Велич країни виявляється не лише в значущості її здобутків на віковічному шляху, але і в історичній пам’яті, присутній у поточному культурному житті. Дух старовини має бути підсиленням модерних віянь, аби вони обернулися добрими плодами здорового розвитку. Слідуючи вивіреній століттями європейської цивілізації мудрості слів: «Est quoque cunctarum novĭtas carissĭma rerum» – Новизна – найдорожча річ із усіх речей, «Non progrĕdi est regrĕd»i – Не йти вперед – значить іти назад, пам’ятаємо і сакраментальну фразу: «Historia est megistra vitae» — Історія — вчителька життя.
А історія не обмежується оповіддю, почутою безпосередньо, зафіксованою в древніх манускриптах чи зовсім недавно. Історія перетворюється на рядки нонфікшен – літератури факту, як і вражає придуманими сюжетами з життя предків, з якими знайомимося через художню літературу. Хоча муза історії Кліо, «та, що дарує славу», зазвичай зображується з сувоєм і грифельною паличкою, або з футляром для сувоїв, – писаний текст не є її єдиним атрибутом. Про розвиток цивілізацій засвідчують не тільки писемні джерела, але й матеріальна культура.
Приміром, розвиток європейської цивілізації виразно демонструє міський і сільський ландшафт. Тож історію міста і села європейської країни можна і оповідати в датах, фактах, подіях, і побачити в різностильових будівлях, спорудах, предметах побуту, одязі і зачісках. Що більше, візуальна історія є промовистим доказом тих історичних явищ, про які з тих чи тих причин професійні історики воліють не згадувати.
Суспільствознавчий дискурс в Україні і з одержанням нею Незалежності поволі визволявся з полону постімперських кліше, вперто підживлюваних колишньою метрополією, нинішньою державою-агресором. Країна Україна, що посідає третину світового чорнозему, закономірно становить аграрну потугу, а розвинене землеробство, своєю чергою, стає визначальним культуротворчим чинником. Село в Україні, попри геноцидну політику імперії московитів, особливо агресивну за СРСР, зберігало українську мову і українські культурні ознаки.
Натомість крупніше і крупне місто в Україні з кінця XVIII століття, з остаточни
м позбуттям нею державності, а особливо в ХІХ столітті, ставало вітриною імперії, втрачаючи національний характер, який у час державної суб’єктності виражався в будівлях барокового стилю. Російський царат задля свого затвердження у поневоленій Україні активно розбудовував Київ, Харків, Одесу, Катеринослав, інші міста у класицистичному стилі, з притаманними йому монументальними формами римського взірця. Цей стиль, виникнувши у Франції в епоху Просвітництва і абсолютизму, на початку ХІХ століття в
Російській імперії набув форм помпезного ампіру, що звеличував імперську військову еліту, загарбницьку за своєю суттю стосовно України.
Звісно, таке підневільне становище України, коли її вища верства стала частиною імперського істеблішменту, провокує питання, яка верства, суспільний стан, може представляти історичну Україну, на яку можна взоруватися, аби зберігати традиції і підтримувати віковічну тяглість. Чи виступає символом автентичної України одна селянська хата? На це питання намагався дати відповідь Дмитро Донцов, нагадавши в статтях «Де шукати наших історичних традицій» та «Дух нашої давнини» про славні епохи давньої України та про її стрижень – стан козаків, чиїм правилом життя був лицарський кодекс.
В першій Донцов зазначав: «Це були часи, коли Величко називав наших предків «народом мужественним і рицарським», а його вождів – «отважними і хоробрими». Тоді навіть противники казали, що були козаки, щоправда, хлопами, «одначе такими хлопами, які достойні були бути Квінтами Цинцанатами». Тоді навіть суверен держави, яка мала з ними до діла, називав їх «мужественним руським народом», а інші – «дияволами Хмеля», що було не меншим компліментом». А в другій, змальовуючи більшовизм, наділений енергією, чортівською винахідливістю, безоглядною послідовністю, диявольською хитрістю та неабияким державницьким спритом, стверджував ідеал української нації, здатної протистати ворогу, «що буде обдарована провідною кастою з рівносильною енергією, завзяттям і мудрістю». І ця нація, «як тоді хмельничани, протиставить Петрам і Сталіним рівнорядну розмахом касту провідників… Тільки ця нова каста потрапить взяти на свої плечі стару місію давнього Києва в усім її блиску».
Ці твори видатного українського мислителя стали спростуванням міфу про рустикальний характер українства, який плекала більшість українських письменників і істориків ХІХ століття, і зокрема виразив Михайло Грушевський у збірці 1918 року «На порозі Нової України: гадки і мрії», в розділі «Підстави Великої України. Село»: «Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будущина українського відродження і взагалі будущина України. Протягом цілого століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу як усі інші верстви зрадили своїй національности, від нього черпавсь весь матеріал для національного будівництва, і на нього покладало воно свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане на ново сей скинений в безодню пітьми й несвідомости титан, сей позбавлений зору і сили, обстрижений з своєї політичної і національної свідомости Самсон. Треба було тільки подати йому сю чудотворну воду свідомости – тільки ж все ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму».
Сучасні українські історики, дедалі частіше порушуючи табуйовану тему, так само підважують «рустикальний вирок» українству.
Віталій Ляска. Стигма рустикальності
https://zaxid.net/blogi_tag50977/
Інструкція. Смисл / Епізод 2 / ШЛЯХТА (Ніжин і Батурин): Ростислав Мартинюк, Олексій Сокирко
https://www.youtube.com/watch?v=_Q0-YHDCPXw&t=719s
Олексій Сокирко. Міста, фортеці, гарнізони. Фортифікаційно-оборонні стратегії в Козацькому Гетьманаті доби «мілітарної революції»
Однак тема співіснування лицарського і селянського станів та їхньої ролі в Україні хвилює не лише істориків, вийшовши в простір науково-популярних передач і відеоблогів, які не обмежуються теоретичними міркування, будуючись на наявній історичній спадщині, баченій на власні очі.
Закономірним стала поява сюжету про шляхетське минуле України і в проєкті Акіма Галімова та команди «Реальна історія», присвяченому висвітленню спрофанованих Росією українських історичних реалій. Серіал «Українські палаци. Золота доба» в кожному випуску демонструє окремий доказ присутності вельможного панства, козацької старшини на українській землі, а численність серій говорить про величезний і непізнаний культурно-суспільний пласт країни. Автори не задовольнялися нинішнім станом об’єктів, переважна більшість яких зруйнована і напівзруйнована, і, оповідаючи історію цих палаців, відтворювали їх у 3D-форматі.
Команда цього серіалу, тобто, український журналіст, сценарист і автор історично-документальних проєктів Акім Галімов та український сценарист і креативний продюсер Руслан Шаріпов телевізійний набуток перетворили на паперове видання, випустивши у харківській «Фабулі» книжку «Українські палаци: відновлення історії. Золота доба». В передмові автори, оповідаючи про свої відвідини околиць Диканьки з метою уздріти палац Кочубеїв, висловлюють свій погляд на місце аристократії в українській історії: «Ми не могли помилитися — це було саме те місце. Але зараз нічого не нагадувало про палац. Нічого не нагадувало про нашу історію. Ту величну українську історію, яку насправді репрезентують не лише глибинні автентичні звичаї нашого села, але й традиції аристократії.
Це історія українських палаців, якими володіли знатні роди, пов’язані з нашими землями. Історія, у якій були найвидатніші витвори мистецтва, кохання, героїчні битви, шалені статки та злидні, спротив московській імперії, а іноді — повна інтеграція в неї.
Цю захопливу та самобутню історію було цілком знищено радянським режимом, за задумом якого українці мали бути в СРСР молодшими братами «великого російського народу» з веселими піснями і яскравими шароварами, але точно не з палацами та власною українською унікальною історичною спадщиною! Адже якщо народ і територія мають власну історію, у них є і власне майбутнє».
Також у передмові автори роблять акцент на перевагах книжки стосовно документального відеоциклу: вона містить набагато більше інформації, фактів, а також більше ілюстративного матеріалу, серед якого — старі світлини і зображення, що не ввійшли до відеосеріалу.
Зміст книжки відображає форзац з мапою України, на якій позначено місцезнаходження шести вже неіснуючих палаців. Послідовність оповіді з хронікою їхнього розвитку відповідає загальній історії палаців на території України: від Середньовіччя і до ХХ століття, від князів Острозьких до родини Терещенків. Звісно, збирання скупих і випадкових відомостей про зруйновані будівлі (здебільшого завдяки нащадкам шляхетських родів, які мешкають у країнах Європи і на інших континентах) супроводжувалося відкриттям маловідомої історії побуту української аристократії, тобто, людей, «що формували тогочасну економіку, політику та візію розвитку нашого суспільства».
Кожна з шести історій представляється читачу як художньо викладений документальний детектив з максимальним фактологічним обґрунтуванням авторської фантазії. Оповідь розгортається в двох планах, не лише занурюючи в події і обставини життя господарів маєтностей, але й провадячи шляхом авторського дослідження, побудованого на архівних документах, світлинах, мальованих портретах і музейних артефактах. Обов’язковим атрибутом розповіді про шляхетську родину є родовий герб – носій інформації про початок, заслуги і ієрархічне положення знатного роду. Тому видання містить шість гербів, шість символічних ідентифікаторів знаті України різного етнічного походження, а саме, династії Любомирських, князів Санґушків, родини Потоцьких, роду Кочубеїв, родини Фальц-Фейнів, роду Терещенків. Герби не тільки доповнюють розмаїтий ілюстративний матеріал, що облямовує авторський текст, але й спонукають до застосування історико-порівняльного методу, щоб виявити тенденції в появі і розвитку шляхетського стану на теренах України.
Приміром, смисловим центром герба Любомирських є Шренява, річка, біля якої за часів першого короля Польщі короля Болеслава Хороброго була здобута перемога. Династія, чий початок зафіксовано в ХІ столітті, стала відомою на межі XV й XVI століть із заснуванням княжого відгалуження роду, що символізує корона вгорі герба.
Рівненський замок, з історії про який починається книжка, був початково споруджений родом князів Острозький, але в результаті несприятливих для України історичних подій на тривалий час став власністю іншої, хоча й спорідненої з Острозькими, шляхетської династії. Любомирські позбулися наново побудованого Єжи Любомирським в першій половині XVIII століття рівненського палацу через російсько-більшовицьку інвазію за пактом Молотова-Ріббентропа. У 1940 радянське керівництво наказало підірвати палац, і це призвело до остаточної руйнації архітектурної перлини в центрі Рівного.
А герб князів Санґушків – це знаменита «Погоня», давніх князів Литовських, завдяки яким литовці нині отримали державу з глибокими історичними традиціями. Символ «Погонї» складає зображення лицаря на коні, що женеться з усім військом за ворогом під час відбиття облоги міста. Вплив литовських князів Санґушків на українських теренах пов’язаний з перебуванням України у складі Великого князівства Литовського з ХIV століття. Найвидатнішим представником роду, як і найзаможнішим магнатом Речі Посполитої, вважається Павло Карл Санґушко (1680 – 1750) – маршалок великий Литовський, староста Кременецький і Черкаський.
Як активний поціновувач різних жанрів мистецтва і діяльний меценат Павло Карл Санґушко відреставрував та модернізував чимало палаців, костелів і монастирів. Зокрема, взявся він і за Заславський замок в місті Ізяслав на Хмельниччині, власником якого став, одружившись на Маріанні Любомирській, донці Теофіли Людвіки Любомирської, що отримала маєтки Старого і Нового Заслава від брата – Олександра Януша Заславського, останнього представника роду Заславських.
Важливо пам’ятати, що рід Заславських – це той самий руський рід князів Острозьких, позаяк оновлене прізвище з’явилося внаслідок поділу спадщини князем Василем Острозьким між синами. Юрій Острозький, отримавши Заслав, став Заславським, чим започаткував нову династію.
Отже, із заїздом 1745 року новопосталого подружжя Павла Карла Санґушка і Барбари, яка в сімнадцятирічному віці стала його третьою дружиною, почався новий етап в житті ізяславського палацу Санґушків. Овдовівши, Барбара впродовж 1754 – 1770 року керувала зведенням нової, пишної будівлі поряд із відреставрованим Санґушком старим палацом Заславських. Побудований у стилі бароко палац мав розкішний парадний вхід, облаштований нішами з мармуровими скульптурами італійського скульптора Антоніо Канови, а також був оздоблений багатим декором в інтер’єрах: вишуканою ліпниною стель, венеційською штукатуркою і «мальованим папером» – шпалерами, що тільки входили у вжиток європейської еліти.
Розташована в двох великих залах бібліотека не лише нараховувала книжки найвидатніших європейських авторів, але й містила рідкісні видання, що входять до культурної спадщини України, як-от Острозька Біблія 1581 року та Львівська Біблія 1577 року. Окреме приміщення призначалося для зберігання як архіву Санґушків, так і документів, що розкривали походження українських шляхетських родів, та найцінніших рукописів, пов’язаних з історією всієї Правобережної України.
Палац Санґушків спіткала та ж нещаслива доля розташування на землях, що ввійшли до складу Російської імперії, а з часом стали частиною СРСР. З перетворенням будівлі на казарму в першій половині ХІХ століття її фасади стали швидко псуватися. Під час Другої світової війни палац зазнав нищівних артобстрілів і пожеж, і до кінця 1980-х доживав віку як локація військової частини.
Основу герба родини Потоцьких становить найдавніший польський символ – видозмінений ключ «Пилява», пов’язаний із місцевістю в Польщі, де в ХІІ столітті лицар Жирослав отримав у рукопашному бою перемогу над ватажком поганців. Цей герб і нині видніє на двох центральних колонах серед шести вцілілих колон палацу Юзефа Потоцького в селищі Антоніни на Хмельниччині. Антоніни – це село, що з давніх-давен належало руському роду Острозьких з назвою Холодьки і історично не мало жодного стосунку до Потоцьких. Але знову-таки історичні обставини невблаганно змінювали суспільно-політичний ландшафт України, і старовинні шляхетські роди України поступалися місцем, зникаючи або частково вливаючись у аристократичний стан литовського, польського, а згодом і московитського походження.
Тож село переходило у власність різних господарів і врешті у другій половині XVIII століття опинилося в руках Барбари Санґушко, яка віддала його родині близьких родичів – Ігнацію і Антоніні Мальчевським. Саме Ігнацій Мальчевський побудував у селі великий палац, розбив великий парк і назвав новий маєток ім’ям улюбленої дружини Антоніни, що згодом стало назвою всього села. Зі смертю Антоніни і від’їздом Ігнація маєток знов перейшов до Любомирських.
Юзеф Потоцький, син Марії Санґушко і Альфреда Потоцького, впливового політичного діяча з Австро-Угорщини, успадкував Антоніни 1888 року. Він перетворив одну з резиденцій родини на найтехнологічніший населений пункт Європи, провівши електрику, телефонну лінію, побудувавши аеродром, гараж для автопарку, зоопарк із екзотичними тваринами, яких доглядали спеціальні працівники з Африки. Поза тим, Юзеф Потоцький, одружившись у 1892 році з аристократкою Геленою Радзивіл, оселився в Антонінах і розпочав дуже прибутковий цукровий бізнес, як і успішну сільськогосподарську діяльність та розведення коней.
Через п’ять років господар Антонін взявся за перебудову палацу, зведеного Мальчевським, запросивши французького архітектора Франсуа Арво. На зміну померлого будівничого, який перепланував і розширив будівлю, з’явився австрійський архітектор Фердинанд Фельнер, автор Одеського оперного театру. Перебудова палацу в необароковому стилі була завершена в 1908 році, явивши по-німецькому педантичний і по-французькому елегантний взірець палацової архітектури. Маєток Юзефа Потоцького вражав і найсучаснішими технологічними рішеннями, маючи поблизу побудовану мініелектостанцію.
Серед 165 розкішно облаштованих кімнат у палаці розташовувався зимовий сад, а також було виділено величезне бібліотечне приміщення. Книжки Юзеф Потоцький збирав довго і ретельно, розширивши власну книгозбірню до 20 тисяч, що зробило її однією з найбільших у Східній Європі.
На відміну від попереднього сюжету, історія палацу Юзефа Потоцького довго складалася щасливо навіть в умовах Російської імперії, оскільки Потоцькі вимушено прийняли російське підданство. Юзеф Потоцький, як справжній бізнесмен, отримував від цього статусу максимальний зиск для власної бізнес-імперії і родини, запрошуючи до маєтку впливових людей з імператорського двору.
З початком більшовицького перевороту в Російській імперії господарі Антонін завбачливо переїхали до свого маєтку у Варшаві, вивізши частину майна зі сподіванням повернутися. До 1919 року палац залишався неушкодженим завдяки комітету з працівників підприємств Потоцького, який оголосив панську будівлю народною власністю, нікого до неї не підпускаючи. Однак цей оборонний захід виявився безсилим перед червоноармійцями, які розграбували і підпалили маєток. Вцілілі після кількаденної пожежі книжки і витворі мистецтва були згодом переправлені до Варшави.
Вищий клас України різноманітної етнічної приналежності представляли не тільки старовинні роди з напівлегендарними історіями походження, але й вихідці з поспільства, які отримували дворянський статус завдяки своїй наполегливій і винахідливій праці на українських теренах. Архітектурно-ландшафтним свідченням такої історії є зведений наприкінці ХІХ століття палац у селі Новоолександрівка на Херсонщині. Її будівничий і власник –Олександр Фальц-Фейн, нащадок Йоганна Фейна, переселенця з Саксонії, який на початку ХІХ століття за власним бажанням потрапив до Російської імперії і після поневірянь у Санкт-Петербурзі і Саратові вирішив оселитися на родючому ґрунті і в доброму кліматі Півдня України.
Отримавши землю як приїжджий з Німеччини, Фейн побудував дім, обзавівся господарством і одружився, коли сам уже не міг з ним впоратися. Свою земельну власність він зареєстрував як Елізабетфельд, тобто «земля Елізабет», пошанувавши такою назвою дружину. Син подружжя Фейнів Фрідріх, успадкувавши господарство, перевершив батьків у його веденні і значно примножив початкове володіння. Пропрацювавши 28 років, Фрідріх придбав землі і маєток Преображенка на Кримському перешийку біля Перекопу.
Під час Кримської війни 1853 – 1856 років володар Преображенки забезпечував російське військо в Криму м’ясом і вовною, маючи логістичну перевагу над іншими постачальниками. Отримуючи із закінченням війни від імператора Олександра ІІ особисту подяку, Фрідріх Фейн попросив про дозвіл на подвійне прізвище Фальц-Фейн для доньки Елізабет і майбутнього зятя Йоганна Фальца, аби збереглося родове прізвище після їхнього одруження.
Заробивши на Кримській війні, Фрідріх придбав маєток Дух-Фіней, Асканія-Нову та поселення Гаврилівка на Херсонщині. Сини Йоганна Фальц-Фейна, успадковуючи батьківське володіння, розподілили його за старшинством: старшому – Фрідріху Фальц-Фейну відійшла Преображенка і Асканія-Нова, а молодшому – Олександру Фальц-Фейну дісталася Гаврилівка з прилеглими землями.
На одній із круч Дніпра у Гаврилівці Олександр побудував палац, з чого ми і починали історію Фальц-Фейнів. Ця будівля стала відображенням різнобічної особистості Олександра, який захоплювався технікою і музикою, автомобілями й іхтіологією. Палац з 45 кімнатами і повною електрифікацією мав перед фасадом мармурові фонтани з рибками та ставки неподалік, в яких розводилися цінні породи риб. З часом і всередині з’явилися риби у величезному акваріумі, що було дивовижею для тогочасного інтер’єру житлового приміщення.
Довкола палацу був висаджений парк із різними видами дерев, не характерних для посушливого клімату Херсонщини, і скрупульозно продуманою системою іригації. У парку жили екзотичні тварини: лами, зебри, фламінго і павичі, які потребували окремого догляду. За межами парку на сто гектарів простягалися квіткові клумби, виноградники і фруктові сади. Власник маєтку, отримавши знання в берлінській сільськогосподарській академії, експериментував із розведенням різнокольорових троянд і вивів власний сорт яблук.
Але найбільшим уподобанням Олександра було тваринництво, що стало полем щоденної практики. Продовжуючи родинну справу розведення овець, він часто їх сам і випасав. Сільськогосподарська галузь, небаченими темпами розвиваючись на південних землях Російської імперії завдяки умілій організації і застосуванню нових технологій, стала не тільки джерелом великих прибутків родини, але й містком до вищої імперської касти. У серпні 1913 році Микола ІІ підписав указ про надання Олександру Фальц-Фейну разом з його нащадками російського дворянства, вдовольняючи подання, в якому йшлося про «великі заслуги, надані розвитку сільського господарства… Олександром Фальц-Фейном і чотирма поколіннями предків».
Не останню роль у прояві такої монаршої милості відіграв і брат Олександра Фрідріх, який плекав самобутність українських степових ландшафтів і прославився на весь світ першим контактним зоопарком на заповідній зоні небачених масштабів та дендропарком Асканії-Нови. Герб Фальц-Фейнів, побудований на малюнку голови коня, відобразив історію успіху родини, як і данину, віддану тварині, що сприяла всесвітній славі новоспечених російських дворян.
Брати Фальц-Фейни з своїми родинами на початку російсько-більшовицької окупації полишили українські посілості, їхня ж мати Софія Фвльц-Фейн відмовилася виїжджати, і була вбита червоноармійцями. З усіх володінь Фальц-Фейнів на Півні України шкоди і знищення не зазнала тільки Асканія-Нова, 1919 року отримавши статус народного заповідного парку.
Чотири представлені сюжети про шляхетські роди неукраїнського походження та їхні маєтки, здебільшого зведені іноземцями, закономірно завершуються двома питаннями: наскільки все це історія шляхти саме України та якою мірою панські палаци – питомо українська культура? Однак самі факти, наведені авторами представленого видання, вже промовляють на користь України. По-перше, польські знатні роди в Україні мали значний староруський етнічний субстрат, а по-друге, проживаючи і діячі на українських теренах, вони не лише розвивали українську культуру, але завдяки ній набули власного обличчя і ментально відрізнялися від родичів поза Україною.
На друге питання Акім Галімов і Руслан Шаріпов дають відповідь у висновках після історій про Любомирських і Санґушків. Пригадавши факти щодо палацових будівель у Києві і Холмі, в яких мешкали київський князь Володимир і король Данило Романович, автори зазначають: «Отже, будівництво палаців на українських землях має давню та сталу традицію і не було привнесене зовні. Так, золота доба більшості українських палаців припадає саме на XVII – XVIII століття – період, коли ними володіли родини з польським чи литовським корінням, як-от Любомирські в Рівному та Санґушки в Ізяславі. Проте виникли вони не на порожньому місці. Тут стояли замки та палаци давньої української аристократії, що вже не відповідали вимогам часу, тому Любомирські та Санґушки їх перебудовували».
Приділимо увагу гербам ще двох знатних родів України, більше відомих широкому загалу, ніж чотири попередніх. Рід Кочубеїв, чиїм зачинателем, за родинними переказами, став виходець із Кримського ханства Кукчук-бей, хрещений як Андрій, після створення козацької держави посів вищій соціально-політичний щабель, як і вся козацька старшина, що перетворилася на аристократичний стан. Онук Андрія Василь Кочубей був за гетьманства Мазепи генеральним писарем, генеральним суддею Війська Запорозького і 1687 року отримав за службу земельні володіння, зокрема Диканьку. Бувши наближеною до Мазепи особою, Василь Кочубей не став йому опорою у важкі моменти відстоювання українського інтересу. Навпаки, він плів інтриги проти гетьмана і неодноразово писав на нього доноси цареві Петру. Але доля Кочубея була типовою для зрадників свого народу – його стратили за наказом того ж царя Петра, перед яким він вислужувався.
Ганебна кончина Кочубея в результаті аморального вчинку була чутливою темою для його нащадків протягом 200 років. Водночас цар виявляв велику прихильність і підтримував родину донощика, що сприяло нечуваному багатінню Кочубеїв, примноженню володінь і підсиленню впливу в імперії. Для отримання дворянського статусу, який інші династії вислужували століттями, Кочубеям знадобилося кілька десятиліть. Їхній родовий герб відображає швидкий ривок із поспільства в пани.
Композиційним центром цього графського символу, перевтіленого зі звичайно шляхетного козацького, є розташоване на синьому тлі пурпурове серце з жовтими хрестами. Оточений козаком і левом козацький елемент стоїть на основі, облямованій латинським написом «Elevor ubi consumor» (вивищуюсь, коли гину), під надбудовою з трьома лицарськими шоломами і короною, що і є ознакою підвищення статусу. Останнє помпезно підкреслювали і корони на в’їзній брамі палацу в Диканьці. Сам цей палац був яскравим свідченням життєвого успіху перекинчиків, відданих імперії.
Нині на місці маєтку є тільки зарослий бур’яном і будячинням пустир, щоправда позначений символічною в’їзною брамою. Але з часу, коли Кочубеї після запаморочливого ієрархічного підвищення, що зайняло сто років, стали представницькою аристократичною династією імперії, і до переходу останньої на “комуністичні рейки”, це було визначне місце в координатах російського вищого світу. Будівництво маєтку здійснив князь Віктор Кочубей, правнук Василя Кочубея, син голови суду в Полтаві, досвідчений дипломат, що робив кар’єру в Петербурзі, Женеві, Лондоні, Константинополі. Після одруження Кочубей почав облаштовуватися в Диканьці із задумом перенести європейський шик до української глибинки. Будуючи розкішний палац із сотнею кімнат і нестандартним плануванням, господар розраховував проживати в ньому з родиною постійно. Однак доля розпорядилася по-іншому: отримавши від нового імператора Олександра І призначення на безпрецедентну за вагою посаду міністра внутрішніх справ, Віктор Кочубей знову опинився в Петербурзі і перебував там більшість часу.
За відсутності власників у маєтку не припинялася господарча діяльність, оскільки крім будинку, на території маєтку були сад, оранжерея і ставок зі штучним островом. Крім того, вся Диканька фактично була великим різногалузевим бізнесом Кочубеїв, виробляючи горілку, мед та селітру, а також вирощуючи худобу і коней.
Віктор Кочубей, онук-тезка, останній власник палацу, продовжив підприємницьку лінію роду, розпочату ще Василем Кочубеєм. За його господарювання маєток став ще більш вишуканим, модерним, технологічним. Господар здебільшого перебував у Петербурзі, служачи при дворі, але тримав маєток під пильною увагою і, між іншим, збудував відпочинковий комплекс з новомодним тенісним кортом.
Аграрна діяльність Кочубеїв була підсилена броварництвом із замкнутим циклом виробництва пива. Таким способом на межі ХІХ і ХХ століть власник Диканьки став пивним магнатом Російської імперії, експортуючи власну продукцію. Завдяки застосуванню в сільському господарстві альтернативних технологій Диканька перетворилася на найпередовіше і найприбутковіше підприємство.
Захоплюючись фотографією, подружжя Віктора і Олени Кочубеїв залишили достатньо світлин, щоб зробити висновок щодо інтер’єрів палацу. Тож у багатьох кімнатах зберігалися справжні музейні експонати: мистецькі твори, предмети старовини, вироби із золота і срібла, хоча була й окрема музейна кімната. Також осібно, в таємному сховищі, розміщався родинний архів, що складався із сотні документів, записаних свідчень, накопичуваних упродовж двохсот років. Доля більшості скарбів та архіву Кочубеїв невідома.
Кочубеї зреагували на більшовицький заколот і репресії спішною втечею за кордон, і місцевим мешканцям якийсь час вдавалося оберігати палац від зазіхань червоної влади. 1924 року американський журналіст Альберт Ріс Вільямс, відвідуючи Диканьку, застав розграбовану, вщент пошкоджену будівлю без даху. По кількох роках і палацові руїни зникли з лиця землі, розібрані по цеглині. Третина цінних речей була вивезена до Полтави і нині становить основу експозиції Полтавського художнього музею. Кілька артефактів із колекції Кочубея перебувають у Києві, у Національному художньому музеї та в Музеї коштовностей на території Києво-Печерської лаври.
Розглянуті історії п’яти палаців України та їхніх господарів, чиї родини по-різному набували шляхетський статус, спільно дооходять до трагічного фіналу, спричиненого суспільно-політичним зламом 1917 року в росії і більшовицькою окупацією України: представники аристократичного стану переважно рятувалися втечею за кордон, а їхні маєтності зазнали розграбування і знищення згідно з словами «Інтернаціоналу» «Весь мир насилья мы разрушим. До основанья…».
Так само незавидно завершилася коротка історія маєтку Терещенків у селі Дениші, початок якої все ж таки був нетиповим явищем для аристократії України, являючи приклад скоробагатька з народу. Артемій Терещенко, уродженець села Локоть на нинішній Брянщині (що є історичною землею України, як і Курщина з Білгородщиною) власними зусиллями досяг вражаючого життєвого успіху і високого становища в суспільстві. Його біографія скоріше вписується в загальноєвропейський контекст ХІХ століття, ілюструючи алгоритм формування династій індустріальної аристократії Європи.
Отже, засновник аристократичного роду підупалої Російської імперії рубежу ХІХ і ХХ століть Артемій Терещенко, майбутній цукровий магнат і меценат, розпочав свою діяльність у Глухові.
Почавши з дрібної торгівлі, Терещенко розвинув власну справу до масштабів потужної корпорації, з якою мало хто в імперії міг конкурувати. За свій підприємницький хист, активну і ефективну діяльність в новій господарчій галузі він отримав від імператора дворянство.
Герб роду Терещенків, насичений символікою окремих його елементів, виконано в синьо-жовтій гамі з червоними вкрапленнями, а в його композицію включена цифрова символіка. Два леви символізують силу і владу, два снопи з трьох колосків один над одним — добробут і розквіт. Смисловим центром і візуальним фундаментом громіздкого зображення герба слугує гасло Терещенків, написане півколом унизу: «Прагнення до суспільних користей». І ці слова прийняли за життєвий орієнтир батько-засновник і його діти: Нікола, Федір, Семен та Марія, які не тільки підхопили батьківську підприємницьку ініціативу, але й були активними меценатами.
Найстарший син Артемія Терещенка Нікола зіграв основну роль у розбудові цукрової бізнес-імперії родини. Федір, який із батьком і старшим братом вели цукровий бізнес, став найвідомішим колекціонером, що першим відкрив своє надбання мистецьких коштовностей для публічного огляду.
Палац у Денишах був споруджений зусиллями другої дружини Федора Надії, яка, овдовівши, придбала старий маєток недалеко від Житомира, щоб зробити з нього місце збору всієї родини. Троє дітей подружжя Терещенків якраз мали маєтки недалеко від Денишів. У будівництві нового палацу Ніні Терещенко допомагали близька подруга і родичка Ольга Терещенко, донька Ніколи Терещенка.
1910 року Надія і Ольга замовили проєкт архітектору Павлу Голландському, який до того спорудив багато будівель для родини. Будівництво родинної резиденції контролювалося на дистанції через листування між замовниками і архітектором. Взаємини між Терещенками і Голландським складалися дуже напружено протягом усього будівництва. Архітектор відставав від строків виконання, мав розбіжності з Надією у стилістичному вирішенні зовнішнього оздоблення, з нехіттю долав труднощі з опаленням.
Незважаючи на об’єктивні і суб’єктивні перешкоди, протягом чотирьох років будівля поволі споруджувалася, набуваючи неймовірної естетичної привабливості, і 1914 року була завершена. Для будівництва використовувалися дорогі матеріали, привезені з-за кордону, приміром, кольоровий цемент, замовлений в Італії. Палац доповнював парк із величезним фонтаном у центрі та статуї, виконані в давньогрецькому стилі. З обох боків будівлі розташовувалися тераси, які дозволяли оглядати дивовижні місцеві краєвиди.
Облаштовуючи будівлю для потреб усіх своїх дітей, для сина Федора Ніна Терещенко старалася найбільше, тому що покладала особливі надії на нього як на продовжувача роду Терещенків. Авіація, ставши захопленням Федора ще в період навчання в Київському політехнічному інституті, визначила і місце його проживання. Федір обрав старий маєток у Червоному, і розбудував та ремонтував його, вклавши великі гроші. Також був побудований завод, на якому вироблялися літаки, розроблені Терещенком, а також аеродром. Під час Першої світової війни Федір отримав від військового міністерства замовлення на виготовлення 12 літаків.
Наймолодший палац підімперської України не протривав довго, тішачи власників; в світовій колотнечі, спричиненій більшовицьким переворотом 1917 року, він перетворився на руїни. Нині про колишній розкішний палац нагадують тільки стіни, залишки центральної башти і фундаменти. Власники маєтку, як і вся родина Федора Терещенка: Надія, дружина Федора-старшого, Ольга, донька Ніколи та діти Федір, Надія та Наталія з родинами поспіхом виїхали в 1918 році до Англії. У новій країні в них розпочалося життя вже не представників найбагатшої верстви з дворянським статусом, а приходнів, яким треба було вижити в нових умовах.
Оглянувши шість сюжетів книжки Акіма Галімова і Руслана Шаріпова, підсумуємо її структурні особливості. Шість розділів автори розподілили на три частини змісту, завершувані висновками, в яких історичний фактаж осмислювався з дистанції воєнного сьогодення.
Для завершення нинішньої статті придасться цитата із фінальних висновків: «Українські палаци, як і наша країна загалом, зазнали руйнівного впливу двох імперій – із центрами в Петербурзі і Москві… У ХХ столітті українські палаци стали об’єктом номер один для ненависті з боку комуністичної імперії. Частину з них більшовики зруйнували до фундаментів, а вцілілі будівлі використовували як санаторії, диспансери, лікарні для психічно хворих, навчальні заклади. Ми не знаємо жодного палацу в Україні, який не постраждав би від комуністів протягом 1917 – 1921 років. Більшовики оголосили еліту та заможну аристократію ворогами народу, які, мовляв, є найбільшими експлуататорами селян і мають за це поплатитися. Та під час своїх експедицій ми дуже часто чули від місцевих мешканців історії, що характеризують власників цих палаців передусім як дбайливих господарів, а зовсім не безжальних експлуататорів, змальованих більшовиками».
Запрошуємо небайдужих читачів до читальної зали бібліотеки НАОМА, щоб ознайомитися з книжковим надбанням «Українські палаци: відновлення історії. Золота доба». Це може стати не лише початком пошуку інформації в більш спеціалізованих монографіях, але й спонукою до відвідання історичних об’єктів України, національних і локальних пам’яток, рясно розташованих на її мапі.