Карпатська Україна –
яскрава сторінка героїчної історії України
«Головна емоційна складова нашого сьогоднішнього існування – це все ж таки гордість за країну… Як громадянина цієї країни… Не всі можуть витримати напругу війни, але більшість, ядро України, як і два роки тому, становлячи дві третини українського населення, попри дедалі помітніші в суспільних настроях страх і сум, проголошує беззастережну готовність наполегливо боротися далі. Воювати стільки часу, скільки потребуватиме Перемога України… Не емоційний стан і навіть не настрої визначають можливість жити і чинити опір, а головна, раціональна складова, тобто усвідомлення мети: заради чого здійснюється боротьба? За існування країни і за свободу!», – сказав Євген Головаха, директор Інституту соціології Національної академії наук України, член-кореспондент НАНУ, професор, доктор філософських наук, у щойно опублікованому інтерв’ю «Суспільному».
https://www.youtube.com/watch?v=AjSldVqUt-Y
День героїв України, запроваджений до неофіційного святкового календаря 2007 року президентом Віктором Ющенком, підсилюючи і емоційну, і раціональну складову, спонукає до осмислення сьогоднішніх реалій через ретроспективну призму. Знаменними є обставини, за яких виникла ідея вшанування людей героїчного чину, об’єднаних у часі естафетою жертовної боротьби і сили захисту, що забезпечили існування держави після всіх історичних катаклізмів.
Отже, щорічне свято День Героїв, присвячене всім українським чоловікам і жінкам, які впродовж століть боролися за Українську державу, її незалежність та територіальну цілісність і продовжують робити це нині зі зброєю як її захисники. Початок цьому святу був покладений ІІ Великим збором Організації українських націоналістів 1941 року, який ухвалив рішення вшанувати командира збройних сил, ідеолога українського націоналізму Євгена Коновальця, 23 травня 1938 року вбитого в Роттердамі радянським шпигуном-терористом Павлом Судоплатовим. Встановлений день у період СРСР святкувався підпільно, а зі здобуттям Україною незалежності набував дедалі більшого розголосу як День усіх українських борців — від лицарів Давньої Русі до сучасних захисників країни.
Події, пов’язані зі збройною боротьбою Карпатської України, Української незалежної держави в складі Чехо-Словаччини 1938-1939 років, з Угорським королівством, що вторглося 14 березня 1939 року, найвідповідніше вписуються в контекст Свята Героїв.
Богдан Горинь у двотомнику, присвяченому життю видатного мистця і поета, суспільного діяча Святослава Гординського (1906 — 1993), в розділі “Трагедія Карпатської України” дає загальний опис міжнародної ситуації, в якій поставала автономна Підкарпатська Русь, автономний уряд якої на чолі з прем’єр-міністром Августином Волошиним увечері 14 березня 1939 року проголосив Незалежність Карпатської України.
Автор висвітлює найважливіші кроки нового українського уряду, скеровані на державне будівництво, що передували нападу хортистської Угорщини, підтриманої нацистською Німеччиною, а також події, хід яких був пришвидшений цією агресією.
Серед таких найголовніших рішень Богдан Горинь зазначає негайне мілітарне підсилення, здійснюване ще прем’єр-міністром Августином Волошиним. Сформована в листопаді 1939 року добровільна організація народної оборони “Карпатська Січ”, що вже дуже швидко нараховувала 5 тисяч вояків, стала основою війська української автономії, а згодом незалежної української держави.
15 березня 1939 року перша сесія сойму Карпатської України, підтвердивши факт Незалежності, ухвалила Конституцію, яка визначила республіканський устрій Карпатської України з президентською формою правління, проголосила державною мовою українську, кольорами державного прапора визначила синій (горішній) і жовтий (долішній), гімном — твір Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, покладений на музику Михайла Вербицького. Також сойм Карпатської України обрав Августина Волошина президентом, а Юліана Ревая прем’єр-міністром.
Далі Богдан Горинь скупими фразами описує славний і трагічний фінал уже не першої спроби набуття української державності: “У час роботи сойму збройні загони Карпатської України чинили опір угорському війську, проте сили були нерівні (ворог вдесятеро переважав загони самооборони). На Красному Полі відбулася героїчна битва січовиків з регулярними угорськими військами. 18 березня 1939 ворожа армія захопила більшу частину території краю, знищивши понад 3 тис. захисників Карпатської України, президент якої А. Волошин і уряд змушені були наприкінці березня 1939 виїхати за кордон”.
Ці історичні подробиці слугують контекстом для драматичної збірки Святослава Гординського “Легенди гір” (1939), опублікованої з авторським псевдонімом С. Верес у шапірографному виданні. Поет починає свій твір мальовничим і пафосним описом молодої Карпатської Держави:
“Від хвиль Ляборцевих до Петросу й Говерлі,
Де Чорногірський криж, мов на сторожі став,
Держави юної кордони розпростерлись
По килимах лісів і полонинських трав.
Там в’ється з ватер дим і тужно на трембіті
Блукає в далину землі моєї спів,
На срібних вересах там грає вільний вітер,
Дзвенить на гранях скель і котить млу з верхів…
Проходив Довбуш там, що волю ніс у тайстрі,
Опришківських пісень ще чути там луну
У глушині борів, де поночі чугайстер
Вже навку розірвав у сиглах не одну.
Долина і верхи, ліси і пасовиська,
Така мала й вузька країна верховин, —
Але тісна була всіх велетнів колиска,
Тим дуже вабила потому широчінь”.
Далі поет розповідає про мрії різних людей краю про звільнену землю, яка їх щедро обдарує, але змінює оповідь сигналом про ворожу загрозу: “…Ведмідь із щита вже піднявся на лапи, щоб сторожити Тризуб — державності знак”. На оборону рідної землі стають юнаки-січовики, над якими майорять “прапори, як крила”. Та ворог обходить юних захисників і вдаряє їм у спину. Продовжує твір Гординський звинуваченням на адресу байдужих європейських країн: “Не розірветься гнівним криком серце Європи пусте…”.
Крапкою в цій драматичній оповіді стає поетове оптимістичне ствердження, що після доби “передвісників бур і злив”, коли “нова народилася раса з дроворубів і вівчарів” буде продовження славного початку.
Від безпосереднього творчого відгуку небайдужого митця на важливі для України історичні події звернімося до спогадів учасника цих подій. Сергій Федорович Єфремов (1893 —1966), підполковник армії УНР, головнокомандувач національної оборони Карпатської України, а також племінник діяча УНР, академіка Української академії наук, історика літератури Сергій Єфремова, наприкінці життя видав у Торонто розповідь про власну дводенну участь в обороні Карпатської України.
В Україні ці мемуари побачили світ у 2019 році під назвою “Бої на Карпатській Україні. 14 — 15 березня 1939 року”, як тринадцятий випуск у Серії спогадів “Звитяжці”, започаткованої івано-франківським видавництвом “Лілея-НВ”.
Надзвичайно ретельна документація подій, з детальною хронологією, погодинним описом боїв карпатських січовиків і переліком усіх співучасників, більшість із яких означена тільки початковою літерою прізвища (з міркувань їхньої безпеки), свідчить про намагання автора пояснити власні дії в оперативному командуванні загонами добровольців та Карпатської Січі. Сергій Єфремов згадує також про свої зустрічі і телефонні перемовини з найвищими представниками Карпатської України. Автор, характеризуючи соратників, яких оцінює за результатом їхніх дій, не приховує ані нищівних оцінок, ані теплих почуттів.
Проте головним акцентом авторської оповіді є героїзм січовиків, які, обороняючи свою державу, зійшлися в нерівній битві з угорськими окупантами. А основним мотивом для написання мемуарів стало бажання Сергія Єфремова віддати честь світлій пам’яті вояків, частина з яких відразу загинула на полі бою, а частина загинула в полоні, піддаючись жорстоким тортурам. Спогади будуються на протиставленні героїчних січовиків, позбавлених елементарних засобів оборони, підступним окупантам разом із тими, хто пристав до них як геополітичний союзник чи боягуз, що зрадив не тільки Україну, але й власні національні інтереси.
Згадує Сергій Єфремов і ганебну роль “мадяронів”, місцевого мадяризованого українського населення, яке в час наступу угорських окупантів ставало до лав терористичних відділів, до слова, організованих з допомогою чехів. Найприхильнішими до українців із усіх їхніх “сусідів-ворогів”: угорців, чехів, поляків, словаків і румунів, – виявилися двоє останніх.
Героїзм українців не був куражем шаленців, що не усвідомлювали трагізм ситуації: “Усі були певні, що з наших заходів нічого не вийде, і ми Карпатську Україну не оборонимо, але між нами не було жодного, хто був би за те, щоб добровільно піддатися в багато разів більшій Мадярщині”. Тим негативнішим стає світло, в якому демонструється чеське військо: “Опір чеських частин там, де він був, мав характер дефензивний і мав лише на меті дати змогу чеським органам цивільної та військової влади перевести евакуацію, яка відбувається в напрямках на Польщу, Словаччину та Румунію”.
Але автор відзначає і тих чеських вояків, яким залежало на власній гідності, дослівно згадуючи їхні міркування, як і тост: “П’ю за перемогу героїв-січовиків над монголами!” Відпроваджуючи нас, він казав, що він радше йшов із цілим своїм полком до бою за Карпатську Україну, як відходити неславно на Чехію, а там зажити ще більше сорому, коли віддаватиме зброю німцям, які опанували вже цілу його батьківщину”.
У оборонців Карпатської України була й цілком раціональна мета бойових дій: “Керуючи операціями, ми могли мати тільки одну мету: показати цілому світові, що українці вміють завзято боронити свою свободу й державність, а з рештою відступати з найменшими втратами в гори, на Гуцульщину, а там триматися, доки світ не схаменеться та не запротестує проти зґвалтування волі Карпатської України та зрушення як Мюнхенської умови, так і Віденського арбітражу”.
Реакцію світу автор демонструє в заключному п’ятому розділі спогадів, присвяченому відгукам французької, швейцарської, англійської, чеської, румунської, мадярської, польської, італійської, німецької преси. Звісно, інформація, подана журналістами різних європейських країн, визначалася не так ступенем журналістської об’єктивності, як позицією країн, які вони представляли. Однак, попри геополітичну кон’юнктуру, більшість цих відгуків свідчить про захоплене сприйняття героїчного чину українських бійців.
Спогади містять і перегляд тогочасної української європейської преси, чиї заголовки розкривають трагічно-патріотичний пафос статей: “За честь, за славу, за народ”; “З кривавих днів Карпатської України”; “Боротьба за незалежність”; “Кривава епопея Карпатської України”; “Великий історичний тиждень”; “Чеські нікчемники”.
Сергій Єфремов завершує спогади зворушливими словами, які сьогодні варто повторити:
““Організація Народної Оборони Карпатська Січ” та “Національна Оборона Карпатської України” перестали існувати, але ідея власної збройної сили жиє і буде жити доти, доки буде існувати українська нація… “Національна Оборона Карпатської України”, яка в більшості складалася з членів “Карпатської Січі”, мала в своїх рядах також багато добровольців зі всіх закутців українських земель, які своїм Чином засвідчили органічну приналежність Срібної Землі до України й суверенність та невмирущість самої ідеї Української Самостійної Держави… На снігах верхів Карпат найкращі сини нашого народу, гідні спадкоємці давньої козацької слави, своєю кров’ю написали вогненні слова: ЖИТТЯ — ЗА ВОЛЮ БАТЬКІВЩИНИ!”
Українське видання спогадів Сергія Єфремова містить і промовисту ілюстрацію — агітаційний плакат художника Михайла Михалевича, на якому зображена жінка-боєць, що закликає українських жінок вступати до “Жіночої Січі”. На задньому плані зображена сцена надання допомоги воякові, раненому в боях за Карпатську Україну. Михайло Михалевич (1906 — 1984), визначний український художник-графік, іконописець, громадсько-політичний діяч, уродженець Києва, випускник Київського художнього інституту та Празької академії мистецтв, так само сьогодні заслуговує на особливу увагу.
З початком 1940-х років Михайло Михалевич, який мав досвід членства в ОУН, очолив його відділ мистецтва, а в 1939 році художник став керувати мистецькою референтурою вищого командування Карпатської Січі. Найбільшу відомість художники принесли його плакати, присвячені боротьбі Карпатської України проти угорських і польських загарбників.
В 1944 році, потрапивши до Мюнхена, він починає розписувати іконостаси та викладати ужиткове мистецтво у таборах переміщених осіб, а переїхавши в 1950 році до США, до свого відходу у засвіти стає активним учасником культурного життя української громади. В останній період професійного життя художник здебільшого виступає як іконописець і оформлювач дитячих книжок.
Логічним фіналом нинішньої статті стане приклад жанру народної творчості, завдяки якому невмирущий подвиг Карпатської Січі згадувався в роки, коли офіційне друковане слово перед цією темою було закритим.
“Чи чули с-те, милі браття,
Як боролось Закарпаття?
Сорок тясяч воювало,
Кров невинну проливало
За зелену Верховину,
За Карпатську Україну”. (Повстанська українська народна пісня “Чи чулисте, милі браття”)
Використана література:
- Горинь Б. Святослав Гордиинський на тлі доби: есе-колаж у 2-х кн. Кн. 1. — Київ: Ярославів Вал, 2007. — 424 с.
- Єфремов С.Ф. Бої на Карпатській Україні. 14 — 15 березня 1939 року (№ 14 серії “Звитяжці”). — Івано-Франціаськ: Лілея-НВ, 2019. — 95 с.
З повагою бібліотека НАОМА та
Завідувачка відділу обслуговування та книгозбереження
Галина Рафальська
