Десятиріччя заслання невільничої служби, казарменого ярма з випробовуванням на міцність, людську і мистецьку. За кілька діб після судової епопеї в Петербурзі Шевченко опиняється в Оренбурзі у складі третього Оренбурзького батальйону, і одразу знаходить серед міського чиновництва друзів, палких шанувальників своєї творчості, зокрема, братів Лазаревських. Їхні прохання до командира батальйону поліпшити долю поета обернулися ще суворішими обставинами солдатського життя: Шевченка відправляють до Орської фортеці як солдата третьої роти. Довголітнього коменданта фортеці, генерал-майора Дмитра Ісаєва, прихильного до нового солдата, замінили віддані начальству служаки, і брутальні умови казарми з муштрою, брудом та п’янством деградованих солдатів з кожним днем ставали нестерпнішими.
Найгіршим покаранням для Тараса була заборона виражатися у малюванні, яку він все ж обходив. Про це свідчить, зокрема, намальований Шевченком у 1847 році автопортрет у образі солдата. Намарне писав клопотання до впливових осіб у Петербурзі, прохав Карла Брюллова, Володимира Даля, Василя Жуковського, Леонтія Дубельта заступитися. Митця Шевченка, обмеженого в творчості, рятував зв’язок із близькими по духу людьми, серед яких залишилися тільки Андрій Лизогуб і княжна Варвара Репніна. Іншим, хоч би як вони співчували опальному поету, не вистачило сміливості на продовження спілкування. Другим крилом, що не дало поету впасти у розпач, стали польські повстанці, покарані за незгоду з російським самодержавством, і, звісно, брати Лазаревські.
Тому-то й ця життєва віха закарбувалася Шевченком на папері, і поезіями (цикл «В казематі»), і витворами малярства. До останнього спричинилося півторарічне перебування Тараса у складі Аральської описової експедиції. Завдяки прихильному ставленню капітана-лейтенанта Олексія Бутакова, що очолював експедицію, Тарас Шевченко потрапив до неї як художник, а це означало свободу малювання. Художник виконував не тільки малярські завдання експедиції, але малював за покликом серця все, що вражало в екзотичних краєвидах. Оскільки походи здійснювалися навесні, семимісячна зимівля для поета-художника була найсприятливішим часом творіння, тому і позначилася сімдесятьма поезіями та численними акварелями. А за весь час плавання Шевченком створено понад 200 малюнків і нарисів, які ілюстрували проведену наукову роботу.
У Національному музеї Тараса Шевченка серед інших «експедиційних» робіт можна побачити акварельну «Місячну ніч на Кос-Аралі» із заворожуючим нічним пейзажем далекої від України землі. Цей твір Тарас вручив як дарунок генерал-губернатору Володимиру Обручову, командиру Окремого оренбурзького корпусу, який своїм розпорядженням і ввів Шевченка до складу експедиції. Треба зазначити, що і в подальшому цей російський генерал, наскільки міг у власній юрисдикції, не раз сприяв Шевченкові, часом рятуючи в найскрутніших ситуаціях. А їх на початку 1850 року в Оренбурзі вистачало. Малювання дозволялося тільки для доопрацювання матеріалів експедиції, й нова спроба Шевченка через Василя Жуковського і Леонтія Дубельта отримати дозвіл малювати нічого не дала. Листування відстежувалося Третім відділом, тому коло друзів, готових ризикнути та спілкуватися з опальним поетом, максимально звузилося. Щоправда, у Шевченка з’явився новий друг – польський засланець Броніслав Залеський. Як художник-аматор, Залеський вчився і переймав багатий досвід професійного художника Шевченка. Навесні планувалася нова експедиція на Кос-Арал, і Шевченко переживав, що через важкі умови вже не повернеться з неї живим.
Але Шевченкові трапилася інша неприємність, коли примхлива доля знову його зіштовхнула з нікчемою-донощиком. У квітні 1850 року Шевченків недоброзичливець прапорщик Ісаєв заявив, що Шевченко порушує «монаршу волю», мешкаючи поза казармою, вбираючись у цивільне, малюючи без обмеження. Попереджений про обшук, митець спалив більшість паперів, а решту передав на збереження другові Карлу Герну, якого був захистив від Ісаєва, чим нажив собі запеклого ворога. Шевченко просидів на гауптвахті два тижні й після звільнення був відісланий до Орської фортеці. Разом з військовою владою в Оренбурзі справу опального поета-солдата розглядав Третій відділ у Петербурзі. За волею Миколи І в серпні 1850 року військове міністерство дало розпорядження перевести Тараса Шевченка з 5-го батальйону в один із найвіддаленіших батальйонів під найсуворіший нагляд начальства. І в результаті солдат Тарас потрапляє спочатку до роти Оренбурзького лінійного батальйону № 1, розташованого у Новопетровському укріпленні, а потім до Уральська, в жовтні 1850 року – до Гур’єва, і так відбув сім років на Мангишлацькому півострові.
Умови перебування на новому місці були найгіршими, позаяк до щоденної казарменої муштри, тяжких фортифікаційних робіт, аморальності та пияцтва офіцерів, сірої монотонності солдатської служби додався і важкий клімат із браком питної води й цингою, яка косила солдатів. Ще суворішим став після другого арешту нагляд за Шевченком: генерал Володимир Обручов, змінивши ставлення, наказав стежити за поетом не лише ротному командиру, але й залучити до цього лояльних унтер-офіцера і єфрейтора. Ротний командир штабс-капітан М.М. Потапов із помічником підпоручиком П.І. Обрядіним не виявляли гуманності не лише до Шевченка, але й до підлеглих офіцерів.
Подробиці Тарасових митарств на засланні, зокрема, на Мангишлаку, в даній статті наведені не для драматичного ефекту, а з метою донесення думки: Шевченко перебував в постійному утиску й обмеженні не тільки як митець, але передусім як особистість, що намагається зберігати гідність. Тому можна вважати подвигом його «мангишлацький» доробок, що поставав у суворій таємниці. Таким чином Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем – переважно на мангишлацьку тематику. Було створено і чимало портретів, що стали єдиним джерелом заробітку. «Мангишлацьких» портретів збереглося набагато менше, ніж було зроблено митцем.
Часом натхненної творчої праці художника стала Каратауська експедиція, організована у 1851 році. До неї Шевченко долучився знову-таки завдяки прихильності керівника експедиції Олександра Антипова, який умовив першого коменданта Новопетровського укріплення підполковника Антона Маєвського залучити опального митця. Провівши у поході понад три місяці, художник створив більше сотні малюнків аквареллю та олівцем. Його малюнки, начерки і зарисовки — своєрідний щоденник, з якого збереглося близько сімдесяти творів: пейзажі Мангишлаку, жанрові композиції, автопортрети. У Національному музеї Тараса Шевченка зберігаються створені як результат цього походу акварелі: «Туркменські аби в Каратау», «Ханга-Баба», «Вид на Каратау з долини Апазир».
Роки, проведені художником-поетом Шевченком у Мангишлаку, цікаві новими починаннями: написанням російськомовних повістей та спробами у скульптурі. Перше було спричинене забороною писати поезію, ще й рідною мовою, і розрахунком заробити письменством на життя. До другого художник вдався так само через заборону, яка не розповсюджувалася на скульптуру. Використавши знайдені біля форту алебастр і глину, Шевченко створює два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Також Шевченко спроектував пам’ятник померлому сину коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова, який у 1853 році посів спорожніле після смерті Антона Маєвського місце. Новий комендант, спершу здавшись Шевченкові надто суворим, наражаючись на немилість начальства, зробив для підневільного поета полегшення, знявши заборону малювати та писати вірші, а також звільнивши його від військової муштри. У власному саду Іраклій Усков для Шевченка збудував спеціальне приміщення, де той міг спокійно писати і малювати.
З родиною Ускових Тараса поєднували довголітні дружні стосунки, творчим засвідченням чого стали портрети: Іраклія Ускова, виконаний олівцем і білилом, сепія Агати Ускової, а також сепія Агати Ускової з донькою Наталею. Ці Шевченкові роботи можна побачити в Києві у Національному музеї Тараса Шевченка.
В листах із заслання Тарас постійно згадує Ускова як свого благодійника, згодом пише про нього і в Щоденнику. Духовна близькість Тараса до Іраклія Ускова, що дванадцять років військової служби відбув на посту коменданта Форту-Олександрівського, підтверджується і тривалим приватним листуванням після звільнення поета, а також обставини від’їзду на вільну землю українського поета-художника. Річ у тому, що саме Іраклій Усков на свій ризик дозволив звільненому від служби Шевченкові їхати до Петербурга без зобов’язання заїжджати до Уральська чи Оренбурга. Усков ініціював з нагоди двадцятиріччя роковин Шевченка у 1881 році встановлення пам’ятника у Форті-Олександрівському. Це був перший у світі пам’ятник Кобзареві, його виготовив казах Каражусуп, друг Шевченка.
І тут треба згадати, що роки перебування Шевченка в засланні зробили його першим живописцем у Казахстані, оскільки він змалював повсякденне життя та побут казахів з максимальною точністю і глибиною. В цьому можна переконатися, подивившись в Національному музеї Тараса Шевченка на сепії «Киргизеня», «Тріо», «Щасливий ловець», «Молитва за померлими», «Хлопчик розпалює грубку», «Біля вогню». Крім естетичної, «казахські» роботи Шевченка мають історичну та наукову цінність, особливо в Казахстані, в якому через ісламські традиції не могло бути зображального мистецтва.
Петро Кралюк у статті «Тарас Шевченко та Казахстан», опублікованій у 2008 році в газеті «День», згадавши поезію Шевченка «Сон», де казахське населення назване киргизами, зазначає, «… він був людиною, що знала принади імперської цивілізації, у нього фактично не бачимо ніякої зверхності щодо «нецивілізованих» народів. Навпаки, поет неодноразово показує своє зацікавлення казахським побутом, фольклором, релігійними віруваннями»
Іван Дзюба у життєписі Шевченка «Тарас Шевченко. Життя і творчість» робить висновок: «…Перебуваючи під час заслання на землях казахів, каракалпаків, поруч із туркменами (їх усіх тоді в російській імперії називали киргизами), Шевченко не мав великої можливості спілкуватися з місцевою людністю… та коли казармений режим послаблювався… він прагнув бодай почасти задовольнити свій інтерес до життя, історії, сучасного становища, уявлень та вірувань тамтешніх народів. Здебільшого цей інтерес бачимо в картинах, етюдах, рисунках…».
Отже, підіб’ємо важливий у розумінні Шевченкової особистості підсумок щодо періоду заслання в Казахстані. Тарас Шевченко пробув на засланні 10 років, 2 місяці і 27 днів. Життя поета в найскрутніших побутових умовах і моральних обставинах було, як висловлюється Іван Дзюба, життям Іова на гноївці. Шевченко вижив не тільки фізично, провівши найдовшу для солдата семирічку в Мангишлаку, але вистояв як митець, попри заборони створюючи численні полотна, цикли віршів. Митарства закінчилися перемогою, воскресінням у нове життя завдяки зусиллям, які Шевченко ненастанно докладав, не опускаючи рук, щоб достукатися до всіх, хто міг би вплинути на рішення російської монаршої влади полегшити його солдатську долю. Шевченко не втратив людяності, тому постійно мав поряд, крім недоброзичливців, коло друзів, яке з роками заслання поширювалося та зміцнювалося. Найголовніше, Шевченко не деградував як митець, вдосконалюючи власну майстерність у численних роботах, використовуючи всі досяжні для творчості матеріали.
Осмислюючи власні тематичні напрямки, вправляючись зі сміливістю майстра у звичних малярських жанрах, протягом десятиліття солдатчини художник звертався до сюжетів з Євангелія та античної міфології; створював автопортрети у різному антуражі, зрідка як доповнення до зображуваних байгущів, збіднілих кочовиків; малював портрети найближчих друзів, товаришів по службі; зображав побутові сцени автохтонного населення, фіксував краєвиди казахського степу, кос-аральську природу з відтворенням будівель імперської адміністрації. Зберіглося кілька акварелей із Новопетровським укріпленням, їх можна побачити у Національному музеї Тараса Шевченка.
Особливу увагу Шевченко приділяв малярському документуванню буднів російської казарми, за що ніхто не брався з такою відчайдушною щирістю й прискіпливістю до деталей. Завдяки багатьом Шевченковим малюнкам цього періоду, де відтворено і важкі моменти солдатської муштри, і радість товариського спілкування, маємо змогу відчути, що таке атмосфера казарми миколаївської доби, на яку художник був приречений його, царя Миколая, монаршою волею. Назви творів, які можна побачити у Національному музеї Тараса Шевченка, говорять самі за себе: «Казарма», «Кара шпіцрутенами», «Кара колодкою», «У в’язниці».
21 липня 1857 року до укріплення надійшов наказ щодо звільнення зі служби Шевченка, і 2 серпня він відплив рибальським човном до Астрахані. Починалося нове життя поета й художника, насичене враженнями, повне нових викликів і завдань.
Далі буде…
З повагою, бібліотека НАОМА.
