класик української поезії ХХ сторіччя цілком цього заслужив».

За що був заборонений Василь Стус в СРСР? Ірина Фаріон | Велич особистості | грудень ’14

https://www.youtube.com/watch?v=7vcVw4qN_54

З повагою – завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження Галина Рафальська та Наукова бібліотека НАОМА.